Володимир В'ятрович

 

 

Тема, яку я сьогодні обрав, – «Таблоїдизація історії». Дивне слово, його значення я поясню в ході своєї лекції. Але, очевидно, що таке «таблоїд», приблизно ви уявляєте собі всі.

 

 

Чому я взявся за цю тему? З двох міркувань. Перше, очевидно, професійне. Мені цікаво дослідити те, як формується уявлення про минуле в того чи іншого суспільства. Як формуються історичні уявлення в суспільстві. Хто і як формує і яку роль відіграє у формуванні цих історичних уявлень.

 

Друга мотивація напевно більш особиста. Суть цієї особистої мотивації полягає в тому, що завдяки польським мас-медіа десь в році 2013-му я дізнався, що Володимир В’ятрович – найбільший український полонофоб, що нібито Володимир В’ятрович заперечує факти вбивства поляків, що він виправдовує всі злочини, які чинилися (зокрема, українцями) в роки цього протистояння. Очевидно, що я не буду використовувати цю лекцію для того, щоби якимось чином виправдатися чи щось пояснити. Я хочу показати цією лекцією власне механізм того, яким чином мас-медіа впливають на історичні уявлення суспільства.

 

У своїй лекції я буду використовувати термін, який я обґрунтував у своїх книгах, з яким можна сперечатися і, думаю, ми будемо сперечатися, але не під час лекції, а, може, після. Я говорю про польсько-український конфлікт як про польсько-українську війну. Говорю про 1942-1947 роки. Я не буду в цій лекції викладати якісь ключові положення: чому я вважаю цей конфлікт війною, якими були етапи цієї війни. З цими всіма питаннями, зі спростуванням тих тез, що нібито я заперечую факти вбивства польського населення, можна ознайомитися дуже просто, взявши книжку «Друга польсько-українська війна», взявши якісь інші наукові публікації мого авторства, присвячені цій темі.

 

А конкретно зараз ми будемо говорити про вплив мас-медіа на формування історичних уявлень і конкретно в темі польсько-українського конфлікту чи польсько-української війни 1942-1947 років. Очевидно, що автори історичних досліджень сподіваються на те, що їхні результати стануть відомі якнайширшому загалу. Вони сподіваються, що результати саме їхніх історичних досліджень будуть формувати загальні уявлення про ті чи інші аспекти минулого. Проте історики чудово розуміють, що цільова аудиторія їхніх наукових монографій (чи тим паче збірників документів) обмежується дуже часто хіба колом своїх колег, таких самих спеціалістів-істориків, або вже особливо зацікавлених історією читачів. Спробою вирватися за межі цього вузькопрофесійного підходу суто історичного цеху є науково-популярні роботи. Науково-популярні роботи, яких в Україні поки що мало, але, слава Богу, з’являються, і один із цікавих науково-популярних проектів, який нещодавно з’явився, це якраз «Lікбез».

 

Отже, спробою вийти з оцього наукового гетто є науково-популярні публікації, які, з одного боку, поєднують у собі наукову новизну і наукову арґументованість, а, з другого боку, містять достатньо доступний для загалу стиль викладу матеріалу.

 

Але в інформаційну епоху ми прекрасно розуміємо, що уявлення суспільства про проблеми сучасності – і так само про проблеми минулого – формують здебільшого навіть не науково-популярні публікації, а формують мас-медіа, формують засоби масової інформації. Саме мас-медіа пропонують найпростіші для більшості способи прийняття інформації. Чи то читання газет і текстів з Інтернету, чи, тим більше, перегляд телепрограм або прослуховування якоїсь радіопрограми. Цей простий спосіб подачі інформації не вимагає від отримувача цієї інформації якихось додаткових зусиль чи якоїсь додаткової спеціальної підготовки, як це часто вимагають ті чи інші наукові монографії. Відповідно, зважаючи на це, поступово саме мас-медіа, поступово саме засоби масової інформації стають головним інструментом формування історичних уявлень для більшості громадян більшості країн. Тобто, там де є мас-медіа нормально розвинуті, саме вони поступово формують уявлення громадян про минуле цієї країни.

 

Польський музей Другої світової війни 2009 році провів дуже цікаве масштабне соціологічне опитування під назвою «Між щоденністю і великою історією. Друга світова війна в спільній пам’яті польського суспільства». Дуже цікаве дослідження, яке видане окремою книжкою. Всім, хто читає польською мовою, рекомендую, тому що воно власне показує соціологічний вимір уявлень польського суспільства про Другу світову війну. Так от, одне з питань, яке було в цьому дослідженні, полягає в тому, «що є для вас головним джерелом інформації про Другу світову війну?».

 

 

64% опитуваних заявили, що таким джерелом для них є телебачення, радіо, газети.

 

34% заявили, що таким джерелом для них є науково-популярні публікації.

 

І тільки 25%, тільки чверть всіх опитаних, вважали, що їхні уявлення формуються саме науковими дослідженнями.

 

Отже, це перший аргумент щодо того, що уявлення суспільства про минуле формують не стільки історики своїми дослідженнями, як в першу чергу мас-медіа. Тому історики здебільшого дуже зацікавлені в тому і дуже позитивно сприймають, коли їхніми роботами цікавляться засоби масової інформації, коли вони можуть через засоби масової інформації донести свої наукові здобутки і напрацювання. Мас-медіа таки чином стають важливими посередниками у донесенні інформації, яка напрацьована науковцями, до ширших кіл суспільства.

 

І це очевидно позитивно, і це важливо. Дуже добре, коли в Польщі, наприклад, є десятки науково-популярних видань, часто навіть щотижневиків, місячників, які доносять інформацію про ті чи інші аспекти польської і світової історії. На жаль, цього в нас бракує, з’явилося тільки кілька цікавих таких науково-популярних історичних Інтернет-сайтів, які виконують цю функцію.

 

Але разом з тим, говорячи про позитивну роль мас-медіа в донесенні інформації про історію, треба розуміти, що їх роль в цих процесах не завжди є позитивною. Іноді (особливо коли вивчення певного питання науковцями перебуває ще на початковій стадії) втручання медіа може завдати шкоди.

 

Журналісти підходять до важких неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше, якомога більш вражаюче. Такі вимоги, по суті, до сучасної журналістики. Опрацьовані ними дуже прості для сприйняття споживачами медійні схеми швидко отримують перевагу у впливі на суспільство, порівняно з дуже важкими і масштабними поясненнями, які підготовані самими істориками. Особливо, якщо історики самі ще на стадії формування таких своїх уявлень про те чи інше минуле.

 

 

Результатом стає процес, який я назвав таким собі словом «таблоїдизація». Важке слово, яке походить від слова «таблоїд», тобто популярне видання, умовно «жовта преса». Отже, на мою думку, «таблоїдизація» історія – це, коли не історичні дослідження формують уявлення, повідомлення засобів масової інформації і відповідно через них – суспільні уявлення, а, навпаки, медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Тобто, медіа впливають на історію, а не історія впливає на медіа. Такий процес, надзвичайно чітко, на мою думку, проявився в дослідженнях історії українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни і в перші повоєнні роки.

 

Чому так сталося? В першу чергу тому, що протягом тривалого часу наукові дослідження на цю тему, як в Україні, так і в Польщі не проводилися. Пам’ять про цю війну, про цей кривавий конфлікт між українцями і поляками було заборонено. Було заборонено, тому що вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про «дружбу між народами». Крім того, згадки про цей конфлікт між українцями і поляками (основними акторами цього конфлікту були з обох боків націоналістичні рухи) очевидно привертав увагу до діяльності цих антирадянських рухів. Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко. І лише для того, щоби черговий раз розповісти суспільству про так зване «звіряче обличчя націоналізму» – чи то українського, чи то польського.

 

Тільки за межами досяжності комуністичної влади, тільки за межами комуністичного блоку відбувалося бодай якесь обговорення цієї теми. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади учасників цих подій і документи.

 

З українського боку опублікувалася багатотомна серія «Літопис Української Повстанської Армії», де зокрема були сюжети, спогади і документи про польсько-український конфлікт. З польського боку таким фундаментальним було видання шеститомного збірника документів «Армія Крайова».

 

Проте для подолання травматичного досвіду цього протистояння закордонних ініціатив було занадто мало. Тому що основні учасники і очевидці польсько-українського протистояння жили таки на території Польщі і на території України, де вони були позбавлені можливості розповідати взагалі про свій біль, про свої страждання. Можливо, якби не було цієї заборони в комуністичні часи, можливо, ця тема польсько-українського протистояння через кілька десятків років втратила би свою політичну гостроту, політичну складову і обговорювалася би самими лише науковцями та свідками.

 

Тим часом сталося по-інакшому. Десятки років не можна було про це говорити, і через це після розвалу комуністичного блоку весь цей невисловлений накопичений біль, десятиліття мовчання прорвало якраз після падіння комуністичного режиму і утворення незалежних України і Польщі. Стали кожна говорити про те, що сталося між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Відповідно, головними ініціаторами і промоторами цих обговорень стали саме ті, хто протягом багатьох років змушені були мовчати: це і учасники цього конфлікту, очевидці і жертви цього конфлікту. Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Семашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939-1945 років».

