Богдан Скаврон

 

Станиславів 110 років тому очима газети Kurjer Stanisławowski.

 

 

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія – «Жахливі дороги й респектабельні суди»

 

 

Через таємниче зникнення в Станиславові (тепер Івано-Франківськ) із поштового диліжансу понад 50 тисяч корон поліція заарештувала двох візників, які займалися інкасацією поштових пакунків із головного бюра цісарсько-королівської пошти до поштового відділення на залізничному двірці.

 

 

«12 грудня між шостою та сьомою годиною вечора під час перевезення грошових посилок з головного поштового управління на вулиці Липовій [тепер – вулиця Шевченка. – Z] через філію на вулиці Газовій [тепер – вулиця Дністровська. – Z] до поштового відділення на залізничному двірці, зник зі скриньки, поміщеної під козлами поштового диліжансу, опломбований мішок із 28 грошовими переказами на загальну суму 54 тисячі 612 корон 13 сотиків», - повідомляла сенсаційну новину в числі від 16 грудня 1906 року місцева газета Kurjer Stanisławowski.

 

 

Обставини пропажі надзвичайно великої на той час суми (на станиславівському ярмарку робочого коня тоді можна було купити за 150-200 корон, тобто викраденого вистачило би на цілий табун) були загадковими, адже біля грошей постійно перебували якісь працівники пошти. Найперше, пакунок з грішми видав на головній пошті асистент Петецький, його отримав у руки візник Дмитро Яроновський і в присутності ще одного візника, якогось Остапчука, вклав у скриньку в диліжансі, розташовану під місцем візника, ретельно замкнувши її спеціальним поштовим ключем. Після того Остапчук вирушив на вулицю Газову, щоби забрати посилки ще з тамтешнього відділення.

 

 

Тепер важко сказати, наскільки великий відтинок шляху через місто довелося проїхати цьому поштовому транспорту, оскільки точної локалізації тогочасних поштових відділень у Станиславові немає. Відомо, що найдавніша міська пошта (а цю службу тут запровадили ще 1830 року) містилася на місці сучасної будівлі на вулиці Незалежності, 10. Але той будинок згорів під час сумнозвісної "мармулядової" пожежі 1868 року, після чого поштовики винаймали приміщення в різних приватних будинках. Якийсь час пошта тулилася разом з телеграфом і телефонною станцією у кам’яниці Адольфа Бика на вулиці Смольки (тепер – вул. Бачинського, 4).

 

 

Щойно 1909 року поштарі отримали окрему простору будівлю: триповерхову кам’яницю спорудили коштом газетного магната Станіслава Хованця за проектом відомого архітектора Томаша Кудельського. Цей будинок зберігся донині, хоча й дещо втратив у декорі: з аттику перед цибулястим куполом зникла скульптурна група з двох людських постатей, які тримають земну кулю – така собі алегорія поштової служби. У 1938 році міська пошта знову переїхала у нове, спеціально збудоване приміщення, в якому перебуває дотепер.

 

Вулиця Липова

 

 

Отож, 12 грудня звідкись із вулиці Липової, яка вела від міського парку до середмістя, поштовий диліжанс, на козлах якого сидів візник Остапчук, вирушив до поштового відділення на вулиці Газовій (приблизно в околицях нинішнього Центрального ринку).

 

«О 6.30 бричка під’їхала до цієї філії, Остапчук зголосився у відділення, після чого візник з філії Ян Бабіїв у супроводі працівниці пошти панни Якубше вийшов із ключем до транспорту, відімкнув скриньку і вклав туди ще три мішечки з грішми й один – із листами, після чого скриньку було замкнуто», - детально описував Kurjer Stanisławowski процедуру поштового відправлення.

 

У той самий час у цьому ж поштовому відділенні пакували звичайні посилки на двоколісну карболку, і п’ять чи шість пакетів не змогли туди поміститися. Згаданий Остапчук покликав Бабіїва, який мав ключ від скриньки у диліжансі, той відімкнув її і решту посилок поклали туди, після чого ключ віднесли до канцелярії. Обидві брички вулицею Заболотівською (тепер – Василіянок) поїхали до залізничного вокзалу. Свій диліжанс Остапчук зупинив біля бічних дверей поштової канцелярії, взяв ключ, що висів на стіні, почав виймати пакунки і зауважив пропажу одного з мішків – саме того, в якому були гроші, передані з головної пошти. 

