Роман КЕЧУР

Лекція була прочитана на другій літній школі Українського психотерапевтичного університету.

 

 

Я хочу поговорити нині про фіґню, тобто про роль фіґні в науковому знанні. Але за нашою традицією, спочатку поговоримо про Фройда. Почнемо з історії.

 

Наприкінці XIX століття Зиґмунд Фройд працював у лабораторії фізіології та гістології видатного німецького вченого Ернста Брюкке. Брюкке, будучи в мейнстрімі тогочасної німецькомовної неврології, що опиралась на концептуальні погляди Германа фон Гельмгольца, відкидав будь-який віталізм в науці і боровся за зведення психологічних процесів до фізіологічних законів, а фізіологічних процесів — до фізичних і хімічних законів. Що це означає? Це означає, що Фройд як учень визначних — і проґресивних на момент кінця XIX століття — фізіологів і нейрофізіологів в Європі, виходив з такого постулату, що психіка є результатом, феноменом або епіфеноменом тіла: тіло продукує психіку через функцію мозку, тобто психіка є функцією мозку. З таким постулатом можна сперечатися або погоджуватися, залежно від того, що ми вкладаємо в поняття функції. Але зараз я не буду ні сперечатися, ні погоджуватися, я просто нагадаю контекст і постулат, на якому стояв Фройд і разом з ним вся плеяда перших психоаналітиків, які будували концепцію психоаналізу.

 

Отож, власне, Фройд шість років шукав матеріальні підтвердження згаданого авіталізму психіки — вивчав зрізи мозку: робиться тонкий зріз, потім його забарвлюється спеціальним барвником. Фройд навіть запропонував (в 1884 році) свій власний рецепт забарвлення зрізів хлоридом золота, в деяких лабораторіях його за потреби використовують до сих пір (крім того, Фройд запропонував, наприклад, спосіб анестезії кокаїном при операціях на очах). Авіталізм німецькомовної тогочасної школи неврології супроводжувався концепцією топічної організації неврологічних і психічних функцій, тобто — після відкриття Броком і Верніке специфічних функціонально спеціалізованих мовних центрів в корі головного мозку — ця школа сповідувала метод клінічно-анатомічної відповідності. Пошукам локалізації психічних функцій і симптомів і займався Фройд, але швидко зрозумів його обмеження. Не випадково це сталось на прикладі вивчення істерії, де псевдоневрологічний симптом не міг мати своєї локалізації в мозку апріорі. Відповідь на цей парадокс Фройд шукає у французькій неврологічній традиції, артикульованій Жан-Мартеном Шарко: не встановлювати етіологічний локус симптому, а класифікувати і описувати клінічні закономірності. Неврози для тогочасного Фройда часу залишались фізіологічними (а не психологічними) розладами, що їх не можна було звести до порушень в окремих анатомічних локусах мозку.

 

Тобто, повторю, засновник психоаналізу на початку своєї кар'єри займався нейрофізіологією, і результатом цих занять стала спроба узагальнення через працю, яка називалася «Проект наукової психології». Ця праця є однією з найконтраверсійніших робіт Фройда. Вона була опублікована вже після смерті Фройда, в 1960 році. Сам Фройд не наважився її публікувати в силу того, що знання, які він отримав в результаті цієї практики, не були, на його погляд, достатніми для того, щоб сформулювати наукову концепцію. Він намагався, але стрункої наукової теорії сформулювати не вийшло.

