Володимир ГІНДА

Легендарного генерал-хорунжого УПА Василя Кука радянські спецслужби вистежували майже 10 років. За невловимість навіть нарекли «Борсуком».

 

Василь Кук після виходу з ув'язнення (1960). Архів ЦДВР.

 

 

Народився майбутній командир УПА 11 січня 1913 року на станції Красне (нині Буський район Львівської області), у багатодітній селянській родині. Серед восьми дітей (двоє доньок і шестеро хлопців) Василь був другим.

 

У 1923-1932 роках навчався в класичній гімназії товариства «Рідна школа» в Золочеві. Від 1927 року належав до «Пласту», 1929-го став членом Юнацтва ОУН. Після закінчення гімназії навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету, але навчання не закінчив і з головою поринув у справи українських націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, за що його не раз арештовуває польська поліція. «У 1933 році мене вже другий раз ув'язнено на півроку в Золочівську тюрму за поширення летючок ОУН, – пише в автобіографії. – У вересні звільнили, а в жовтні того ж року поляки знову мене арештували й у 1934 році разом із братом Ілярієм засудили за саботажні протипольські акції на два роки тюрми».

 

Василь Кук і працівниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова

 

 

Напередодні німецько-радянської війни Василь Кук організував і очолив бандерівський Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України. У червні 1941-го став на чолі Львівської провідної похідної групи, яка 30 червня організувала у Львові «Народні Збори», на яких проголосили Акт відновлення Української держави. Вирушивши з похідною групою на схід, уже 31 серпня був заарештований німцями у Василькові під Києвом. При транспортуванні до Львова (з Луцька) утік з-під варти. Навесні 1942-го очолює Провід ОУН на Південно-Східних Українських землях. Мав великий авторитет поміж повстанців, тому з 1947 року став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. 26 серпня 1949 року Кука відзначили найвищою нагородою УПА – Золотим Хрестом Заслуги.

 

По смерті Романа Шухевича в березні 1950-го, часопис «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» повідомив, що Василь Кук заступив убитого «генерала Чупринку» і став головним командиром УПА. 14 жовтня 1952-го постановою УГВР йому присвоєно військове звання генерал-хорунжий. До арешту у травні 1954 року Василь Кук керував українським повстанським рухом.  

 

Ось так можна висвітлити бойову біографію Василя Кука – якщо коротко. Бо якщо спробувати детальніше, то довелося би списати не одну сотню аркушів. Ми ж зосередимося лише на конспіративних заходах, завдяки яким він роками переховувався від радянських спецслужб, і трохи розповімо про його сімейне життя.

 

Василь Кук мав близько сорока псевдонімів, та найвідоміші з них два: в УПА – «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки – «Борсук». Його справа – чотири томи, 1028 сторінок, – досі зберігається у Галузевому архіві СБУ.

«Характерною рисою "Лемеша" була та риса, що він ніколи нікому про себе не говорив, – розповідала про Кука його дружина Уляна Крюченко на допитах у КГБ в липні 1954-го. – Навіть я як дружина не знаю його дитинства, ані юнацьких років. Конспіратор "Леміш" був великий. Я як дружина ніколи не знала, який пост він має в організації, не кажучи про інше».

 

Зв'язкові Василя Кука

 

 

За порушення конспірації він не давав поблажки й самому Романові Шухевичу. Узимку 1945 року, наприклад, відмовився від особистої зустрічі з його зв'язковою Галиною Дидик, а відправив до неї свого зв'язкового. Ще й передав ним своєму командирові листа з докором, що той порушує правила користування лініями зв'язку. Кук не раз дорікав Шухевичеві й за його поїздки в 1948-1949 роках до Одеси на лікування. Уважав, що таким чином той сам іде в руки до чекістів, бо радянські спецслужби зібрали тоді вже достатньо матеріалу про Шухевича, зокрема, й знімки, тож командира УПА міг хтось випадково впізнати. Цим самим він ставив під загрозу не лише своє життя, але й подальшу боротьбу повстанської армії.

 

«Часто носить простий селянський одяг, так само вдягаються його бойовики, – йшлося в чекістському орієнтуванні на Василя Кука від 2 вересня 1949 року, поширеному серед оперативників (склали цей опис за свідченнями полонених повстанців). – При спілкуванні з населенням і підпільниками "Леміш" та його бойовики поводяться строго конспіративно, кличок і імен один одного не називають, своє минуле конспірують, звідкіля прийшли і куди будуть прямувати ретельно приховують. Говорить спокійно упевненим голосом, не вимовляє літеру "л", а також страждає на хворобу шлунку, тому постійно носить при собі фляжку з настоянкою полину, а на нарадах керівного складу особистий кухар готує для нього дієтичну кашу».

