Люба Гаращак

Цього дня 1940 р., в камері 46 тюрми НКВД на Замарстинові — ще поганіші здавалися нам сірі тюремні стіни, ще брудніще лахміття, серед якого довелося нам сидіти, ще блідіші та прозоріші наші обличчя.

 

Думки видиралися крізь мури й грати ген далеко, де — знали ми — святкують люди по давньому, де ялинки, дідух і солома, перша зірка і колядки, дванадцять страв і кутя, гості, побажання й дарунки... Яке це все чудове та разом із цим далеке... Від цих думок боліло серце й пекла туга, невиносима туга за рідними, за своїми, близькими... Кожна з нас — молодих дівчат чи жінок (наш вік вагався між 16 і 30 р. життя) всією молодою душею ладна була пташкою злетіти до батька-матері, до сестри чи брата а то й до чоловіка чи милого, бо ж не чужі були "світські" почування, дарма що пригашені страшним тюремним режімом з погрозами, побоями та безнастанною грозою смерті. Та коби лиш знати, що наші рідкі живі й безпечні! Тоді було б нам на половину легше переносити тюрму. Хай уже ми сидимо — покутуємо за ненависть до Большевії, але ж наші найближчі...? В нічому невинуваті старенькі батьки, маленькі діти, чи навіть дальші свояки, що по 54 статті радянського кодексу, як "сім'я арештованих" можуть бути наражені на вивезення, ув'язнений, конфіскату майна а то й розстріл. На саму думку про те, нам застигала кров у бючках, а брак найменшої вістки з хати доводив нас до божевілля.

 

Та не здавались ми розпуці. Брак якогонебудь зв'язку зі світом заступали нам сни, незабуті, чудові тюремні сни, що їх вранці розказувала одна — одній, а сувору, жорстоку дійсність старались ми затерти всякого роду ілюзіями, які творили ми собі самі при помочі найріжнородніших ворожень з карт чи цукру (чи тямите, товаришки, грубу п. Геню, що для її ворожби відкладали ми щонайкращі кришталки?), та дуже тішилися коли в картах стояла — "воля".

 

Одною з таких ілюзій був "Свят-Вечір" 1940 р.

 

Ми всі були святочно вдягнені (одні в речі, в яких прийшли, та які весь час лежали на печі, щоб не нищилися, другі, щасливі, що діставали передачі, вдягнули суконки "з дому"), та причесані (попереднього вечора всі накрутили "папільоти). Застелили "стіл" вишиваними рушниками, ялинку зладили з патичків, (виломаних крадькома на "прогульці — там же вспіли ми й нашим "хлопцям", що заглядали з вікон — викрикнути: "Христос раждається"), та заставили миски зі "Святою вечерою": капуста, виловлена з борщу та перемішана з цибулею і оселедцями, окремо борщ, торт, зроблений з кришок хліба, цукру й води і... кутя, з перемитого пенцаку з цукром. Зокрема для кожної лежали дві кістки цукру, захованого з передачі на Свята та папіроси для тих, що курили.

 

Засвітили свічку, яку старанно переховували від ока сторожів, та при ревізіях передавали з рук до рук, і почали святкувати. Мати Ігуменя СС. Студиток Олена Вітер проводила молитву, Душка Ковалюк та Зеня Матійчук виголосили відповідні промови, що мали надихнути нас новою вірою в краще завтра, піддержати на дусі та додати нових сил, а ми всі: Люба Коваль, Наталка Шухевич (де ти тепер Наталко — в Омську чи в Томську?), Ліда Світлик, Галя Ставарська, Стефця Дулеба (ти золота дівчинко з Поділля, згинула мученичею смертю в підвалах НКВД), Марійка Вербенець, Гандзя Думка згадували Влодзю Лису, що так недавно була ще з нами, а тепер повезли її кудись в Сибір чи в Казахстан, згадували Рому Чорну і Оленку Ільків, та п. Софію Андріївську, теж вивезених кудись у невідоме та всіх тих співв'язнів, про яких ми тут таємною поштою довідались і вважали їх членами своєї тюремної суспільності. Згадували й тих, що лиш деякий час були з нами, як Соня Грега, Галя Іванчук (що робить Твоя скрипка без Тебе, Галю?), а опісля перевели їх то в іншу тюрму, то в іншу камеру, то врешті на волю, але з цих щасливих була лиш Марійка Карачик та Безкоровайна (ім'я забула вже), але про це ми тоді ще не знали.

