Очевидець про криваву масакру українців у Луцьку
В суботу 12. липня ц. р. довелось нам побачити і почути одного із тих небагатьох очевидців, що просто чудом врятувалися підчас жахливої різні українських вязнів у луцькій тюрмі 24. червня ц. р. Просто годі було повірити, що перед нами стоїть людина, яка пережила неймовірні страхіття большевицького пекла. А коли ж цей вищий старшина колишньої української армії почав оповідати про своє перебування у большевицьких вязницях: Ковля, Бердичева, Житомира, Києва, Львова і Луцька, на салі запанувала така мовчанка, що — здавалось — почуєте віддихи й приспішені удари людських сердець. Приявні, які повитягали записники, або кусники паперу, щоби собі робити записки, вже після кількох перших речень поховали пера й олівці та з напруженою увагою звернули свої очі на оповідача, який, знеможений довгим перебуванням у большевицьких вязницях і бурхливими пережиданнями останніх днів, сидів за столом та простими словами оповідав про свої мандрівки з одної большевицької вязниці до другої.
Большевики захопили нашого оповідача восени 1939. р. на Волині, де він поблизу одного міста вів мале зразкове господарство. Хоч мав за собою в минулому активну боротьбу з червоними наїздниками України, наш оповідач не покинув свойого місця побуту і далі господарив на своїй ріллі. Спершу його не чіпали. Щойно десь під кінець лютня 1940. р. НКВД. "запросилo" його до себе до повітового міста на 19-тy годину. Щойно тоді зрозумів оповідач, що положення дуже погане. Тому рішився втікати закордон, до Німеччини. Але це йому не вдалось: його арештували в одному волинському містечку і звідтіля перевезли до вязниці в Ковлі. З Ковля вислали його з великою партією вязнів до Бердичева, куди довелось їхати не менше 9 днів. Раз на добу давали арештованим на ввесь вагон, набитий людьми, одно відро води, дещо хліба, цукру і шматочок ковбаси. З Бердичева відставили нашого арештованого до Житомира, де він пробув 6 місяців і де пережив свої найжахливіші дні. У Житомирі його примістили у т. зв. "Тюр-по", себто політичній вязниці. Вона розрахована тільки на 30 осіб і уладжена, як на большевицькі відносини дуже добре. Скрізь дзеркала, ліжка і хідники. Це така зразкова вязниця, яку большевики побудували спеціяльно тому, щоби мати чим обманювати закордонних "гостей'', коли вони приїжджали до СССР. захоплюватися осягами "найпоступовішої" червоної влади. І коли Еріо, Ромен-Ролян, або Бернард Шов побачив таку вязницю для політичних вязнів, то у своїй наївності і довірливості західньої людини, непризвичаєної до жидівсько-московського лукавства, писав самі похвали про "щасливу країну" Совітів. Але щоб образ тієї зразкової тюрми в Житомирі вийшов певний, не слід забувати, що хоч вона була обрахована на 30 осіб, то одночасно мала аж 60-ох спеціяльних урядовців, які вели слідство. Очевидно, що крім тієї зразкової вязниці були в Житомирі ще і звичайні большевицькі вязниці, де сиділо біля 8000 людей. Крім того побіч дійсного Житомира, було ще ціле справжнє місто вязнів т. зв. "Тюр-промисел", де засуджені виконували різні роботи. Між ними було також дуже багато дітей, позасуджуваних на довгі літа вязниці.
Нашого оповідача переслухували в Житомирі щодня впродовж 6 місяців. Допити відбувались тільки вночі і тривали від півночі до години 6-ої ранком. При цьому не давали спати ні вдень, ні вночі. Єдині ночі без допитів були із пятниці на суботу та зі суботи на неділю. Допити переводив сам начальник НКВД, житомирської округи, який колись був шлюсарем. На тих допитах вязня привязували за руки і ноги спеціяльними ременями, так що його вже не треба було тримати. Опісля били вязня гумовими палицями так, аж доки ціле тіло не посиніло. На другий день повторялися побої: били вже лекше, але це спричинювало ще більший біль. Перший допит з нашим оповідачем тривав більше ніж добу. Слідчі змінювались, а нещаслива жертва рафінованого садизму переживала страшні муки. Крім того саджали ще на спеціяльний стілець з тим, що ноги треба було витягнути. По короткому часі вязень зовсім деревів.
Крім того, що нашого оповідача большевики хотіли позбутися, як колишнього активного свого ворога, вони закидали йому ще шпіонську діяльність у користь Німеччини і тому важко катували його, щоб він признався до цього. Вкінці дійшло до того, що наш оповідач рішився вже на все, бо довше не міг перенести тих знущань, Щоби вкоротити свої ці страшні муки, наш оповідач забив собі заржавілий цвях у бік, сподіваючись, що незабаром прийде гангрена. Коли його сподівання не здійснилися, він повторив те саме ще раз і загнав заржавілий цвях у Другий бік. І знову якимсь чудом не захворів. Згодом зовсім випадково довідався, хто такий, як називається і де живе начальник житомирського окружного НКВД, який його переслухував. І коли його стали — невідомо вже який раз — допитувати про шпіонську діяльність, заявив: — Признаюся, я був шпіоном. — Слідчий зрадів:
— Так треба було і зразу признатись. — А з ким ти сходився, які в тебе були спільники?
— З ким — відповів наш оповідач. — З тобою!
— Ти глумишся — відповів перестрашений начальник НКВД.
— Ні, — відповів наш оповідач — я говорю зовсім поважно. Хіба ж ти мене не пізнаєш? Та ж я приходив до тебе до хати! Ти називаєшся так і так, з фаху ти такий та живеш там і там!
Начальник НКВД побілів як папір і затремтів, опісля вхопився за слухавку телефону і скаженим голосом закричав: — Взяти цього бандита і більше його не приводити!