 

 

Вона складалася з 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині, терору з боку українців, очевидно. Метою упорядників, як уже видно було вже з самої назви книжки, було показати злочинну діяльність українців, зокрема Української Повстанської Армії і націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів. Відповідно польсько-українське протистояння подавалося виключно однобоко. Поляки – лише жертви, винні – лише українці.

 

Такий формат, який задала ця публікація, яка з’явилася на початку 1990-х років, поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а потім, зокрема, і в польській історіографії. Дискусії, які почали наростати навколо цієї проблеми протягом 1990-их років від самого початку були дуже емоційно заряджені. Я сам брав участь у цих дискусіях, тут присутній Леонід Опанасович Зашкільняк, який теж багато брав участь у цих дискусіях, і ми прекрасно пам’ятаємо, що часто під час цих дискусій учасники не стільки хотіли обговорити щось чи почути інших, як передусім висловитися самим. І участь в наукових конференціях ветеранів Армії Крайової чи українців, які постраждали в результаті акції «Вісла», очевидно, що додавали тільки додаткової емоції в усіх цих обговореннях, які і так, по суті, вже зашкалювали.

 

З обох сторін звучали досить гострі заяви. З обох сторін звучали звинувачення, причому для польської сторони головною темою стала Волинь у 1943 році, натомість для українців головною темою стали жертви так званого Закерзоння (тобто, тих територій, які після 1944 року стали східною територією відновленої після війни Польщі) та акція «Вісла». І кожна сторона хотіла привернути увагу тільки до своєї теми. З польського боку звучало: в першу чергу говоримо про Волинь, з українського боку звучало: а давайте в першу чергу будемо говорити про акцію «Вісла». Попри те, що, звичайно, велику роль відіграло залучення до цієї дискусії істориків, ця дискусія стала більш пізнавальною, але долучення істориків до цієї дискусії, на жаль, не позбавило її далі емоційної складової.

 

Апофеозом суспільного інтересу до цієї теми, до теми польсько-українського конфлікту став 2003 рік, коли відзначалися 60-ті роковини того, що назвали потім чи то «волинською трагедією» (в українській інтерпретації), чи то «волинською різаниною» (в польській інтерпретації). Причому тоді, в 2003 році, знову ж таки ініціаторами такого загального занурення в трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські організації та громадсько-політичні організації, зокрема, ті громадсько-політичні організації, які були пов’язані з так званим «кресовим рухом». Саме під тиском цих громадсько-політичних організацій до відзначення 60-ої річниці Волинської трагедії спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом, пізніше вже – і Української держави. Що цікаво – що з самого початку ними задано напрям вшанувань, локалізований виключно хронологічно на 1943 році (не говорилося про 1942-й, 1944-й, 45-й роки) і географічно – виключно на Волині. І, по суті, саме такий от фокус «тільки Волинь і тільки 1943-й» був притаманний і залишається досі притаманним в якихось і коммеморативних практиках з боку держави, і в якихось публікаціях медіа щодо цієї проблематики.

 

Відповідно, увагу з самого початку було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння. Тому що справді на Волині в 1943 році серед тих, що постраждали, більшість були все-таки польське населення, тому що воно було меншістю порівняно з українцями у співвідношенні приблизно 1 до 8.

 

Завдяки такому фокусу увага виключно була зосереджена на польських жертвах протистояння, його початки і продовження цього протистояння виносилося поза увагу. Інформація про українські жертви поступово маргіналізувалася, тобто, вона фактично не обговорювалася. Польські медіа тоді, перед 2003 роком і особливо в 2003 році надали цій історичній темі надзвичайно актуального та гострого звучання. Про «волинську трагедію» (чи, точніше, в польській інтерпретації «волинську різню»; rzeź wołyńska – цей термін почав дуже активно використовуватися з 2003 року) у 2003 році писали всі провідні польські газети: «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», журнал «Wprost» та десятки-десятки інших видань. Напевно, жодна історична проблема – включно з проблемами Катині, включно з Єдвабним – не обговорювалося настільки жваво в польському суспільстві, як власне проблема польсько-українського протистояння чи проблема «волинської трагедії».

 

Саме тоді, в 2003 році, було вироблено ключові концепти представлення теми польсько-українського конфлікту спочатку в мас-медіа, потім і в історіографії, більшість з яких залишається незмінними дотепер і не зазнала якогось серйозного перегляду. Тому в подальшому, коли будемо аналізувати, як саме намагалися медіа представляти польсько-український конфлікт, я буду говорити в першу чергу на прикладі 2003 року. Тому що фактично ті самі концепти в інформаційній кампанії залишилися актуальними і до 2013 року, через 10 років після цього.

 

 

Для початку треба зрозуміти, що знало польське населення про польсько-український конфлікт 2003 року. Рівень знань польського суспільства на той момент був доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань, у 2003 році 49% респондентів у Польщі ніколи не чули про події на Волині 1943 року. Знову ж таки, всі опитування, про які я буду говорити, проведені різними польськими соціологічними службами, теж були зосереджені тільки на питанні «Волинь-1943», мова не йшла ширше про польсько-український конфлікт. Отже, 49% не знали нічого взагалі, 17% щось чули, але не знають точно, що, і лише близько третини знали щось приблизно на цю тему. Таким був рівень на той момент, коли стартувала масштабна інформаційна кампанія. Що цікаво – що на той момент 61% польського населення вважали, що жертвами конфлікту були лише поляки. І 38% вважали, що жертвами конфлікту були і поляки, і українці.

 

Отже, це стартові умови уявлення польського суспільства про історичну проблему на момент, коли запрацювали мас-медіа. І, як ми побачимо далі, наскільки змінилися ці уявлення, на мою думку, саме під впливом не істориків, а мас-медіа.

 

Потужна інформаційна хвиля навколо українсько-польського конфлікту відіграла й позитивну роль, звичайно. Так як я буду говорити більше про негативне, це не означає, що я однозначно хочу сказати, що тільки негативна роль була мас-медіа. Вона відіграла позитивну роль, тому що постійно зростала – і ми це побачимо – кількість людей, які знали щось про польсько-український конфлікт. Ця інформаційна кампанія привертала увагу до цієї проблеми і змушувала істориків її досліджувати. В цьому її позитив. І, відповідно, публічні медіа стали, зокрема, і майданчиком для цікавих суспільно-політичних дискусій. Такі дискусії організовувала і «Gazeta Wyborcza» (до речі, потім було видано спеціальний збірник матеріалів і дискусій – і навіть перекладений українською мовою), і «Rzeczpospolita» і інші видання, які спонукали ці обговорення.

 

Разом із тим (і про це буде головна моя мова в подальшому) надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила, на мою думку, розумінню теми. Відбулося те, що я вище назвав «таблоїдизацією історії». Важка історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу, представлення повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання, аби вміститися в формат короткого кількахвилинного телерепортажу. І, відповідно, відбувалося вихолощення контексту з цієї інформації. Дуже добре про вихолощення інформації, притаманне для сучасних мас-медіа, писав відомий британський журналіст Нік Дейвіс. Цікава цитата з його книжки «Новини пласкої землі»: «На фабриці новин матеріали вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про Рух Опору у Франції, якби у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася вбити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення, – каже журналіст, – криється в контексті».

 

 

Отже, можна по-різному представити терористичний акт, який вчинили французькі «макі́» проти нацистів. Можна справді написати, що невідома група людей в цивільному заклала бомбу, в результаті чого стався вибух і постраждали люди. Це один контекст. Інший – це коли ми напишемо, що все-таки мова йде про учасників антинацистського опору, коли ми напишемо, що серед тих, що постраждали, є власне нацисти, які проводили репресивну політику і так далі, і так далі. Якщо ми вихолощуємо, якщо ми забираємо весь цей контекст, то значення інтерпретації цієї події змінюється майже на 180 градусів.

 

Але повернемося до польсько-українського конфлікту. Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не якогось зваженого спокійного розгляду, а насамперед сенсацій і емоцій. Це те, що потребує будь-яке мас-медіа. З сенсацією особливих проблем не було. Тема залишалася на 2003 рік, як показує соціологія, для більшості невідомою. Через те сам факт, що про це говориться, – для багатьох це було відкриття. Вже сенсаційність була закладена. Можливості насичення інформації емоціями теж були безмежними. Мова йшла про страшні події, мова йшла про вбивства тисяч людей. Емоції теж були гарантовані. Часто в цих репортажах, телевізійних чи текстових, автори свідомо фокусувалися на певних аспектах, здатних викликати саме сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули також і жінки, і діти, поступово також почало зводитися до того, що жертвами були майже виключно жінки і діти. У більшості випадків не подавалися, до прикладу, відомості про антиукраїнські акції польського підпілля. Тому що вони ставили під сумнів дуже просту схему і однозначно – образ поляків як виключно постраждалої сторони, на який був попит суспільства. Замість того, щоби якимось чином пояснити його хибність, мас-медіа здебільшого лише підсилювали цей образ своїми повідомленнями.

