З нагоди Місяця авторських читань у Львові «Z» пропонує читачам трохи «підготуватися» до зустрічей з іноземними авторами і починає серію матеріалів від літературознавців та перекладачів, присвячених літературам країн-учасниць фестивалю. Почесний гість цьогорічного МАЧ (минулого року це була Україна) – Королівство Іспанія, а отже щодня протягом липня Львів відвідають 30 іспанських авторів.
Саме з гостей ми і розпочинаємо невеликий «передМАЧевий» лікбез, тим більше, що багатьох згаданих у статті письменників можна буде побачити у Львові вже найближчими днями.
Звично думати, що іспанська література представлена невеликою когортою визнаних митців минулого: Мігель де Сервантес, Лопе де Вега, Педро Кальдерон, Мігель де Унамуно, Каміло Хосе Села, Федеріко Гарсія Лорка з їхнім непересічним, але самобутнім світобаченням, і давно прочитаними і забутими текстами.
Проте, навіть побіжний огляд сучасної іспанської літератури неодмінно здивує широким віялом імен, що з’явилися протягом останніх 20 років, а ще більше тематичним, жанровим та стилістичним розмаїттям запропонованих творів. Сучасна іспанська література відзначається цілковитою свободою. Найсуттєвішими її ознаками сьогодні є мультикультуралізм, необмеженість творчого експерименту, феноменальна кількість і висока якість творів, написаних жінками, та багатомовність. Іспанські тексти плідно співіснують з творами, написаними каталонською, галісійською або баскською мовами Роберта Саладрігаса чи Карме Рієри, Мануеля Ріваса, Сусо де Торо чи Бернардо Атшаги. Одним з найбільших досягнень літератури, що практично мовчала протягом півстоліття, є не лише відвоювання авторами національної читацької аудиторії, яка встигла звикнути до перекладних або латиноамериканських творів, але і стрімкий та успішний прорив на міжнародний ринок.
Неможливо і помислити про те, щоб назвати тут усі імена учасників іспанського літпроцесу, тому спробую визначити провідні тенденції сучасної іспанської літератури та окреслити події, що передували і спричинили справжній письменницький «бум».
Закорінена у багату культурну традицію своєї країни, сучасна іспанська література у повній мірі відбиває низку радикальних змін, що їх протягом ХХ століття зазнала сама Іспанія. Очевидно, що сучасна іспанська література є результатом і водночас механізмом вирішення складної кризи, пов’язаної з переходом від тоталітарного до демократичного суспільного устрою, що його пережило іспанське суспільство після смерті диктатора Франсиско Фрáнко у 1975 році.
Бомбардування Герніки, 26 квітня 1937 року. Bundesarchiv, Bild 183-H25224 / Unknown / CC-BY-SA 3.0
Падіння жорстокої диктатури, скасування інституту цензури, відкриття кордонів, створення вільного ринку та інтеграція Іспанії у світовий культурний простір відкрили перед митцями безмежні перспективи. Сповнені надій на нову, вільну епоху, письменники у вигнанні почали активно публікувати раніше заборонені твори, даючи відчутний поштовх автобіографічній і мемуарній прозі (досвід франкіських репресій, підпільна політична діяльність тощо).
Але стиснений у часі процес демократизації іспанського суспільства призвів до своєрідного «сп’яніння свободою», а згодом – і до розгубленості особистості. Зміна націонал-католицького тоталітарного устрою на демократичний, злам світоглядних, національних, економічних, гендерних стереотипів, крах «кастельяноцентристського» міфу про єдину Іспанію з єдиною мовою і культурою із центром у Кастилії (більше про це – у праці Олександра Пронкевича «Нація-нарація») ризвели до кризи 80-тих – 90-тих років. Початок періоду Трансисьон (Transición – «перехід» з ісп.) приніс із собою цілу низку нових реалій, що суттєво змінили типову соціальну та літературну панорами. У ситуації, коли втратилася звична, стала точка опори іспанці були змушені стрімко вибудовувати свою нову ідентичність, щоб якнайшвидше долучитися до решти сучасних європейських національних спільнот.