На цьому припинилися вже допити про шпіонську діяльність. Незабаром наш оповідач станув перед судом, де його засудили на кару смерти. Предсідником суду був жид. Судова розправа відбувалась в російській мові. Совітський оборонець обмежив ся до короткої заяви: — Товариші судді! Чого вам стріляти підсудного? З нього ще можна зробити доброго совітського громадянина, його треба перевиховати на большевика! Але "судді" були іншої думки і не були схильні повірити, щоб можна зробити комуніста з людини, яка як визначний український старшина громила криваві большевицькі орди в 1918-20. р. р.
Засуджений на смерть, оповідач перейшов до т. зв. камери смерти. Присуду не виконали, бо він вніс касацію до найвищого суду СССР., який наказав ще раз розглянув справу. Тоді то із Житомира перевезли його до Києва.
Большевики вибудували там новий і гарний залізничий двірець. На ньому перший московський, а другий щойно український напис. Мешканці зодягнені дуже нужденно. Европейських одягів майже не видно. Переважають "тєлоґрєйкі" і ватовані штани. Всі дуже сумні і пригноблені. Ніхто не усміхнеться, один одного не здоровить ні не заговорить. Здається неначе над тією землею запанували большевицькі божевільні утопісти, взагалі перестало світити сонце. До Києва приїхав наш оповідач у спеціяльному вагоні! Де вже такий звичай в СССР, що кожний поїзд має 2—3 тюремні вагони із сторожею і агентами НКВД. Із залізничого двірця у Києві перевезли вязнів до лукіянівської вязниці величезними тюремними автобусами без ніяких вікон і тільки із закратованими отворами в даху. У лукіянівській вязниці сиділо тоді 40.000 осіб. Але це ще не все, бо таких вязниць мав Київ аж 7! У київській вязниці зустрінувся наш оповідач із червоноармійцями, яких позасуджували на 8 літ вязниці. Вони тим страшно раділи. Замісць піти на фінляндський фронт — заявляли засуджені вояки — ми попали в тюрму і принайменше знаємо, що ще живемо!
У київській вязниці були також і такі вязні, які навмисне допустились якоїсь провини, щоб їх замкнули. У вязниці давали більше хліба ніж тим, котрі працювали по "колхозах". Отже краще до тюрми ніж працювати в колхозі! Назагал люди, з якими в київській вязниці зустрінувся наш оповідач, були дуже перестрашені, бокували один від одного і не було в них української національної свідомости. За 23 роки большевики зуміли все переломити, знищити упідлити.
Опісля через Львів переїхав оповідач із Києва до Луцька, де його захопила пропамятна неділя 22. червня ц. р., себто німецько-большевицька війна. У цій вязниці було дуже багато українських політичних вязнів. Рівень політичної свідомости був дуже високий. Вони просто в очі говорили московським опричникам:
"Хочемо Української Держави! Ви нас не знищите, зате ми мусимо вас знищити!"
Чогось подібного годі було зустрінути у вязницях Житомира, або Києва. Коли 22. чеpвня ц. р. німецькі літаки зявилися над Луцьком і скинули бомби, вся луцька вязниця привітала це, як ознаку недалекого визволення з большевицького ярма. Вязні повиломлювали двері в усіх келіях і повиходили на коридори. Большевицька сторожа не зявлялася. Щойно 24. червня керманич тієї вязниці, жид, увійшов до середини і наказав, щоби звичайні вязні уставились на подвірю пo лівому боці, політичні, замішані в українському національному русі, на правому. Свій заклик повторив декількома наворотами, додаючи, що українських політичних вязнів випустять на волю. Але нашому оповідачеві справа видалась підозрілою і він рішив не поспішитись "на волю". Тому, опинився на лівому подвірю. Як тільки вони опинились там, червоноармійці наказали їм полягати на землю. Хто не зробив того, або підносився, до того негайно стріляли. І ще вязні не встигли збагнути, що діється, а вже на правому подвірю большевики почали вбивати українських політичних вязнів. Масакру перевели так, що зібраних на подвірі понад 1500 людей, постріляли зі скорострілів, порозміщуваних на мурах. Крім того кидали звідтіля ручними гранатами і бомбами. Серед перших криків болю почулися могутні збірні оклики: "Слава Україні! Це за Україну!" Далі крик невинних жертв заглушили скоростріли, вибухи ручних гранат і бомб. Коли втихли стріли і катюги вже закінчили свою нікчемну роботу, сторожа на лівому подвірю наказала всім вязням вертатися до тюрми, до своїх келій. Тоді наш оповідач зорієнтувавшись, у чому діло, вскочив до артезійської керниці на подвірю. Коли ж йому наказали вертатися, намазав собі лице кровю одного вбитого вязня, якого застрілили за те, що не хотів лежати на землі і намагався перейти на інше місце. Нерозпізнаний большевиками вернувся до одної з келій і скрився у кутку. Опісля большевики ще кілька разів робили перегляд вязнів, але його якось не доглянули. Незабаром, ще того самого дня, себто 24. червня ц. р. ввійшли до Луцька німецькі війська і большевики повтікали. Таким чином наш оповідач врятувався. Німецькі вояки зайнялися ним і дали йому одяг.
На запит, яке його перше вражіння від німецьких вояків, відповів: Після большевицької обідраної і голої армії — це мов небо і земля.
— Чому ж тоді воюють?
— Воюють, бо мусять, бо їх женуть скорострілами. Зрештою воює те молоде покоління, яке большевики вже встигли виховати. Але хай тільки змобілізують старших! Тоді вже їм так легко не піде. Зрештою сяк чи так, большевикам мусить прийти кінець — кінчає наш оповідач.
[Краківські вісті]
15.07.1941