 

«На ґвалт, здійнятий Остапчуком, вийшов поштовий офіціал [охоронець. – Z] пан Лінденбаум, але не зміг нічого вчинити, як тільки констатувати відсутність інкасаторського мішка. Натомість було розпочато розслідування, яким зайнявся слідчий Іваницький, який у четвер уночі наказав взяти під варту Остапчука і Бабіїва», - повідомляла газета. 

 

Наступного дня після крадіжки до Станиславова для проведення слідства приїхали зі Львова старший поштовий комісар Турнелле, агент поліції Гунсберґ і старший комісар Лисаковський. Але вийти на слід пропажі не вдалося. «Викрадений мішечок з грішми, був такий невеликий, що легко міг бути схованим під плащем», - зауважив Kurjer Stanisławowski.

 

Поки поштарі мали клопоти через зникнення чималої суми грошей, польська громада Станиславова переймалася завершенням будівництва ще одного костелу, який мав постати на вулиці Ґіллера (тепер – вулиця Гординського). Для цього було вирішено утворити спеціальне товариство та комітет. 

 

Вулиця Ґіллера

 

 

«Минулого тижня відбулися збори мешканців цієї дільниці міста у справі завершення будови й утримання костелу при вулиці Ґіллера, на яких, між іншим, було вирішено створити «Товариство будови римо-католицького костелу Найсвятішої Діви Марії Неустанної Помочі» та вибрано комітет, до якого ввійшли голова Леопольд Зайдлер, його заступник Станіслав Броніковський, секретар Олександр Кокуревич, заступник секретаря Станіслав Стеслович, скарбник Теофіл Квятковський. Настоятелем храму архієпископ Білчевський призначив ксьондза-каноніка Айзельта, який уже прийняв управління у храмі»,- повідомляв Kurjer Stanisławowski.

 

 

Будівництво цього костелу, який був єдиним у Станиславові храмом без дзвіниці і, радше, нагадував велику каплицю в неоготичному стилі, розпочалося ще 1904 року, і на той час залишилося тільки виконати оздоблювальні роботи. У народі цей костел називали коротко – «Аве Марія» (такий напис був над його вхідними дверима). Бетонні роботи на цій споруді виконувала фірма Домініка Серафіні. Автором зовнішнього оформлення фасаду був місцевий архітектор Феліціян Боян, відомий також проектуванням споруди греко-католицької семінарії, розташованої на сусідній вулиці Липовій, та костелу святого Йосифа у дільниці Майзлі (тепер – вулиця Незалежності, 185). Прикметно, що всі три споруди, спроектовані Бояном, тепер знову використовують для церковних потреб: у колишній семінарії розмістилася католицька школа, у костелі Йосифа – відправляють богослужіння євангелісти-п’ятидесятники, а у храмі «Аве Марія» збираються івано-франківські баптисти.

   

 

У перші ж роки після спорудження костел Найсвятішої Діви Марії Неустанної Помочі призначався насамперед для потреб польських школярів і гімназистів. Зокрема, сюди на відправи приходили учні з розташованої поруч школи імені Теофіла Чацького (тепер – будинок на вулиці Шевченка, 32) та учениці жіночої семирічки імені Королеви Софії (тепер – будівля на вулиці Гординського, 10). На богослужіннях дівчата займали праву сторону храму, хлопці трималися ліворуч. Невеличкий храм обходився без традиційного органу, духовні пісні супроводжувалися грою на фісгармонії. Головною ж окрасою храму був переданий з Риму чудотворний образ Матері Божої Неустанної Помочі, який ще у ХVІ столітті освятив Папа Пій V. Після Другої світової війни, коли «визволителі» перетворили приміщення костелу на спортзал, ікону та більшість церковного інвентаря вдалося вивезти до Польщі, зараз цей образ перебуває в костелі містечка Поляніце-Здруй.