 

Окремі вирвані з контексту факти стали набувати зовсім іншого значення, аніж коли вони справді мали в час, коли здійснювалися. Наведу просто один приклад, яких є дуже багато. В медіа-публікаціях акцентувалася увага на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели та села. Справді, випадки були, що українські повстанці штурмували польські костели (церкви). Таким чином формувалося уявлення про «українців-різунів», яких не стримують навіть святині, їхнім діям надавали певного ритуального характеру. Про це теж писалося, що це робилося мало не спеціально для того, щоби знищити церкву, що це якісь такі антихристиянські мотиви в дійсності і т. д., і т. д. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як «різуна», «гайдамаки» – ще з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити абсолютно без вдавання до якихось містичних чи ритуальних тлумачень. Костели часто були єдиними мурованими будинками в селі, тому використовувалися польською самообороною, польським населенням в якості оборонної споруди. І справді, через це, власне, були об’єктом штурмів з боку українських повстанців.

 

Тим часом постійне скорочення контекстної інформації врешті призвело до того, що тема стала представлятися дуже спрощено. Така приблизно схема типового інформаційного повідомлення про польсько-український конфлікт 1943 року. Це сенсаційний заголовок, це ілюстрація, здебільшого фото вбитих людей або живих (насамперед дітей) з підписом на зразок: «Всі вони загинули від рук українців». Дальше невеличкий текст, якій містить свідчення очевидця, очевидно, емоційне свідчення людини, яка це все пережила, і часом коментар історика.

 

Для того, аби публікація була цілісною, і авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі почали брати в основному в тих істориків, яким притаманні були дуже гострі і безапеляційні оцінки трагедії. І так вони поступово з маргінальних дослідників ставали головними речниками цієї теми. Так, до прикладу, інженер за освітою Єва Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної проблеми. Зразками таких публікацій (наведу тільки кілька зразків) можуть бути публікації в дуже впливових польських медіа.

 

«Rzeczpospolita» від 21 липня 2003 року. Заголовкова стаття називається «Не чекай, не виглядай, або Діти Волині». Починається вона так. «Найбільш реальні спогади. Постріли. Мама. Мама залита кров’ю. Падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом».

 

Інша стаття. «Хай не залишиться нічого польського, або Сценарій погрому». Проілюстровано великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, і містить такий підпис, цитую: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей. (Про кількість цих місцевостей ми потім ще трошки поговоримо). Замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок і дітей. Їхнє майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок. 167 координованих окремих рішень, 11 липня в неділю, в православне свято Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

 

 

Ще одним зразком такого подання теми є номер популярного журналу «Uważam Rze» за жовтень-листопад 2011 року. На його обкладинці фото групи учнів школи в селі Загая 1947 року і заголовок «Їх всіх вбили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зінкевіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид. В 2011-му році, після всієї цієї інформаційної кампанії, коли про Волинь писали практично всі мас-медіа, він вважає, що все одно приховують правду про польсько-український конфлікт в силу політичної доцільності для збереження добрих стосунків з українським політикумом.

 

Інша публікація в тому журналі, в тому ж номері. Інтерв’ю Петра Зиховича з уже згадуваною мною сьогодні Евою Сємашко з промовистою назвою: «Це було пекло на землі». В цій публікації, в цьому інтерв’ю мене не дивують відповіді відомої своїм заангажованим ставленням до історії Еви Сємашко, вона говорить те, що я від неї очікував, натомість в мене подив викликають доволі заангажовані питання журналіста. Вже перше з них ставить під сумнів бажання журналіста розібратися в проблемі. Отже, питання, які сформульовані до інтерв’юера: «Чому вони нас вбивали?». Наступні теж дуже короткі: «А як гинули діти?», «А як жінки?», «Що робили з тілами поляків?».

 

Схоже, завдання журналіста було не розібратися з цією проблемою, а лише доповнити відповіді одіозної співрозмовниці.

 

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 року стала дуже популярною і зав’язалося фактично своєрідне змагання в мас-медіа з її висвітлення. Зважаючи на те, що одним із критеріїв успішності будь-яких медіа є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила те, що я говорю, «таблоїдизацію»: даємо більше, даємо гостріше, даємо коротше, усуваємо весь контекст, нам треба продати максимум інформації.

 

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми в мас-медіа, було природнє бажання будь-яких засобів масової інформації надати темі актуальності. Людям завжди цікавіша справді теперішня ситуація, аніж те, що відбувалося десятки років тому, навіть попри всю трагічність того, що відбувалося. Через це серед коментаторів цієї теми поступово з 2003 року домінують вже навіть не історики (навіть не такі історики, як Ева Сємашко), а починають домінувати чинні політики. Саме чинних політиків починають питати: «А що сталося на Волині в 1943 році?». Саме їхні часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати його.

 

Але участь в обговоренні відомих діячів-політиків забезпечувала популярність теми, а отже знову ж таки зростання читацької авдиторії, зростання можливості продати інформацію. Через це – навіщо запрошувати істориків як коментаторів? Вони говорять нудно, вони говорять нецікаво. Натомість давайте запросимо якогось одіозного політика, який зробить яскраву заяву, яка може бути винесена на заголовок, і кількість продаж інформації в нас абсолютно гарантована.

 

Тим часом на початку 2000-х років професійна історіографія проблеми польсько-українського конфлікту започатковувалася – і то причому започатковувалася тільки в Польщі. Тобто, в Польщі вона започатковувалася, поступово починала спинатися на ноги. В Україні ситуація була катастрофічніша, про що трошки пізніше.

 

Дослідники, польські історики фактично не встигали за наростанням цієї інформаційної хвилі. Не могли вплинути на неї, не могли її умовно приземлити до своїх історичних досліджень чи якихось історичних фактів, тому що щойно почали формуватися ті історичні дослідження. Вони не могли знизити емоційний градус цієї дискусії, сформувати неупереджену оцінку за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбувалося навпаки, відбувся протилежний процес, який я називаю «таблоїдизацією». Розроблені і розтиражовані засобами масової інформації уявлення, стали змінювати історіографію, стали наближати історіографію до рівня мас-медіа, а не навпаки – підтягати мас-медіа до рівня історіографії.

 

Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно в широкому контексті, які були притаманні, до прикладу, одному з найкращих, на мою думку, польських істориків, такому як Ришард Тожецький, такі намагання поступово стали відходити на задній план. Усунуті роботами, які пропонували дуже прості схеми. Через це на книжковому ринку з’являються такі публікації, як «Кількасот способів вбивства українцями поляків», альбом з фотографіями вбитих поляків. І ця книжкова продукція не просто з’являється на книжковому ринку, вона мала попит. І вона мала більший попит, ніж якісь серйозні історичні дослідження.

 

В результаті панівною стала концепція, яка передбачала дуже простий і лінійний розгляд проблеми. Я зараз дуже схематично подам цю концепцію, яка, на мою думку, була вироблена здебільшого в медіа, а потім була експортована в історіографію. Детальніше хибність, на мою думку, цієї концепції я розглядаю в своїй книжці, але зараз коротко пройдемося для того, щоби зрозуміти, про що мова.

 

 

Отже, проста лінійна схема того, чим був конфлікт українців і поляків в роки Другої світової війни. Основа конфлікту, на думку людей, які обстоюють цю концепцію, – це ідеологія українського націоналізму, яка була версією українського фашизму. Це перший пункт.

 

Другий пункт. Ідейно-політичні програма ОУН від самого початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських землях.

 

Третій пункт. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942-1943 році Української Повстанської Армії, тому першою акцією повстанців було вбивство поляків у лютому 1943 року. Мова йде про атаку на село Паросля.

 

Четвертий пункт. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію всіх поляків, тому так важливо знайти цей наказ.

 

Наступний, п’ятий пункт. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий і спланований характер. Доказом цього є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено 180 (дехто каже 200) населених пунктів протягом однієї ночі. Вона була би неможливою без загальної координації, тому дивіться пункт 4, який говорить про те, що існував таємний наказ.

 

Пункт шостий. У 1944 році антипольські акції поширилися на Галичину, тому з’являється відносно новий термін «Галицька різня».

 

Пункт сьомий. Вбивство українців на Холмщині в 1942-1943 роках не мають жодного стосунку до подій на Волині чи Галичині, тому що:

 

а) цих подій нібито взагалі не було;

 

б) вони не були такими масштабним, щоби спричинитися до розпалювання конфлікту;

 

в) вони взагалі відбулися після подій на Волині, через це не могли вплинути на події на Волині.

 

Восьме. Польське підпілля під час конфлікту проводило виключно захисні та відплатні акції, тому запроваджується абсурдний термін «попереджувально-відплатні акції» (якщо не вдається знайти українську акцію як привід). Вдумайтеся в цей термін – «попереджувально-відплатні акції». Спочатку цей термін використовувався виключно в мас-медіа, зараз він уже проникає в історіографію. Тобто, якщо якесь українське село знищили і не знайшли перед тим приводу, через що це українське село було знищене, значить воно було знищене для того, щоб не дати знищити польського села. Приблизно така логіка.

