Полякам про генезу українсько-польських взаємин

 

 

У рамках XX Форуму видавців у Львові 13 вересня в приміщенні Факультету міжнародних відносин Львівського Національного Університету ім. І.Франка відбулася презентація виданої польською мовою монографії відомого львівського історика проф. Богдана Гудя «Українці і поляки на Наддніпрянщині, Волині та в Східній Галичині в ХІХ і першій половині ХХ століття. Нарис історії суспільно-етнічних конфліктів».

 

Книжка отримала Персональну відзнаку голови журі XX Форуму видавців у Львові Богдана Моркляника.

 

 

 

У презентації цього видання взяли зокрема участь Надзвичайний і Повноважний Посол України в Польщі Маркіян Мальський і Генеральний консул РП у Львові Ярослав Дрозд.

 

 

З автором спілкувався журналіст Костянтин ЧАВАГА.

 

- Поява такої книжки стала ніби відповіддю на критику українських істориків, що вони замало уваги приділяють дослідженню трагічних подій на Волині. Але чому вона вийшла польською мовою?

 

 

- Робота над польським варіантом книжки тривала майже чотири роки. Тобто ця книжка не планувалася до 70-ліття Волинської трагедії. Готував її для того, щоб донести польським читачам погляд українського вченого на нашу непросту спільну історію. Але так сталося, що видання книжки збіглося з 70-річчям Волинської трагедії, і тому, очевидно, не можна було оминути цієї теми. Тому, до речі, й появився ще один (порівняно з українськими виданнями), шостий, розділ «Криваві роки війни», де я поглибив, можна сказати – посилив, арґументацію своєї концепції про переважно суспільно-етнічний характер конфліктів між українцями й поляками як на Наддніпрянській Україні, так і на Волині та в Східній Галичині. Так що ця книжка своєю появою, звичайно, певною мірою завдячує згаданій річниці.

Варто додати, що дещо раніше я брав участь у спеціальному засіданні Українсько-польського форуму партнерства, на якому представив наше бачення генези подій 1943–1944 рр. Власне кажучи, ця книжка стала своєрідним вінцем тих дискусій, які точилися між українськими і польськими істориками протягом досить тривалого часу. На жаль, протягом останніх місяців такого діалогу фактично не було. Був радше активний монолог з боку польських істориків, якому треба було щось протиставити чи, точніше, представити позицію української сторони. Показати наше бачення цієї надзвичайно болючої сторінки спільного минулого українців і поляків.

 

- Цю книжку автор присвятив своєму батькові. Чи Ваша родина відчула на собі події українсько-польського чи польсько-українського протистояння?

 

- Так. Мій батько походить з Ярославщини, з села Маковисько. У 1946 році ціле село, майже на 100 відсотків українське, було переселене на Бережанщину. Що більше, ще напередодні виселення загинули улюблені тітка й дядько мого батька, коли вони поверталися з примусових робіт у Бреслау (Вроцлаві). Вбили їх поляки вже під самим селом. Але батько ніколи не надавав цьому першочергового значення, коли йшлося про стосунки між українцями й поляками. Він завжди говорив мені так: «Сину, пам'ятай, кожен народ ділиться на добрих людей і поганих. Поляки не є винятком. Саме так мусиш до них відноситися». Що більше, він ніколи не висловлював якихось претензій щодо Польщі і поляків. Любив повторювати: «Яке відношення має сучасне покоління до тих давніх подій? Кому я маю заявляти претензії?» Мені здається, що це була мудра, зважена позиція. І моє власне ставлення до наших найближчих сусідів формувалася на тому, чого вчив мене мій батько. Тому я й присвятив йому цю книжку.

 

- Тому Вам не довелося долати якісь неґативні стереотипи чи упередженості родин переселенців?

 

- Ще раз повторю, що жодної упередженості до поляків в батька не було. Навіть навпаки. Коли в 1946 році його вивезли на Радянську Україну, він практично не знав польської мови. Опинившись тут, він відчув потребу навчитися польської мови. Навчився настільки добре, що вільно читав польські книжки. Більше того, писав листи польською мовою. Листувався з польським графом, який мешкав у Швеції, — колишнім власником маєтку в селі, де батько в молоді роки працював вчителем і директором школи, і з ксьондзом з того ж села. І граф навіть написав йому: „Pan ma bardzo dobry styl”. Натомість коли одного разу я привіз до батьківського дому свого знайомого польського професора, то помітив, що батькові в розмові дуже важко стулити докупи кілька польських слів. Тобто це було пасивне знання польської мови. Натомість цей факт підтверджує те, що батькові бракувало середовища, яке залишилося по той бік кордону, бракувало польської культури, і власне тому він навчився мови, щоби хоч віртуально дотикатися цієї культури, не відриватися від тої землі, звідки він походив.

