Міхаель МОЗЕР

 

На цьогорічних випускних урочистоcтях в Українському католицькому університеті, що відбулися 10-11 лютого, почесним гостем був професор Віденського та Українського Вільного університетів, вчений-україніст і славіст Міхаель Мозер. До випускників УКУ професор звернувся з лекцією про українську мову та роль Галичини у її формуванні.

 

 

Я почесний гість славного Українського католицького університету, і мій гостинець – це чесне слово. Слово про українську мову. Це не буде справжня лекція, хоча це урочиста академія. Це швидше деякі спостереження і міркування щодо української мови, які, мабуть, корисні. Ми знаємо, що про українську мову кажуть різне, дехто каже, що української мови навіть немає. Ми з Вами знаємо, що українська мова є, вона жива. І в тому числі завдяки нам, завдяки УКУ.

 

Перше спостереження таке. Будь-яке явище може бути старішим за назву. Ми знаємо, що назва «українська мова» не надто давня. Мало хто знає, коли ця назва взагалі постала. Ми колись трохи досліджували це питання і дійшли висновку, що термін «українська мова» у значенні самостійної стандартної мови постала десь у 1830-их роках. Здається, що вперше це слово вжив етнічний росіянин, тодішній український діяч Ізмаїл Срезневський. Але сама українська мова не з’явилася в XIX столітті. Вона нібито почала поставати, як і всі інші слов’янські мови, але це були складні процеси після розпаду слов’янської мовної єдності, починаючи зі VII століття нашої ери.

 

Але коли ми говоримо про мовні явища тих часів, то вживаємо, наприклад, термін “протоукраїнські елементи”. Чи це не є анахронізм? Звісно, але це рівно ж стосується всіх інших слов’янських мов. Всі ці інші мови, які були поширені на слов’янському мовному ареалі фактично мали тільки одну назву – слов’янська мова. Але як ми будемо називати всі ці різні діалектні явища, які постали починаючи зі VII століття, якщо вони стосуються україномовного ареалу? Вони не є проторосійськими явищами, протопольськими, протобілоруськими, але однозначно протоукраїнськими. І тут ніколи не переважало – тут не будемо говорити про багатомовність і про меншини – інше мовне формування, ніж саме українське. Незалежно від усіляких назв.

 

Початки української мови – VII століття нашої ери. І це тривало століттями. Ця історія дуже багата, дуже цікава. Вона цікава також через різні складні моменти, які насправді збагачують спадщину української мови. Що призводить до того, що україністика насправді дуже перспективна. Над цією темою можна працювати багато.

 

Друге спостереження. Одна назва може мати зовсім різні значення. Я про назву “руський язик” або “руська мова”. Дехто поважно думає, що коли ця мова, якою говорили в Україні, називалася “руським язиком”, то це те саме, що російська мова. Але це не так. Сама назва дуже цікава. Тут жили люди, що називали себе русинами, і мова була їхня руська. У Московії так само називали свою мову руським язиком. Але все ж таки це зовсім різні явища. І це не лише наша інтерпретація, але ми завжди повинні знати, що стоїть за такими нібито очевидними справами. Люди Московії не називали руським язиком мову українців. Вони називали її литовським, білоруським, черкаським чи, починаючи з Петра І, – малоросійським, але ніколи не руським язиком. І так само люди, які мешкали в Україні, ніколи не називали “руською” мову Московії. Це завжди для них була “московська мова”.

 

Я вже не буду казати про етимологія та найдавніше значення цього слова. Дуже пишатися назвою “русь” і “руська мова” з патріотичних причин, напевно, не варто. Русь у найдавніших джерелах – це однозначно варяги, скандинави. Не слов’яни. А руський язик в найдавніших джерелах – це мова варягів. І лише в часи Київської Русі відбулося те саме, що з Болгарією. Назва “руський язик” колись став означати слов’янську мову, так само як болгарський язик почав означати слов’янську, а до того це була тюркська мова.

 

Третє спостереження. Дві назви можуть називати одне і те саме явище. Може, вам дехто скаже: про яку українську мову ви говорите, якщо в 19 столітті були дві мови – руська в підавстрійській Україні і малоросійська – в під російській? Ми можемо просто сказати: так не було – і все. Але ми також маємо мати аргументи. І тут, як завжди, не шкодить, якщо ми трохи знаємо наші джерела, тексти, духовний світ, історію поза мовою, історію поза етимологією. Тож мовознавцям варто бути філологами. Тому що філологія обіймає всі ці дисципліни, і без певної широкості мовознавці приречені. Є певні заклади, які це чудово усвідомлюють. І УКУ, наскільки мені відомо, належить до них.