 

Далі. Пункт дев’ятий. Депортація понад 140 тисяч українців, здійснена в рамках акції «Вісла», була вимушеною військовою операцією, спрямованою не проти українського населення, а проти українського повстанського руху. Тобто, насправді тільки УПА було причиною депортації і, відповідно, УПА є причиною страждань українців, які стали жертвами депортації.

 

Відповідно, десятий пункт, підсумовуючий. Усі вище перелічені пункти є достатньою підставою для того, щоби вважати знищення поляків на Західній Україні геноцидом.

 

Як я уже казав, у книзі «Друга польсько-українська війна 1942-1947 років» я провів детальний аналіз цих пунктів і, на мою думку, засвідчив брак серйозних арґументів для існування всієї цієї конструкції і окремих її положень. Ключові моменти цієї конструкції, на мою думку, провисають в повітрі через відсутність документальних джерел, які би їх підтвердили. До прикладу, головним арґументом на користь полонофобської ідеології ОУН є теза в програмі ОУН. Отже, це головний арґумент, який говорить, що нібито в ОУН передбачалося цілковите знищення всіх поляків: «ОУН змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель».

 

Різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів, яка притаманна для будь-якого визвольного руху (за що бореться визвольний рух? За усунення всіх окупантів) і постулатом про повне усунення представників іншої національності, в даному випадку поляків, чомусь залишилося поза увагою і істориків, і журналістів, які наводять цей аргумент.

 

Наступне. На вкрай сумнівні аргументи опирається припущення про знищення відділом УПА села Паросля в лютому в 1943 році. Чому так важливо було зачепитися власне за Парослю (лютий 1943 року)?

 

Тому що згідно з українською історіографією, українською традицією, вважається, що в лютому 1943 року відбулася перша акція УПА – напад на містечко Володимирець на Волині, де було знищено німецький гарнізон. І таким чином починається славна історія УПА. Українська версія.

 

Польська версія полягає в тому, що перед Володимирцем насправді була атака на польське село Паросля, саме там було знищено вперше польське населення, а, отже, це означає, що саме антипольський фронт був першим і головним протягом усієї діяльності Української Повстанської Армії. Документів, які би підтверджували те, що Паросля було знищене саме українськими повстанцями, не знайдено досі. Тим не менше ця версія побутує абсолютно вже не тільки в історіографії, а й (про що я потім буду говорити) навіть в законодавчому полі Польської держави.

 

Незважаючи на багаторічні намагання польських істориків, журналістів, краєзнавців і так далі, наразі нічим не закінчилися спроби віднайти наказ командування УПА про знищення поляків. Останній аргумент – документ, який використовувався в польській історіографії, зокрема, в роботі одного з, напевно, найбільш плідних і найсерйозніших дослідників цієї проблематики Гжегожа Мотики – це свідчення з протоколу допиту Юрія Стремащука з 1943 року. Саме на ці свідчення, де він говорить про те, що так, був наказ Клима Савура про загальне знищення всього польського населення. Найцікавіше, що, на жаль, Гжегож Мотика не ознайомився з усією справою. Цього документа у справі немає. Тобто він покликається на копію документа, яка була створена в 1960-х роках, на мою думку, документа, який був створений в 1960-х роках власне як елемент певної інформаційної кампанії з дискредитації націоналістичного руху. Це окрема тема, про яку окремо будемо говорити. Головна суть полягає в тому, що жодних інших якихось документів, доказів того, що існував наказ командування про загальне знищення польського населення, немає.

 

Ще один цікавий момент. Серед документів польського підпілля (наголошую, польського підпілля, які, до речі, мало вивчалися і польськими дослідниками, і мало публікувалися), документів українського підпілля, документів радянських партизан чи документів німецької окупаційної адміністрації досі не вдалося віднайти матеріали, які би підтверджували те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася атака 180, 200 (чи скільки там, по-різному називають) населених пунктів. Є дуже серйозний документ польського підпілля з літа 1943 року, який говорить про те, що протягом 11, 12 (тобто, протягом двох днів) було атаковано кільканадцять населених пунктів. Кільканадцять – це між 10 і 20. Коли говоримо про кільканадцять, ми можемо розуміти, що справді була якась операція в рамках якоїсь окремої воєнної округи на низовому рівні зроблена. Натомість коли ми говоримо про 200 населених пунктів, це мало би говорити про масштабну операцію, яка би мала охопити справді всю територію Волині, яка би мала здійснюватися тільки за умови координації, зв’язків і так далі. Жодних документів, які би про це говорили, немає. Цю масштабну операцію, яка охопила 200 населених пунктів, не помітили ні польські підпільники, ні радянські підпільники, ні німці, які контролювали ситуацію, ані, відповідно, українці, які мали би все це організувати.

 

Документальні сліди мусили би залишитися. Для того, щоб продовжувати таку роботу, мали би бути вказівки, мали би бути звіти, мав бути якийсь зв’язок. Цього немає. Тим не менше, саме цей аргумент зараз є ключовим у контексті того, що ця операція була організованою і масовою.

 

Попри ці недоречності в концепції (не буду більше на них зупинятися), вона стала основою історіографії, стала базово впливати на історіографію. Більше того, її ключові положення відображені в матеріалах слідства, яке з 2001 року веде прокурорський підрозділ Інституту національної пам’яті. Тоді, в 2003 році, ця інформаційна кампанія, яка почалася в Польщі, перекинулася на Україну. Причому, рівень обізнаності українців з цією проблемою був ще менший, як в Польщі.

 

Отже, що нам говорить соціологія?

 

 

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, лише трохи менше 8% респондентів заявили, що мають достатньо інформації про події польсько-українського протистояння.

 

Близько 15% мають якесь бодай загальне уявлення про цей польсько-український конфлікт.

 

Інші не уявляли, що таке Волинь, що таке Волинь 1943 року, «різня волинська» і так далі, і так далі.

 

Власне в такому становищі на Україну починає проникати ця масштабна інформаційна кампанія в сусідній Польській державі. Один із сюжетів цієї масштабної інформаційної кампанії, який почав активно використовуватись в польських медіа, була спроба вгадати: «А чи дочекаємося ми вибачень з українського боку?». Це питання, яке постійно звучало в різних телешоу, це питання, яке звучало в мас-медіа. Сама постановка питання свідчила, що мова здебільшого йшла не про можливу дискусію чи навіть про можливе взаємне прощення українців і поляків, а в першу чергу про каяття з українського боку. Підставою для таких очікувань, що таке каяття відбудеться, очевидно, були. Центральна українська влада (нагадаю, президентом тоді був Леонід Кучма) в своїх стосунках з іншим сусідом, з Росією, неодноразово жертвувала тими чи іншими питаннями інтерпретації минулого заради збереження приязних стосунків. Тобто, будь ласка, українська історія не цікавила Кучму і його оточення, він готовий був легко пожертвувати тими чи іншими питаннями. Протягом багатьох років не було сформульовано офіційне ставлення держави до Української Повстанської Армії, тож визнати її гріхи було досить просто для цієї влади. Реакція українських науковців на ці ініціативи 2003 року була доволі слабкою, попри проведення істориками ряду наукових конференцій (такі конференції були в Києві, Львові, в Острозі), підготовку кількох публікацій. Їхній голос, саме українських науковців (так як їх було дуже мало, тих, що займалися цією проблемою), в цій бурхливій дискусії був далеко не визначальний. Ну, і не особливо саме їх запрошували для того, щоби коментувати якусь важливу історичну проблему, тому що цікавіше було послухати якихось політиків, які зроблять набагато гострішу заяву.

 

Попри те, що польська історіографія теж на той момент тільки спиналася на ноги, українська історіографія була ще на нижчому рівні, і взагалі фактично тільки-тільки почала дослідження цієї проблеми. Інші учасники цього обговорення з українського боку були ще менш готовими, як історики, до дискусії, але, тим не менше, зважаючи на популярність цієї теми, кожен з громадсько-політичних діячів України вважав за необхідне якось висловитися щодо цієї теми. Серед них через це тоді в 2003 році про події прозвучала заява і коментарі на цю тему Леоніда Кучми (Президента), спікера Володимира Литвина, тодішнього очільника опозиції Віктора Ющенка. Частина з цих представників громадськості чи громадсько-політичного сектору, які взялися за коментування цієї теми, зайняли позицію виправдовування: «не ми перші», «не ми одні», «а наших також багато побили», «а вбивство було на українській землі». Це була одна модель повідомлень з боку представників громадськості. Інші, не особливо намагаючись розібратися в суті справи, вирішили взяти на себе важку ношу гріхів свого народу і покаятися за те, що відбувалося, за сценарієм, запропонованим польською стороною. Причому висувався важливий геополітичний аргумент: «Польща – наш єдиний шлях до Європи, Польща наш адвокат у Європі, через це не має значення інтерпретація минулого».