Провідні теми іспанського культурного контексту 80х – 90х років ХХ століття – це неспроможність віднайти своє місце у зміненому світі, подолати страх остаточного розпорошення, розгубленість через крах такої звичної, зрозумілої реальності – настрої легко відчутні, але складні для осягнення пересічною людиною. Письменники дедалі більше уваги приділяли вирішенню потреби окремої людини в особистісному самовизначенні. Покоління ‘68 року, що впритул зіткнулося з переходом до демократії і пережило генераційне розчарування, представлене у Іспанії письменниками, які і зараз знаходяться у розквіті своєї творчої зрілості, як от Луїс Матео Діес, Хосе Марія Мерíно, Едуардо Мендоса, Альваро Помбо, Хуан Хосе Міллáс, Енріке Віла-Матас, Хавьєр Маріас, Луїс Ландеро, Рафаель Чірбес та інші.
Щодо жіночої спільноти, то зазначені зміни ускладнилися відсутністю навичок і досвіду пізнання себе і світу через те, що протягом століть засуджувалася будь-яка позахатня діяльність жінки, вона була позбавлена можливості займатися творчим чи науковим пошуком. Варто пам’ятати приголомшливий факт, що жінки демократичної сьогодні Іспанії одержали паспорти з усіма відповідними правами і свободами тільки 1978 року.
Сучасна іспанська проза, написана жінками, якнайяскравіше відбиває усі аспекти перетворень, охоплює актуальну проблематику, відрізняється жанровим розмаїттям, займає значимий сегмент національного ринку і успішно завойовує міжнародного читача.
Кармен Лафорет. Фото: www.spainisculture.com
Імпульс, закладений ще письменницями епохи модернізму і авангардизму, був реалізований іспанськими авторками під впливом трагічних подій громадянської війни і подальших репресій у 40-ві роки ХХ століття. Типовим жіночим персонажем післявоєнного періоду є віддана родині домогосподарка, чий життєвий простір звужено до побутової сфери. Вона переживає постійну внутрішню боротьбу, яка може от-от зламати соціальні і реальні мури, що ув’язнюють жінку. Уособленням такого типу героїні є дівчина на ім’я Андреа з роману Кармен Лафорет «Ніщо».
Твори письменниць епохи франкіської диктатури транслюють виразно песимістичне світосприйняття; тут акцентують на розчаруванні, самотності, неможливості налагодити спілкування (Кармен Лафорет, Кармен Мартін Ґайте, Елена Кірога, Ана Марія Матуте). Суспільство виконує роль головного героя у критично-реалістичних текстах, написаних простою мовою. Як спроба втекти від реальності – паралельно розвивається тенденція «рожевого роману», що традиційно ототожнювався з жіночою літературою; у ньому проектуються жіночі ідеали повоєнного часу: молодість, краса, багатство.
Починаючи із 70-их років ХХ століття з’являються твори нових письменниць, серед них: Карме Рієра, Роса Монтеро, Нурия Амат, Ана Мария Моїкс, Монсеррат Роїг. Дитинство, юність та становлення цих жінок відбулося за часів франкізму, а університетське навчання співпало зі студентськими повстаннями у Франції 1968 року, агонією тоталітаризму в Іспанії, апогеєм експериментального роману та захопленням структуралізмом. Це перші іспанські жіночі романи, в яких простежується значний європейський вплив. Якщо представниці першої генерації письменниць тільки заявляли про свою присутність в культурному житті країни, то письменниці другого покоління роблять спроби «о-своїти», зробити своїм, долучитися до чоловічого інтелектуального простору. Героїня творів переважно молода, незалежна, самодостатня, інтелектуально зріла жінка, яка відкидає будь-які традиційні цінності (часто радикально, без критичного аналізу) – навіть такі вагомі, як материнство і родина. У цей надскладний історичний період іспанська жіноча література прагне звільнитися від «зачарування» патріархальним міфом, що ґрунтувався на глибоко закоріненій католицькій традиції, і агресивно насаджувався протягом усього періоду диктатури.
Стає очевидним, що звільнення від стереотипу не звужується до можливості участі у чоловічій сфері діяльності, імітації чоловічої манери письма, а передбачає створення власного підходу. У такому контексті в жіночій літературній творчості на перший план виходять суто жіночі теми: необхідність поновити розірвані у минулому стосунки матері-дочки, жіночого сестринства, відновлення жіночого голосу, що загубився в історії, реконструкція у пам’яті втраченого родинного минулого, визнання неповторної жіночої самості і права на реалізацію своєї сексуальності.