 

Що ми знаємо про малоросів і русинів та їхні мови у XIX столітті? Вони носили різні назви, при цьому одна з цих назв була молодшою за іншу. “Малоросія” була, звісно, назвою молодшою. Але якщо читати тодішні тексти, ви побачите, що ці люди чудово усвідомлювали, що малороси і русини були ті самі люди, той самий народ. Ніхто не заперечував цієї правди. І щодо мови – правда, що Галичина та Велика Україна завжди співпрацювали у не занадто простих умовах, але, з другого боку, в Галичині виходили маловідомі сьогодні граматики, наприклад, “Граматика малоруської або руської мови”. Тобто, це сприймалося, як одна мова. А, з другого боку, на Великій Україні видавався часопис “Основа” – це величезне досягнення підросійських українців. У 1861-1862 роках вийшла стаття, одна з перших спроб мовного пуризму. Ця стаття написана великоукраїнцем, але там йдеться про так звану русинську термінологію.

 

Кілька слів ще про різний спротив, на щастя, вже не актуальний. Трохи занадто наголошувати на різницях між Галичиною і Великою Україною. Чи це теперішні часи, чи це минуле? Ці питання певною мірою не актуальні сьогодні, але досі залишаються. З різних частин історії української мови замало розповідають нам про внесок Галичини. Ми не дуже добре розуміємо в наших магістральних монографіях, присвячених історії української мови, яка величезна була ця роль. І водночас, зрідка було, що лише Галичина мала вагу. Все це починається вже в Середньовіччя. “Галицьке Євангелія” – це надзвичайно важливий текст. Так само як ранньомодерна доба. Скільки Львів і Галичина означали для Києва, для Київської академії? Це знають лише історики, історики мови.

 

Нам розповідають, нібито українська мова постала на києво-полтавських діалектах. Справа в тому, що таких діалектів взагалі немає. Вони існують лише в наративах історичного мовознавства, але не в реаліях діалектології. Правда, сучасна українська літературна мова ґрунтується на північно-східному матеріалі. Але Галичина зробила великий внесок в розвиток української мови. Це, зокрема, словництво, тобто, лексика. І це пов’язано з ширшими контекстами, бо розглядати лексику можна лише в певних умовах: історичних, політичних. І тут ми знаємо, що історичні і політичні умови в Галичині завжди були відмінні від Великої України. І водночас мало хто поважає галичан за те, що вони в свій час відмовилися від багатьох явищ в своїй мові. І йдеться не лише про діалектні риси. Адже письменство 19 століття виробляло свою літературну норму, але від неї галичани добровільно відмовилися. Багато в чому це сталося завдяки постаті Тараса Шевченка.

 

Водночас, усе те, що робилося в Галичині – це не був виключно галицький прорив. Завжди співпрацювали інші: Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський, постання наукового товариства імені Шевченка. Галичина і Велика Україна завжди були разом. Сьогодні дехто наголошує на особливих “галицьких явищах”. Мені довелося відвідати Київ зимою 1994 року. Я добре пам’ятаю ту зиму, бо тоді в Києві було -34⁰C. І в столиці України мені захотілося купити українську книжку. Коли я попросив про це у крамниці, мене запитали російською: “А Ви що, зі Львова приїхали?” Ні, я не приїхав зі Львова, я просто наважився купити книжку українською мовою.

 

Очевидно, що з того часу багато що змінилося. На вулицях Києва часто чути українську мову. Не лише з уст великоукраїнців, але дуже часто чути галицький спів. Дуже радий за це. І водночас, до цього часу я чую певні дискусії, нібито певні слова, вирази належать до галицького діалекту. Не все, що притаманне Галичині, не все, що зовсім звичне у Львові, є справді галицьким явищем. І прошу вас, не відмовляйтеся від усього галицького, бо не варто. І водночас надалі звертайте увагу на єдність.

 

 

Довідка:

 

 

Міхаель Мозер народився у місті Лінці у Верхній Австрії в австрійсько-німецькій родині. Освіту здобув у Віденському університеті, де вивчав порівняльно-історичне мовознавство та історію слов’янських мов.

 

Закінчивши студії у 1991 році, став науковим співробітником кафедри славістики у Віденському університеті. За короткий час зробив стрімку академічну кар’єру в своїй alma mater: вже у 29 років він став професором університету.

 

Під час навчання в університеті спеціалізувався на російській мові, проте з часом зацікавився українознавством. Науковим орієнтиром в україністиці для вченого був відомий український мовознавець Юрій Шерех-Шевельов. Міхаель Мозер, проте, передусім філолог-славіст у найширшому значенні цього слова.

 

 

Підготував Мар’ян ДОВГАНИК

 

11.02.2017