Завданням кожної національно-свідомої творчої інтеліґенції є вишукувати доцільні й надійні шляхи народнього розвою та по них вести за собою маси, таксамо обовязком мас є підпорядкуватися прямуючій до життєвих змагань і осягів. Та тут мусить бути і безоглядне довіря цих мас, бо лише в тісному, органічно-близькому та інтимно-теплому звязку народньої маси з її провідною верствою є запорука тривало-гармонійного співжиття та раціональної співпраці. Той звязок не може бути механічний при допомозі обіжників, відозв, й газетніх статтей, а може повстати як логічний наслідок реальних життєвих відносин. Інтеліґенція, що заімпонує масам широкого зaгалу своїм інтелектуальним і моральним обличчям — шириною своєї думки та глибиною почувань, виявить ініціятиву до організаційно-творчого чину, — напевно захопить маси.
Інтеліґенція має прищепити собі й дальшим вихованням розвинути в собі стихійний гін до освіти й знання. — Створити в собі органічну потребу жити духовим життям, бо ж саме в цім полягає істотна прикмета інтеліґнції. Коли на місце цих внутрішніх познак духовости приходять познаки тільки зовнішні — турботи про матеріяльні вигоди, життєвий комфорт, розкішне житло, одяг, розваги, до тогож без якогось духового змісту, значить моменти матеріяльної культури, то воно знаменує занепад і смерть провідної верстви.
Ясно, що інтеліґенція мусить мати дещо вищі життєві вимоги. Це її моральне право, а навіть її органічно-життєвий прероґатив. Їй законно прислуговує право на задоволення мінімуму потреб у сфері культури не лише духової але й матеріяльної (напр. інтелектуальний робітник потребує для своєї праці певної мешкальної вигоди — ясної і затишної, теплої кімнати, хоч скромно, але належно умебльованої; зокрема публіцист чи письменник мусить мати своє бюрко, шафу з книжками, настрій і вигоду). Відповідно до цього мусить бути піднесений мінімум прожитку інтеліґента. Бо ж справжній інтеліґент не може обійтися без книжки, газети, журналу, навіть інколи декількох, бо поруч із загальним часописом потребує він ще і якогось спеціяльного, що відповідає його безпосередньому фаху (напр. часопис технічний, або професійний), а також тій побідній сфері знання чи техніки, в якій він працює як заінтересований прихильник, або як аматор. А справжній, кваліфікований інтелектуал (учений, літерат, мистець) має ті потреби ще вищі, далекосягліші, то ж і життєві вимоги його стають відповідно до цього більші. Це не фантазія, не примха, а органічна духова, а тому й матеріяльно-практична потреба. Пропорційно до цього більшають у такої особи матеріяльні та фінансові вимоги. І з цим слід рахуватися того не слід заперечувати, а, навпаки, визнавати й піддержувати.
Але переступлення певної морально-оправданої й річево-умотивованої межі, за якою починається інтелектуально-спекулятивна чинність чи вульгарне грошолюбство, — це заслуговує на виразний і категоричний осуд, бо стаючи на саме такий грунт, людина інтелектуального фаху грішить супроти свого життєвого призначення, супроти уділених їй Богом і людьми можливостей до позитивного, творчого чину.
Річ у тому, що маючи цей справді високовартісний титул духової еліти, інтелігенція повинна такою елітою бути. Вся її життєва ідеологія й увесь практичний чин мають просякнути цим елементом духовости, з ним органічно звязатись. Бо не освіта, не зовнішньо-культурний шліф, а навіть і не внутрішньо-інтелектуальний рівень, — а лише ця одухотвореність, стихійна ідейність визначають собою основну й найістотнішу прикмету інтелігентської психіки. Призначена бути кузнею творчих задумів і провідних ідей в усіх галузях життя культурного суспільства, інтелігенція мусить створити для себе відповідно-високий пєдестал духових цінностей, опертих на підвалинах правдивої глибокої ідейности. Лише тоді стане вона справжньою духовою елітою народу — його мізком і серцем.
Борис Лисянський.