 

Цікавою була офіційна реакція української влади на цю кампанію 2003 року. Тривалий час, як я і сказав, офіційна влада намагалася взагалі не займати якоїсь позиції, не давати жодної оцінки ОУН-УПА. «Хай воно собі буде, це питання надто гаряче для того, щоб визнавати чи не визнавати Українську Повстанську Армію». І це давало можливість так само спробувати зігнорувати тему польсько-українського конфлікту.

 

Але не вдалося. Власне через тиск польської сторони українська влада змушена була формувати свою позицію. Формували її дуже пришвидшено. Якесь формування цієї позиції почалося щойно вкінці 2002 року, коли вже на той момент повністю була розкручена кампанія з польського боку. Тож нічого дивного, що, по суті, якоїсь чіткої оригінальної концепції постановки питання щодо польсько-українського конфлікту українській владі фактично не вдалося сформулювати. І, відповідно, подальші якісь політичні кроки української влади рухалися виключно в руслі, визначеного сусідньою державою – Польщею.

 

Політичним підсумком тих дискусій стала прийнята парламентами обох держав заява. У Верховній Раді вона після тривалих дебатів, гарячих дебатів, була прийнята мінімальною більшістю. Тобто 226 голосів все-таки проголосували за цю заяву. Але вже перше речення цієї заяви свідчить про те, що українські політики так і не вийшли за рамки, окреслені їхніми польськими колегами. Отже, перше речення цієї заяви: «60-та річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині періоду німецької окупації схиляють до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українського сусідства». Лише в наступних реченнях цієї заяви йшлося про події, які стали все-таки трагедією для обох народів, а не одного народу. Через дві години після того, як цю заяву було прийнято українським парламентом, фактично паралельно було прийнято цю ж саму заяву (версію цієї заяви) і польським сеймом. Як демонстрацію здатності до компромісу польські політики безпосередньо перед голосуванням відкинули пропозицію замінити в тексті заяви слова «трагедія» на слово «геноцид». Тобто слово «геноцид» у 2003 році взагалі не використовувалося політиками. Документ підтримали 323 депутати польського Парламенту.

 

 

Кульмінацією відзначення 2003 року стали відкриття 11 липня президентами Польщі і України пам’ятника в селі Павлівка (Порицьк; це справді село, яке було знищене українськими повстанцями, де справді загинуло дуже багато польського населення). Відповідно станом на літо 2003 року ми мали заяву на найвищому політичному рівні держави, мали заяву, яка прийнята обома парламентами, мали заяви і кроки обох президентів. Здавалося б, на політичному порядку денному це поняття мало зникнути. Тому що все, що треба було зробити, всі політичні кроки, які мали бути зроблені, були зроблені. Але, на жаль, після цього не зупинилася подальша політизація цього питання.

 

З 2003 року 11 липня стало вже майже офіційним днем поминання жертв польсько-українського конфлікту з майже обов’язковим згадуванням його всіма польськими політиками. Саме польська сторона і далі залишається проактивною в цих заходах і в інформаційних кампаніях. Такий до певної міри однобокий підхід до вшанування жертв дещо вирівнявся зі зміною влади в Україні. У 2005 році за участі президента Віктора Ющенка та Леха Качиньського було відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома на території сучасної Польщі. Але, на жаль, і після цього не призупинилися різні інформаційні спекуляції довкола цієї теми.

 

 

Одним із таких дуже показових сюжетів цієї спекуляції є історія спорудження пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві. Основою цього пам’ятника, на думку багатьох, мала стати оця фотографія. Фотографія, яка нібито зафіксувала вбитих УПА польських дітей. Завдяки засобам масової інформації, фото, яке зображало задушених і прив’язаних до дерева дітей, було розтиражовано в безлічі видань. Незабаром з’явилися навіть спогади людей, які бачили цю сцену у своєму населеному пункті. Або в інших населених пунктах. Дехто навіть казав, що була ціла алея, яка називалася «алея до незалежної України». Відповідно незабаром саме це страшне фото стало трактуватися як своєрідний символ трагедії всього польського населення на території Західної України.

 

Лише завдяки старанням польських журналістів, журналістів з газети «Rzeczpospolita», які дослідили історію цієї світлини, стало відомо, що вона не має ніякого відношення ні до УПА, ні до польських дітей. Була зроблена задовго до Другої світової війни, взята з підручника психіатрії. На ній зображені діти, помордовані циганкою в 1926 чи 1927 роках. Тим не менше, цей сюжет розглядався як серйозний для того, щоби стати основою для пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві.

 

Тема юридично-правової оцінки цих подій так само періодично після 2003 року піднімалася на порядок денний в польському суспільстві. Врешті 15 липня 2009 року сейм Республіки Польща прийняв ухвалу, яка називалася «У справі трагічної долі поляків на східних кресах». Очевидно, вона стала не результатом якихось юридичних чи історичних дискусій, а в першу чергу результатом політичного компромісу. У ній ідеться не про геноцид (ці події таки не названо геноцидом, як того вимагали окремі праві партії) і не про трагедію, як того вимагали інші партії, більш зацікавлені в співпраці з Україною. Компромісне твердження звучить наступним чином: «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду».

 

Що таке, власне, «ознаки геноциду», які саме були «ознаки геноциду», ніхто не пояснив і, відповідно, саме таким компромісним незрозумілим рішенням намагався польський політикум закрити цю тему.

 

Опитування, які були проведені польськими соціологами вже в 2009 році засвідчують дуже серйозний здвиг в сприйнятті цієї теми польським суспільством. І, на мою думку, визначальну роль у цьому здвизі відіграли якраз мас-медіа.

 

 

Отже, в 2009 році вже понад 56% респондентів чули про польсько-український конфлікт. Проти 30 з чимось відсотків, які були в 2003 році. Але, на жаль, зросла не лише обізнаність суспільства в цій темі, зросла і однобокість в оцінці цього конфлікту. Вже 89% вважали, що жертвами конфлікту були тільки поляки, супроти того, що було в 2003-му – 61%. Тобто з 61 до 89 зросли уявлення про те, що жертвами були тільки поляки. Лише 9% вважали, що жертвами цього конфлікту були і українці, і поляки.

 

Таке сприйняття польсько-українського конфлікту мало масштабний вплив на розуміння минулого обох наших народів. Згідно з тим самим опитуванням, яке провів той самий «Музей історії Другої світової війни» в 2009 році, саме українці на базі родинних спогадів були названі тими, кого опитували, головним ворогом поляків у Другій світовій війні. Понад 63% опитаних заявили, що саме українці були головним ворогом поляків у Другій світовій війні. Німці опинилися на 2-му місці – 62%, росіяни на 3-му місці – 57%.

 

Доказом того, що така ієрархія ворогів є радше результатом впливу медіа, а не власне родинної пам’яті, стали відповіді про контакти родин респондентів із представниками інших націй. Отже, тільки 14% насправді перетиналися в роки війни з українцями. 48 – з німцями і 40 – з росіянами. Це яскравий приклад того, як мас-медіа формує часом образ ворога.

 

Починаючи з 2010 року, в інформаційну дискусію про польсько-український конфлікт дуже активно включаються російські мас-медіа (чи прокремлівські медіа) чи проросійські політики в Україні. Звинувачення в геноциді на Волині для російської пропаганди стали дуже зручним інструментом в боротьбі проти спроб України досягти міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Як Україна може вимагати від когось визнання Голодомору геноцидом, якщо українці самі винні в геноциді, який був здійснений в 1943 році?

 

У квітні 2010 року, вже після приходу до влади Віктора Януковича, в Києві відкрито виставку, яка називалася «Волинська різня. Польські і єврейські жертви ОУН-УПА». Ініціаторами виставки виступила відома проросійська сила в Україні організація «Русскоязичная Украіна», керівником якої був колись відомий депутат Верховної Ради, а тепер депутат Севастопольської міської ради Вадім Колісніченко і «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» у Варшаві, яке представляє крайньо праві політичні сили в Польщі.

 

Відкриття виставки відбулось не в якомусь приватному клубі чи в громадському закладі, а в «Українському домі», тобто в будинку, який належить Державному управлінні справами, тобто керується безпосередньо Адміністрацією Президента. Відкриття звичайно відбулося під пильною охороною сотень міліціонерів, звичайно відбулася бійка, що, звичайно, черговий раз дало привід говорити про несприйняття нібито українцями «правди про польсько-український конфлікт».

 

Головне завдання цього заходу було скомпрометувати історичну політику попереднього керівництва Віктора Ющенка і показати перевагу в тому, що нова влада не допустить до реабілітації «бандерівщини», як вони тоді казали. З іншого боку, виставка дозволила крайнім польським націоналістичним силам проводити власну пропаганду, користуючись зміною політичної ситуації в Україні. І користуючись тим, що влада помінялася, використати вже українську владу в якості свого союзника.