 

 

Ясна річ, що, попри будівництво нових храмів, далеко не всі тогочасні станиславівські школярі та гімназисти (зрештою, як і теперішні) були надто набожними та чемними. Часом місцева молодь вдавалася до дуже жорстоких витівок, одну з яких описав Kurjer Stanisławowski з посиланням на львівське видання Wiek Nowy.

 

«Кілька днів тому спіткав професора гімназії П. дуже прикрий випадок. В часі, коли він ішов ввечері додому, натрапив на кількох підлітків у гімназійних мундирах, які пішли за ним слідом і лихословили на нього словами на кшталт «мішігін» і тому подібне. Коли словесних образ видалося замало, вони оточили бідного професора і голосно з нього кпили», - описувала газета знущання над неназваним професором, який через надмірну працю перебував у доволі хворобливому стані.

 

 

Порятував свого колегу від такої напасті інший професор гімназії, який вчасно нагодився на ту авантюру і розігнав розбишак. Як згодом було встановлено, до нападу на учителя були причетні місцеві гімназисти, очевидно, єврейського походження, позаяк газета називає їх «сіоністами». Щодо них дирекція гімназії розпочала слідство.

 

До речі, мультикультурний у ті часи Станиславів, в якому мешкали поляки, євреї, українці, німецькі колоністи та нащадки вірмен, не завжди вирізнявся толерантністю в міжнаціональних стосунках. На спроби применшити значення своєї громади в місті чи, боронь Боже, на вияви неповаги особливо гостро реагували поляки. Про це свідчить хоча би допис у тому ж числі газети, де йдеться про непорозуміння з мовного питання в державній установі.

 

Випадок трапився в експедиційному бюро Дирекції залізниць, куди один із дописувачів газети звернувся для вирішення якихось своїх справ. Австрійський чиновник, який там працював, у відповідь на звернення до нього польською мовою, заявив, що не розуміє, про що йдеться, і попросив говорити по-німецьки. 

 

 

«Таке ганебне нехтування польської громади в польській країні ми не повинні терпіти. Або служба пана Лайнкауфа [керівника експедиційної служби Дирекції залізниць. – Z] буде вміти розмовляти польською мовою з відвідувачами-поляками, або не буде мати клієнтів серед поляків», - пригрозив у дописі Kurjer Stanisławowski.

 

Тим часом з наближенням різдвяних і новорічних свят у Станиславові з’явилися нові проблеми. Виявляється, місцеві садівники, які вирощували квіти у вазонах, надавали їх в оренду для прикрашення залів, у яких проходили різні урочистості – як святкові, так і жалобні.

 

 

«Ми неодноразово виявляли, що квіти, якими вчора прикрашали катафалк померлого, часто з причини заразної хвороби, на другий день виставляють для декорування сцени та залів у міському казино, в приміщенні «Соколів» чи в театрі імені Монюшка. Хіба це корисно для здоров’я?» - обурювалася такими фактами газета, намовляючи санітарну службу пильніше придивлятися до такої діяльності садівників.

 

А ще напередодні свят мешканців міста турбувала дорожнеча продуктів. У Станиславові уже змирилися з тим, що м'ясо тут було чи не найдорожчим у цілій Галичині, але прагнули бодай не допустити подорожчання риби у час Різдвяного посту.

 

 

«Оскільки м'ясо тепер дуже дороге, хотілося би, щоби маґістрат врятував нас від високих цін на рибу, яку мешканці купуватимуть на Різдво. Кращим засобом для зниження цін є запрошення на ринок (під контролем) … приїжджих торговців і виділення їм добрих конкурентних місць», - порадив міській владі Kurjer Stanisławowski.

 

 

Натомість у міському парку вже розпочалися зимові розваги. Підприємець Лучинський обладнав ковзанку та запрошував мешканців і гостей міста розважитися на свіжому повітрі. Вхід був платним: у будні з дорослих брали 30 сотиків, а з учнів – 20. У вихідні та святкові дні плата за вступ зростала на 10 сотиків.

 

 

Продовження – "Слідами сенсаційної крадіжки на тлі реконструкції вокзалу".

 

 

17.12.2016