 

- Чи родинна історія якось вплинула на Ваше зацікавлення як історика польською тематикою, українсько-польськими відносинами?

 

- Думаю, що ні. Скоріше це справа випадку. Щоправда, польське прислів'я каже, що за кожним випадком стоїть Пан — тобто Бог. Сталося так, що за намовою одного з моїх колеґ-істориків у 1995 році ми з товаришем отримали стипендію Каси імені Мяновського. Так от, уже перший візит до книгарні імені Б.Пруса в Варшаві перевернув мої дотеперішні уявлення про історичну науку, її тематику тощо, оскільки я побачив, що польські вчені пишуть «про все», а не занурюються лише у власні проблеми, як тоді було у нас. Отож я зрозумів, що треба виходити за рамки національної проблематики, зайнятися принаймні стосунками українсько-польськими.

Сталося так, що на початках я займався «позитивними» сторінками нашої історії, про які на той час знали мало. Першими нашими здобутками з колеґами з Польщі був документальний фільм «Важке братерство», присвячений союзові Петлюри та Пілсудського. Потім був другий фільм — «Братерство зброї на службі миру», де аналізувалися проблеми генези постання Українсько-польського миротворчого батальйону, який ніс службу в Косово. Але потім наш режисер Єжи Любах, який, між іншим, закінчив три курси історичного факультету Варшавського університету, запропонував мені написати ґрунтовний вступ до порушених проблем. А саме: чому Пілсудському і Петлюрі в боротьбі проти більшовиків не вдалося залучити на свій бік українське селянство?

Почавши розбиратися в тих подіях, які відбувалися на Наддніпрянщині в ХІХ — на початку ХХ століття, я зрозумів, що ця проблема є надзвичайно цікавою. Тим більше, що на той час я вже запізнався з працями французького історика Даніеля Бовуа (Daniel Beauvois), який дуже яскраво і переконливо представив відносини між українськими селянами і польськими поміщиками на Правобережній Україні в ХІХ ст. Фактично я постановив перевірити правильність його концепції про те, що пізніше вони мали вплив на те, що відбувалося на Волині і в Східній Галичині в роки Другої світової війни. Для цього мені довелося піти далі, ніж це зробив Д.Бовуа, тобто далеко за рамки початку ХХ ст. Перечитавши «Пожогу» С.Коссак-Щуцької, я переконався, що події 1917–1918 рр. на Правобережжі надзвичайно нагадують Волинь часів Другої світової війни. З тією лише різницею, що в 1917–1918 рр. було менше людських жертв, ніж у роках 1943–1944. Таким чином, я завершив своє дослідження останніми роками Другої світової війни. Спочатку узагальнив його в кільканадцятьох статтях і трьох монографіях українською мовою, а вже потім варшавська перекладачка Анна Коженьовська-Бігун, моя донька Марія, а також Іван Козловський переклали основу тексту на польську мову. Остаточний варіант я доповнював і посилював арґументами для польського читача самотужки. Головна ж заслуга в літературному редагуванні «Українців і поляків» належить кореспондентові «Нашого слова» і перекладачеві з Перемишля Богданові Гукові.

 

- Дискусію з уявленнями польського читача про відносини між нашими народами, нерідко упередженими, Ви спираєте не тільки на наукові джерела, а й на спогади, публіцистику і навіть художню літературу.

 

- Мені важливо було показати якомога повний образ того, що сталося. Тому хочу звернути увагу на «польське» походження переважної більшості наукових праць, джерел, спогадів і художньої літератури, щоби таким чином достукатися до свідомості до польського читача. Хоча маю усвідомлення того, що оцінка цієї книжки у Польщі буде дуже різною. Нещодавно я мав розмову з молодою викладачкою Ґданського університету, яка вже прочитала мою книжку в університетській бібліотеці. Її оцінка книжки була однозначною — «фантастична». Але водночас розповіла, що її батько обурився, коли почав читати, бо, мовляв, його вчили інакше. Тому той, хто захоче перевірити реальність того, про що я пишу, може звернутися до доступних йому польських джерел, які є в посиланнях, і пересвідчитися, що написане не є «злосливістю» автора-українця. Адже нечисленні «світлі поляки», які змогли піднятися понад упередженнями своїх одноплемінників, писали відверто про польські провини. Наприклад, Александер Бохенський, який на сторінках «Бунту молодих» Єжи Ґедройця фактично виправдував терористичні акти ОУН. І хоч я їх особисто не виправдую, але мушу визнати слушність тези Бохенського, що бездумна політика уряду мусить викликати теракти у відповідь. Додам, що писати такі речі на початку 1930-х років (тим більше після вбивства Перацького), було надзвичайно небезпечно. Але Бохенський відважився на це, і Ґедройць, як відомо, мав після цього великі проблеми з владою.