Фройд відходить і від Шарко (який сподівається що з розвитком технологій мікроанатомії анатомічні відповідники симптомів і функцій все ж будуть встановлені). Поступово під впливом теоретичних робіт англійського невролога Джона Хьюлінґса Джексона він приходить до висновку, що вищі психічні функції (а отже, і невротичні симптоми) не мають окреслених етіологічних мозкових локусів. Стаття Фройда «Про афазію» стала етапом такої його еволюції. Засновник психоаналізу приходить до висновку, що тогочасна нейрофізіологія не може стати концептуальною базою для наукової психології. В процесі клінічних досліджень Фройд приходить до висновку, що вище психічне (на відміну від власне неврологічного) не може бути локалізоване в мозку, а виникає лише як наслідок динамічної взаємодії між елементарними функціями, які можуть бути співвіднесені із певними кірковими локусами. Таке розуміння природи психічного стало передвісником сучасного розуміння психічного як результату роботи складно ієрархічно-збудованої системи, подібно до того, як загалом кодується інформація: вона неможлива поза матеріальним носієм, але ні в якій мірі не дорівнює йому. В цьому пункті засновник психоаналізу стає заручником свого часу — тоді не існувало жодних методів верифікації такої гіпотези.

 

Тоді Фройд робить крок назад — перекреслює результати багатьох років дослідження, каже: це нікуди нас не приводить, бо кількість знань, що ми маємо, є недостатніми (це якби ми взяли комп'ютер, розрізали його на маленькі шматки і розглядали б їх під мікроскопом і так намагалися зрозуміти як він працює), тобто інструмент дослідження не відповідав поставленим завданням. Тому і результати дослідження не могли бути достатньо валідними. Фройд був чесним науковцем і сказав: я шість років відсидів в лабораторії і нічого з того не вийшло, це треба викинути в смітник. Треба відмітити, що сучасні науковці рідко дозволяють собі таку наукову скрупульозність.

 

Наприклад, недавно у Science, одному з найповажніших наукових журналів, опублікували аналіз публікацій ста найвідоміших робіт в галузі психології. Оприлюднені висновки вразили навіть найкритичніших з нас: тільки у 36 випадках зі ста можна було відтворити результати в експерименті. Більш як 90% наукових статей містили висновки, побудовані на випадковому співпадінні фактів.

 

Отже, повертаючись до цієї роботи «Проект наукової психології», слід зауважити, що психічні процеси в ній концептуалізуються як «кількісно визначені стани» структурних одиниць нервової системи — нейронів. Іншими словами, автор постулює, що наша психічна активність є результатом нейрональної активності. Ідея про «нейронні порушення як про кількості в змінному стані» була нав'язана Фройду «надмірно сильними думками» пацієнтів з істерією і обсесивними неврозами, а також необхідністю опису конверсії, розрядки та інших механізмів, пов'язаних з цими розладами. Іншими словами, в подальшому Фройд запозичає з нейрофізіології ідею психічної енергії, якою ми дотепер користуємося. Нині це виглядає деяким анахронізмом, але наприкінці XIX століття було величезним інтелектуальним проривом.

 

Відкидаючи результати шести років досліджень, Фройд визнає: я не знаю, як нейрони, взаємодіючи між собою, будують психіку (100–120 років тому це було просто неможливо встановити ніяким способом). Визнавши невдачу, Фройд моделює нову концепцію, все ж далі стверджуючи, що лише тіло через мозок формує психіку. На цьому він наполягає, визнаючи: ми не знаємо, як це робиться. Через чверть століття це незнання концептуалізують в поняття чорного ящика. А тоді він вводить щось на зразок математичної функції f (x).

 

психіка = f (тіло, точніше мозок)

 

Якщо б ми були математиками, ми сказали би: це функція f (x), за допомогою якої мозок, змінюючи свої певні параметри х, продукує психіку через систему перетворень, які ми не можемо знати, але можем назвати функцією f (x). Отже, f (x) — це те, що Фройд назвав позасвідомим, — те, чого ми не знаємо. Що в цьому позасвідомому знаходиться, згідно з цією новою теорією? Тріб, або драйв, або потяг, або «влечение» (російською). Цей тріб, або потяг, є поняття подвійне, проміжне між тілесним і психічним.

