Протипожежна водокачка та військовий оркестр в «Едісоні»

Станиславів 110 років тому – очима газети «Kurjer Stanisławowski».

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія – «Нові штаби для вояків і фальшиве вино»

 

 

 

У вересні 1906 року Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) отримав можливість стати більш безпечним і водночас ошатним містом. Як повідомляв у числі за 16 вересня того року «Kurjer Stanisławowski», на території старого газового заводу було обладнано таку собі «водокачку» – насосну станцію з водозбірником місткістю 200 кубічних метрів, яка дозволяла швидко наповнювати «бочковози».

 

«Наше місто від обладнання цього закладу буде мати подвійну користь. Завдяки тому, що заощаджуються кошти на помпування води, можна буде краще поливати вулиці. Окрім того, збільшиться безпека на випадок пожежі, і буде можливість завдяки великому запасові води приборкати вогонь найгрізнішої пожежі в самому зародку», – йшлося у дописі.

 

 

Із щирим захопленням газетярі описували технічні характеристики нової водонапірної споруди, обладнаної на місці одного з колишніх збірників для газу. Запасу води, за їхніми підрахунками, тут повинно було вистачити для 250 бочковозів, наповнення яких відбувалося автоматизовано: під власним тиском набраної води. Довкола резервуару було прокладено спеціальну дорогу для бочковозів, які в найнижчій точці проходили на чотири метри нижче від рівня води у водозбірнику.

 

«Наповнення бочки місткістю 800 літрів триває дві хвилини. Ручне помпування такої самої кількості води до бочки тривало би щонайменше півгодини. Для наповнення водозбірника служить поршневий насос, який перекачує 20 кубометрів або 200 гектолітрів води за годину. Для приводу насоса застосовується газовий двигун потужністю чотири кінські сили, який використовує газ із місцевого газового заводу. Обладнання цього закладу коштувало 8 000 корон», – повідомляла газета.

 

"Нова" газовня у Станиславові

 

 

Будівлі, в яких облаштували цю протипожежну водокачку, стояли порожніми, відколи магістрат у 1901 році ухвалив перенести газовий завод подалі від центру міста – на лан за Бельведером (тепер – вулиця Ленкавського), де й досі розташовані приміщення ПАТ «Івано-Франківськгаз». Причиною зміни прописки була необхідність розширити виробництво, а також аварії під час виробничого процесу: тут часом траплялися вибухи, коли на підприємстві добували світильний газ шляхом спалювання вугілля і збирали його у спеціальні ємності – газгольдери.

У старій станиславівській газовні

 

Протокол засідання міської ради Станіславова від 10 червня 1873 року, присвяченого створенню газового заводу

 

 

Першу станиславівську газовню (до речі, вона була взагалі однією з перших на Галичині) збудували ще 1875 року майже у середмісті – на підвалинах давнього фортечного бастіону, який з північного-заходу захищав палац Потоцьких (у той час його вже переобладнали для потреб австрійського військового шпиталю), біля самого підніжжя Гетьманських валів. Про давню промислову споруду ще якийсь час нагадувала польська назва вулиці, на якій стара газовня колись стояла – Газова (тепер – частина вулиці Дністровської). У радянські часи на цьому місці збудували універсам, який тепер перетворився на великий торговий центр.

 

Біля колишнього палацу Потоцьких

 

 

…Тим часом у Станиславові, як і в інших містах та містечках Галичини, переймалися дорожнечею в тогочасній Австро-Угорщині. «Kurjer Stanisławowski» опублікував сатиричну замальовку неназваного віденського фейлетоніста у вигляді діалогу двох приятелів – Павела і Гавела, які в майбутньому 1920 році обговорюють свій побут.

 

Один із них (на ім’я Гавел) похвалився, що має можливість митися щосереди з милом і від того почувається досконало. Інший натомість розповів про сусіда, який працює директором лазні і миється з милом щодня, а до того ж він через день споживає на обід шматок м’яса, а в неділю навіть дозволяє собі мати на столі птицю. А ще він тричі на тиждень палить п’єц добірним сілезьким вугіллям.

 

«Щоправда в мене також тепло», – зізнався приятелеві Павел.

 

«А чим Ви палите?» – поцікавився Гавел.

 

«Своєю бібліотекою. Книжки тепер такі дешеві. Недавно моя дружина приготувала смачний гуляш на зібранні творів Ґете», – відказав той.

 

 

На тлі такої дорожнечі набув широкого розголосу скандал із станиславівським виноторговцем Єгерем, в якого за несплату податків було вилучено пляшки з етикетками вишуканих вин, а під час розпродажу замість доброго вина там виявився якийсь шмурдяк. Від такого обману постраждало чимало покупців, серед яких був навіть інспектор поліції. Про цей випадок «Kurjer Stanisławowski» детально оповів у минулому числі. На підставі параграфу 19 закону про пресу в наступному числі (від 16 вересня) газета опублікувала так зване спростування – роз’яснення ситуації від самого виноторговця.

