Ганна Улюра

 

Жослін Сосьє. Дощило птахами / Переклад Івана Рябчія. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. 160 с.

 

 

Якщо Тому – вісімдесят шість, а Чарлі на три роки старший, і обидва вони живуть відлюдьками у лісі, а до найближчого міста 300 км., то що нового дізнається про себе фотографка «за сорок», якій випало зі старими познайомитися? Звучить як арифметична задачка з химерного підручника. Десь так воно і є.

 

Франко-канадський роман «Дощило птахами» (Il pleuvait des oiseaux, 2011) Жослін Сосьє починається саме так: фотографка приїздить до хутора (три хатинки старателів), місцезнаходження якого їй вказав власник і охоронець готелю-привиду Стів. Тут мала б пролягти залізниця, але не склалося – нині це насправді дикі ліси. Жінка шукає Теда (Еда? Едварда? Теодора? а насправді Федора) Бойчука. Вона ладнає фотопроект  – серію портретів тих, хто вижив у Великих Пожежах початку століття, плюс запис їхніх свідчень. З Бойчуком пов’язана міфічно-романтична історія часів Пожежі. Коли фотографіка дістається хутора, Тед уже помер. Замість Бойчука вона знаходить десятки його картин.

 

Але ще є його два компаньйони – Том і Чарлі, котрі ховаються у лісі: один, очевидно, від закону, другий – від занадто дружелюбної опіки соціальних органів. Тут старі знайшли собі свободу жити і померти (про всяк випадок тримають кожен по пуделку зі стрихніном). Ці самітники живуть із мисливства і вирощування марихуани. Нелегальним бізнесом керує Бруно – їхній єдиний зв'язок із зовнішнім світом.

 

Той наркохутір має більш-менш чіткі координати (очевидні для оригінального читача): між Гудзоновою затокою і Великими озерами Онтаріо. В одному з інтерв’ю авторка «Дощило птахами» зізнається: «Північ мене надихає. Якщо ви здатні відчути цей дух свободи, то тільки тому, що Північ – досі нова країна, там все можливо». Чіткість координат важлива. Природні ландшафти змінюються напрочуд повільно (якщо їм не допомагати): «Є чимало місцин, що опираються старінню та чудово почуваються в руйнівній самотності». У Сосьє ж ті краєвиди зазнають майже миттєвих перетворень. Скажімо, фотографка вперше шукає лісових хатинок і має для того (за вказівкою Стіва) проминути озеро Досконалості. Воно ідеально кругле з водою кольору нефриту. Його важко промайнути. Коли жінка повертається після зустрічі зі старими, дізнавшись про смерть Бойчука, вона те озеро не впізнає: воно змінило колір і форму. Фотографка губиться в лісі. Досконалість – найтривкіша з ознак предмету – моментально втрачена.

 

В романі є три простори, головний із яких – лісові хащі.

 

Наступний – велике місто; нам його не покажуть, але про нього є згадки (це Торонто, очевидно). З містом пов’язані погані спогади старих, із міста приходить фотографка, з міста з’являється небезпека у вигляді поліції, що викрила наркобізнес Бруно. Рейд поліцейських призведе до смерті одного з героїв, до речі.

 

Ще одним простір – це дорога; він вкрай нестабільний, як то засвідчило озеро Досконалості. З дорогою пов’язана історія Марі-Денеж. Ми вперше бачимо її в автівці Бруно. Востаннє (якщо припустити, що фінал породила виключно розніжена уява сентиментальної фотографки) ми цю жінку (я розкажу, хто вона, не переймайтеся) бачимо у човнику, який прямує на нікому не відомий острівець серед Великого озера. У будь-якому разі, та дорога завершується цікаво: маленьким будиночком у невеликому містечку, де переховується від чужих поглядів пара літніх людей. Цей затишний маєток – справжній транзитний нон-простір, де можна тільки чекати на наближення заслуженої смерті.

 

Всім трьом просторам водночас належить тільки один герой – Бруно. Такий-собі Харон місцевого значення. Це він налагодить нелегальну «ботаніку», це він привезе Марі-Денеж, це він «наведе» поліцію і вивезе з хутора картини Бойчука. І він – єдиний із героїв, який просто зникне, виконавши свою роль, – без жодних пояснень.    