 

Це щось, що відбувається в тілі, і те, що, відбуваючись в тілі, порушує гомеостаз. Фройд же говорить, що кожна система прямує, прагне до гомеостазу, до рівноваги. Якщо, наприклад, ви хочете їсти, то рівновага порушується, концентрація глюкози в крові знижується, центр голоду збуджується, система виходить з рівноваги, з'являється різниця потенціалів — виникає напруга, тріб голоду. З цього тілесного джерела з'являється тиск на психіку, психіка відчуває спочатку загальний недиференційований дискомфорт, а далі цей дискомфорт диференціюється як почуття голоду.

 

Всі позасвідомі тріби Отто Феніхель поділив на ті, що пов'язані з фізичними потребами, і сексуальні. Пов'язані з фізичними потребами тріби потребують негайного задоволення і мають малу індивідуальну варіабельність, а тому мають мале значення для формування психіки. Сексуальні ж тріби можуть змінювати об'єкти, цілі і способи реалізації, що є передумовою створення символу, а отже, побудови психіки за Фройдом. Іншими словами, інстинкти сексуальності є такими важливими для Фройда, тому що він розуміє їх як табуйовані сексуальні тріби, що можуть змінюватись і таким чином є способом створення символу.

 

Проміжний висновок — головний методологічний постулат побудови теорії.

 

Для побудови психоаналітиної теорії Фройд ввів поняття позасвідомого як невідомого, що потребує постійної інтерпретації, і трібу як проміжне і об'єднуюче поняття між психічним і тілесним. Одночасно, він відмовився від побудови нейрофізіологічно обґрунтованої моделі психіки за недостатністю тогочасних даних. Неможливо побудувати — значить він не будує. А натомість будує метафоричну модель. Така модель пропонується для того, щоб краще зрозуміти функціювання психіки. І Фройд, на мою думку, саме це мав на увазі — як етап первинного пізнання: ми не знаємо, як мозок створює психіку, але пропонуємо такого роду метафору, що дає можливість краще розуміти оте, чого ми не знаємо.

 

Ввівши невідоме (позасвідоме) в теорію психіки, Фройд змусив нас говорити про те, про що ми нічого не знаємо. І це є базовим твердженням цієї доповіді. Отже, ми 120 років говоримо про те, про що ми не маємо жодного поняття. І ми в цьому вдосконалюємося — пишемо тексти, робимо доповіді, лікуємо пацієнтів. Ми досліджуємо те, про що нічого не відомо, бо воно є невідоме і називається воно позасвідомим.

 

Тут доречно було б ще раз зауважити, що, по суті, Фройд в психоаналізі використав поняття позасвідомого як аналогію до поняття чорного ящика — це термін, який використовується у техніці й кібернетиці для позначення об'єкта чи системи, про принципи дії яких нічого не відомо, крім того, що певному вхідному сиґналу відповідає певний вихідний сиґнал.

 

(малюнок запозичений у Вікіпедії)

 

Ця модель пізнання, запропонована у 1920-х роках Вілямом Ешлі, є на сьогодні загальноприйнятою в науці загалом і в поведінковій терапії зокрема. По суті справи Зіґмунд Фройд ввів цю модель на 25 років раніше, не наполягаючи на своєму науковому пріоритеті.

 

Для подальших роздумів ми зробимо невеликий лірично-фізичний відступ. Візьмемо ще одну, але сучасну, «умоглядну» концепцію відомого філософа, професора Прінстонського університету Гарі Франкфурта. У 2005 році він сформулював поняття «bullshit». В нелітеральному перекладі це «фіґня», бздура, дурниця. Отже, за Гарі Франкфуртом: «фіґня є неминучою щоразу, коли обставини вимагають від когось говорити, не маючи поняття про те, про що він говорить». От, наприклад, нам сказали, що ми маємо зробити доповідь про взаємини між різними африканськими племенами. У нас є 50 хвилин, і ми не можемо мовчати. І от ми будемо говорити щось таке, про що не маємо жодного поняття. Тобто будем говорити про щось своє, те, про що поняття маємо, але без поняття, чи це має відношення до взаємин племен. І це є той феномен, що названий цим недобрим терміном, але це і є обов'язковим попереднім (першим) феноменом (етапом) пізнання. Пізнання явищ і процесів, яких ми не знаємо, але можемо або намагаємося окреслити — метафорично, приблизно, за якимись аналогіями.