 

На основі цих орієнтувань провели декілька спецоперацій з метою затримання Василя Кука. Усі – невдалі. «"Барсук" имеет большой опыт подпольной, конспиративной деятельности против существующего социалистического строя, базируясь на преданные контрреволюционные националистические кадры, – після однієї з них виправдовувалися чекісти перед керівництвом. – Он не однократно, находясь в критическом положении, применял методы ухищрения, уходил из под удара органов и войск МГБ. В 1946 году "Барсук", оказавшись блокированным нашими войсками в одном из населенных пунктов, с целью ослабить бдительность поисковых групп, дал приказ выйти с повинной в этом населенном пункте 30 бандитам с оружием. В момент сдачи бандитов нашими войсками поиск в населенном пункте был временно прекращен, "Барсук", воспользовавшись этим, скрылся с района операции. В 1947 году "Барсук" во время проведения операции в течении нескольких часов находился под водой в пруду, дыша посредством тростниковой трубки».

 

Спецоперації з захоплення «Леміша» провалювалися одна за одною, тоді спецслужби вирішили його отруїти. Навесні 1951 року полковник Петро Федун (псевдо «Полтава») через кур'єрів передав Кукові листа, запакованого в тюбик з-під зубної пасти. Його разом із паролями про дату й місце зустрічі перехопили МГБісти. Листа замінили, а тюбик начинили отруйним гірчичним газом. Зустріч між кур'єром Кука й агентом МГБ відбулася у Львові, на Академічній 16 квітня. Обмінялися листами. Кук отримав смертоносного листа, перебуваючи в криївці. Коли почали відкривати тюбик, то йому сильно почали пекти очі. Зорієнтувавшись у чому річ, швидко вискочив із криївки. Урятувався, хоч відтоді став гірше бачити.

 

На серпень 1951 року в пошуку «Борсука» радянські спецоргани задіяли 42 оперативників, 22 офіцерів і 374 солдатів внутрішніх військ. Безпосереднім розшуком Кука займався 1-й відділ 4-го управління МҐБ УРСР на чолі з Петром Свердловим і його заступником Григорієм Клименком.

 

Урешті-решт вирахували, що Кук переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської областей. «Місце дислокації було обране не випадково, – пише історик Володимир В'ятрович. – По-перше, через сприятливі природні умови (ліси), по-друге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць».

 

В Іваницькому лісі на Львівщині викрили криївку, де в 1947-1952 роках епізодично перебував Василь Кук. Отримали інформацію, що може прийти сюди знову. Адже «Леміш», як і більшість повстанських командирів, не сидів в одній криївці, а час від часу змінював їх. Мав їх декілька в різних районах, і про кожну знало дуже обмежене коло людей. Про таку тактику повстанців знали в МГБ. Тож, коли викрили одну з криївок Кука, зробили в ній засідку.

 

Операцію мав виконати перевербований зв'язковий Кука «Юрко» з «агентурно-бойовою групою» (АБГ) у складі спецагентів «Карпа» та «Богуна». Їх скерували очікувати приходу командира УПА в бункері. Щоби Кук нічого не запідозрив, криївку спеціально підготували до його приходу. Її розмінували, висушили, побілили всередині, надаючи їй обжитого вигляду, адже необжита схованка викликала підозру у підпільників. За місяць до зустрічі зі зв'язковим туди поселили АБГ.

 

Надвечір 23 травня 1954 року, нічого не підозрюючи, до цієї криївки з Рогатинського району прийшов Василь Кук зі своєю дружиною Уляною та двома охоронцями. Серед агентів, що їх зустріли, командир одного знав особисто, тому нічого не запідозрив. Уже згодом Кук розповідав, що його дещо насторожило тремтіння рук одного з бойовиків і те що інший хлопець, який їх зустрів, зайшов до криївки, не знявши чобіт. Також здивувало, що в бункері було досить доброї їжі та радянських книжок.

 

Щойно генерал-хорунжий із дружиною заснули, завербовані бойовики їх обеззброїли та зв'язали.

 

– Скільки вам заплатили? – запитав Кук, збагнувши, що сталося.

 

Від себе запропонував їм 20 тисяч карбованців і золото – щоби розв'язали їх і відпустили. Агенти викликали оперативну групу. Прибув і старший групи майор Григорій Клименко.

