«Ця психічна хвороба, тобто кохання…»

Євгенія Нестерович

Від початку року у Львові на літературних зустрічах побували почергово усі ті легендарні троє, які колись давно, понад 20 років тому, зустрілися тут вперше і створили в українській літературі щось таке, що назавжди її змінило. "Неборак! Ірванець! І ще отой третій... А хто він?"… Юрій Андрухович презентував своє перше вибране – «Листи в Україну».

Давно очікувана збірка вийшла з ініціативи Івана Малковича у видавництві «Аба-ба-га-ла-ма-га», у серії УПА – «Українська Поетична Антологія». Раніше у ній вже побачили світ Ліна Костенко, Тарас Мельничук, Микола Вінграновський, Віктор Неборак, у травні має з’явитися Аттила Могильний. Акуратний томик «королівського червоного» кольору, за словами Андруховича, недарма саме такий: «Коли Іван Малкович розповів мені, як цей колір називається, я знайшов пояснення для себе, чому я його вибрав – бо це King Crimson – один з тих гуртів, які я слухав, коли писав ці вірші».

У титул збірки взято назву циклу з 20 віршів 1990 року – листовного послання до «уявного друга» в Україні. І хоч ця добірка стала вже хрестоматійною у сучасній українській поезії, всі ці тексти нараз були прочитані вперше саме тепер – на презентації у Львові. Сам автор так розповідає про появу циклу: «Щоб трошки більше сказати про «Листи в Україну», я мушу повернутися спогадами у 1990 рік. Осінь 90-го року – це час, коли я начебто навчаюся в Москві на вищих літературних курсах у Літературному інституті. З іншого боку, це надзвичайно насичений, особливий, уже тепер можна казати – історичний час: до завершення Радянського Союзу залишалося навіть менше, ніж рік. Щоправда, ніхто з нас ще на той час не зміг припустити, що це дійсно станеться вже наступного, 91-го року. Восени 90-го ми переважно уже набули якоїсь певності, що ми з СРСР будемо якось закінчувати, але, мабуть, більшості з нас здавалося, що це розтягнеться на десятиліття. Проте, було відчуття ось цього чужинця – тобто, це автор листів в Україну – це, власне, українець у Москві. Я тоді дуже часто слухав серед інших Стінґа «Englishman In New York» – і мені здавалось, що це теж якась така дистанція – українець у Москві. Дистанцію свою я всіляко підкреслював і у щоденному побуті, наголошуючи, як ми будемо цю структуру розвалювати, як ми будемо з неї виходити, як ми будемо з колегами-росіянами дружити, їздячи в гості через надійний державний кордон. Але ми не будемо одні одних проклинати на завершення, і не будемо одні про одних зле думати. Мені завжди майбутнє здавалося в ті часи цікавим, прекрасним, багатим і насиченим. І цей настрій, мабуть, у листах відчутний. Тобто я вигадав якогось друга в Україні, якогось ідеального товариша. Він найближчий, якому насправді хочеться розповісти про все. Не те щоб висповідатися – бо це не в релігійних категоріях, але просто хочеться вилити душу. І до загального настрою московських гуртожитків якраз пасувало словосполучення «вилити душу». Постійно хтось комусь виливав душу, і наливав у склянки. Автор – людина, яка підкреслює всіляко, перебуваючи в центрі величезної імперії, свою відстороненість від цієї імперії, свою не те, щоб яскраво виражену ворожість, але свою зневажливу, зверхню, іронічну щодо неї настанову. Ти, мовляв, вже скоро загнешся так чи інакше, і я вже дозволяю собі з тебе посміятися. І другий момент – оцей от мій адресат, це хтось в Україні, кому я вважаю за необхідне слати отакі віршовані послання.

І ще, мабуть, дві творчі особистості, які стимулювали значною мірою появу цього циклу (тобто під чиїм впливом він у мене почав народжуватися і дуже легко це писалося): перший – Іосиф Бродський, і другий, достатньо від Бродського віддалений, – Євген Маланюк (не з поезіями своїми, а з есеїстикою)».