 

Хоч як старались ми бути веселі — все ж всі наші думки звертались тоді до однієї справи а саме до славного процесу 59-ти, з яких аж п'ять з нашої камери були в ньому тяжко обвинувачені та загрожувала їм кара смерті.

 

Незабаром перед Святами вдалося котрійсь з цих п'яти принести на камеру "Акт Обвинення" й звідтам довідались ми усіх прізвищ 59-и та історї цього "контрреволюційного повстання", за яке мали тепер головою заплатити наші найкращі, найінтелігентніші, найідейніші юнаки й дівчата.

 

Та коли б хто подумав, що котранебудь із них заплакала — помилився б ганебно! Всі вони, почавши від "найстаршої" літньої Душки Ковалюк, почерез Любу Комар, Галю Ставарську, Наталку Шухевич до наймолодшої 16-літньої Ліди Світлик — трималися так твердо, вели себе так достойно та величньо, — що їх можна без перебільшення назвати геройками наших днів. До речі — цього геройства навчилися вони від Матери Ігумені, якої мартирологія, широкозвісна всім замарстинівцям і бригідникам, та яка вимагає окремої статті та доброго пера — переходить всяке людське поняття. Ніхто крім очевидців, не зможе собі уявити, якою героїнею-мученицею за Ідею Нації й Церкви була Мати Ігуменя Олена Вітер, — що їй Господь Бог всеж таки дозволив витримати ті всі пекольні муки, що їй завдавали діявольські опричники та повернути до свого манастиря — живою.

 

Щоб хоч приблизно дати читачам уявлення про цю святу жінку, наведу лиш кілька сухих цифер: Мати Ігуменя була 60 разів на "допросі" (цілонічному або цілоденному), з цього 17 разів вернулася така скатована, побита, ціла чорно-фіолетна та непритомна з болю, що ми не змогли її ще якслід положити, коли забирали її знову і знову били. Одного разу було вже з нею так погано, що ми, дивлячись на її конвульсійні судороги, відмовляли молитви за конаючих, а Зеня Матійчук висловила думку, яка нам усім якось дивно запала у свідомість:

 

"Ця українська Свята повинна бути канонізована!"...

 

З усіх цих наших розважань вирвав нас голос сторожа:

 

— В уборну!

 

Щоденним порядком виходили одна за одною камери до уборної.

 

— Тихо! Слухайте, що будуть говорити.

 

Всі ми в цю мить замінилися в одне велике вухо та припали до дверей. Проходили камери й біля наших дверей тукали нам в унісон:

 

"Веселих Свят! Христос раждається! Щасливих Свят! Щасливішого Нового Року!..."

 

Наша камера йшла сьогодні останньою. В уборній нараджувалися над відповідним окликом та ніяк не могли підшукати. Все вже було сказано. Тоді впав нам до голови очайдушний план, який усім без застережень подобався.

 

Коли ми вже були на закруті коридору, на даний Душкою знак усі як одна з цілої сили молодечими голосами заспівали:

 

"Бог Предвічний..."

 

Всі камери, що теж слухали під дверима, підхопили пісню в одну мить і слова "народився, прийшов днесь із небес" — співала вже вся наша "шістка", а коли ми, попихані сторожем, ввійшли в камеру — почули крізь відчинене вікно, що нашу коляду почули і "хлопці" з гори та "Щоб спасти люд свій ввесь" співала вже вся тюрма.

 

І на глум большевикам, з замарстинівської тюрми НКВД неслася стара відвічна українська коляда, не зважаючи, то зараз же задзеленчіли, як навіжені, усі дзвінки з дижурки, що по коридорах загупотіли енкаведистські чоботи, що засвистіли гумові палиці в руках прислужників сатани…

 

[Львівські вісті]

06.01.1942