 

- Чому в цій книжці Ви присвятили більше уваги українсько-польським відносинам у Східній, колишній підросійській Україні? Посилаючись передусім на польські та російські джерела, в наведених прикладах явно переважають кривди, які українським селянам завдали польські поміщики. Кваліфікуєте їх як етнічно-суспільні конфлікти.

 

- По-перше, Східна Галичина у польській історіографії досліджена значно краще. Як я писав, аналізуючи доробок українських і польських істориків, польська історіографія обмежувала свої дослідження Східною Галичиною чи Галичиною в цілому, Царством Польським і Познаньщиною, коли аналізувала події періоду поділів Польщі. Натомість про події на Наддніпрянщині вперше наукову монографію написав француз Даніель Бовуа, і я пішов його стежкою насамперед тому, що хотів довести до кінця образ запеклої боротьби «за землю». А цей образ завершується подіями на Волині 1943–1944 років. Нагадаю принагідно, що Волинь належала до Російської імперії, про що дуже багато поляків, говорячи про східні Креси міжвоєнного періоду, забувають. Отож Східна Галичина і Волинь в межах ІІ Речі Посполитої — це не одне і те ж. В них був абсолютно різний історичний досвід й абсолютно різне виховання. Мало хто з поляків знає, що практично всі українські селяни Волині перед 1914 роком були записані до Союзу Русского Народа — інакше  «чорної сотні», організації, яка у своїй програмі мала усунення з «русских» земель всіх іновірців, тобто євреїв і поляків, і передачу їх українському селянству.

 

- Також у польській історіографії (і в українській теж) майже не згадується про російське осадництво на Волині вздовж тодішнього російсько-австрійського кордону, що безперечно вплинуло на місцеве українське селянство.

 

- Безперечно. Це здійснювалося після придушення Січневого повстання. Така політика російського царату мала за мету зміцнити російські впливи на цих теренах. Але російські поміщики цього не надто хотіли. Ментально вони дуже відрізнялися від польських поміщиків, які поколіннями жили в своїх резиденціях. Російські ж поміщики жили в містах, наїжджаючи тільки від часу до часу до своїх помість. Поляки, натомість, перетворили свої маєтки в розкішні центри світського та культурного життя. Особливо багаті земельні маґнати. Власне тому я більше уваги приділив Наддніпрянщині. Зокрема, подіям 1917–1918 років. Поза «Пожогою» і спогадами ще кількох очевидців, про це ніхто не писав, хіба що ще Антоні Урбанський. Загалом це емоційні описи розрізнених подій. Я ж намагався створити цілісний історичний образ: як це відбувалося, хто займався аґітацією і як це впливало на психологію українського селянина.

Я не прикрашаю українського селянства, пишу також про його неґативні риси. Скажімо, Євген Чикаленко, коли надбав два маєтки в селах Перешори та Кононівка, писав, що на 250 господарів він знайшов тільки 5 осіб з порядною репутацією. Що більше, українське селянство на Волині (а ще більше на Західній Волині) було особливою групою, про що, зокрема, писали Юзеф Ігнаци Крашевський, Софія Коссак-Щуцька та інші. Наприклад, Константи Сроковський в своїй доповідній записці з 1923 року попереджав польський уряд, що політика, яку проводить польська держава на Волині, загрожує в майбутньому страшним вибухом, що зрештою і сталося. На жаль, наші історики рідко беруть до уваги ментальні риси селянства.

 

- Крашевський і Коссак-Щуцька чи не єдині в польській літературі подали образ поліщука, його психологію.

 

- Зрештою, про це писав і український письменник Борис Антоненко-Давидович. Він наголошував, що Західна Волинь — це не Полтавщина і не Київщина, це дуже специфічний терен зі специфічними настроями населення і всіма випливаючими  звідси наслідками.

 

- У своєму дослідженні Ви неодноразово стверджуєте, що однією з головних причин конфлікту була боротьба українських селян за землю.

 

- Нині, на жаль, більшість дослідників дивляться на проблему землі трохи легковажно. Але я добре пам'ятаю свого діда, якого завжди вважав добрим, справедливим, інтеліґентним. Він, зокрема, кожного дня після роботи робив нотатки до свого щоденника. Погодься, що для пересічного селянина це не є характерним. Але я також пам'ятаю свого діда, коли він сварився з сусідом за межу, точніше за десять сантиметрів заораної межі. Я бачив в його очах лють і ненависть. Він готовий був сусіда вбити, втоптати в землю. Як правильно сказав сучасний польський історик Гієронім Ґраля, ніхто не вбиває страшніше, ніж селянин, в якого є тільки палиця і сусід, якого він ненавидить. А ненавидіти селянин може передусім через землю і майно. Для нього в цей час земля була першоосновою існування. І якщо ми будемо це забувати, ми ніколи не зрозуміємо причин тих кривавих подій до кінця.

