Несеться поїзд горбами, долинами, серед піль і пролісків Лемківщини на захід. Хвилюють, коливаються жита, що вже пахнуть цвітом, де-не-де вже й половіти непомітно починають. Ясно зеленіють ячмені, жовто горить у сонці ріпак і духмено біліють ромени. Пробігають села з тими довгими хатами, що мають широкі сіни по середині. Тут, то там серед поля виринають високі, білі каплиці; то на горбах хрест з часів панщини. Цікаве: що те століття, — що мало дві постаті: Наполеона і Меттерніха, двох на ті часи найзавзятіших антаґоністів у політиці, — утривалив наш нарід цими хрестами! По всій Галичині — від Закопаного по Збруч — чорніють ці хрести і вказують роки національного відродження нашого народу в Галичині.
Година за годиною минає, а поїзд підноситься злегка вгору, поміж лагідні, зелені верхи, понад ріку Попрад, що спокійно пливе собі, обливаючи два кордони — Ґенерального Ґубернаторства і Словаччини. Бачу, як люди з того боку либонь із церкви вертаються: їх одяги — ті ж самі, що тутешніх селян, які оце в поїзді їдуть. А он, там, у Словаччині, бачу одну селянку, в якої на голові хустина жовта-жовта, а спідниця як небо блакитна. Не знаю, яке це в неї почуття: естетичне, чи яке! Ще в Ритро на високому горбі видніють руїни старовинного замку: напевне, ще в 1200-их роках сидів там якийсь боярин-кордонник від княжої Руси й беріг кордонів своєї держави. І тут приходить мені на думку Джюсеппе Верді, як він до музиків — о, ні! не до політиків! — говорив: "Торнате аль антіко є capa модерно!" Себто: вертайтесь до старовини, а буде по-новому! Бо парадокси мають свою вартість і тривалість в історії.
І при таких міркуваннях поїзд доїхав до Криниці. Тут, серед високих горбів, у балці, розташувавсь живець Криниця. Тут — модерні кам'яниці, віллі, цвіти на широченних городах, б'ють фонтани, люди вештаються: рух! Є тут славні джерела мінеральних вод, що б'ють, шиплять, піняться; що помагають на недуги нирок, серця, шлунка, недокровности; що привертають силу і молодість. Написи — назви вулиць і крамниць, у трьох мовах: німецька, українська, польська. В "Русі" є й українська преса: двадцять примірників "Краківських Вістей". Вам не продадуть ні одного числа, бо це для "абонентів". "Ну, а чому ж не тримаєте 50 примірників, щоб можна було купити?" — питаюся. "Бо знаєте: як є 20 примірників, то за них всі наші покупці б'ються: а замовимо 25 примірників, тоді про тих п'ять ніхто й не запитає!" — відповідають. А ще й кажуть, що нарід можна перевиховати!... Правда, лемко час-до-часу купить і тижневик, і книжку. Час-до-часу, бо він консерватист на "нове" не летить. Це добре й недобре. Чи то пак — більше добре, що він консерватист: консерватизм зберіг його тут, у цій закутині, на заході, де на нього сусіди напирали. За новим — він піде: національна свідомість, у европейському розумінні, поволі у нього формується, а не на "швидку руку"; а нове покоління росте, рветься до української школи, без удаванців носить тризуби, співає пісні, ті наші: словом — поволі — стає "новим".
***
Вже на світанку стали солов'ї дивуватись, що зорі гаснуть. І такими переливами почали простори сповняти, що а роси остались із віття із трав і цвітів. А вийшов перший промінь заграви, то ковалик його вхопив і став бити по йому, аж полум'ям небо зайнялось.
Ідете босоніж, росами, полянами, то пролісками: без ясної ціли! І спів пташні, і запах смерік, і coнцe, і вітер, і самоцвіти тремтючих рос — усе йде вам назустріч! А перед вами скаче деркач: ось-ось і за хвіст впіймаєте! Еге ж! А він дальше, а ви знову за ним. Тут дивитесь, заяць кoнюшину скубе, злупив лапами й утік; а там довбак примірно й докладно обковтує старі пні смерік: якось безтурботно він це робить! Басом гуде, мов діякон, чміль: від цвітки до цвітки летить і нектари спиває: з одуванчиків, рясту, суниць гойдалки собі робить; припаде до цвітки, лапками вхопиться і гойдається, коливається, росами граючись, що при його дотику бризками розстаються. І все довкола бренить — гомонить: і музика, і комар, і пчола, і птаха, а жайворонок на всіх проміннях сонця виграє. У таку хвилину, щоб увесь світ кипів, вибухав найскладнішими, найтаємнішими хемічними складниками, що їх винаходить вічно непосидюча людина, — ви серед природи забуваєте за все і таки справді відпочиваєте. І тужите, як у вас є серце, за вічною піснею степу Панаса Мирного.
[Львівські вісті]
08.08.1942