Розділ монографії «Буковина. Її минуле і сучасне». – Видавництво "Зелена Буковина", 1956, стор. 616-659.
Загальні принципові твердження
Під зовнішнім оглядом в історії української преси на Буковині розрізняються три періоди: австрійський, румунський і совєтський (стор. 615).
Відносна свобода для української преси за австрійського періоду зазнала значного удару під час першої світової війни, а вже була скасована з окупацією Буковини румунськими військами в листопаді 1918 р.
Розвиток української преси під час 22-річної румунської окупації переходив різні фази, які були визначені поодинокими формами румунського режиму. Як і в загально-політичному житті українців Буковини, так і в пресі між двома світовими війнами виділяємо три етапи в історії української преси (стор. 634).
а. Втертим шляхом (Преса під час постійного стану облоги – 1918-1928).
Як розміром, так і змістом ці видання носили на собі тавро неперебірливого румунського терору. Проте й ці прояви нашого культурного життя були доказом, що ми живемо; а що ми хотіли за всяку ціну жити, як самостійна національна одиниця, то прояви цього життєвого бажання були великою заохотою до дальших змагань (стор. 639).
б. Змагання за підметну духовість (1928-1937 рр.) (Преса під час другого національного відродження).
Деякі зовнішні полегші з боку румунської влади і постійний ріст національної свідомости серед українців Буковини дозволили посилити пресово-видавничу діяльність у 1928-37 рр. На відтинку преси цей період характеризується сильною реакцією на всякого роду коляборації з окупантом та посиленою боротьбою за суверенність української духовости. Найвиразніше становище на цьому відтинку зайняли націоналістичні видання Буковини.
У порівнянні з попереднім етапом та з цілим румунським періодом, роки 1928-37 можна назвати другим національним відродженням Буковини, в якому українська преса зазнала верху свого розвитку як під оглядом кількости видань, так і їхнього змісту.
Після 1928 р. повіяло ніби іншим вітрам, під подувом якого виникали нові сили, зроджувалася нова енерґія. Були надії повернути все втрачене, а навіть піти вперед. У столиці Буковини, в Чернівцях, почався сильний рух, почалися наради, щоб усталити плян праці й найти найкоротшу й найуспішнішу дорогу до відновлення українського життя на всіх ділянках.
Найбільше ваги з самого початку було присвячено рідній пресі, як чинникові, який найкраще єднає всю розкинену громаду в одну духову родину, керує нею згідно з загальним інтересом. Значення преси в духовому й політичному розвиткові нації не можна мабуть ніколи достатньо оцінити.
Найпекучішим питанням дня була справа власного щоденника, який інформував би наше громадянство про загальні світові події, давав би щоденно малюнок розвитку українського життя на всіх українських землях, а особливо українців у Румунії, та, нарешті, давав би оцінку усіх світових подій з української точки погляду, вказуючи своїм читачам найправильніший шлях до осягнення всеукраїнської мети.
Із такою метою засновано в Чернівцях 1-го жовтня 1928 р. щоденник «Час», який, з різними внутрішніми змінами, з'являвся аж до приходу большевиків на Буковину – до дня 28-го червня 1940 р. Справа щоденника на Буковині була справою української національної конечности…. (стор. 639-641).
Думки щодо тижневика «Самостійність», місячника «Самостійна думка» та їх додатків (стор. 650-657)
В цей час з'явилися на Буковині ще два пресові органи, а саме: місячник «Самостійна Думка» і тижневик «Самостійність». Ми присвятимо трохи більше місця цим двом органам тому, що вони були першими органами на Буковині національної ідеології й мали ясну політичну плятформу. Обидва ці пресові органи стояли на тому, що з окупантом не можна торгувати і що, без огляду на наслідки, ми мусимо протиставитися цьому окупантові, як частина великої цілости, та добиватися треба єдиного: визнання за нами повного права на самостійне життя. Тому й назва місячника була «Самостійна Думка», а тижневика «Самостійність».
Рівночасно, на прикладі особливо «Самостійности», ми вкажемо й на методи румунської цензури. Бо хоча цензуру переходили й інші пресові органи, однак «Самостійність», здається, була «улюбленцем» цієї цензури.
«Самостійність» це перший часопис на Буковині, що бачить своє основне завдання в пропагуванні ідеї української державности й своїм духовим наставленням сягає далеко поза межі маленької Буковини. Проповідуючи національну самовистачальність (орієнтація на власні сили) та героїчну поставу до життя, «Самостійність» внесла в українське життя на Буковині новий дух.