 

– Ну, ось нарешті ми й зустрілися, Василю Степановичу! – привітався чемно з Куком.

 

– Довго ж вам довелося за мною ганятися, – відповів той.

 

Полонених обшукали й дозволили привести себе в порядок. Уляна попросила в агентів светр, бо змерзла. Відчувши настороженість, зрозуміла а чому річ:

 

– Якщо ви боїтеся, що прийму отруту, то вона в піджаку.

 

Арештованих відвезли машиною до Львова, звідти літаком доставили до Києва.

 

Тут треба відхилитися від послідовності та розповісти про сімейне життя Василя Кука й Уляни Крюченко (псевдо «Оксана»). Познайомилися вони на початку радянсько-німецької війни, на Дніпропетровщині. Василь туди прибув із похідними групами ОУН, а Уляна з тих країв родом. Стосунки ж у них зав'язалися, коли перетнулися вдруге – 1944 року на Волині. Уляна там опинилася, коли перед наступом радянських військ мусила покинути Дніпропетровськ. Обвінчалися. «Стаючи його дружиною, я не знала ні його прізвища, ні імені», – свідчила Уляна Крюченко. Після одруження Кук домігся, щоби вона вийшла з підпілля й осіла на легальному становищі.

 

На допитах у липні 1954 року Крюченко дала доволі красномовну характеристику своєму чоловікові: «"Лемеша" я пізнала як людину сильної волі, енергійну, витривалу і великої конспірації, також як людину простого нраву. Шумного товариства не любить, воно його обтяжує. Але дружню розмову з окремими людьми любив провадити. Шику не любить, але акуратність – його питома риса. З грошима був завжди ощадний і вчив ощадності підлеглих. До своїх підлеглих ставився з високою вимогливістю, але по-товариському. Любив правдомовність. Якщо заважить, що хтось йому збреше, він ніколи більше до нього не має повного довір'я і відчуває нехіть».

 

Був у подружжя складний період у стосунках. Василь Кук, як характеризували його підпільники, окрім того, що мав непересічний талант конспіратора, мав також слабкість до жінок. Наприкінці 1944 року – на початку 1945-го він мав роман з керівницею Бережанського окружного проводу Галиною Скаськів. Дружина Кука знала про  чоловікову коханку, через що між жінками виникло суперництво. Коли Служба безпеки (СБ) ОУН запідозрила Скасків у зраді, вона прохала Кука взяти розслідування під свій контроль. Намагалася через Уляну передати йому записку, але, за свідченнями близьких до Скасків підпільників, Уляна спалила папірець. Після завершення розслідування, проведеного СБ (провину не довели), дівчина переїхала з Бережанщини до Львова.

 

Родину вдалося вберегти, а вже 1946 року Уляна народила чоловікові сина, якого нарекли Юрком. 3 липня 1949-го на хуторі біля села Тростянець Золочівського району емгебісти затримали Уляну з дитиною. Вимагали, щоби вмовила чоловіка до співпраці, взамін обіцяли помилування. У селянській хаті, де вона жила, влаштували засідку. Але 4 серпня Уляна зуміла втекти й добратися до чоловіка, хоч і без сина. Його помістили до дитячого будинку в Маріуполі як Юрія Чоботаря, нібито уродженця міста Сталіно (нинішнього Донецька). Зі своїми батьками він зустрівся щойно у 14-річному віці. Як згадував згодом сам Юрій, для нього це був шок, адже до того він не підозрював, що в нього є батьки.

 

Але повернімося у 1954 рік. Полонення головного командира УПА тримали в суворій таємниці. З тодішнього керівництва УРСР про це знали лише троє: перший секретар ЦК Компартії України, секретар ЦК КПУ з пропаганди та генеральний прокурор УРСР. У в'язниці КГБ, що діяла на вулиці Короленка, 33 (біля Софійського собору в Києві), Кук за документами проходив під кодом «в'язень 300», його дружина – «88».

 

«Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням, – пише у спогадах "Велике полювання. Розгром збройного підпілля в Західній Україні" ветеран КГБ Григорій Санніков. – Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом "Леміш", переконавшись у безвиході зі свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний: сам "Леміш" закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування... Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї».

 

8 грудня 1954 року тодішній голова КГБ СРСР Іван Сєров поставив підпис під документом, що мав назву «Міркування використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави». Головного командира УПА мали використати «з метою морально-політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни, щоби компрометувати керівників закордонних центрів ОУН та їхні зв'язки з іноземними розвідками, загострити ворожнечу між ними та для демонстрації повної ліквідації підпілля». Планували також за допомогою Кука налагодити контакти з Закордонним проводом Української головної визвольної ради, щоби впроваджувати туди свою агентуру та перехоплювати канали зв'язку з підпіллям, що ще діяло в Україні.