 

Так само в романі важать не тільки географічні координати, а й «історичні». На початку фотографка попереджає, що історія, яку нам далі розкажуть, відбулася насправді: «Ця повість мало подібна до правди, але, оскільки є свідки, відмовлятися від неї не варто». Зауважу: цей «дисклеймер» належить вигаданому персонажу – довіряти йому слід дуже обережно. В ньому має значення не так повідомлення про «історичну правду», як про відповідальність свідка, котрий повідомляє нам про свої суб’єктивні (інших не буває) переживання історичної події. Але документальне тло в «Дощило птахами» таки наявне, і зрештою, визначальне. Саме воно зробило цей, правду кажучи, посередній роман таким популярним у Канаді. Йдеться про серію лісових пожеж на півночі Онтаріо. В книжці – як і в реальності – Великих Пожеж було три.

 

В червні 1911 року – Порсьюпайн періоду золотої лихоманки. Вигоріло 200 тис. гектарів лісу і загинуло 73 особи. Липень 1916-го – Велика Пожежа в Метісоні; це та пожежа, свідчення про яку збирає фотографка, і яку малює Бойчук. 223 жертви – офіційна статистика. Старателів, таперів, випадкових подорожніх – тобто самітників (як нинішні герої Сосьє) ніхто не рахував. Жовтень 1922-го – пожежа у Гейлібері. Повністю знищено найбільше місто в окрузі. Більше 2 млн. збитків, зруйновано 18 селищ. За офіційної версією загинуло 11 городян. Це та пожежа, яку згадують герої «Дощило птахами», складаючи і відтворюючи міфи про сліпого-юнака-який-пройшов-крізь-вогонь. Пожежа закінчилася так, що навіть для художньої прози, либонь, задалося занадто символічним (Сосьє про це мовчить, бо її канадський читач то і так знає, та при нагоді згадає). У жовтні 1922 р., після тижня руйнівного вогню почав падати сніг, який і зупинив стихію.

 

Щодо снігу. Разом із фотографкою на хуторі з’являється ще одна жінка. Бруно викрав і привіз до спорожнілої хатки Бойчука свою стару божевільну тітку. Та провела шістдесят шість років (все своє життя) у психіатричній клініці (небезпідставно). Ґертруда на хуторі обирає собі нове ім’я – Марі-Денеж. Марія Сніжна – та сама, яка посилала знамення про новий храм у вигляді снігу в середині літа. Разом із Марі-Денеж у роман Сосьє приходить нестерпний холод: стара дуже погано переносить мороз. Ще гірше – самотність. І від одного, і від другого вона рятується в хатинці Чарлі. Так починаються їхні любовні стосунки.

 

Роман іншої канадської жінки-прозаїка зветься «Спливання» (Surfacing) – і ця назва в романі Маргарет Етвуд важливіша, либонь, за змісти. Вона б личила (пофантазую) і твору Сосьє. Засадничий міф канадської літератури – це протистояння жорсткому і суровому клімату, в якому людина або гартується, або ламається. Як уникнути цього повсякчасного шаблону про двобій-без-переможців? Рецепт від Етвуд і Сосьє звучить приблизно однаково: зникнути. Старі в романі «не потребують щастя, бо у них є свобода обрати життя і смерть до снаги». І зауважу також, що головна героїня роману навіть імені не має: фотографку назве Анж-Еме божевільна стара на честь давньої подруги з роздвоєнням особистості (копія копії).

 

Буквально герої Сосьє переховуються від закону: викрадення людей, наркоторгівля, браконьєрство, нелегальні оборудки з нерухомістю, убивство (здається) – до кольору, до вибору. Але закону тут не бояться. «Смерті тут не боїться ніхто!», – так само наголошують самітники Сосьє. Здається, не брешуть. Від чого ж ховаються? Мабуть, правильніше спитати: для чого ховаються? Що у такий спосіб намагаються уберегти від руйнівних зовнішніх втручань?