 

- Чому українські селяни не лише не підтримали Січневе повстання польської шляхти і взагалі поляків проти російського царату, а й стали його союзниками?

 

- Це підкреслює не тільки етнічний аспект цієї справи, але й суспільний. Візьмімо для прикладу 1846 рік у Західній Галичині. А саме повстання Якуба Шелі, повстання польських селян проти польської шляхти. Воно було жорстоким і кривавим. На схід від Збруча в 1863 році маємо українських селян проти польських шляхетських революціонерів, але соціальний чинник, я вважаю, тут теж відіграв першочергову роль. Для українського селянина повернення Польщі означало посилення кріпосницького гніту, позаяк, не зважаючи на антипольські репресії після придушення Листопадового повстання, переважна більшість поміщиків залишалася тут поляками. Ослаблення польського стану посідання настає щойно після придушення Січневого повстання. Тому українські селяни однозначно підтримали російський царизм. І настільки ревно, що російський уряд, побоюючись селянського бунту, за словами Пушкіна, «беcсмысленного и беспощадного», силою стримав селян в певних рамках і не допустив розмаху такої сваволі, яка спостерігалася в 1846 році в Західній Галичині. Тому загалом на Наддніпрянщині майже не було таких кривавих, макабричних подій, як під час повстання Якуба Шелі. Тим не менше, те, що сталося в Соловіївці, дуже нагадує події, що відбулися в селі Лиса Ґура в 1846 році.

У Львові на Личаківському кладовищі є поховання повстанців 1863 року, і на одній символічній братській могилі висічені в камені імена тих, кого селяни замордували, зокрема українців Олексія Стрельченка та Івана Котка. Замордували своїх, українців. Для них це нічого не значило. Для них вони були панами, ляхами! Цікаво, що Тадей Рильський, батько Максима, тоді писав, що в ХІХ столітті для селянина слово «лях» втратило етнічне забарвлення. Лях був для нього паном. Отже, Стрельченко та Котко були для них такими самими ляхами, як і ті польські студенти, з якими вони йшли.

Цього року в Львові досить часто згадували про  повстання 1863 року. Я був, зокрема, на одній виставці, і було мені сумно, що всупереч історичній правді її автори представляли справу так, що українці йшли разом з поляками. Варто, думаю, щоби нарешті прозвучав голос правди, а не романтичний міф «про спільний союз», «про спільну боротьбу» і т. д.

До речі, Андрій Потебня, якого так охоче згадують, був не з Правобережної України, а з Лівобережної, де поляків практично не було. Безперечно, в Потебні були українські гени, але він належав до російських революційних кіл. Герцен після його загибелі писав, що чистішої, самовідданішої жертви, ніж Потебня, Росія не могла покласти на вівтар революційної боротьби польського та російського народів. Тобто історична правда є значно брутальнішою. На Київщині, Волині та Поділлі на кожного польського повстанця припадало щонайменше 50 українських селян, озброєних сокирами, косами, вилами, граблями. Тому повстання на Правобережжі не мало найменшого шансу. Насамперед через ворожу поставу українських селян, яких російські війська мусили стримувати, щоби вони так жорстоко не розправлялися з повстанцями. Михайло Драгоманов згадував розповідь старого польського діяча, що російський офіцер кричав до українських селян: «Що ви робите? Залиште, адже вони вже й так лежать». Аж звівся якийсь побитий повстанець і сказав: «Хай б'ють! Ми винні перед ними, дуже винні».

 

- У чому полягала трагедія Липинського і тих його побратимів-поляків, які намагалися зрозуміти українців, їхнє становище та ситуацію?

 

- Трагедія Липинського полягала в тому, що він не міг розраховувати на якусь широку підтримку своїх одноплемінників, бо дуже мало поляків переходило на бік українства. Спочатку це була групка хлопоманів Антоновича, потім була групка Липинського. З іншого боку, український національний рух з великою підозрою ставився до Липинського. Як до поляка і як до представника пануючої верстви.

 

- Подібно українці Галичини сприйняли єпископську номінацію Андрея Шептицького.

 

- Так. Сергій Єфремов, наприклад, не рекомендував українським соціалістам нав'язувати контакти з Липинським, бо той належав до пануючої верстви. Можна сказати, що Липинський був надто розумним і критичним, щоби зв'язати свою долю з тогочасним українським соціалістичним рухом. Він бачив більше, ніж бачили засліплені своїм походженням і своїм вихованням українські соціалісти. Його слова про тогочасних українських «дурнів і полудурків» свідчить про те, чим бачився йому тогочасний український соціалістичний рух. Хоча очевидно, що перебільшувати не варто. Там було багато розумних людей. Але розвиток пізніших подій показав, що вони не мали ясного бачення перспектив побудови та розвитку української держави, відкидаючи представників так званих пануючих класів і не йдучи на співпрацю з такими особами, як наприклад Скоропадський. Адже ж Скоропадський на еміґрації міг стати і росіянином. Тим не менше, він став свідомим українцем. Те саме стосується Липинського та його оточення. Вони були поляками за походженням, але водночас були патріотами України.