 

Найяскравішим виявом втручання в цю дискусію проросійського українського політикуму стало звернення групи 148 депутатів з Партії регіонів та Комуністичної партії до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду. Це прохання було висловлено від імені (ще раз кажу) 148 депутатів Верховної Ради України до польського Сейму і оприлюднене 1 липня 2013 року.

 

Одним із головних ініціаторів і авторів цього звернення був знову таки Вадим Колісніченко, який навіть досягнув того, що був урочисто прийнятий в Сеймі, де, зокрема, представники «кресових» організацій подарували йому якісь власні відзнаки, ордени свого «кресового» руху. Шкода, що він не з’явився в тому вигляді, в якому він зазвичай з’являвся в рідному Севастополі 9 травня кожного року. Я маю на увазі мундир НКВД, якого він дуже полюбляв в ході таких реконструкцій. Мені здається, що навіть деякі польські ультраправі середовища мали би задуматися, кого і яким чином вони відзначають.

 

Загалом втручання російської пропаганди в цю інформаційну кампанію насправді завдає дуже великої шкоди в розумінні взагалі польсько-українських стосунків. В розумінні навіть трагедії поляків, які загинули. Тому що для багатьох українців, які нічого не знали про Волинь, про Волинь 1943 року, вона зараз асоціюється не з тисячами вбитих поляків, вона зараз асоціюється з недоумкуватим Царьовим, який на кожне питання журналіста говорив тільки одне слово – Волинь, «волинська різня» – це все, що він говорив. Відповідно такий карикатурний образ цієї трагедії, який отримали більшість українців через російську пропаганду, насправді не допомагає зрозуміти, що було, а тільки шкодить польсько-українському порозумінню і навіть шкодить тим людям, які вважають за необхідне говорити про, в першу чергу, польських жертв цього конфлікту.

 

70-а річниця польсько-українського протистояння в 2013 році вилилася в інформаційну кампанію, дуже схожу на ту, що була в 2003 році. З тією різницею, що вона була більш масштабною в хронологічному плані. Тобто, як планова кампанія почалася в лютому 2013 року власне з подій, пов’язаних нібито з атакою в Парослі, про яку я вже говорив, і з тією різницею, що в 2013 році трошки змінилася вже структура мас-медіа. Набагато більше стали відігравати роль електронні мас-медіа, набагато більше було продукту такого як телевізійний, Інтернет, соціальних мереж, відео. Фільми та спеціальні програми, присвячені цій темі, транслювалися на провідних польських телеканалах: TVP 1, TV Polonia, TVP Historia.

 

Очевидно, що значна частина цих продуктів має пізнавальну вартість і, звичайно, важливі для розуміння того, що сталося. Але, разом з тим, було чимало таких, які явно служили тому, що я називаю «таблоїдизацією» цієї теми. Зокрема, до таких продуктів телевізійних чи медіальних продуктів, які не мають нічого спільного з пізнанням історії, на мою думку, можна віднести своєрідне ноу-хау відзначень в 2014 році. Мова йде про реконструкцію подій протистояння в Радині. Реконструкція називалася «Волинь. Не про помсту, а про пам’ять волають жертви». Ця реконструкція знищення українцями польського села транслювалася в прямому ефірі на двох телеканалах: Polsat News і Republika TV. Це таке своєрідне, дуже химерне, як на мене, ноу-хау інформаційне, яке використовувалося для насичення емоціями знову ж таки цієї теми польсько-українського протистояння.

 

Звичайно, в 2013 році не могли оминути цю тему і польські політики. Знову таки почалися дискусії, спроби визнати знищення польського населення геноцидом. 12 липня 2013 року з цього приводу було ухвалено спеціальну постанову сейму, в якій, схоже, як в 2009 році знищення поляків названо етнічною чисткою з ознакою геноциду. Тобто знову таки один в один повторили цю тезу, знову таки попри гарячі дискусії оцінка «геноциду» не пройшла. Але документ уже містив твердження про 100 тисяч польських жертв цього конфлікту. Таким чином ця цифра, яка поки не підтверджена посиланням на якісь поважні історичні чи демографічні дослідження, поступово стала канонічною. «100 тисяч» ви тепер зустрінете в будь-якому дослідженні, в будь-якій публікації, попри те, що поки що (ще раз кажу) жодних історичних чи демографічних досліджень щодо цієї цифри поки що в польській історіографії так само не з’явились.

 

20 липня аналогічну ухвалу прийняв і сенат Республіки Польща. В цьому документі, до речі, між іншим, першою антипольською акцією УПА названо знищення села Паросля в лютому 1943 року. Тому знову таки, попри брак переконливих аргументів на користь цієї гіпотези про те, що це село було знищене повстанцями, вона вже стала елементом канонічної версії і тепер вже леґітимізована не просто в історіографії, тепер вона вже леґітимізована в законодавчому акті. І очевидно, що тепер дискутувати про те, чи було чи не було, навіть польським історикам буде доволі важко.

 

Величезна увага суспільства до польсько-українського конфлікту обернулася в 2014-му в тисячі публікацій в мас-медіа, в гарячі політичні дебати, заяви. Натомість у 2014 році, попри велику увагу, не з’явилося жодного історичного дослідження цієї теми. Жодного. Якщо я помиляюся, буду вдячний, якщо хтось справдить і скаже: «Так, у 2013 році з’явилася бодай якась одна монографія, присвячена цій темі». Я, на жаль, в 2013 році такої не бачив.

 

На жаль, і тоді таблоїдизація та політизація цієї теми продовжувалися і знайшли своє відображення в суспільній свідомості. Маємо соціологію 2013-го.

 

 

Знову таки далі зростає кількість людей, які чули щось про польсько-український конфлікт. Їх вже 69% (пригадуєте,  перед тим було 56%).

 

Але зберігається однобока оцінка тих, хто був її жертвами. Вже трошки зменшилася тепер, 52% вважають жертвами тільки поляків, тільки 2% вважають жертвами українців і тільки 9% вважають жертвами поляків і українців. Натомість 52% опитаних вважають винними в конфлікті тільки українців, тільки 3% вважають, що винними в конфлікті були і українці, і поляки, і тільки 1% вважають винними в конфлікті були поляки.

 

Подальша таблоїдизація і політизація цієї теми була можлива тому, що з 2008 року фактично припинився активний діалог між українськими і польськими істориками. Тобто конференції, зокрема, серія конференцій «Важкі питання», які відбувалися з 1990-х років тоді припинилися. І, по суті, історики не брали участі у взаємних обговореннях, не порівнювали свої напрацювання.

 

Ситуація з браком цього діалогу припинилася тільки після переломних для України подій Євромайдану 2013-2014 років. Вони переломними були не тільки тим, що змінилася політична еліта в Україні, але переломні були і для польського суспільства, в якому суттєво зросли симпатії до українського населення. І за результатами Євромайдану якраз соціологією було зафіксовано найвищий рівень підтримки польським населенням українців. Відповідно, в 2014 році, користаючись цим політичним тлом, було відновлено співпрацю між українським та польським Інститутами національної пам’яті. Відновлено таким чином, що ми вивчаємо досвід наших польських колег, неодноразово їздили туди, вивчаючи питання влаштування архівів, організації інформаційної роботи. Вони приїжджають сюди, ми організовували виставку, присвячену Катині, яку презентували і в Києві, і презентуємо в Харкові, в Дніпропетровську і в інших містах. Врешті-решт в кінці 2015 року було створено, започатковано і почав працювати польсько-український форум істориків, завдання якого якраз зосередитись на питаннях 1939-1947 років (тобто, питаннях конфлікту і найбільш конфліктних питань).

 

Наскільки ефективною буде власне спроба цього форуму істориків повернутися до наукової дискусії навколо важких питань минулого, покаже вже тільки цей рік, 2016 рік, коли мають бути поновлені дві наступні зустрічі. Але вже зараз, мені здається, ми можемо однозначно стверджувати актуальність цих зустрічей. Не тільки через те, що ця тема зазнала таблоїдизації в минулі роки, але й тому, що така таблоїдизація, ця загроза існує і в майбутньому, і особливо тепер, зважаючи на те, що цього року заплановано презентацію художнього фільму відомого і визначного польського режисера Войцеха Смажовського «Волинь», який, судячи зі сценарію, знову спровокує гарячі суспільні дискусії. Я мав можливість ознайомитися з цим сценарієм і переконаний, що знов будуть дуже гарячі дискусії, і, на жаль, здебільшого дуже далекі від того, щоб наблизити їх до того, що насправді було між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Хоча сподіваюся, хочеться вірити, що зважений голос істориків, які намагатимуться пояснити, що, як і чому сталося, звучатиме в цих дискусіях принаймні не менше, ніж голоси тих, які здобувають собі дешеву популярність на минулій трагедії.

 

Дякую за увагу і сподіваюсь на питання.