 

«Дощило птахами» – це не тільки назва роману, а й назва виставки, в котрій поєдналися картини Теда і фото Анж-Еме. Обидва імені митців тут несправжні, до речі. А фраза ця належить взагалі третьому персонажу: жінці, зображеній у серії картин Бойчука. З цього почався проект Анж-Еме: в міському парку вона побачила стару і почала розпитувати її про пожежі. Та розказала, як з неба падали птахи – попечені, і ті, що задихнулися у диму. З цих двох причин, як потім дізнається фотографка, помирали і люди. Не так від вогню, як від браку кисню в вигорілому повітрі. «Дощило птахами» – цей образ і спонукав Анж-Еме відшукати свідків Великих Пожогів, котрі мали б засвідчити: то не поетичний троп, то сама історична реальність. Ну добре, реальність спогаду.  

 

У фотографки є своя тактика: вона приїздить до очевидців пожеж, щось питає, і їде. Згодом повертається, коли свідки мають час «переварити спомини, і потай прагнуть мого повернення». І тільки тоді вона робить їхні портрети. Зазнимкувати не вдалося двох: передчасно померлого Бойчука, і одну з його моделей-близнючок, ту саму стареньку у парку. Показово, що «Дощити птахами» – це перша виставка фотографки, яка складається з «людських» портретів. До того Анж-Еме фіксувала виключно неспішне життя рослин. Пам'ять місця гарантована присутністю там «своїх» мертвих. Вигорілі ліси Онтаріо, де навіть реєстри офіційний жертв не можуть відобразити масштаби справжніх утрат, на пам'ять місця претендують слабо, наче. Запобігти забуттю, кажуть, може тільки «закріплена форма» місць пам’яті. Природа до того не надається, принаймні не мінлива природа «вічно нової» Півночі Сосьє. Прикметно, картини Бойчука, які відтворили його спогади про Пожоги, що він так і не встиг їх озвучити, фотографка і Бруно з лісу вивозять, щоб їх не знищила вологість.

 

Від Бойчука не залишається ані записаних свідчень, ані зафіксованого автопортрету (що в світі Сосьє – те саме, либонь). Зате є десятки абстрактних (не значить безпредметних) картини. Бойчук для своїх картин використовує техніку «дріппінг» – це щось типу живописного аналогу автоматичного письма, який часом імітує (!) і сама Сосьє. (Чи є наразі адекватніший спосіб писати травму?).

 

Фотографка «розшифрувати» ті картини не вміє, у неї зсампочатку хибна мотивація: «Люблю, коли переповідають своє життя від самого початку». У Сосьє це не працює: її роман, як і біографії її героїв, творять уламки і фрагменти. Фотографці допомагає божевільна стара: каже, що її життя в психлікарні залежало від того, наскільки правильно вона проінтерпретує емоційно плутану поведінку колежанок. Ще важливе: Марі-Денеж – істеричка, періодично вона втрачає контроль над тілом, і тільки дотики Чарлі – не завше еротичні – можуть їй повернути відчуття власного тіла. Тобто читати плутані послання якихось слабо контрольованих стихій (тіла, емоції, природи, живопису, суспільного примусу) – це її спосіб жити. Тож, потрактувати картини Бойчука для неї – завдання напрочуд легке. Вона – «істинний свідок», позаяк не привносить у подію нічого «зайвого», не демонструє своє Я (по-суті, відсутнє), вона тільки запам’ятовує всі дрібнички і не забуває їх ніколи. Така сама поверхня, як і полотно картини.

 

Головний сюжет Бойчукових картин – любовний. У містечку проживали дві красуні-юнки – біляві близнючки. Саме їх шукав кілька днів на згарищах тимчасово сліпий (від жару) Бойчук. Він був закоханий у них обох. Тед (тоді Федір) навіть бачив їх кілька разів під час пожежі: то на плоті серед озера, то на березі. Після пожеж вони втрьох листувалися і зустрічалися, намагаючись притамувати спогади про катастрофу невдалим любовним трикутником. Картини стали єдиним способом розказати про цю любов, якщо то взагалі була вона. Дівочі постаті серед вогню повністю заступили місце самої лісової пожежі.