Як тут не згадати Тараса Шевченка: «Як би були одностайне стали і з фастівським полковником гетьмана єднали, не стирчали б списи в стрісі у Петра, у свата, не втікали би зо Січі славні небожата».

Діаметрально протилежний приклад — Юзеф Пілсудський, який зіскочив з червоного трамваю на зупинці Незалежність. Тобто він зрікся своєї соціалістичності заради ПОЛЬЩІ. У нас же постійно були поділи. Скажімо, скільки разів Винниченко заявляв, що «ми», українські соціалісти, прийшли до Центральної Ради, щоби безпощадно боротися з поміщиками та буржуазією. Доборолися. «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають».

 

- А чи з українського боку були особи, які намагалися налагодити стосунки з поляками?

 

- Шевченко, як відомо, пробував: «подай же руку козакові»… Але поява «хлопоманської» течії у, здавалося б, єдиному революційному русі в Україні середини ХІХ століття підтвердила, що більше є ворожості, ніж приязні. Це добре сформулював Іван Лисяк-Рудницький: українська інтеліґенція мала ментальність селянську, бо виходила з тої верстви. А польська інтеліґенція мала ментальність шляхетську. І от знову цей віковий конфлікт: селяни (нащадки козаків) проти шляхти. Це унеможливлювало ширше порозуміння, а зусилля поодиноких осіб, як писав Антонович, були безрезультатними, позаяк вони не могли знайти опертя ні по одному, ні по іншому боці, бо намагалися погодити несумісні інтереси селянства та шляхти. «Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поти серце українське з панським (ляським) не зживеться».

В цьому була трагедія українців і поляків, які не зуміли дійти до порозуміння в ім'я побудови спільної держави. Як писав Лисяк-Рудницький, добрим прикладом протилежного було прихильне ставлення шведських еліт Фінляндії до побудови незалежної фінляндської держави, що принесло успіх.

 

- Чи були якісь спроби українсько-польського порозуміння в  роки Української революції (1917–1921), коли розгорнулася боротьба на смерть і життя?

 

- У цей період побудови незалежної Української держави були спроби і Центральної Ради, і Директорії налагодити відносини з польською стороною, знайти порозуміння. Але ультрасоціалістичність Української Ради допровадила до того, що її ІІІ Універсал — зокрема, положення, що стосувалися аґрарного питання — фактично вибудував мур між нею і неукраїнською демократією, в тому числі й польською.

Потім був період, коли українці й поляки уклали ситуативний союз, щоби протистояти більшовицькій загрозі. Зокрема, напередодні наближення полчищ Муравйова в Києві був сформований загін полковника Руммля, так звані «партизанти», які боролися пліч-о-пліч з українцями. До речі, єдині росіяни палець об палець не вдарили. Навіть білі офіцери, яких тоді було пребагато у Києві, не помогли українській стороні.

Потім, однак, з осені 1918 року була вже українсько-польська війна; українська преса рясніла гаслами: «Москалеві і ляхові не вір, бо то звір»; Симон Петлюра на Трудовому Конґресі в січні 1919 року патетично вигукував: «Кари ляхам, кари!» Але вже навесні 1919 року знову починаються пошуки порозуміння, бо й українська, й польська сторона зрозуміли, що вони є єдиними союзниками в тій частині Європи у боротьбі проти російського імперіалізму. Чи то червоного, чи білого — не має значення. Відтоді починається тривалий і складний переговорний процес, який закінчується підписанням Варшавської умови та спільною польсько-українською офензивою проти червоної Росії.

Знову ж таки, історичні перипетії допровадили до того, що «київська виправа» закінчилася підписанням Ризького миру, про який Тадеуш Ґолувко, соратник Пілсудського, відверто сказав, що в Ризі поляки зрадили, залишили Петлюру. Підсолодили гірку для українців пілюлю лише слова Маршалка: «Я вас перепрошую, панове! Я вас дуже перепрошую!», що були свідченням того, як йому було боляче і гірко, що все закінчилося так, а не інакше.

 

- А як у міжвоєнний період  складалися відносини між українцями і поляками на Волині?

 

- У своїй монографії я знову ж таки менше уваги звертав на Східну Галичину, де в серцях селянської молоді однозначно утвердилися засади інтеґрального націоналізму. Більше я приділив уваги Волині, де ситуація була цілком інша. «Волинь, а насамперед Полісся, червоніли на очах», як писав Данило Шумук. Там домінували комуністичні впливи, КПЗУ була значно чисельніша від ОУН, а прокомуністичний «Сель-Роб» згуртовував більшість свідомої української селянської молоді Волині.