Коментоване читання «Листів в Україну» - і як символу своєї епохи, і як художнього тексту – надзвичайно цікава і насичена справа. Так можна дізнатися з перших уст про широкі суспільні дискусії перед розвалом Совєтів щодо поховання Леніна («…мрець ніяк не хоче лягти в цю землю») і про невідомих широкому загалу українських літераторів, з якими Андрухович разом навчався літмайстерності у Москві (поетеса Антоніна Цвид та драматург і актор Альберт Вербець), і про сприйняття Чорнобиля як єдиної неподоланної катастрофи у історії України («Все на світі можна підняти з руїни, крім живої крові, як ми вже знаєм»)… Єлисеївський гастроном – місце закупів перед втечею додому на свята («Та й, сказати правду, пан Єлисеїв став не той, що був, не ті ананаси…»), масовий суспільний психоз щодо масонських лож і таємних товариств («вліз в якесь товариство, здається, в ложу – ніби в лажу, справили чорну мессу…»), і алюзії до Михайля Семенка – усе це є у «Листах…», і автор щедро пояснював кожен момент, який того потребував. Глибшого занурення у «життєвий світ» письменника, мабуть, годі собі уявити.

Вщерть заповнений зал ряснів питаннями – і серед іншого, Андруховича запитали, чи міг би він зараз написати «Листи з України» до свого уявного друга у, наприклад, Брюссель, з питанням «Чому нас не приймають туди?». Письменник запропонував свою версію такого гіпотетично можливого тексту: «Я думаю так, це дуже добра ідея. Єдине – темою цього циклу було би «В жодному разі не приймайте нас туди». Реалії сьогоднішньої України були би, можливо, не аж в такому оптимістичному світлі».

Іронічні і часом навіть сатиричні вірші цієї збірки зараз – з дистанцією у понад 20 років – звучать не менш актуально: тема «прощання з Москвою» зі злободенної перетворилася на вічну. Про те, чи можлива публіцистична поезія, Андрухович говорить: «Коли ми вимовляємо «поезія», ми погоджуємося, що все можливо. Вона може набувати будь-яких рис, може мімікрувати під що завгодно. Гірша ситуація, коли щось мімікрує під поезію. Тобто коли це – поезія, то вона може дозволити собі розкіш бути публіцистичною. У нашому бубабістському тріо (а це дуже важливий момент для розуміння цієї збірки, ці вірші – пік мого переживання Бу-Ба-Бу) безумовним майстром поетичних реакцій є Ірванець. Але, у випадку з публіцистичним текстом претензії на вічність, мабуть, немає. Тобто апріорі автор погоджується з тим, що його текст народжується у певній ситуації і разом з нею він може померти. А у випадку з поетичним текстом, мені здається, завжди десь за кадром присутня ідея вічності, і ось тут виникає дисонанс. Якщо вдається це поєднати – чудово. Все ж таки, насправді більшість великих поетичних надбань, які прийшли до вічності, наскрізь просякнуті реаліями і публіцистикою – Данте, наприклад».

У післямові до вибраного Сергій Жадан пише про любов до віршів, про улюблених поетів, і про те, для чого поезія взагалі: «Вона вчить любити, вчить пізнавати любов на дотик і смак, вчить віднаходити її у віршах, <…> бачити її присутність у діях героїв і зрадників, <…>читати про неї в історичних розвідках і літературних часописах, на циркових афішах і вижовклих фотовідбитках. Але насамперед – у листах…». І хоч як би постмодерністи не відрікалися від світлого пафосу, з цими віршами уникнути дещиці щирого захоплення не вдається ніяк. Вони як хвороба – та, якою «можна пишатись».

Із циклу "ЛИСТИ В УКРАЇНУ"

Україна ж — це країна барокко.

Мандрувати нею — для ока втіха.

І тому западає спокуса в око:

зруйнувати все. І скільки б не їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі

ще, мабуть, від турків. І п'ятикутні

знаки. З криниць повтікали зорі,

тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє

подавати прогноз у вигляді віри

в неминуче. Тому що наша земля є