 

 

ОБГОВОРЕННЯ

 

 

 

Кирило Галушко (модератор)

 

Дякуємо, пане Володимире! Ваша лекція є певною антитезою тому, що у нас було зранку – лекція Олександра Ваврищука «Історія з розкладу» (про виклад українського минулого в українській періодиці протягом останніх 25 років). Ми тут скаржилися на те, що слабкі контакти між фаховими істориками та журналістами, що історики пишуть самі для себе, а журналісти насправді формують громадську думку. І от той приклад польський, який Ви навели, для нас є дуже повчальним у тому сенсі, що діалог між медіа і фахівцями-експертами повинен існувати. Для цього необхідна певна сформована культура, тобто, аби звертатися не лише до політиків (хоча політики завжди братимуть у цьому процесі участь).

 

Це вимагає від істориків активнішої громадської та соціальної позиції для того, щоби впливати на ті сегменти громадської думки там, де надто поширене маніпулювання. Зрозуміло, що ця боротьба може бути безуспішною, але вона повинна існувати, що дійсно вимагає від істориків і активності, і діалогу і, як в даному разі, оскільки ця проблема Волині має настільки багато контекстів, як показав пан Володимир, – і не тільки двосторонні, і не тільки внутрішні польські, не тільки двосторонні польсько-українські. Воно потрапляє в контекст сучасної інформаційної війни Росії проти України, і впливу, маніпулювання громадською думкою європейських країн. Тобто, тут настільки величезний клубок проблем, контекстів, з якими розбиратися і розбиратися. Я думаю, що воно було дуже цікаво і безперечно викличе якісь запитання в авдиторії. Прошу піднімати руки.

 

Василь Петрик

 

Ви говорили про таблоїдизацію історії в трохи негативному контексті. А чи не думали Ви про те, що варто власне перейняти досвід польського суспільства у формуванні властиво історичних медіа? Тих численних історичних журналів, які можна купити у кожному польському супермаркеті? Властиво й українській таблоїдизації історії, яка би дала нам властиво донести набагато швидше історичну інформацію до населення.

 

Володимир В’ятрович

 

Я власне недарма придумав таке складне, важковимовлюване слово «таблоїдизація» для того, щоби його відрізнити від слова «популяризація». Я двома руками за популяризацію, я буду робити все від мене залежне для того, щоби проводити популяризацію, і власне одну з головних функцій Інституту нацональної пам’яті я бачу якраз в популяризації.

 

Справа в тому, що є певна прірва між історичними уявленнями суспільства і академічною спільнотою. І цю прірву треба якимось чином заповнити, заповнити популярними якимись продуктами. Натомість «таблоїдизація» – це вже якийсь наступний крок і крок, як на мене, вбік. Крок, коли історія спотворюється, історія спрощується, і коли всі ці спрощення стоять на заваді як уявлень про минуле, так і стоять на заваді якогось нормального порозуміння. Ми бачили результати цієї таблоїдизації теми, яка призвела до того, що в 2009 році для більшості поляків головним ворогом у Другій світовій війні були українці. Тобто, це абсолютно спотворює уявлення того, що справді було в роки Другої світової війни, попри жорстокість цього конфлікту, навіть якщо ми візьмемо цифру в 100 тисяч, яка зараз є канонічною і в польській історіографії і в праві, вони все одно не порівняльні з глобальними втратами тих самих поляків в роки Другої світової війни чи то від Радянського Союзу, чи то особливо від нацистської Німеччини.

 

Отже, таблоїдизація – це не просто популяризація. Це популяризація «в мінус», перетворення історії в «жовту» пресу. От це те, чого ми маємо уникнути, але разом з тим ми повинні пам’ятати, що потрібна популяризація.

 

Інша крайність від таблоїдизації – це історики в своїй «вежі зі слонової кістки», які видадуть монографію в 100 примірників, і вважають, що вони все зробили. А все інше, вибачте, «попса», нас інше не цікавить, це нижче нашого рівня, ми не будемо до цього опускатися. Звідки береться таке уявлення? Воно теж має своє коріння, мені здається, з радянського минулого, коли в радянські часи історію перетворювали в таку собі ідеологічну служницю для режиму, яка має писати на замовлення. Відповідно після розвалу радянської системи для багатьох стало будь-яке уявлення про якесь суспільне замовлення, про якусь суспільну місію істориків стало звучати як муміто: про яку місію можна говорити, я історик, я пишу сам для себе, історія для істориків, історик сам для себе все робить.

 

Натомість в мене інша зовсім позиція. Мені здається, що українські історики ще дуже завинили перед українським суспільством, вони ще дуже багато мають зробити для того, щоби пояснити українське минуле. Тому що, якщо це не будуть робити історики, які на то вчилися, які знають якусь методологію, які вміють зрозуміти це минуле, це будуть робити політики, які будуть інтерпретувати так, як це їм потрібно сьогодні – вони будуть говорити на чорне «біле», а завтра на біле – «чорне». Відповідно, ми отримаємо абсолютно збаламучене суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Тобто, через це популяризація історії абсолютно потрібна, і через це я вітаю сьогодні ініціаторів «Відкритої Школи Історії», вітаю громадську ініціативу «Лікбез», яка багато для цього робить.

 

Звичайно, хотілося би, щоб у нас так само було так багато видань, як в Польщі. Поки що до цього далеко, але вже щось робиться. Я дуже завзятий бібліофіл і я бачу, як з кожним роком кількість літератури на тему історії України в кожній книгарні зростає і зростає. Спочатку це була моя улюблена книгарня «Є» на вулиці Лисенка в Києві. Спочатку це була третинка полички, потім поличка, тепер шафа, по суті. Сподіваюся, що скоро ми дійдемо до книгарні, яка буде наповнена виключно літературою і суто науковою, і науково-популярною. Ці речі, по суті, між собою пов’язані, тому що так само не можна зробити якоїсь якісної популярної продукції, якщо немає під це наукової основи. Тоді вийде якийсь там «Шлях аріїв» чи інші дурниці, які будуть популярними, але які не мають нічого спільного з історією.

 

 

Питання з залу

 

Скажіть, будь ласка, чи ви плануєте – і пан Кирило, і пан Володимир – виступати на полі не тільки українців, але й на полі росіян і поляків? Тобто, чи ви плануєте робити свої публікації польськомовні і російськомовні?

 

Володимир В’ятрович

 

«Друга польсько-українська війна» вийшла польською мовою. Незабаром вона вийде англійською мовою.

 

Я з превеликим задоволенням готовий був би взяти участь у всіх дискусіях, зокрема, в Польщі. На жаль, донедавна (сподіваюсь, ситуація зараз поміняється), принаймні до 2014 року на більшості дискусій про польсько-український конфлікт Володимир В’ятрович був таким собі «великим неприсутнім». Про мене багато говорили, але мені сказати слова не давали. Нещодавно мені переслали кліп з якоїсь такої чергової публічної дискусії, де редактор журналу «Впрост» (забув, як її звати, жінка) говорила, що ми справді зустрічалися, і я їй доводив, що українці насправді ніколи не вбивали поляків, що нібито це все робило НКВД і т. д. Очевидно, що дуже просто нав’язувати такі уявлення мені за моєї відсутності. Сподіваюся, що ця ситуація поміняється, я зможу взяти участь в такого роду дискусіях, я переконаний, що дискусії між істориками, які навіть мають інші уявлення, – це крок вперед. Дискусії між політиками навколо минулого – це в кращому випадку топтання на місці або і провали назад. Я великі надії покладаю на цей форум істориків, який ми започаткували, де ми зможемо врешті-решт дискутувати, говорити, сперечатися.

 

Кирило Галушко

 

 

Оскільки запитання було адресовано також і мені, то я скажу, що проект «Лікбез», який до нещодавна існував лише у вигляді сайту, у нас всі, якщо не більшість статей про деміфілогізацію історії України мали два мовних варіанти (тобто, українською і російською мовами) – для того, щоби могли цим користуватись люди на Cході України і, зокрема, в Росії. Десь 10% відвідувачів нашого сайту – це росіяни (ну, переважно їхні культурні столиці – Санкт-Петербург і Москва). З приводу російськомовної друкованої продукції, то з цим важче, оскільки, як мені видається, серед українських видавців поки не усвідомлена необхідність того, що треба знайти російськомовного читача української історичної продукції. Оскільки в нас половина людей, які читають, читає російською мовою, а більша частина науково-популярної історичної літератури походить із Росії, і нам необхідно займати якийсь сегмент, аби людина, яка ще не зашорена і спроможна обирати поміж історичними продуктами, щоби вона мала українську продукцію російською.

 

Але в нас буде невдовзі ще один варіант поширення на російськомовний сегмент: ми будемо робити на Інтернет-каналі UKRLIVE TV серію передач з такими самими лекціями російською мовою, які будуть знаходитися в Інтернеті, в YouTube, і посилання будуть на оновленому сайті Liкбез http://likbez.org.ua, який зараз проходить тестування і, сподіваюсь, невдовзі запрацює, тобто, буде і та відеопродукція, якою зможуть скористатися на сході України та в Росії, щоби, принаймні, знати про українську позицію по багатьох ключових питаннях.