 

Власне, поява 50 тисяч років тому цієї здатності непрямої номінації — метафорично і метонімічно — і стала переломною точкою формування людськості людини, початком її нестримного поступу.

 

Подібно буддисти говорять про богів. Вони нічого про них не знають, але можуть мати багато різних ідей. Ці ідеї є рівноцінними і рівнозначними, і доки немає панівної (домінуючої) думки, яка буде перемагати, з претензією на правильність (тобто в масовій уяві вона і буде правильною), доти дискусія є безконечно можлива. Ця рівнозначність і рівноцінність думок є обов'язковою умовою продуктивності (пізнавальної спроможності) такої дискусії. Така дискусія, з апріорі рівноцінними позиціями, уможливлює створення додаткової вартості (нових думок) і є прерогативою культури загалом. Бо наше архаїчне природне змушує конкурувати за домінування — за принципом «переможець отримує все». Як правило, концепцією гри з нульовою сумою (мій виграш-прибуток формується з програшу-збитку іншого) описуються архаїчні — від того, що часто вони діють і нині, вони не перестають бути архаїчними — відносини в сфері матеріального виробництва, але ті ж самі принципи діють і в світі ідей. Така боротьба за пріоритет, що виходить з концепції однієї істини («об'єктивної реальності»), змушує нас грати в «ігри з нульовою сумою» — якщо одна теорія є істинною, то всі інші — фальшивими. Для формування ж доданої вартості — в даному випадку нових ідей — повторюсь, необхідна атмосфера поваги до інакшої думки, в якій у виграші можуть виявитися всі учасники, не всі однаковою мірою, але ніхто не програє.

 

По-друге, вертаючись до нашої фіґні, «обставини», на які посилається Франкфурт, — це не просто відносний брак підтверджених знань. Вони також включають високу потребу в знаннях чи принаймні твердженнях, які можуть зійти за знання. Тобто ця дискусія стосується лише випадків, коли нам дуже важливо знати щось про щось.

 

Ніхто не має монополії на «фіґню» і не може її уникнути. Усі ми час від часу вдаємося до неї і діємо у відповідності з нею. Саме тому вона є важливою і неуникненною. Вона постійно присутня в наших роздумах — як тільки ми опиняємося в просторі недостатності фактів. Це наступне положення, яке я виношу на нашу дискусію.

 

Питання полягає не в тому, чи є «фіґня» доброю або поганою. «Фіґня» відрізняється і від правдивих тверджень, і від брехні. Правдиві твердження базуються на переконанні, що вони відповідають дійсності, а брехливі твердження базуються на переконанні, що ні.

 

Окрім цього, тут є ще один цікавий момент. Мій дуже добрий товариш Орест Друль якось зробив дослідження щодо того, в яких мовах слово «брехня» включає уявлення про іншого, а в яких ні. В тих мовах, в яких обман не обов'язково включає поняття іншого, «брехня» дорівнює фантазії, тобто вільному фантазуванню. Ці мови, в яких вільне фантазування дорівнює брехні, — погано диференційовані, погано відрізняють брехню від вільного фантазування. І ці результати дивним чином корелювали з рівнем добробуту у цих народів — чим краща дискримінація між фантазією і брехнею, тим вищий рівень життя.

