о. Л. Куницький

Дня 26. м. м. помер нагло в Mahrisch-Sсhönberg при кадрі о. Теодот Ярема, парох Болехова, совітник М. К. і полевий курат в резерві. Ся сумна вість кличе нас над нову, дорогу могилу. Сьому житю сих кілька слів спомину.

 

Уродив ся о. Ярема в 1865 р. в Сучаві (на Буковинї) з міщанської католицької родині. Ґімназію покінчив з гарним успіхом в Чернівцях, духовну семинарію у Львові, де належав до поважних трудівників. Веселий, готовий усе до жартів, а одначе нїжний в них, ширив в округ себе веселу атмосферу житя і поважної працї.

 

В часї сотрудництва при перемиській катедрі визначив ся як гарний проповідник. В громадянськім житю стояв щиро при боцї бл. п. Григорія Цеглинського, беручи на себе поважну пайку працї над будовою національної ідеї в Перемишли самім і в перемиськім повітї. В товариськім житю, яке в ті часи було ще нероздїльне від житя громадянського, служив собою "Бесїдї", "Боянови" і економічним товариствам. У сїй працї шукав о. Теодот розради на самітну долю, бо його дружина перейшла з ним лиш коротеньку дорогу, лишаючи йому сина одинака, Володимира.

 

Працю молодого священика оцїнив епископ-громадянин ексц. Чехович і іменував його віце-ректором дух. семинарії у Львові. Се визначне місце довіря і важкого завданя виповнив бл. п. о. Теодот собою цїлим. Тодї і я стрінув його — яко його питомець, жиючи під його проводом два послїдні роки богослова. Вчив нас точно жити і в ладї і в працї. Його очи і голос виявляли його добре серце. Коли один з моїх товаришів незрозумів його і відповів строгим словом, він вернув з контролї у свою вагу з сльозах. А ті сльози сказали нам всїм про обовязок чести і вдячности для вихователя, характерів і совісти більше і яснїйше, нїж булаб сказана заслужена кара.

 

То був педагог, що любив нас. Але то був і священик, що любив свій нарід і не хотїв пускати на провідників того народу лїнивих і лукавих. Він поширяв наш горизонт знаня і любови для народу аж пoзa Карпати і поза Збруч. За його часів падали остатні запори москвофільства, в якого руках була до недавна читальня і всї майже уряди семинарські. Все те переходило в руки Українцїв, а він помагав нам і давав ідейний підклад, згоджуючись лиш на дїйсно добрих кандидатів, які мусїли чесно сповняти сю громадянську роботу!

 

У той час в роки 1898/900, ожили зносини наших богословів з угро-руськими богословами, яких вершком була гостина угро-руських богословів в нашій семинарії, в шкільнім роцї 1900. Концерти, відчити, відвідини Львова і львівських українських інституцій зложились на програму ceгo кількадневного свята.

 

Дякуючи його світлому проводови і товариському тактови, ми поставили йому в подяку китицю цвітів, а він з тих цвітів зібрав наші думки і ідеали у промові на честь єдности української ідеї.

 

Кінчаючи семинарію, ми з ним щиро прощали ся, щоби стрінути ся у житю чину. По чотирох лїтах священства я став його товаришем яко префект дух. семинарії. О. Теодот вів тодї семинарію яко ректор, а з 1. І. 1905. віддав її в руки о. д-ра Жука. Три місяцї лиш були ми разом і вони стали основою нашої приязни, якою він мене обдарував. Тілько щирих рад — тілько вказівок добрих, практичних — тілько любови і сили прощеня він переливав зі свого серця в моє молоде серце.

 

Дня 1. І. 1905. поїхав о. Теодот на пароха до Болехова. Тут заяснїв його орґанїзаторський талант в цїлій повнотї. Церков уратована від руїни, хата відреставрована, обійстє в ладї — а в громаді? — Власна хата "Народний Дім", а в нїм містять ся товариства просвітні і "Свіча", товариство кредитове, яке під його проводом дійшло до світлого розвою. Склеп "Надїя" вибив ся на перший плян між міськими склепами. У церкві точність у відправі богослужень як рідко де. За те мав повну церков вірних — інтелїґенцію і народ і мав все обступлену сповідальницю.

 

Коли я його відвідав, він показуючи менї білянс річний "Свічі", що ішов в сотки тисяч, додав: "Се русло, яким тече чиста вода освіти люду. Чи знаєте, що я сего року (1910) пустив між нарід 10.000 примірників "Місіонаря" і книжочок "Просвіти"? Люди сего навіть не відчувають, коли беручи позичку — чи віддаючи рати — дадуть від тих соток чи десяток дві, три корони яко пренумератори "Місіонаря", видань "Просвіти" та "Свободи". Самі можеби того не зробили, та коли я вже стягну з них ті гроші, то вони беруть ся до читаня тих книжок і газет".

 

Українська приватна ґімназія в Долинї зве його також своїм добродїєм, а долинський повіт, особливо болехівський округ, зве його своїм орґанїзатором.

 

На висотї розвою парохії і працї застала о. Теодота війна.

 

О. Теодот опустив Болехів і приїхав де Відня: по кількох днях зголосив ся на резервового курата і пішов на фронт. Відбув карпатську кампанію і славний похід аж над Золоту Липу. Офіцирський корпус і мужва любили його за жертвенну працю, за розраду, за книжочки до молитви і читаня, за відвагу.

 

А скільки сїл завдячує йому пошану жінок і майна людського при переходї війск — се знає він і Бог, бо він про сї дїла оборони людий не любив оповідати.

 

По 14 місяцях обозного житя пішов о. Т. за фронт до кадри.

 

Нагло прийшла вістка про його смерть! Від його сина дістав я таку відомість про його послідні хвилї: "В недїлю, дня 24 XII. був о. Теодот при роздаваню дарунків святочних для жовнїрів в шпитали в Мahrisch-Schönberg, сказав святочну бесїду і як зачав говорити старший лїкар, випала йому раз шапка з рук. Шапку піднесено, він взяв аж в обі руки, а шапка знов випала і нещасний, предчуваючи щось зле, звернув ся до вихідних дверий, але виходячи упав і його мусїли до його спальнї занести. Стратив память і її вже більше не відзискав. Дістав удар мізковий і скінчив житє в ночи.

 

Згинув при виповнюваню своїх обовязків як священик.

 

Спочиває в Mahrisch-Sсhönberg, а син хоче тлїнні останки спровадити до Болехова...

 

Не згине йoгo память у нас, а там у Бога, у лїпшім світї, нехай жиє Покійний в яснїм світлі Божої любови, вічно живий, вічно щасливий.

 

[Дїло]

05.01.1917