Сер Ісайя Берлін

Ліберальна демократія, незважаючи на потік націоналізму, що нині плине, шириться. Великі тиранії лежать в руїні. Або ляжуть

 

 

"Це були найкращі часи, це були найгірші часи. Вік розуму і вік безумства". Цими словами починає Чарльз Діккенс "Повість про два міста". Не можна, на жаль, цього сказати про нашу страшну добу. Люди сторіччями навзаєм нищили одне одного, однак чин Аттіли, Чінґісхана чи Наполеона (котрий почав масово вбивати), а навіть масакра вірмен бліднуть перед російською революцією та її наслідками — утисками, тортурами і вбивствами, які ми можемо скласти до ніг Леніна, Сталіна, Гітлера, Mao і Пол Пота. Це не було стихійне лихо, а злочин людей, якому можна було запобігти, незалежно від того, що думають прихильники теорії історичного детермінізму.

 

*  *  *

Я є дуже старою людиною, пережив майже все сторіччя. Я жив спокійно, безпечно і майже стидаюсь цього, видячи, що випало стільком людям. Не є я істориком, тому не можу компетентно висловлюватися про причини цих страхіть. Але можу спробувати.

 

Це не було наслідком звичайних людcьких ресентиментів, як назвав їх Спіноза: страх, захланність, племінна ненависть, заздрість і жага влади — хоч очевидно і ці почуття відіграли свою злу роль. В наші часи ці страхіття породили ідеї, а радше одна конкретна ідея. Парадоксально, що Карл Маркс, який знецінив ідеї, протиставляючи їх безособовим суспільно-економічним силам, своїми писаннями переіначив ціле XX сторіччя як в напрямку того, що хотів спричинити, так і того, що виявилося небажаною реакцією. В одному зі своїх знаменитих віршів німецький поет Гейне остерігає, щоб ми не злегковажили голос кабінетного філософа. Кант, як він стверджував, знищив теологію, але Робесп'єр не мусив стинати голову французькому королю.

 

Як передбачив Кант, певного дня збройні учні німецьких філософів — Фіхте, Шеллінґа та інших батьків-засновників німецького націоналізму — зафундували нам страхіття фанатичної деструкції утворів європейської культури, на фоні якої французька революція виглядає дитячою забавою. Може я зловживаю німецькими метафізиками, але головна думка Гейне зберігає свою важливість — нацистська ідеологія була викиднем німецької антипросвітницької реакції. Є люди, що готові вбивати і калічити інших під впливом слів тих, хто знає, що можна на цьому світі досягти досконалості.

 

Хто вірить в існування розв'язку всіх проблем, вірить в те, що можна придумати ідеальне суспільство, котре люди побудують, тільки-но зроблять все необхідне, той прийде до неминучого висновку, що не має ціни, котру не варто було б заплатити за відкриті ворота до раю. Тільки злі і дурні чинять опір, коли їм об'явлюють певні прості справи. Впертих треба переконати, непереконаних мусить приборкати право, а якщо цього не вистарчить, треба буде примусити, а навіть силою.

 

Ленін повірив в це, прочитавши "Капітал", і з тих пір научав, що мету — якою є справедливе, мирне, вільне суспільство — можна досягти належними ресурсами  — тоді ця мета виправдовує всі необхідні методи, дослівно всі.

 

Суттю цього мислення є переконання, що найважливіші людські — індивідуальні і колективні — проблеми мають єдиний правдивий розв'язок, і треба його знайти, а ті, що знайшли, стають лідерами, слово яких є законом.

 

Думка, що на кожне правдиве питання є тільки одна правдива відповідь —це вельми старе філософське переконання. Великі афінські філософи, євреї і християни, мислителі ренесансу і Парижу Людовика XIV, французькі радикальні реформатори XVIII століття і революціонери XIX віку — незалежно від того, що дуже відрізнялися в тому, яка це має бути відповідь — всі вони були переконані, що відповідь знають і що тільки людська злість і глупість стоять на перешкоді здійснення ідеалу.

 

*  *  *

 

Ця думка є фальшивою не тільки тому, що є різні розв'язки, пропоновані різними школами суспільної думки, з яких жодного не вдасться раціонально обґрунтувати, а й з глибших причин. Фундаментальні цінності, що їх дотримуються більшість людей у більшості місць і часів, хоч не цілком універсальні, не завше також поєднуються в коґезійну, гармонійну структуру. Одні поєднуються, а інше — ні. Люди завше прагнули свободи, безпеки, рівності, щастя, справедливості, знань і т.д.