Carme Riera © Santi Cogolludo EL MUNDO
Тривале травматичне пригнічення і вимушена ізоляція були настільки сильними, що, попри очікування, перші роки демократії протікають у повній тиші з боку літературної жіночої спільноти. Письменницям знадобилося декілька років, щоб відважитися розірвати мовчання. Суспільство продовжувало сприймати жіночу літературу як прояв маргінального, дивного, анормального. Одна з піонерок іспанської жіночої прози – Карме Рієра персоніфікує ситуацію, що склалася тоді, на сторінках свого оповідання «Віддаю тобі, кохання моє, море, як жертву» (1975) в образі старенького професора, що, попри плин часу й усі політико-культурні перетворення, продовжує ходити на роботу у супроводі своєї мовчазної «слухняної дружиноньки».
Цей феномен видається ще більш показовим, якщо взяти до уваги ту величезну кількість авторок, яка уже у вісімдесяті роки спровокувала вибух іспанської жіночої прози. Це ті іспанські авторки, чиє інтелектуальне становлення відбувалося в останні роки диктатури. Найвідоміші серед них: Роса Монтеро, Марина Майораль, Альмудена Грандес, Лусія Ечебаррія, Роса Регас, Естер Тускетс, Аделаїда Гарсія Моралес, Лурдес Ортіс, Крістіна Фернандес Кубас, Соледад Пуертолас, Кармен Гомес Охера, Марія Хаен, Мерседес Абаб, Ана Росетті, Конча Алос, Марта Порталь, Луїса Еченіке, Марія Антонія Олівер, Мерсе Родореда, Роса Часель, Лідія Фалькон, Кармен Ріко-Годой, Пілар Педраса, Ольга Ксірінакс, Ісабель Клара Сімó, Лаура Фреіксас, Монсеррат Хуліó, Мерседес Салісачс, Аранха Урретабіскайя, Белен Гопегі та інші.
Наступне покоління письменників – покоління 80-х років – перше, яке набуло публічного визнання за часів розквіту демократії з її космополітичними прагненнями, включає авторів визначних, як от Антоніо Муньос Моліна, Ігнасіо Мартінес де Пісóн, Хуліо Льямасарес, Альмудена Грандес, Белен Копегі, Роса Монтеро, Фернандо Арамбуру та інших.
Наприкінці ХХ століття у Іспанії набуло певної популярності так зване «покоління Х», яке вабила естетика «брудного реалізму» в урбаністичному романі; найвідомішими представниками його є Хосе Анхель Маньяс, Лусія Ечеварія та Рай Лоріга. І на початку ХХІ століття, поряд з уже названими письменниками, почали говорити про покоління «Носілья» (ім’я, узяте з циклу романів Агустіна Фернандеса Мальо, де автор використовує як літературний матеріал все, пов’язане з новітніми технологіями – інтернет, комп’ютерні ігри, чати, блоги тощо).
Агустін Фернандес Мальо та обкладинки його творів
Як бачимо, сьогодні в Іспанії існує чимало груп літераторів, що знаходяться у повному розквіті творчих можливостей. Від визнаної майстерності авторів середини століття і літературної зрілості письменників покоління ‘68 та вісімдесятників – і до найсучасніших спроб, у яких з різним успіхом випробовують себе молоді митці. Серед молодих авторів поза сумнівом викликають незмінний інтерес Белен Гопегі, Хуан Міняна, Антоніо Солер, Луїс Магрінія, Фернандо Арамбуру, Хавьєр Серкас, Андрес Ібаньєс.
Варто зазначити, що чимало тут також різнопланових літературних експериментів. Необмежені творчі поривання виливаються у захопливі літературні форми, як-от, наприклад, метароман – твір, написаний про сам твір, тобто такий, у якому оповідається історія, і одночасно описується процес її написання. Як приклад метароману варто назвати «Безлад твого імені» (1988) Хуана Хосé Міллáса.
Ще одним варіантом експерименту стають твори, що є результатом змішування роману, есею та автобіографії, де автор грає фактами і вигадкою. Такі твори покликані дослідити можливості впливу текстового простору на реальність, владу автора над читачем, ступінь довіри читача до прочитаного, здатність читача до критичного мислення. Романи такого типу, що демонструють найбільш блискучу авторську гру у творенні реального-вигаданого «Я» оповідача, написали Хав’єр Марíас, Енріке Віла-Матас і Хав’єр Сéркас, Роса Монтеро і Карлос Руїс Сафон.