 

Отже, цей епатажний, але невдалий термін «bullshit», «фіґня» — це скоріше і є вільна фантазія. І саме цей метод вільного фантазування вибирає Фройд для того, щоб досліджувати те, чого ми не знаємо, досліджувати позасвідоме. Коли розрізи нашого комп'ютера нам нічого не дали, тоді ми намагаємося фантазувати, як той комп'ютер — наш чорний ящик — влаштований. Це перше наближення до пізнання. В такий спосіб колись люди «відкрили», що Земля тримається на трьох китах, а небо на своїх плечах тримає міфічний велетень. Тобто «фіґня» стосується тверджень, які роблять, мало або й зовсім не переймаючись їхньою істинністю. Критерій істинності не має такого значення. Критерієм радше може бути гармонійність, краса пояснень, картини-візії, яку вони малюють. Як у тих буддистів: вони собі знають, як влаштований світ, але не переконують інших в істинності свого підходу.

 

Саме вибір Фройдом адекватного методу дослідження (методу вільних асоціацій) зробив психоаналіз філософією двадцятого століття.

 

А от ще один недавній приклад, покликаний проілюструвати, що етап вільного фантазування («фіґні») є універсальним елементом наукового пізнання.

 

У природі до сьогодні розрізняли чотири фундаментальні види взаємодії між матерією — електромагнітну, ґравітаційну, сильну і слабку (останні дві сили пов'язують частинки в атомних ядрах). На базі цих чотирьох типів фізичної взаємодії збудовані всі фізичні концепції сьогоднішнього дня — від Ейнштейна і до останніх його послідовників та опонентів. І ось тепер, недалеко від нас, в угорському місті Дебрецені минулого року місцеві вчені знайшли п'ятий тип взаємодії між елементарними частинками. Отже, п'ята взаємодія — вона не має ще навіть назви. Виявляється, якщо це підтвердиться, треба змінити усі ці попередні фізичні концепції, за які отримано Нобелівські премії, на основі яких зроблені попередні розрахунки фізичних взаємодій, і вся ця картина світу працює. Але працює недосконало, виходить з ладу тоді, коли включається ця п'ята взаємодія, яка просто не внесена в існуючу систему координат. Іншими словами, три роки тому ми могли називати ці аспекти фізичних моделей, які торкалися цієї п'ятої взаємодії, «фіґнею» (вільною фантазією, концептуалізацією), а зараз ця, необхідна і корисна тоді, концептуалізація стає брехнею (фальшивою теорією). Якщо підтвердиться п'ята взаємодія, тоді всі, хто не враховує цю п'яту взаємодію в своєму розумуванні, будуть просто брехати — від незнання чи іґнорування. А три роки тому ще не було відкрито цієї п'ятої взаємодії. І тоді пояснення несправностей в нашій картині світу називалося вільним фантазуванням (фіґнею) з даними, які ми маємо. Ось так це працює у фізиці. Таким чином, ми могли б розуміти тотальніть «переднаукового» феномену «вільного фантазування» в науці — метафора передує знанню, символізуючи перехідний простір між знанням і незнанням.

 

Тоді, вертаючись до психоаналізу, «вільні фантазії» (наші розмови про позасвідоме), можливо, є необхідним етапом пізнання за недостатності фактів. Неуникненним етапом. Цей етап пізнання має ще одну свою самодостатню цінність: тривалі роздуми над своєю психічною природою (якщо вони відбуваються в атмосфері неупередженої інтроспекції) очевидно сприяють побудові (розбудові, добудові) суб'єктності людини — напевно, головного завдання і ефекту психоаналізу.

 

Тут ми, однак, стикаємся, ще з однією складністю, в психоаналізі і не тільки. А саме: тривалий період існування теорії з недостатніми даними створює «ілюзію замісного знання», коли терапевтичні гіпотези і метафори набувають значення фактів, а критерієм істинності є вдало підібрана цитата авторитета. Коли ми «бачимо» лише ті факти, які підтверджують наші теорії, і іґноруємо протилежні. Іншими словами, якщо ми довгий час знаходимося в ситуації, коли не маємо фактів, на яких можна збудувати більш достовірну теорію, ми починаємо вірити в те, що наші гіпотези і є істиною. Саме тоді з'являється догматизм, в цьому пункті, на мою думку, помирає психоаналіз — і психотерапія зокрема, і пізнання загалом. І гаслом цієї інтелектуальної смерті є слово «насправді». Саме після цього кілера інтроспекції ми чуємо (і говоримо) найбільше дурниць, одягнутих в «науковоподібну» форму.