 

Однак цілковиту свободу неможливо погодити з цілковитою рівністю — цілковита свобода значить, що вовки з'їдять овець. Цілковита рівність значить, що потрібно обмежити свободи, щоб не дозволити здібнішим і талановитішим обігнати тих гірших, що програли в умовах вільної конкуренції. Безпеку, ані, скажімо собі щиро, свободу неможливо гарантувати, якщо ми дозволимо їх безперешкодно підважувати. Прецінь не кожен прагне безпеки і миру, хто ж би тоді шукав слави на полі бою чи в небезпечному спорті.

 

Справедливість завжди була людським ідеалом, але не завжди вона йде в парі з добротою. Творчу уяву, спонтанічність, хоч трісни, не завжди вдасться погодити з потребою планування, організації, відповідальних розрахунків. Найшляхетніші цілі, якими є знання і прагнення до правди, неможливо повністю погодити зі щастям і свободою діяльності, яких ми прагнемо, бо навіть, якщо я буду знати правду, що маю невиліковну хворобу, то не буду через це щасливішим чи вільнішим. Завжди я мушу вибирати — між спокоєм а збудженням, між знаннями а насолодою незнання і т.д.

 

*  *  *

 

Отже, що ми маємо зробити, щоб вгамувати прихильників тих чи інших цінностей, з яких кожен прагне зневажити решту, бо бачить лишень кінцеву, славну мету?

 

Маю на це тільки таку відповідь, що фундаментальні цінності вимагають компромісів і поступок — узгоджень, необхідних для того, щоб не відбулося найгірше. Стільки-то свободи за стільки-то рівності, стільки-то свободи слова за стільки-то безпеки, стільки-то справедливості за стільки-то співчуття. Певні цінності є несумісні: цілі, до яких прагнуть люди, виходять з нашої спільної людської природи, однак їх втілення мусить бути якоюсь мірою контрольованим — свобода і прагнення до щастя не є, повторю, цілковито сумісними, так само як не є ними свобода, рівність чи братерство.

 

Тому ми мусимо приміряти, неґоціювати, укладати компроміси і запобігати знищенню одних органічних форм іншими. Знаю, що це не є той прапор, під яким охоче маршируватимуть молоді чоловіки і жінки, — це є надто розважне, надто буржуазне, це не викликає загальні емоції. Однак, повірте мені, ми не можемо мати всього, що хочемо. Якщо ми в пошуках єдиного ідеалу це заперечимо, то сягнемо по насильство. А потім по яйця, щоб їх розбити; але яєчні не видно; видно тільки безліч яєць, людських екзистенцій, які так легко обірвати.

 

Під кінець мого довгого життя починає зоріти розуміння того, про що кажу. Раціональність, толерантність, хоч як вони рідкісна в історії, не є чимось зневаженим. Ліберальна демократія — усе-таки, незважаючи на нинішній фанатичний потік фундаменталістського націоналізму — шириться. Великі тиранії лежать в руїні або ляжуть, бо і в Китаї вже світає.

 

Тішуся, що ви, до яких промовляю, побачите XXI століття, яке,  впевнений, буде кращими часами для людства, аніж було моє страшне століття. Ґратулюю вас, бо щаслива доля стає вашим уділом; жалкую, що я не побачу цього ясного майбутнього, яке, — я впевнений — надходить.

 

Текст прочитано від імені Берліна 25 листопада 1994 р. в Університеті Торонто під час урочистості надання йому honoris causa в галузі права. В листі до приятеля окреслив його як своє "коротке кредо". 

Назва і скорочення — від «Ґазети Виборчої».

 

Сер Ісайя Берлін (1909-97) — британський філософ, співтворець сучасного лібералізму, дипломат. Автор в т.ч. "Карл Маркс. Його життя і середовище"(1939), "The Age of Enlightenment"("Вік просвіти", 1956), "Чотири есе про свободу"(1969).

 


Sir Isaiah Berlin
Nie lękajcie się
Gazeta Wyborcza, 31.12.2016
Переклад О.Д.

03.01.2017