 

Його гра з КГБ тривала кілька років. Кук домігся звільнення з арешту для себе й родини й указом Президії Верховної Ради СРСР 14 липня 1960 року разом із дружиною був звільнений із в’язниці. Ціна була така: 19 вересня він прочитав по радіо відкритого листа до керівників ОУН і «до всіх українців, що живуть за кордоном». Закінчувався він так: «Друзі! Не зв'язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину! Зі щирим привітом і повагою, Bасиль Кук». Звернення опублікували в газеті «Вісті з України», яку видавали в Києві для української діаспори.

 

Подружжю надали двокімнатну квартиру на Дарниці в Києві. Видали 1000 крб. для обзаведення господарством, а також виділили охорону «в цілях недопущення можливості проведення зі сторони націоналістичних елементів провокаційних дій». Перебували під наглядом КГБ. Від 1961 року Василь Кук працював старшим науковим співробітником у відділах каталогізації та давніх актів Центрального державного історичного архіву в Києва. Така робота не була для нього проблемною, адже досконально володів англійською, давньогрецькою, польською, німецькою, старослов'янською мовами та латиною.

 

Василь Кук з дружиною та сином

 

 

1964 року Кук закінчив історико-філософський факультет Київського держуніверситету ім. Шевченка. Склав кандидатські іспити, готував дисертацію, але за вказівкою ЦК КПУ до захисту його не допустили. Між іншим, подібна ситуація згодом сталася з його сином Юрієм, який закінчив факультет кібернетики КДУ, 1974-го – аспірантуру, але захистити дисертацію йому не давали через минуле батька. Щойно 1990 року Юрій здобув ступінь кандидата фізико-математичних наук і до 2010-го працював в Інституті кібернетики НАН Україну. Нині на пенсії.

 

У 1969-1972 рр. Василь Кук працював старшим науковим співробітником відділу історіографії та джерелознавства Інституту історії АН УРСР. У цей час написав низку статей до «Української Радянської Енциклопедії». Отримав пропозицію написати історію ОУН в потрібному для радянської влади трактуванні, але відмовився, через що 17 жовтня 1972 року був звільнений з роботи з забороною в подальшому працювати в школах і наукових установах. Наприкінці 1972-го з великим трудом влаштовався на роботу рядовим працівником у відділ постачання «Укрпобутреклами», де працював до виходу на пенсію 8 травня 1986 року.

 

Про залучення Кука до оперативних ігор із закордонними центрами ОУН, що їх вели радянські спецслужби, голова КГБ УРСР Віталій Федорчук писав у доповідній записці Володимиру Щербицькому в листопаді 1974-го (тоді «органи» зафіксували, що Василь Кук контактує з дисидентами): «Хоча він і дав згоду на участь у них, але під усякими приводами відразу ж став уникати виконання своїх обіцянок». Тому «проведення оперативних ігор із використанням Кука незабаром було припинене». Федорчук нарікав також, що Кук «від виконання завдань КГБ ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав... У процесі спостереження за Куком зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати звільнення від кримінальної відповідальності і наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів… В останні роки зв'язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося».

 

Якось, уже після проголошення незалежності України, Василя Кука запитали про те його звернення: «Навіть 1954 року ми могли б, у разі бажання, поповнити наші сили молоддю, відданою нам, – відповів він. – Проте на той час ми намагалися уже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоби вони працювали на майбутнє України. Цей лист був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, котрі вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе. Продовжувати підпільну боротьбу в тих умовах було недоцільно. І я про це щиро говорив».

 

 

У роки незалежності Василь Кук співпрацював із редакцією «Літопису УПА». Також, був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Написав декілька книг і спогадів. У 2002 році відмовився від звання Героя України. Мотивував це тим, що не може носити це звання, доки на державному рівні його побратими не визнані учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України.

 

Помер 9 вересня 2007 року о 8-й ранку. Похований у рідному селищі – як заповів. Церемонія прощання відбулася в соборі Святого Юра у Львові. Проститись із Куком прийшло понад 100 тисяч людей (Україна знала лише один такий велелюдний похорон – митрополита Андрея в листопаді 1944-го).

 

Уляна Кук померла 1972 року від раку.

 

 

11.01.2017