 

- У книзі згадано про таку особу, як Тарас Бульба-Боровець. Чи Ви натрапляли на його лист до керівництва ОУН(б), де він застерігав від збройних акцій проти мирного польського населення та можливих наслідків цього?

 

- Я намагався з'ясувати роль Бульби-Боровця і його військових загонів у цьому конфлікті на Волині. Але не можу зрозуміти до цього часу певних речей. Це вимагатиме, напевно, додаткового дослідження. Коли йдеться про мордування поляків, то згадуються бульбаші. З іншого боку, поляки пишуть про те, що Бульба-Боровець виступав проти мордування поляків. Як погодити це? Я не знайшов документів, які би прояснили мені ситуацію. Що більше, у книжці «Армія без держави» сам Боровець фактично уникає описів боротьби з поляками. Хочеться вірити, що він справді був противником антипольського терору.

Зрештою, не тільки він виступав проти таких дій бандерівської ОУН. Данило Шумук прямо казав співробітникові СБ: «Що ви робите?» Подібною була реакція Євгена Стахіва, який вернувся з Донбасу і був шокований тим, що діялося на Волині.

Але, з іншого боку, треба розуміти, що і в 1917–1918, і в 1943–1944 роках зовнішня інспірація «падала» на податний ґрунт. Ми не можемо сказати, що більшовики масово брали участь в погромах поміщицьких маєтків, про що писала Коссак-Щуцька. Так само не можемо сказати, що всюди бандерівці були масово присутні, коли йшлося про вбивства польських селян. Вони, безумовно, інспірували антипольський терор, очолювали т. зв. «деполонізаційну акцію». Але, як свідчать документи польського підпілля, головною антипольською силою в цих подіях були волинські українські селяни, яким ідеї інтеґрального націоналізму та побудови незалежної української держави були переважно вельми далекі. Навіть якщо порівняти збройні сили УПА та польської партизанки в 1943 році, то баланс є приблизно однаковий. Це трохи більше 10 тисяч по обидва боки. Якщо ж додати трохи пізніше утворену 27-му дивізію АК і кілька тисяч поляків у радянських партизанських загонах, то перевага мала би бути навіть по польському боці. Але ми бачимо, що втрати з польського боку значно більші. Як пояснює один з учасників тих подій Вітольд Романовський у своїх «Каїнових днях», річ була в тому, що УПА мала повсюдну підтримку місцевого населення. Навіть у самій УПА командування було здебільшого галицьке, але на нижчому щаблі переважали волинські селяни, яких, думаю, було понад 90 відсотків. 

Цікаво також, що в 1943 році з метою залучення селян на свій бік бандерівці вдалися до тактики… більшовиків. Як знаємо, більшовики здобули перевагу в українському селі, видавши Декрет про землю. Отож Клим Савур (Дмитро Клячківський) у 1943 році підписав Земельний Декрет, що всі колишні землі польських поміщиків, цивільних і військових колоністів переходять у руки безземельного українського селянства. Це не були голослівні твердження. Спеціально створеними земельними управами УПА були видані акти на землю, і тисячі селян їх отримали. Це був і заклик, і свого роду заплата за допомогу в антипольських акціях літа-осені 1943 року.

Як бачимо, УПА вдалася до тактики загравання на соціальних настроях волинських селян, а не націоналістичних. Бо які там націоналістичні настрої серед волинян? Повторюся, що до Першої світової війни там були тотальні впливи «Союза Русского Народа», а в міжвоєнний період — КПЗУ. Можна ще додати приклад з досвіду Дмитра Вітовського, який в 1915 році їздив на Волинь аґітувати волинян за незалежну Українську державу. Волинські дядьки відповідали йому приблизно так: «Було би лучче, щоби Росія повернулася, то тоді, може, землі було би більше, і водка би потаніла». Такою, за словами Вітовського, була ментальність волинського дядька. Зрештою, подивимося і зараз, скільки на Волині є пам'ятників УПА, збудованих на громадські гроші. Є хіба що споруджені місцевою владою та «Свободою». Тоді як у Галичині їх тисячі.

 

- Під час спілкування з політиками й істориками, не кажучи вже про громадськість, українсько-польські відносин мені асоціюються з хворобою, де потрібно реґулярно ставити діагноз і постійно займатися амбулаторним лікуванням, аби не допроваджувати до хірургічного втручання.

