С. Ч.

Перед нами декілька видань із Закарпаття, що появились упродовж 1941 р. Їм варта приглянутись ближче, бо все це, не зважаючи на ті, чи інші місцеві тутешницько-діялектичні відхилення, показує зовсім недвозначно силу української стихії, яка діяла передше на тому терені і діє досі.

 

Уся культурна справа зводиться нині на Закарпатті до мовної боротьби, а скоріш не так мовної, як правописної. Відкидаючи фонетичний правопис, що був заведений на Закарпатті в останньому десятилітті, прийнято там подібний до того, що його знали в Галичині до 1880 рр. Ця анахронічність і ще до того змагання втиснути живу мову в рямки одного з закарпатських діялектів (самі автори того правопису начисляють їх щось із 14!) завдає їм найбільше мороки. Приймаючи в засаді мову народню, "таку, якою говорить народ", автори тієї мови заперечують її звязок з українською (!), але ще більш із московською і вважають її "самостійною". Але ж ця самостійність зводиться всього на всього до "перекабачування" слів, у роді: гір — на гop, лісів — на лісов, що — на что, чи — на ци, тощо, та ще обовязкових додатків йору й інших допотопних знаків із хвостиками і кропками, що їх українська мова вже давно не вживає. На зразок плутанини можна б навести недавно видану граматику д-pa Івана Гарайди. Тут автор завів нову букву — ё (е з двома крапками над ним), що має передавати — йо або -ьо; але одночасно сам автор у практиці радить тієї букви... не вживати і писати: єгo, єму, трех, хоч, як сам каже, в народній мові звучить це все як його, йому, трьох! Чи це не куріоз?

 

Несуттєвість і безнадійність створити якусь переферійну мову найкраще доказують друковані в "Літературній Неділі Подкарпатского Общества Наук" вірші — і народніх, і сучасних закарпатських поетів. Ці останні намагаються писати і пишуть по змозі чистіською українською літературною мовою, а їхні вірші редакція щойно переробляє. Ось збірка поезій Федора Пасічника, яка могла б появитися однаково у Львові, чи деінде:

 

Кучеряво сонце, кучеряво ріки,

Глянули в оконце, схмурили повіки,

Подкрутили уси золотії ниви,

Гиля білі гуси в зоряні розливи.

 

Зелен дуб високий, стежка серед поля,

Впали буйні кроки — лицарі із моря,

Входять — день на щитi — в брами до столиці,

Де суть в рань повиті діви зорелиці.

 

Що правописно написано оконце і подкрутили, не зміняє нівчому факту, що це чистенька українська поезія. Те саміське можна сказати про народню поезію, нпр.:

 

Ой, ти зимонько, ти студененька,

Як рано западаєш!

Ой, ти дівчино, ти молоденька,

Д’кому ся привертаєш?

Привертаюся д' свому нянькови (батькови),

Нянько мене не хоче,

Ні годувати, ні одівати,

Ні в своїм домі мати...

 

Тримаючися уперто старої назви "русин", мовні редактори пишуть скрізь "руський", щоб так відрізнитися від означення "русский". Неконсеквенція в тому, що одночасно пишуть "карпато-руский" — без мякого знаку, або "Ильницкій". Але московські напрямки на Закарпатті відкидають і поборюють ті тутешняки, що звуть себе теж і "народовцями", всіми силами і їхня преса вщерть заповнена дискусіями з ужгородською кацапською пресою. В "Літературній Неділі" слід підкреслити цікаві статті на теми етнографічно-фольклорні, а в ч. 14 дуже річеву статтю д-ра Гіядора Стринського (з мяким "ськ") п. з. "Заюлуділим синам подкарпаття". Гаслом тієї статті є "Ми не хочемо нич спольного мати з русско-татарскою культурою восточной Москви, а нас, западняков, ніякі голоси не перетворять на восточняков, бо тота русская культура нам чужа!"

 

"Зоря-Hajnai" — зветься "Часопись Подкарпатского Общества Наук", що появилася подвійним числом на 196 сторінок. Зміст поданий рівнобіжно — одна сторінка українською (трохи більш, як у "Неділі" засміченою) мовою, друга по мадярськи, щоб, як пише редакція, познайомлювати з Закарпаттям теж і мадярів. Ініціятором і основником того "общества" є "витязь Николай Козма з Левелду", який оплачує видатки того "Общества Наук" та роздобуває підмоги ще й від установ та фірм (радіо 5.000 пенґо, Гандя 5.000, т-во Ляториця 1.000 і т. д.). Ці дані знаходимо в надрукованій на початку журналу промові "витязя Н. Ковми з Левелду", який так означив завдання того "Подкарпатського Общества Наук": "Общество має служити витвореню самостойной народной свідомости русинов, їх національной самоцільности і їx родного язика отвертою і простою дорогою без політичних і культурних цілей" (ст. 8). Цей Н. Кoзма, реґентський комісар Закарпаття, мав, між иншим, так висловити своє відношення до підлеглого йому терену: "Не єсть гріхом бути русином!" ("Літ.-Наукова Прилога Карпатской Неділі" ч. 2).

 

Щодо самого "общества", так воно ділиться на 3 секції: перша, наукова, має 9 членів: І. Брана, ген. лікар, Евг. Фенцик, дир. гімн., Ант. Годинка, проф. унів., Й. Іллеш, проф. ун. Ол. Іванчов, проф. гімн., Ір. Кондратович, архідіякон, П. Сова, совітн., Елемер і Евгеній Затлукал, археологи. Секція "художественна і етнографічна" має 7 членів: Бейла Ерделій, проф., Тибор Геревич, проф. ун., Ст. Гладоник, диригент, Ан. Кочка, маляр, Тивадор Мапайлов, проф., Юл. Ортутай, проф. ун., Дезидерій Задор, проф. — До речі, замість слова "художественний" — відомий єп. Стойка вживає в свому листі, поміщеному в тому журналі, слова "мистецьство". — Третя секція — "Руська язикова і літературна"; в цій 11 членів: Ем. Бокшай, проф. гімн. Ол. Бонкало, проф. ун., Мик. Гарчак, лектор. Ол. Ільницький, совітник, Ст. Кнієжа, проф. ун. Ол. Маркуш, проф., Ів. Мелих, проф. ун., Ів. Мураній, проф. В. Попович, дир. гімн., Гіядор Стрипський, мін. совітник, Конст. Стрипський, проф. гімн.

 

Як бачимо із списку — більшість імен зовсім досі невідома в українському культурному житті. Що вони зможуть зробити для тієї "руської" культури — це ще питання.

 

Хоч стан теперішнього культурного життя на Закарпатті є великим кроком взад, коли прирівняти його до стану з-перед кількох літ, але суть треба сказати, що той "народовецький" напрям зовсім добре змішується в тій культурній програмі, що її на досвітку сучасного культурного руху Закарпаття намітив о. А. Волошин, та що пізніше зовсім логічно еволюціонувала до всеукраїнства. Слід підкреслити передусім сильний протимосковський напрям того руху, що був на Закарпатті завжди ворогом ч. 1.

 

[Краківські вісті]

28.12.1941