 

У дописі до газети Єгер пояснив, що раз на рік він відсортовує свої вина, які через плісняву або з якоїсь іншої причини втрачають свій досконалий смак. Зіпсутий напій він зливає у порожні пляшки від шляхетних вин, які продаються в його ресторані. За купецьким звичаєм, таке відсортоване вино продається у сільські та маломістечкові винарні за ціною меншою, ніж воно коштувало йому. Так було і цього разу: кожен, хто купив вино на розпродажі, заплатив набагато менше, ніж воно коштує в магазині, адже за пляшку якісного вина треба заплатити від двох до 10 корон.

 

«Пан інспектор поліції може переконатися, що в моїй винарні – тільки добірні вина, а не якийсь шмурдяк чи сурогат, а якщо він хоче пити добрий і дешевий зеленяк [молоде вино – Z], то отримає його у вищій якості, але, очевидно, не за 60 сотиків [одна газета у той час коштувала 20 сотиків – Zні в мене, ні в когось іншого в Станиславові», – зауважив виноторговець.

 

 

Разом із тим у місті процвітають ресторації та каварні. Один із таких закладів – каварня «Едісон» – заманювала відвідувачів живою музикою. Як повідомляв «Kurjer Stanisławowski», від 15 вересня тричі на тиждень – у середу, суботу та неділю – тут публіку розважатиме оркестр 24-го піхотного полку «під особистим керуванням капельмейстера пана Сочка».

 

 

Пасаж Гартенберґів

 

 

«Едісон» вважався респектабельним закладом. Він займав майже ціле праве крило збудованого 1904 року станиславівськими багатіями, братами Гартенберґами пасажу – критої галереї з крамницями обабіч проходу. До каварні було два входи: один – з боку вулиці Костюшка (тепер – вулиця Сотника Мартинця), другий – від площі Франца-Йосифа (тепер – Вічевий майдан). Але проіснував цей фешенебельний заклад не надто довго.

 

Каварня «Едісон» після пожежі

 

 

У Першу світову війну (влітку 1917 року) під час чергової російської окупації деморалізовані вояки влаштували в місті погроми з підпалами. Тоді були повністю знищені будинки навколо пасажу Гартенберґів, а каварня «Едісон» сильно обгоріла. Після повоєнної перебудови пасаж набув того вигляду, який він має тепер. А майже через 90 років під час ремонту фасаду будинку на вулиці Сотника Мартинця, 4 відкрився старий польський напис «Kawiarnia Edison», який вказував на один із входів до славнозвісного закладу. Кажуть, тоді ж розчистили аналогічний напис українською, але його чомусь не залишили для загального огляду.

 

 

Як свідчить «Kurjer Stanisławowski», перше осіннє похолодання стало причиною кількох випадків скарлатини. За даними санітарного бюро міста, станом на 16 вересня у Станиславові на цю недугу захворіло шестеро осіб, причому для двох ця хвороба мала фатальні наслідки.

 

У тому ж числі «Kurjer Stanisławowski» вміщує кілька некрологів, серед яких – остання згадка про пароха села Гвізд біля Надвірної о. Платона Січинського, якого газета називає батьком композитора Дениса Січинського. Але з офіційної біографії першого українського професора музики на Галичині та засновника співочого товариства «Боян» відомо, що його батько звався Володимиром, був за фахом учителем, працював фінансовим управителем панського маєтку десь на Тернопіллі та помер задовго до 1906 року.

 

 

Достеменно відомо, що біля Станиславова, де у той час жив і творив композитор, мешкав лише один його родич – двоюрідний брат Емануїл Січинський, парох у селі Радча. Музикознавець Леся Турянська розповіла, що композитор тоді часто навідувався до свого стриєчного брата, бо знаходив там все необхідне: міг відкормитися, виспатися та забути на деякий час про свою «циганерію» – в останні роки свого життя Денис Січинський переживав безгрошів’я, мав від того депресію і пристрасть до алкоголю. У кімнаті, в якій він ночував, був фортеп’ян, за яким він міг імпровізувати.

 

Можна припустити, що парох села Гвізд Платон Січинський, про якого згадує «Kurjer Stanisławowski» був батьком саме Емануїла Січинського, але підтвердити це можуть хіба записи у церковних книгах. Що би там не було, але померлий і без родинних стосунків із композитором був чоловіком неабияким – не лише парохом Гвозда упродовж 13 років, але й засновником місцевої читальні. Його могила дотепер дбайливо зберігають на цвинтарі біля церкви святого Миколая, в якій він правив.

 

 

А Денис Січинський лише на три роки пережив Платона Січинського. Він помер у травні 1909 року на горішньому поверсі одного зі станиславівських готелів-нічліжок, як припускають, від зараження крові. На похорон композитора зійшлася велика кількість шанувальників його таланту. Могила Дениса Січинського з надгробком у вигляді кобзи – одна з небагатьох досі збережених на давньому Станиславівському некрополі (теперішньому Меморіальному сквері).

 

 

Продовження: "Невдалий звіт депутата та полювання князя Ліхтенштейна"

 

 

16.09.2016