 

- Ми повинні постійно досліджувати і заглиблюватися в ту проблему та шукати причин. Не говорити спрощено, що в 1943 році прийшла УПА й почалася різанина. УПА пробувала здійснити подібну акцію також на схід від кордону між ІІ Річчю Посполитою та Радянським Союзом, тобто на Житомирщині. Але не досягла жодного ефекту. Місцеве населення було абсолютно байдужим до антипольських гасел УПА. Чому? На мою думку, в міжвоєнний період більшовики фактично ліквідували на тамтих теренах почуття цінності землі для селянина. Ліквідували приватну власність на землю. Волинський селянин з Житомирщини підходив до цього питання вже зовсім інакше. Він не палав жадобою набуття землі. Страшний Голодомор 1932–1933 років зламав його. Він розумів, що приватна власність є небезпечною, тим більше — велика. Що його за це можуть розкуркулити, заслати на Сибір або просто вбити.

Натомість у селянах із західної Волині протягом 1939–1941 років  більшовики не встигли вбити почуття власності. Крім того, східна Волинь не відчула на собі міжвоєнної політики Польської держави, яка, як підкреслював Андрій Заярнюк, була політикою м'якого насильства у всіх сферах життя, коли українці пересвідчилися, що все можна розв'язати за допомогою сили. Нищення церков на сусідній з Волинню Холмщині в 1937–1939 роках також мало вплив на настрої селян. Історик мистецтва професор Хшановський, родом з тих теренів, згадував, що коли його батько довідався, що робить Корпус Охорони Пограниччя, жандармерія, поліція та військо з українськими церквами, то бігав по хаті, кричав, проклинав уряд Славоя і навіть самого Сміґли, бідкаючись, що «русини всіх нас тут без жалю виріжуть». Подібно думала Марія Домбровська, дружина Станіслава Стемповського. Коментуючи факт «навернення» мешканців села Гриньки з православ'я на католицизм в грудні 1937 р., вона записала в своїх щоденниках: «Морально — мерзенність, політично — клінічна дурість, помилка, за яку Польща тяжко платити буде».

 

- Чимало нарікань на українських істориків, що вони мало й неохоче займаються вивченням Волинської трагедії та взагалі українсько-польських відносин. Безперечно, що в Польщі є державна підтримка таких досліджень. Але чи тільки в цьому причина? Чи, може, це також є наслідком певної залежності українських істориків від політичної кон'юктури?

 

- Я думаю, що частково ти вже відповів на це питання. У Польщі є державна підтримка, є Інститут Національної Пам'яті, який цим спеціально займається. У нас Інститут Національної Пам'яті називають Інститутом Національної Непам'яті, і це вже пояснює причини того, чому цими проблемами в нас справді займаються одиниці. Відомих істориків можна перерахувати на пальцях однієї руки, може двох рук. Тоді як у Польщі є ціле гроно істориків і старшого, і середнього покоління, а зараз підходить нова молода і досить аґресивна молодь, яка буде займатися цими питаннями.

Крім того, для нас Волинь — це одна з тих сторінок, які були й призабулися. Для поляків це їхня національна трагедія, їхня страшна поразка, і вони до цього часу не можуть зрозуміти, чому так сталося. З одного боку, в них є ідилічний образ Кресів як чудовної країни, яку вони створили. Аркадія, де ідилічно співжили українці і поляки, описана в багатьох художніх творах, спогадах і (о диво!) в професійних істориків. Ця картина до цього часу домінує в польській суспільній свідомості, на жаль, і в історіографії. Тому полякам важко зрозуміти, чому ті вчорашні «добрі сусіди» раптом стали злими ворогами. Але для мене загалом це є зрозуміле. Ще раз згадую свого діда, який прекрасно ладнав зі своїм сусідом. Але раптом заорана межа (!!!), і дід перетворюється в розлючену фурію, готову вбити свого сусіда.

Розумієте, життя — це складна штука. Війна допровадила до тотального падіння моральних цінностей селян. Вони опинилися в ситуації без виходу, коли для того, щоби вижити, люди готові були вбивати один одного. Завжди такі події висувають на поверхню піну, мотлох, що очолює натовп. А людина в натовпі тратить свої людські почуття. Тому я намагався в своїй книжці подати обширні цитати відомих учених, спеціалістів з психології та конфліктології — Густава Ле Бона, Генріка Пєчака та інших, які обґрунтовано тлумачать мотиви поведінки натовпу, який на своїй дорозі зносить все. Тому Ви правильно сказали, нам треба далі шукати глибинні причини того, що сталося, чому сталося і як сталося. Але залишити це науковцям, а не переносити в суспільну площину. Головне — зробити висновки з того, що сталося, щоби більше такого не повторилося.

 

- Піна і мотлох суспільства, про який згадуємо, не залишився в минулому.