 

Ми не знаємо правди, і, найголовніше, не маємо інструментів її встановити. Ця система координат, в якій ми працюємо, збудована саме так, це — парадигма незнання. Ми свідомо відмовляємося від парадигми знання і переходимо в парадигму незнання — ми не знаємо.

 

Саме це незнання і створює саму можливість пізнавати, завжди залишаючись на цьому переднауковому етапі вільного фантазування, етапі метафори. Це специфічне пізнання розуміння (а часто і конструювання) смислів без встановлення фактів.

 

Ще одна ілюстрація.

 

Прикладний математик з Гарварду Самуель Арбесман статистично довів у своїй книзі «Період піврозпаду фактів», опублікованій у 2012 році, що кожні 45 років у медицині заперечується половина актуальних знань. Думаю, що в подальшому буде не кожні 45, а кожні 20 чи 10 років. Уявіть собі — половина знань заперечується. Вони невалідні. А ті люди 45 років тому метикували, базуючись на своєму уявленні про медицину, що все, що вони знають, є науковими фактами. Ми ж тепер знаємо, що половина з того є навіть не «фіґня», це неправда. А через 10 років те, що ми сьогодні вважаємо доказовою медициною, буде неправильним. Наприклад, хіміотерапія буде вважатися дуже поганим методом лікування — ми сподіваємось на генетичне лікування.

 

Наступний, кого не можна не згадати, — американський нейрофізіолог Ерік Кендел. Якщо в двох словах, це вчений, який отримав Нобелівську премію, досліджуючи механізми пам'яті. Його головний висновок: взаємодія або вплив зовнішнього середовища, включно з психічним впливом, може змінювати експресію геному. Тобто, взаємодіючи, ми впливаємо не просто на свої і чужі думки і емоції, ми міняємо активність генного апарату — але не генотип сам по собі. Наприклад, ми не можемо змінювати в цьому комп'ютері програми, але можемо одними програми активувати інші — через психічну взаємодію. Багато того, що я говорю зараз, підтверджує попередні ідеї психоаналізу, але багато чого ставить під сумнів. Нам ще належить достовірно перевірити (а в багатьох випадках і встановити), які типи взаємодій і в якому контексті мають терапевтичну дію, а які навпаки. Отже, в нас з'явилася можливість (і обов'язок) верифікувати наші гіпотези.

 

Наприклад, учені з Мічиганського технологічного інституту та Гарвардського університету, проаналізувавши генетичну інформацію майже 65 тисяч осіб, виявили, що ризик захворіти на шизофренію значно зростає, якщо людина успадковує специфічний ген, який відповідає за т. зв. «синаптичний прунінґ» — зменшення кількості синапсів. Що це означає? Шоста хромосома — ген називається С4А — відповідає за синтез білка, що потрапляє на синапси у мозку, позначаючи їх перед елімінацією. Мозок працює, як у парку дерева: нейрони проростають, розцвітають, коли відбувається навчання новому, створюються нові зв'язки, а отже, мільярди нових синапсів, а далі зайві гілки (синапси) обрізають. Щоби що-небудь пізнати, нам потрібно створити багато нових синапсів, а пізніше, щоб використовувати набуті знання і навики — нам їх так багато не треба, — тоді треба означити зайві. Цей білок позначає оті зайві синапси, а далі — через аутоімунний механізм — позначені синапси обрізаються, як садівник обрізає дерева. Так працює нейрофізіологічний рівень будь-якого процесу пізнання і навчання.

 

Наприклад, щоб вивчити іноземну мову, нам потрібно багато синапсів, а щоб її стосувати — значно менше.