 

Подалася читати про екологічні наслідки лісових пожеж – таких, про які пише Сосьє. Поки руйнуються кущі-дерева-трави на поверхні, глибина, на яку проникає жар у ґрунти, порівняно незначна – до 5 см. Коріння більшості рослин виживають. А потім стається таке: перші часи після пожеж у ґрунті повністю відсутня коренева конкуренція. Хто вижив, не заважає жити іншим; певний час не заважає. Відновитися вигорілі ліси можуть десь за 80-150 років. Але, по-перше, на місці пожарища виростає не той ліс, що згорів, а менш вибагливий. Відбувається заміна породи: скажімо, зі сосен екосистема «перемикається» на берези. А по-друге, щоб ліс знову був, треба щоб за те століття реабілітації не сталося ще однієї пожежі... Звучить як алегорія «історична пам’ять у проекті ідентичності», скажіть!

 

В романі Сосьє від пожежі до розповіді про неї останніх свідків минає майже століття. І достовірніші свідчення дають тут, зауважте, уже померлі люди – Бойчук і герої його картин. Наше ставлення до історичної події стає власне «історичним», коли помирає останній живий свідок. Отут-от ми уже починаємо вволю тлумачити, міфологізувати, відтворювати логіку події, пояснювати наслідки тощо. Якщо досі пам’ятаємо, про що йдеться, звісно.

 

Ставлення до історичної пам’яті у Сосьє цілком постмодерністське – з притаманною цьому способу сприймати світ дрібкою цинізму. Але «Дощило птахами» при цьому – роман якийсь аж занадто лунко-сентиментальний. Книжка сильних емоцій. Точніше так: книжка, яка з усіх сил буде вичавлювати з нас сильні емоції. У художньої прози для цього є два перевірені сюжети: смерть дитини і кохання старих. Дитина у романі Сосьє помре, і не одна: під час великих пожеж діти задихалися і тонули, коли їх намагалися сховати у болотах і ринвах від вогню. Вся численна родина Бойчуків задихнулася – разом із його молодшими братами і сестрами. Загинули діти, яких навіть не внесли в офіційну статистику – жах і біль, цілком природні. Але для оповідачки «Дощило птахами» того замало. Тут ще мають закохатися дуже літні люди з сильно нещасливим життям позаду. Рання смерть і пізня любов – добрі точки стимуляції для сльозливого (про)читання. 

 

Чарлі має вісімдесят дев’ять років, Ґертруді – добре за сімдесят. До появи жінки він запевняв: у лісах отримав шанс на друге життя, бо він насправді утік від смертельної хвороби, а тут одужав. І третього він не потребує. Потім, ясно, передумав. Одна з найбільш сумнівних щодо доброго смаку сцен – це перший в житті оргазм Марі-Денеж. Вона мала чимало сексу в своєму житті, навіть була вагітна, після чого у клініці її грубо стерилізували. Вона завжди любила секс, каже. Але судячи з її спогадів, то були або несанкціоновані злягання з іншими пацієнтами, або зґвалтування чоловічим медперсоналом. Перший оргазм у своєму житті Марі-Денеж переживає саме з Чарлі. Бо до того вона не уявляла, що проникненню можуть передувати дотики і поцілунки. І так аж допоки смерть їх не розлучить. Дуже неоднозначний шаблон «рожевої» прози, який у випадку «Дощило птахами» працює геть непереконливо. Старі біжать наввипередки з часом. Біда в тому, що час у Сосьє випередити неможливо. Навіть у лісових хащах, де він – здається – мав би застигнути. Ба: зачаїтися.

 

Фотографка – дебела жінка з важким поглядом. Це все, що ми про неї знаємо. Хіба що згадає пару разів, що дарма її сприймають тут за сорокарічну, вона значно старша. На тлі цих відтермінованих оргазмів її сумнівна «вічна юність» здається уже майже пародійною. Анж-Еме, до речі, це «любий янгол» (і comme il faut цієї миті зникло як і не було). Виправить невдалу авторську гру з віком персонажів один момент у фіналі. Коли Анж-Еме готує виставку «Дощило птахами», вона знову відвідує всіх своїх моделей – щоб пересвідчитися, чи не треба вказати у біографічних проспектах дату смерті. Вона не шукатиме тільки ту біляву близнючку з парку. Бо ще у момент першої зустрічі тій було 102 роки. Та й фото білявки у неї немає – тільки картин Теда. Після виставки фотографка отримає листа від тої жінки з уточненням інформації щодо картин... Озеро Досконалості знову змінило свою форму.

 

«А де ж кохання? Зачекайте, кохання – попереду». 

 

17.02.2017