 

- Безперечно. Коли я читав певні коментарі до Інтернет-публікацій про відтворення в Радимно подій на Волині, то мене вражав цинізм тих, хто писав: мовляв, посмажили собі ковбаски на попелищі, панував гарний пікніковий настрій. Іронія, яка граничить з цинізмом, і нерозуміння того, що то була страшна трагедія, коли різалися навзаєм. А що було взаємне мордування, то вистачить книжки Стефана Домського «Екзекутор», де автор описує антиукраїнські акції польського підпілля. Або ж візьмемо книжку Вітольда Романовського, де він пише, що акції у відповідь свідчили, що людська справедливість сходила на грань звірячої помсти.

 

- Чи як історик і дослідник українсько-польських взаємин Ви є оптимістом?

 

- Я є оптимістом, бо почув недавно слова молодої польки, яка сказала, що моя книжка є «фантастична». Це, признаюся, мене дуже втішило. Другий момент полягає в тому, що кілька років тому наш університет відвідала група молодих поляків з Варшавського університету. Я дав їм свою книжку «Загибель Аркадії» і зауважив, як вони жадібно, поспішно виписують собі низку позицій з бібліографії. Пояснили, що про ті книжки, навіть польські, які я використовував, вони нічого не знали. Тому я сподіваюся, що моя нова книжка після того, як опиниться в бібліотеках польських університетів, принесе немало користі для молодих польських дослідників. Через незнання української мови в польських книжках дуже мало посилань на українські джерела. Грицак, Яковенко перекладені польською мовою, але це не єдині історики в Україні. Тому важливо, щоби польська молодь могла дізнатися, що був також інший погляд на згадані події. Зрештою, погляд не тільки українського історика, а й тих поляків, на думки яких я посилаюся, починаючи від Крашевського і закінчуючи Ґедройцєм. Також я подав низку документів, про які польські історики чомусь не згадують. І це так само ставить дуже багато питань під час дискусій між українськими та польськими істориками. На Українсько-польському форумі я запропонував ще раз сісти за «круглий стіл» і розпочати розмову «документ на документ», щоби ми зрозуміли і дійшли до згоди: яким можна довіряти, а яким — ні.

Ця моя книжка не є простим перекладом з української мови на польську, як це, наприклад, зробив Володимир В'ятрович. Це спрощений шлях. Моя книжка, натомість, готувалася чотири роки. Я працював з науковим редактором — професором Ярославом Рещинським, людиною енциклопедичним знань, пройшов через «горнило» дискусій з ним. Перше, що я зрозумів, то це як погано нас вчили методології історії за радянських часів. А друге, це відчуття радості від того, що можу довести польському історикові, не останньому, що ми теж здатні написати добру історичну працю. І коли згодом він почав приймати мої тексти майже без жодних застережень, я зрозумів, що свого добився. Так само було з двома рецензентами. Один з них — зірка першої величини польської історіографії професор Станіслав Ґродзіський — зробив низку зауважень, і я з вдячністю це врахував. Другий, дуже вимогливий рецензент, професор Анджей Леон Сова, після низки дискусій і перероблення мною вже написаного тексту написав мені електронною поштою, що він «під враженням» від цієї книги. Це була моя маленька перемога!

Нині я можу з впевненістю сказати, що багато що залежить від того, чи людина захоче сприйняти правду. Принаймні українську версію подій, про які поляки старшого покоління здебільшого говорять, що «нас так не вчили». Варто все ж прочитати її до кінця, подивитися на приписи і зрозуміти, що це не є українська «злослівосць», а синтетична ґрунтовна праця, оперта здебільшого на польські джерела.

Я розумію, що людина, яка пише про українсько-польські відносини, наражається на критику по обидва боки. Багато хто з українських читачів, які будуть читати те, що я написав, теж будуть мене критикувати. Але не за надмір патріотизму, тільки за його брак. Я ж, пишучи свою працю, керувався відомою фразою Юзефа Мацкевича «Тільки правда є цікавою», намагався показати як несправедливості з польського боку, так і численні прояви необґрунтованого варварства, яке спостерігалося з українського. У своїх поглядах на історію українсько-польських взаємин я є прихильником концепції «хибного кола» Тадеуша Конвіцького: «Спочатку ми були винні, потім вони, потім знову ми, потім вони, і т. д. і т. п. Не варто по-лихварськи рахувати ті кривди, тим більше карбувати їх у пам'яті». Як сказав світлої пам’яті Єжи Ґедройць, «постійне копирсання в минулому вважаю справою дуже шкідливою».

Сучасним поколінням українців і поляків слід звільнитися від привидів минулого, керуватися словами великого морального авторитета сучасності Івана Павла ІІ, який наголошував, що, «розглядаючи події минулого з нової перспективи, розпочинаючи будівництво кращого майбутнього для всіх, (українці й поляки) повинні глянути на себе поглядом поєднання. Нема справедливості без вибачення, а співробітництво без взаємної відкритості було б крихким».

 

Світлини Костянтина Чаваги

 

23.09.2013