 

Є так звані періоди великого прунінґу, перший — в кінці другого року життя — створює нейрофізіологічну основу дитячої фізіологічної амнезії. За унікальними винятками, ми не можемо пам'ятати того, що було в перші два роки життя — не лише тому, що довербальні переживання складно експліцидно символізувати, а ще й тому, що відбувається цей прунінґ в гіпокампі. Обрізаються зайві синаптичні зв'язки і контекст подій елімінується, але навики (спосіб структурування досвіду) залишаються в психіці у вигляді імпліцитної пам'яті (можливо, цей спосіб структурування досвіду колись теоретики об'єктних стосунків називали об'єктами). В підлітковому віці відбувається наступний такий великий прунінґ — ми отримали багато нових знань і вмінь, все відбулося, тепер нам треба відрізати все зайве, щоб ми могли справно їх використовувати і навчатися дорослих умінь.

 

Серйозні проблеми починаються, коли продукція цього білка, за синтез якого відповідає цей ген, є надмірною. Це призводить до того, що обрізається забагато синапсів, що і зумовлює дисфункцію мозку. З цієї перспективи шизофренічний психоз — це один із проявів аутоімунного, генетично детермінованого захворювання під назвою шизофренія. Або як тепер його називають — великого когнітивного розладу.

 

Тепер, що нам робити з «шизофреногенною мамою»? Куди її помістити? Поки ми не знали цього генетичного механізму, то, досліджуючи вільні асоціації, ми могли розказувати якісь байки один одному про «шизофреногенну маму». Тепер можемо про це говорити як про історію питання. Цей спосіб взаємодії між матір'ю і дитиною (подвійного послання) тепер може розумітися як метафора, що описує тип стосунку, але не як щось, що може детермінувати шизофренічний психоз. І це лише один невеликий приклад, яка величезна робота чекає на нас, якщо ми хочемо інтеґрувати новітні знання в сучасну психоаналітичну теорію.

 

Відмовляючись виконувати цю роботу — інтеґрацію нових знань, — ми ризикуємо перетворитися на закриту секту «жерців таємного знання», які в плині сутнісної дискусії ризикують перетворитися на «голого короля». І в цьому пункті, мені здається, полягає криза сучасного психоаналізу і сучасної психотерапії. Ця криза полягає ще й в тому, що ми не маємо власних ресурсів (і традиції) для фундаментальних досліджень, бо вони коштують мільярди доларів. В цій проблемі ми не єдині — більшість сучасних наук в галузі психічного здоров'я, з психіатрією включно, мають цю проблему. Єдиним реалістичним виходом є інтеґрувати нові знання з нейрофізіології, генетики, біології в теорію і практику сучасного психоаналізу. Мені здається, на цій дорозі нас чекає цей новий розкол, який вже відбувається — як завжди — по лінії ортодоксів-«хранителів традицій» і новаторів-«наукових реформаторів».

 

На завершення останній приклад. Неґативні ситуації (травматичні переживання) глибоко закарбовуються у нашій пам'яті, проте обставини, за яких вони відбувалися, тьмяніють. Іншими словами, якщо хтось із нас переживає травму (якщо це не катастрофічна травма, яка амнезується) ми пам'ятаємо факт, але контексту ми не пам'ятаємо. Результати досліджень засвідчили: виною цьому є підвищена активність у мигдалевидному тілі, що контролює емоції, та знижена активність гіпокампу, який відповідає за відтворення контексту ситуації. Іншими словами, травматичне переживання активує амигдалу й інгібує, понижує активність гіпокампу. Цей механізм може пояснити виникнення посттравматичного синдрому. Без відповідного контексту неможливо опрацювати і продуктивно впорядкувати травматичні переживання — так виникають фраґментарні спогади. У тих спогадах пацієнти знову й знову переживають травматичні події, як тривожні та яскраві образи, так звані флешбеки. Цей ефект виникає, ймовірно, внаслідок посиленого пригадування неґативних аспектів, не прив'язаних до контексту, в якому відбулася подія.