Протиставляючися рівночасно як внутрішнім ухилам, так і зовнішнім ворогам українського народу, газета здобула собі відразу ж любов і симпатію здорових елементів буковинського громадянства. Як бойовий орган української націоналістичної думки, «Самостійність» мусила провадити тяжку боротьбу за своє існування. Кличі, з якими вона прийшла в буковинське життя, були нові. Найлегше зрозуміло й прийняло ці кличі здорове українське село, найтяжче – частина української інтелігенції, вихованої під іншим сонцем і в іншому кліматі. Але спокійний і рішучий тон газети приєднав їй скоро так багато симпатиків, що вже тільки зовнішня сила могла її знищити.
Перше число «Самостійности» вийшло 1-го січня 1934 р. Думка видавати такий часопис виникла десь у 1930-31 рр., а конкретного вияву набрала вона аж восени 1933 р. «Виданням нового часопису ми не думали», – пише Д.Квітковський, – «робити комусь конкуренції, а хотіли цілком звичайно мати свою трибуну, з якої могли б проповідувати нові думки, нові ідеї».
«Ми не хотіли писати якихось «револьверових» статтей, авантюрницьких і безвідповідальних зазивів до революції і замахів – як деяка по-українськи писана преса пізніше публічно доносила на нас (конкретно «Хліборобська Правда» К.Кракалії), ми хотіли тільки, щоб у тому, що пишеться, була національна гідність, повага до себе, щоб коли йшла справа про наші права, – домагатися й протестувати, а не прохати й жалітися. Ми домагалися від нашої преси мужности й цівільної відваги, бо ніякий закон не може відібрати комусь права на таку поставу».
Що це можливо – доказала «Самостійність». Уже перші числа показали, що ту саму річ можна подати двояко: гідно й по-рабськи. Але за такий гідний тон і нові думки, – все незвичайне до цього часу в буковинській українській пресі, – «Самостійність» на 5-му числі (28 січня 1934 р.) була поліційно заборонена до 7-го лютого 1934 р. Після 7-го лютого вийшло знову два числа, а 22 лютого 1934 р. знову таки заборонили видавання часопису до 10-го березня 1934 р.
Та тому, що новий часопис було тоді легко зареєструвати, «самостійники», як їх називало українське громадянство, зареєстрували новий тижневик під н[азвою] «Молода Буковина», що заступала «Самостійність». Та після цих перших ударів, хоч були ще великі цензурні труднощі, часопис уже появлявся нормально аж до кінця березня 1937 року. «Молоду Буковину» теж заборонено після другого чи третього числа на кілька тижнів, але тим часом «Самостійність» могла знову виходити і, таким чином, було налагоджено фактично безперебійне видавання часопису.
Основоположниками й видавцями «Самостійности» були Любомир Гузар, Петро Григорович і Денис Квітковський. Петра Григоровича, як відповідального редактора, заступив згодом його брат, Іван Григорович. Денис Квітковський був увесь час головним редактором; тільки дуже коротко редаґували часопис Корнило Бугайчук і О.Шипинський. Л.Гузар був адміністратором «Самостійности» аж до його виїзду на студії в кінці 1934 р; після нього адміністрував газету відповідальний редактор, а допомагав йому в цьому І.Бучко.
Всі працівники «Самостійности» виконували свої функції безкоштовно, не платилося гонорарів і за статті. Тільки завдяки цій жертвенності часопис міг появлятися безперебійно, хоча через цензуру мав величезні, надзвичайні видатки. Тому, що багато людей не хотіли вірити, що якусь працю можна робити тільки з любови й ідеалізму, поліція підозрівала, що часопис фінансує якась постороння сила. Це був абсолютно вигаданий і злобний закид. «Самостійність» від початку аж до кінця трималася на передплаті та й пресовому фонді, який завжди оголошувався, та на малих, небагатьох оголошеннях (оголошували виключно українські фірми, проповідуючи словом і прикладом гасло «Свій до свого»). Інших фондів не було.
А тому, що газета старалася говорити «з душі й до душі» своїх читачів, відгадати їх задушевні бажання та обороняти їх інтереси, число передплатників швидко росло і наприкінці третього року свого існування «Самостійність» нараховувала 7000 дійсних передплатників, число, яке до того часу не осягнула, мабуть, жодна газета на Буковині.