 

Володимир В’ятрович

 

 

Ще хвилинка реклами в контексті того, що сказав Кирило. Нами активізовано (за участі, до речі, Lікбезу) книжку, яка називається «Війна і Міф. Невідома Друга світова війна». 50 ключових міфів – радянських і сучасних російських міфів (і українських міфів) – про Другу світову війну. Ми видали разом з «Клубом сімейного дозвілля» книжку великим тиражем. Це зразок якраз науково-популярної публікації, опертої на наукові дослідження. Там доволі великий творчий колектив, але питання, які ми розглядаємо, - це ті питання, які ми чуємо повсюдно з засобів масової інформації.

 

 

Юрій Зінченко, член Асоціації політв’язнів України

 

У мене два запитання. По перше, я знаю багато людей, українців, які були переселені з Холмщини, Надсяння, Лемківщини на нашу територію. Є такі на Львівщині, таких людей, знаю, багато є. Чи є такі люди, поляки, переселені з нашої території у Польщу після Другої світової війни і яке їхнє співвідношення, кого більше, а кого менше?

 

І друге запитання. Яка роль спецслужб московських (НКВС, КГБ і ФСБ) в тих питаннях, які ми зараз піднімаємо? Чи вони втручалися в розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі, щоб відвернути увагу від питань Катині, від питань знищення літака в Підмосков’ї з майже всім керівництвом Польщі?

 

Володимир В’ятрович

 

Щодо переселень, які мали місце в 1944-1947 роках. З території сучасної Польщі було переселено 400 тисяч людей і тут присутній, до речі, Володимир Середа, який очолює товариство тих, хто були переселені, 150 тисяч після цього…

 

Голос з залу: 482 тисячі

 

Володимир В’ятрович

 

Так, 480 тисяч, майже півмільйона українців було переселено зі східної Польщі на територію України, здебільшого на Південь, в ці області (хоча частина і на Західній Україні). Потім близько 150 тисяч в рамках акції «Вісла» було розселено вже по території Польщі, в північно-східну Польщу, натомість з України було виселено близько 800 тисяч поляків…

 

Голос з залу: 809 тисяч.

 

…809 тисяч за 1944-1946 роки. І в Польщі теж є багато таких товариств депортованих з України. Зокрема, серед них якраз і створені ці так звані «кресові» організації, частина з яких мають такий дуже виразний політичний контекст.

 

Щодо участі якихось третіх сторін в цьому конфлікті. Звичайно, що вони були. Звичайно, що в цьому протистоянні була зацікавлена і нацистська Німеччина (відома ця фраза Еріха Коха, «що я би хотів, щоб українець, зустрічаючись з поляком, хотів його вбити, а поляк хотів вбити українця»), звичайно, що в цьому була зацікавлена і очевидно радянська система.

 

Справа в тому, що поляки, які на території Західної України розвивали своє підпілля, ставили собі за завдання відновлення кордонів 1939 року. Вони були переконані, що падіння Німеччини означатиме відновлення кордонів 1939 року. Очевидно, що на це не збирався йти Радянський Союз, очевидно, що Радянський Союз був зацікавлений в ослабленні й українського, і польського національного руху, відповідно це стравлювання між двома рухами було абсолютно на користь третій силі, в даному випадку Радянському Союзові.

 

Очевидно, що не маємо документів, в яких були би рішення НКВД провести провокацію, вбити поляків, списати на українців і так далі. Є такі речі, які таким чином не робляться. Але маємо цікаві матеріали, які говорять про те, що власне це крихке протистояння між українцями та поляками на Волині і потім в Галичині, порушувалося в першу чергу там, де з’являлися радянські партизани. Після появи радянських партизан таке важке протистояння між українцями і поляками вибухало вже в конкретний конфлікт. Чому? Тому що радянські партизани і польське населення вважалися союзниками у антигітлерівській коаліції. Відповідно, радянські партизани перетворювали польські населені пункти, польські села в свої опорні бази, в свої опорні пункти. Для українських повстанців першим і головним ворогом завжди була радянська система. Відповідно часом приходило до того, що українські повстанці атакували ці населені пункти, радянські партизани відступали, і таким чином залишалося безборонне польське населення, яке винищувалося.

 

Прикладом такої складності всієї цієї ситуації було знищення польського села Гута Пеняцька. Гута Пеняцька, польське село, населене здебільшого поляками, стало базою для радянського партизанського загону (здається, Крутікова), які провели диверсію проти німців, після чого залишили це село, німці вирішили покарати село, але вирішили покарати руками не німецьких частин, а українських частин, добровольчих полків. Таким чином, знову таки, хто були ті українці, які знищили це польське село? Чи вони були українцями? Етнічно так, але виконували німецькі вказівки і так далі.

 

Насправді це все дуже складний вузол, і через це я категорично не сприймаю такого лінійного погляду на цю проблему, що нібито існував якийсь наказ, було його виконання і в результаті ми отримали такі факти, коли було знищено дуже багато людей. Насправді все було набагато складніше, насправді дуже багато тих поляків, які сподівалися на співпрацю з Радянським Союзом, очевидно теж постраждали.

 

Є один зі страшних документів 1944 року (документів українського підпілля) про те, що коли наближався фронт на Волині, польські підпільники координували свої дії з радянськими фронтовими частинами і потім навіть з НКВД – для того, щоби, зокрема, протистояти українцям, проводити навіть якісь спільні операції. Після цього фронт розвинувся далі, польські підпільники в одному з районів Волині відновили прикордонні стовпи 1939 року. Наступного дня польських підпільників НКВД повісили просто. Для того, щоби продемонструвати, що ніхто не збирається рахуватися просто з «кресами» поляків. Це призвело до якогось розуміння того, що головним ворогом для українців є таки не поляки, а для поляків – не українці.

 

Що все таки є головний ворог, яким є ця комуністична система, про що абсолютно забувається, забувають медіа, забувають історики, що ті люди, які в роки Другої світової війни вбивали один одного – українці і поляки – вони знайшли в собі достатньо розуму, сили і відваги, щоби почати разом боротися. Відбувався переговорний процес, 1944-1945 рік. Є чудова фотографія з одного з таких переговорів, де сидять українці і поляки, один на одного дивляться, звичайно, як вороги, але разом з тим розуміють, що вони мають бути разом. Відбувалися спільні акції. Одна з найвідоміших акцій в травні 1946 року – це спільний штурм міста Грубешів, де було і НКВД, і польське комуністичне військо. Штурм, у якому взяли участь і українські повстанці під керівництво Євгена Штандери, і польські повстанці. Це саме ті два актори, які два роки перед тим буквально вбивали один одного, вони разом штурмували. Символіка цього Грубешова взагалі ще йде далі, зважаючи на те, що польським гарнізоном тоді командував Ярузельський, який потім став президентом Польські Людової і т. д. Тобто, мені здається, що про такі речі теж потрібно пам’ятати, що не тільки ми вбивали одне одного, але й те, що знаходили в собі сили разом співпрацювати. І я сподіваюся, що мас-медіа теж будуть пам’ятати – і не тільки про це. Дякую.

 

Питання з залу

 

Чи могли бути ініціаторами цього конфлікту 1943 року власне або представники Третього Рейху, або представники Кремля?

 

Володимир В’ятрович

 

Це вимагає дуже простої відповіді. Не буде простої відповіді. Одна з моїх улюблених приказок полягає в тому, що на кожне складне історичне питання є дуже проста, всім зрозуміла і неправильна відповідь. От якби я сказав, що так, звичайно, Третій Рейх це все зробив, чи зробив НКВД – саме те, чого очікували би деякі таблоїди для того, щоби написати: В’ятрович черговий раз заперечив злочини українців.

 

Насправді в такого роду конфліктах не було одного ініціатора. В такого роду конфліктах не було одної події, з якої все почалося. Не могло бути одної вказівки, не було одного актора, відповідно, ми ніколи не знайдемо якоїсь одної відправної точки. Ми говоримо про настільки масштабний конфлікт, що насправді він був результатом навіть не десятиліть, може, навіть століть попередньої історії. Насправді, коли ми говоримо про це польсько-українське протистояння, ми повинні розуміти його в аспектах не тільки міжетнічної війни, війни між різними політичними силами, але й соціальний аспект.

 

Тут сидить Богдан Гудь, який багато пише про те, що ця війна була значною мірою соціальною. Ми говоримо про те, що ця війна була, між іншим, і релігійною, мала навіть релігійний аспект, тому що найгостріший конфлікт був саме в тих регіонах, де український регіон був православний, тобто Волинь і Холмщина (а поляки, відповідно, католики). Тобто, тут суміш всіх цих речей і привела до настільки кривавого конфлікту.

 

Так само, як ви не знайдете якоїсь відправної точки, якогось вбивства в Сараєво, яке запустило Першу світову війну. Ви не знайдете, до прикладу, в пізніших югославських війнах, з чого почалася ця вся загальна бійня. Так само і тут ми не знайдемо. Тому що було багато дуже різних подій, які разом в сукупності і дали такий результат.

 

 

 

Слухала Світлана ЯНІВ

 

Відеозапис лекції

 

11.07.2016