11.01.1942

Справи Православної Церкви завжди були близькі українському громадянству. Тому нічого дивного, що й сьогодні, в нових умовах, коли, дякуючи німецькій зброї, Україна вже вільна від найстрашнішого ворога Церкви — безбожницької Москви, справа Православної Церкви стала однією з тих, що цікавить, а одночасно й турбує все українське громадянство. Зокрема, перед українськими церковно-громадськими чинниками стала сьогодні в цілій повазі проблема самої Організації Православної Церкви в Україні, роля якої при будові нового життя матиме величезне, на нашу думку, значення.
Ми свідомі, що вирішення церковної проблеми, після двадцятилітньої большевицької неволі, не є легке, тим більше, що й сучасний стан Православної Церкви в Україні викликає цілком оправдані побоювання, що тієї ролі церква може не відіграти, якщо до розрішення церковних справ не приступиться негайно.
Щоправда, улегчує ситуацію відношення українського громадянства до справ Церкви, що є сьогодні цілком однозгідне в поглядах так щодо форми, як і змісту Православної Церкви в Україні. Та все ж таки побоювання мають підставу, а джерелом їх є насамперед факт, що на Україні не існує досі єдиний правнодіючий зверхній церковний орган, який відповідав би потребам і стремлінням українського народу. Очевидно, відсутність такого авторитетного церковного органу використовують ворожі українському народові сили, які свідомо творять ситуації, що спізнюють організацію Церкви в нових умовах, а в церковне життя вносять неспокій.
І як це прикро, а мусимо ствердити, що до тих сил треба в першу чергу зарахувати частину православного єпископату, який через незалежні від українського народу обставини, знайшовся сьогодні на українських землях.
Маємо тут на увазі групи єпископів, на чолі з крем’янецьким архиєпископом Олексієм, групу найбільш активну, групу чужу й ворожу українському народові духом (а деяких єпископів — чужих і кров'ю), групу, зв'язану різними зобов'язаннями з чужим нам московським церковним осередком, групу, яка не зважаючи на ніщо й на нікого та не перебираючи в засобах, посягає очолити Православну Церкву в Україні й попровадити її організацію в бажанім тільки собі напрямку.
Становище цілого українського громадянства до акції архиєпископа Олексія і прихильних йому єпископів є однозгідне, як однаковою є й оцінка тієї роботи.
Воно цілком покривається з постановами Єпископської Ради при архиєпископі луцькім і ковельськім, яка на засіданні 28 листопада м. р. під головуванням Владики Полікарпа ствердила, що: "Москвофільську діяльність архиєпископа Олексія і сущих з ним єпископів, Єпископська Рада гостро осуджує, як шкідливу для Української Церкви і гріх проти українського народу, а також і проти церковних канонів".
Ті ж постанови стверджують, що обіжники і розпорядження архиєпископа Олексія, який і надалі уважає себе правлячим єпископом Волинським, хоч цього титулу він зрікся під час большевизму, — "впроваджують неспокій і заколот у Церкві".
Рівно ж і Українська Церковна Рада в Рівному в своїх постановах стверджує, що: "єпископи, які знайшлися на Волинських землях на чолі з архиєпископом Олексієм, вносять у церковне і громадське життя елементи анархії і розкладу".
Та чи можна інакше окреслити поступування тих єпископів. Чи ж постанови т. зв. "собору єпископів" у Почаєві про створення "Православної Автономної Церкви" для України т. т. залежної від Москви, не є глум з найсвятіших почувань українського народу.
Можемо не дивуватися тому, чисто політичному посуненню, тим більше, що двох з трьох творячих "собор" єпископів не-українці, а архієрейські свячення одержали під час побуту большевиків на Волині, тобто за згодою московського церковного центру. Але обов'язком кожного свідомого українця є нап'ятнувати подібну роботу та всіма силами допомогти українським церковно-громадським чинникам припинити шкідливу з погляду громадського і церковного акцію.
Припинення ж акції арх. Олексія, на нашу думку, є наглою конечністю, бо до українського громадянства все більше починають доходити непокоючі чутки про масове свячення ним в останніх місяцях священиків, що не завжди є належно підготовані до того високого становища, про виїзд на Східню Україну з його благословенства різних оо. Ковальських, відомих зі свого ворожого відношення до всього, що є українським, про намір висвячення арх. Олексієм ще кількох єпископів і то без порозуміння з українським громадянством і державними чинниками й т. п.
Ні, цьому мусить настати кінець, бо українське громадянство свідоме того, в яких часах живе й не може далі толерувати осередку, що вносить у церковно-громадське життя елементи анархії і розкладу.
Український нарід включився у великі історичні події і всіма доступними йому сьогодні засобами прагне спричинитися до перемоги Великої Німеччини, що веде боротьбу за перебудову не тільки фізичну, але й духову цілої Европи, вважаючи, що знищення Москви є головною до цього передумовою.
Тому всі ділянки нашого життя мусимо підпорядкувати тій великій меті.
Церкву теж.
Мусимо скінчити з партизанами і на тім відтинку. А щоб охоронити наш організм від штучного обезсилення, мусимо діяти скоро і рішуче.
Тому приєднуємося до становища українських єпископів, українського духовенства й українського громадянства, що оздоровлення відносин у церковному житті прийде тільки тоді, коли негайно, згідно зі святими канонами нашої Церкви і в порозумінні з німецькими державними чинниками, буде створений на Україні авторитетний церковно-адміністративний орган на чолі з єпископом-українцем, що користатиме з довір'я цілого українського громадянства.
Степан Скрипник ("Волинь").

1938 дописи