 

Тоді психотерапія травми могла би полягати в реконструкції контексту. Тобто травматичні факти, які пам'ятаються, повинні бути включені в загальний контекст. Отже, психотерапія (можливо) — це спроба побудови наративу, який описує загальний контекст, що дає можливість поскладати факти відповідно до логічного і правдоподібного способу. Ще раз наголошую — не правдивого (бо ми не маємо інструментів відтворення фактів — ми не можемо зробити експеримент), а правдоподібного. Адже ми будуємо лиш правдоподібну версію подій, які б могли дати можливість особі вибудувати безперервний когезивний досвід. Те, що називається побудовою континуального, зрілого сепарованого від об'єкта Self. Очевидно, що це завдання може бути реалізоване лише в атмосфері позитивного стосунку, який створює необхідний контекст для такої побудови.

 

З цього огляду декілька слів про інтерсуб'єктивний аспект в психоаналізі і психотерапії. В цьому підході ми працюємо не стільки над «текстом», як над «контекстом». Ми відбудовуємо (будуємо) контексти, які надають смислу первинно беззмістовній травмі. Вслід за Гайдеґґером, ми розуміємо афективність в розвитку як модус життя, буття-в-світі, вбудоване в життєвий контекст. А вслід за Столороу ми будуємо уявлення про наше життя через наратив, який включає контексти як пацієнта, так і психоаналітика.

 

Для себе я завжди говорю так: якщо ти хочеш зрозуміти, чи пацієнт, який у тебе лікується, змінився, то задай собі питання: наскільки змінився ти сам — в його і вашому спільному контексті? Якщо я не змінився, а залишився таким, як був, то це може означати лише одне — що не було ніякого психоаналізу. Була якась невдала спроба, яка завершилася аґітаційною кампанією.

 

Всі ці приклади отриманих нових знань я пропоную з однією метою — продемонструвати, як змінюється «зона незнання» в сучасній науці про психічне (і в науці загалом). Зміна границь цієї «зони незнання» змушує нас кожен раз по-новому визначати межі застосування нашого методу — методу вільних асоціацій. Цей метод з найдавніших часів і до сьогодні є єдиним валідним способом такого пізнання. Але, в той же час, застосування цього методу для зони знання є руйнівним як для предмету пізнання, так і для самого психоаналізу (там, де відомі етіологія і патогенез, значно адекватнішим і кориснішим буде, наприклад, медичний діагноз, а не психоаналітична інтерпретація).

 

Це завдання — визначення «зони незнання» — є перманентною вимогою. Ця перманентність є ще одним викликом для нас. ЇЇ межі неможливо раз і назавжди окреслити. Таке постійне переосмислення вимагає створення нових постійних інструментів — якщо не фундаментальних досліджень (через їхню фінансову недоступність для нас), то хоча б створення простору для постійного осмислення нових результатів мультидисциплінарних досліджень. Лише в такий спосіб психоаналіз (і психотерапія загалом) зможе залишатися в науковому дискурсі. В дискурсі, який я розумію як процес — для того, щоб залишатись наукою. Майже за Сенекою : «Ліки для душі винайдені древніми, але наша справа відшукати, як їх застосовувати і коли».

 

На завершення я повертаюся до Фройда: «Ми мусимо пам'ятати, що всі наші психологічні гіпотези одного дня повинні отримати органічну базу». (Зиґмунд Фройд, «Про нарцисизм»).

 

Можливо, ми будуємо психологічні метафори за неможливістю побудувати більш наукові теорії, психотерапевтичне лікування залишається радше мистецтвом, а не наукою. Мало хто знає, що знаменитий вислів Сенеки «vitam brevem esse, longam artem» — «життя коротке, мистецтво вічне» є цитатою з Гіпократа і малось на увазі якраз мистецтво лікування. Що ж, на наших очах це мистецтво медицини перетворюється в науку, галузь за галуззю, сфера за сферою. Настав час психоаналізу.

 

 

 

 

 

19.09.2016