«Самостійність» була ще й тим близька своїм українським читачам під Румунією, що в ній працювали переважно місцеві люди, які знали якнайкраще свого читача, бо вийшли з його лав та жили здебільшого між ними, а, з другої сторони, на сторінках газети публікували дуже багато місцевого матеріялу. «Нас інтересував, – читаємо в згаданих спогадах Д.Квітковського, – «кожний вияв нашого національного життя, ми насвітлювали його на сторінках преси, давали йому оцінку, ганили або хвалили, тому кожний, що мав хоч найменше відношення до активного місцевого життя, шукав газети, ожидав нетерпеливо її появи, щоб прочитати, як газета давиться на таке або інше явище, на такий або інший випадок у нашому місцевому житті.
Рівночасно ми давали оцінку й займали становище до всіх інших подій, загально українського чи світового характеру. Іншими словами, часопис спрецизував своє становище в світі подій, показав своє обличчя і це робило його цікавим так для ворогів, як і для приятелів. Одні з любови, другі з ненависти цікавилися часописом. В наших оцінках і критиках ми не щадили нікого, не «завивали в папірці» нічого. Тому не раз наражалися на неприємності, не раз робили собі ворогів. Бо такий безцеремонний, прямий тон був новістю в нас. Вже в самих початках існування газети, на нас накинулися були певні чинники в досить нечемний спосіб за те, що ми скритикували, напр., виставу «Страсти Христові», що якраз ішли в українському театрі під патронатом Греко-Католицької Церкви. Взагалі з театром ми мали багато мороки, який жалівся, що ми загостро ставимося до виставлених п'єс. Найтяжчий арґумент проти наших виступів була: наша молодість! Нас називали «дітваками» і т. п., тому ми не розуміємося на нічому й не сміємо забирати слова в усяких справах.
Але це було тільки з початків. Наше «дітвацтво» здобуло собі скоро право громадянства й ми стали чинником, що з ним радо, або нерадо числилися всі. Селянство, цей найкращий і найбільш свідомим елемент на Буковині, горнувся дуже щиро до нас і вповні поділяв світогляд газети і її духове наставлення. На селі відсотково ми мали найбільше число й найкращих наших передплатників. Буковинське село мало найрадикальніші погляди й стояло найвище щодо національної свідомості. Незбавлене ще ніякою чужою культурою та цівілізацією, воно становило й становить найздоровіший елемент на цій нашій землі. Це село дало 99% української інтелігенції на Буковині й було завжди передовою стежею в усіх українських справах. Тому, маючи село за собою, газета могла свідомо твердити, що має за собою всю Буковину.
Газета присвячувала дуже багато місця українському селянству. Тож не диво, що дуже скоро, хто хотів говорити з селом, мусів спершу звертатися до «Самостійности»... І містом «Самостійність» цікавилася, але місто на Буковині, як і інших частинах українських земель, було загально чуже нам, тому тут треба було боротися ще за націоналізацію буковинського міста. Український міський елемент був національно більше байдужий, – хоч велика частина нашого міщанства горнулася щиро до організованого українського життя».
Але газета, побіч місцевих справ, займалася й загальним. Було багато статтей на українські й не-українські теми, численні статті з «Самостійности» були передруковані в закордонній українській пресі. Часопис мав постійно передову статтю, політичну хроніку, «По наших селах», фейлетон, «На українських землях», спортову хроніку тощо. Часопис давав точні звіти про політичні процеси в Галичині, зокрема (на основі Н.П.С.) подав був точне повідомлення з «Великого процесу ОУН у Варшаві», «Великого процесу ОУН у Львові» тощо.
Головними співдописувачами з Румунії були: О.Задума, (І.Бордейний), С.Лакуста, О.Дуда, К.Ластівка, В.Тодорюк, О.Шипинський, О.Зибачинський, І.Бучко (спорт), П.Криштафович та ін. Із закордонних дописувачів були: М.Сціборський, Є.Онацький, М.Селешко та ін.
За дуже короткий термін часопис став справді трибуною української Буковини. Багато молодих буковинських журналістів пробували своє перо на сторінках «Самостійности» і тим самим давали газеті багато свіжости й живучости. Варто згадати і про два календарі-альманахи «Самостійности», що вийшли 1936 р. і 1937 р. Альманахи містили багато літературно-наукового та публіцистичного матеріялу, особливо з життя українців під Румунією, чим спричинилися до насвітлення деяких, дуже занедбаних, сторінок нашого життя.