Роса Монтеро. Фото: libreriasdezaragoza.com
У своєму блискучому притчовому романі «Історія прозорого короля» (2005) Роса Монтеро пропонує читачеві на тлі захопливої подорожі жінки-лицаря середньовічною Європою спробувати переосмислити ті міфи і стереотипи, що становлять культурний підмурок Західної цивілізації. Авторка запрошує читача до процесу переформатування загальнолюдського досвіду, постійно апелює до його ерудиції. Із тією ж легкістю, з якою в її текстах зустрічаються історичні постаті, що жили з різницею у три століття, і змінюють хід європейської історії разом із вигаданими персонажами, історичні факти у її творах переплітаються з вигаданими, а аргументація підсилюється цитатами з творів відомих мислителів, часто вигаданих нею самою (до того ж вигадані і цитати, і мислителі). Роса Монтеро свідомо використовує прийом розмивання кордонів між реальним і вигаданим. Тримаючи читача у постійній інтелектуальній напрузі, письменниця змушує його пильнувати, і докладати зусиль, щоб скласти власне судження щодо слів автора, оповідача, героїв – і таким чином сформувати власне розуміння дійсності.
У цьому контексті варто відзначити два романи Хав’єра Серкаса: «Солдати Саламіни» (2001) та «Швидкість світла» (2005). Перший оповідає історію на межі реальності і фантазії на матеріалі подій Громадянської війни в Іспанії, вивченому Хав’єром Серкасом, що виступає і автором, і персонажем у цьому синтезі правди і вигадки. «Швидкість світла» переносить нас від іспанської Громадянської війни до війни у Вьєтнамі. Оповідачем цього твору є викладач Університету Урбани, який хоче написати роман про поразки всіх війн і всі їхні успіхи. За основу він бере автобіографічні і вигадані дані, а також спогади свого американського колеги-ветерана війни у В’єтнамі.
Ще один дуже важливий напрямок у сучасному іспанському романі – так званий «символічний реалізм», спрямований на творення «міфічних просторів» і «провінційних всесвітів». Найпоказовіший романіст цієї течії – Луїс Матео Дíес, творець міфічного простору Селами. Його трилогія «Королівство Селами» (1996-2002), що складається з романів «Дух безлюдної місцини», «Руїна неба» та «Сутінки», виконує величезну роботу – він висвітлює занепад сільських культур і ту незворотну втрату, яку їхнє зникнення творить для цілої західної цивілізації. Другий пречудовий роман того ж автора – «Привиди зими» (2004): нова подорож символічним шляхом до невичерпної «провінції людської істоти», що створює пронизливий міфічний простір в іспанському романі останніх років.
Мабуть, найкраще іспанську літературу сьогодення схарактеризує невтомний пошук нових шляхів, нових способів відобразити реальність, щоразу більш складну і мінливу. Неповторні культурно-історичні умови, що склалися в Іспанії на межі ХХ-ХХІ століть, сприяли синтезу традиції критичного реалізму з магічним реалізмом Кортасара, Борхеса, Маркеса, космополітизму – із закоріненістю у провінційну традицію. Теж саме стосується і експансії жіночої літератури, а також гібридних літературних жанрів – їхня поява і розвиток зумовлені специфічною історією Іспанії протягом останніх півстоліття.
Цікаво вбачати, як довічні мотиви знаходять реалізацію у творчих спробах наших сучасників. Донжуанівська бунтарська пристрасть до насолоди трансформується у невпинний процес руйнування усіляких норм і канонів на шляху до істинного знання – або до простого задоволення від гри зі словом, міфом, умовностями. Хтозна, може кожному з нас іноді також не завадить трохи донкіхотівської несамовитої хоробрості для боротьби із власними велетнями-вітряками? А винагородою за перемогу над своїми страхами, обмеженнями, звичками буде геніальне вміння ідальго перетворювати реальний світ, своє життя і себе самого відповідно до найсміливіших фантазій.
*Світлана Романова – дослідниця сучасної іспанської прози, перекладачка, викладає на кафедрі теорії та історії світової літератури імені професора В. І. Фесенко Київського національного лінгвістичного університету.
05.07.2016