Рівночасно, як додаток до «Самостійности», виходив останнього року і сатирично-гумористичний журнал «Чортополох». Редаґував його О.Шипинський. Додаток був добре редаґований і мав успіх.
Розбудові «Самостійности» активно допомагало українське студентство – як «чорноморці», так і «запорожці», а найбільше – «залізняки», особливо в перших часах, приєднуючи газеті велике число передплатників. Після трьох років і на початку четвертого року існування, в березні 1937 р. «Самостійність» було закрито назавжди, а відповідального редактора, Івана Григоровича, засуджено на 3 роки тяжкої в'язниці, 50000 леїв гривни та 5 років утрати громадських прав за «іреденту», ворожу пропаґанду й підбурювання населення, що було загрозою для державної безпеки.
Старшою подругою «Самостійности» був місячник-журнал «Самостійна Думка». «Самостійна Думка» – це, без сумніву, один із найкращих літературно-наукових журналів, який тільки мала колись Буковина, або і взагалі перший такого роду журнал на цій землі.
Дали йому життя й вели його молоді сили, що вийшли з української чернівецької гімназії і не були згідні з духовим наставленням своїх батьків. «Самостійна Думка» це перший, не цілком ще свідомий, творчий бунт молодих проти сарих на Буковині. Бо якщо при заснуванні «Час»-у молодь тільки співпрацювала й виконувала волю батьків, то «Самостійну Думку» «видумала», заснувала й провадила аж до її кінця тільки молодь.
Думка видавати такий журнал виникла у 1929-30 рр. в лавах студентського т-ва «Чорноморе» в Чернівцях. До ініціативного комітету належали кілька студентів: Ярема Канюк, Сильвестер Никорович, Василь Мамаївський, Орест Зибачинський, Володимир Душелевич, Денис Квітковський. Цей перший ініціативний комітет згодом звузився, і до самого видання приступили Сильвестер Никорович, Василь Мамаївський, Ярема Канюк. Але Я.Канюк через хворобу зміг дуже мало цікавитися журналом, і незабаром він помер.
Перше число «Самостійної Думки» з'явилося 1-го січня 1931 р. У першому ж числі, в статті «Від видавництва», за підписом «Редакційний Комітет», говорилося: «Стоїмо на всеукраїнському понадпартїйному ґрунті...» Завдання місячника полягало в «по-можности освідомити та духово піднести наш загал...» «Література займатиме переважну часть на сторінках журналу», і далі: «отворяємо місце для кожної кращої думки наших старших і молодших діячів на народній ниві... до праці ставиться мірило згідно з ідеологією нашого журналу...» Із цієї заяви видно, що мета журналу була просвітянська: «освідомити та духово піднести наш загал», – і хоч там говориться про «ідеологію» журналу, то щонайменше на самому початку обдуманої, скристалізованої ідеології журнал не мав. Або краще, – редактори журналу були націоналістами і їх журнал мав бути націоналістичний, але це були націоналісти, ідеологічно ще не зформовані. Це й відбилося на змістові перших чисел журналу. Як і треба було сподіватись, редакція опублікувала в першому числі, на першому місці, короткий заклик «До громадянства» письменниці Ольги Кобилянської, що жила в Чернівцях. В тому ж числі надруковано статтю інж. М.Сціборського під н[азвою] «Соборність політики і психології – засади визволення». Надруковано також дві-три поезії та дещо з прози буковинських авторів. Цікава була стаття під н[азвою] «Війна проти брехні» за підписом «Все» (мабуть псевдонім Я.Канюка), в якій автор закликав українську молодь переглянути ідеї, якими годувала її чужа школа: явний протест проти чужих ідей та чужих впливів.
Друге число було ще «цікавіше». Тут О.Мегидинюк у статті «Кволість нашого політичного життя на Буковині» критикує Українську Національну Партію під проводом д-ра Володимира Залозецького, яка не виконує свого завдання й не оправдує покладених на неї надій, а д-р Вол. Залозецький (президент УНП) помістив відкритого листа до жида-маляра Марка Шаґаля з Парижу, в якому доказує йому, що характер його малюнків український, тож чому й він не був би українцем? Чей же він родився в Україні, до того й інші літератури зачислюють жидів, що пишуть їхньою мовою, до себе. «Ви від сьогодні український маляр», – так закінчив свою статтю д-р Вол. Залозецький. Наступні числа були не менше калейдоскопічні: тут знайдете побіч себе ідеалізацію гетьманської ідеології В.Липинського (О.Мегидинюк: «Туга за українською монархією – з приводу смерти В.Липинського»), програмові статті з ідеології українського націоналізму (Ст. Охримович: «Про ідеологічні підстави українського націоналізму», Р.Савінський: «Український націоналізм та його завдання», М.Ніцкевич: «Фраґмент з ідеології українського націоналізму» й ін.), та оборону М.Драгоманова і його програми і т. п. Та журнал уже набирав ваги, в ньому стрічаємо такі імена, як Степан Смаль-Стоцький, В.Сімович, О.Грицай, О.Стефанович та ін.
Першого року журнал виходив раз на місяць, другого року – два рази на місяць, а в наступних роках, аж до його закриття (березень 1937 р.) знову як місячник. В першому числі другого річника редакція вже формально заявила, що стає на плятформу українського націоналізму, хоч у доборі статей у перших місяцях не дуже-то додержувалася тієї ідеологічної плятформи.
У наступних числах і роках журнал став беззастережно на плятформу української націоналістичної ідеології і, рівночасно, розвинувся до одного з найкращих журналів узагалі. У ньому, побіч буковинських та бесарабських авторів, як О.Задума (Іван Бордейний), К.Ластівка, О.Дуда, С.Лакуста, О.Ялового (бесарабець) й ін. – зустрічаємо, між ін[шим], такі відомі імена в нашій літературі та публіцистиці – (крім уже згаданих), як Є.Онацький, проф. Мицюк, Улас Самчук, С.Черкасенко, полк. Р.Сушко, О.Ольжич, Ю.Артюшенко та ін.
У наступних роках накладом «Самостійної Думки» вийшло кілька дуже цінних книжок (напр., «Гори говорять» і «Кулак» У.Самчука, Історична драма «Северин Наливайко» С.Черкасенка, «Українські поети» – Читача та ін.). У журналі працювало дуже багато позабуковинських українських письменників і публіцистів. Така співпраця закордону була необхідною, бо Буковина з Мармарощиною й Бесарабією не мали ще досить сил, що своїми працями заповняли б журнал розміру «Самостійної Думки» (формат книжковий, 5 аркушів). Журнал був дуже розповсюджений і за кордоном, а це також уможливлювало його появу, бо Буковина й Бесарабія давали замало передплатників, а передплата була єдиним засобом існування журналу.
Якийсь час появлялися, як додатки до «Самостійної Думки», «Самостійна Думка Української Матері» та «Державно-Творча Трибуна України». Обидва додатки редаґувала Сидонія Никорович. Але ці додатки не були жодною мірою подією в нашому національно-культурному житті: примітивні, нецікаві, вони швидко перестали виходити.
Цікава також історія редакції журналу. Із первісного редакційного комітету залишилася тільки одна людина – Сильвестер Никорович. Так само і з редакційної колегії майже ніхто нічого не писав до журналу. Сильвестер Никорович провадив «Самостійну Думку» аж до її закриття в березні 1937 р. Самий він не писав, але керував життям журналу аж до його закриття з подивугідною послідовністю й витривалістю. В останніх роках журнал редаґував сл. п. О.Ольжич, із Праги. Якийсь час підписував журнал Денис Квітковський, як видавець, але це носило тільки формальний характер. Своє приміщення журнал мав у маленькій кімнатці в «Народньому Домі» у Чернівцях, а від 1934 р. аж до кінця – містився в одній кімнатці разом із «Самостійністю». В тій самій кімнатці була редакція, адміністрація й експедиція, і все це – на руках однієї людини. Журнал завжди був у фінансових клопотах, і тільки завдяки жертвенності й витривалості його видавця та редактора, він проіснував шість років. В історії культури Буковини, а особливо її видавничого руху, «Самостійна Думка» займає одно із чільних місць.
А[ркадій] Жуковський, Д[енис] Квітковський «Буковина. Її минуле і сучасне» (Париж-Філадельфія-Дітройт, Вид-во "Зелена Буковина", 1956, стор. 616-659
08.03.2017