Епоха Митрополита

До уродин Митрополита Андрея Шептицького.  29 липня 1865 (с. Прилбичі, Львівщина)

«А Ти, Пресвята Богородице, Непорочно Зачата, Мати і Царице Українського Краю, святий Обручниче Йосифе, покровителю Вселенської Церкви, святий Архангеле Михаїле і ви всі покровителі українського народу! Опікуйтеся завжди цим народом, щоб він став народом святим, щоби сповнив своє Боже післанництво, щоби навернув увесь Схід до світла віри, щоби причинився до світлого добра людського роду, щоби був поміччю і потіхою святої Вселенської Церкви та щоби приносив вічному Цареві безперестанну славу, честь і поклін во віки вічні. Амінь».

Молитва Митрополита Андрея за український нарід.

У першій половині ХХ ст. в історії національної культури взагалі, а церковного мистецтва – зокрема, діяльність митрополита Андрея була знаковою: граф Шептицький знав і любив мистецтво, вкладав багато коштів у збереження та дослідження давньої української образотворчої культури. Сучасники Митрополита згадують: «Був Шептицький тим завзятим лицарем, про якого в казці розказують, що розгублені жемчуги й самоцвіти народу віднаходив і в сімейній скарбниці для нащадків зберігав. Працював усе життя й давав великі гроші на те, щоб пам`ятки нашої давньої культури врятувати перед знищенням, розуміючи добре, що вони джерелом сили народу, бо виховують любов до рідного минулого […] заснував на власні кошти „Національний Музей” при вулиці Мохнацького у Львові, де зібрано все, що має якийнебудь зв`язок з життям українського народу, з його минулим і сучасним».               

Осип Курилас, Митрополит (листівка)

Митрополит Андрей проводив послідовну і далекоглядну культурно-національну політику, яка найповніше проявилася 1913 року, коли Владика подарував українському народу  власну мистецьку збірку, заснувавши в такий спосіб Національний музей. Власне зацікавлення мистецтвом, надзвичайно потужній пласт історико-архівних матеріалів, які Шептицький зібрав на Святоюрській горі, ставши її повновладним господарем, привели до рішення про формування установи, яка б збирала, зберігала, вивчала, пропогувала духовну спадщину українського народу. Створивши Національний музей, Митрополит практично заклав підвалини творення професійного музейництва в Галичині. Адже, протягом десятиліть власноручно привозив до новостореної установи речі, які лягли в основу фондової збірки музею, за власний кошт утримував його, брав активну участь у всіх його заходах. Все, що відбувалася в Національному музеї, було під благословенням та за згодою митрополита Андрея.  

Будучи прихильником та глибоким знавцем Східного обряду, Митрополит багато працював над збереженням давнього та розвитком тогочасного сакрального мистецтва, працював над «оновленням» та «модернізацією» української образотворчості в руслі тих мистецьких подій, які відбувалися у європейській культурі. У великому переліку змін у діяльності Греко-католицької церкви на початках ХХ століття, Шептицьким було запроваджено конструктивну програму, яка б сприяла позитивним змінам «модернізації», зокрема і сакральної культури. На найвищому ієрархічному рівні було прийнято рішення проведення конкурсів на плани будівництва та реконструкції храмових споруд, проектування іконостасів, виготовлення предметів декоративного мистецтва та ін. До цього процесу були залучені не тільки церковні діячі, але й професійні архітектори, будівничі, науковці. Із Греко-католицькою церквою у тому часі інтенсивно співпрацювали відомі архітектори В. Нагірний та О. Лушпинський, а також легендарний львівський підприємець Іван Левинський. До «найменш» болісного впровадження програми оновлення церковного мистецтва та  вирішення доволі складних реорганізайних завдань, які б торкалися сакральної образотворчості, Митрополит залучив кращих науковців, прогресивно налаштованих священників, молодих художників і проводив свого роду «публічне обговорення», що і як необхідно змінити, доповнити, оновити і т.д. у тогочасному «розвою штуки церковної».

За роз`ясненнями проблем, з якими стикалися художники чи архітектори у процесі роботи із церковними громадами та священнослужителями для вирішення делікатних і дуже специфічних питань творення внутрішнього оздоблення церковних споруд,  Шептицький постійно співпрацював із мистцями, які на той час вже мали досвід праці із сакральними об`єктами, а також готував ціле покоління молодих талановитих художників, на яких покладав велику надію у сприянні творення сучасного церковного мистецтва. В свою чергу, молодь, розуміючи велику любов Митрополита до національної культури, вбачаючи його авторитет у вирішенні єпархіальних справ та бажання підтримувати «розвій» церковного мистецтва, шукали в його особі мецената та сподвижника того значимого всеохоплюючого процесу, який активно пропагувався прогресивно настроєною інтелігенцією, та, врешті, тою частиною духовенства, яка розуміла значимість «оновлюючих» процесів, що відбувалися в сакральному мистецтві першої половини ХХ ст.

Художники-професіонали активно спілкувалися із Шептицьким та співпрацювали із Церквою, Національним музеєм, парохіями. Саме для вирішення художньо-мистецьких питань у Львові на Святоюрській горі при Митрополичій консисторії було створено Консерваторську Комісію Греко-Католицького Ординаріату, до якої входили вищі чини Церкви, а також відомі архітектори, художники, науковці (зокрема, впродовж діяльності  Комісії  її членами були:  Йосип Сліпий, перший директор Національного музею у Львові – Іларіон Свєнціцький та ін.).

Д.Горняткевич. "Серце Ісуса"

Митрополит запрошував до співпраці молодих художників, які пропонували сміливі модерні проекти, створюючи в такий спосіб нетрадиційний, на думку частини суспільства та духовенства, підхід до творення сакрального екстер`єру та інтер`єру. Мистецькі «нововведення», які із великим ентузіазмом розпочав впроваджувати у церковне мистецтво митрополит Андрей, далеко не відразу були прийняті доволі консервативно настроєними священиками. Адже галицьке давнє сакральне мистецтво мало сформовані традиції образотворчої культури, які міцно закарбувалися в свідомості церковних громад та священнослужителів. «Ламати» століттями сформовані стереотипи щодо бачення і розуміння стінопису чи іконопису було справою складною та тривалою. Тільки завдяки великому авторитету, толерантності, виваженості та великої любові до давнього українського церковного мистецтва митрополита Андрея, та провадження ним мудрої політики вирішення делікатних питань оновлення церковного монументального та образотворчого мистецтва першої половини ХХ ст., вдалося знайти компроміс між художниками, священниками та церковними громадами.

На відміну від парохів галицьких церков, які були консервативно налаштовані до змін у церковній образотворчості, молоді художники, виховані у традиціях європейського мистецтва, сміливо, а часом – зухвало,  пропонували своє бачення та практичну реалізацію церковної образотворчості початку ХХ ст. Маючи якісну професійну освіту, вони хотіли «продемонструвати» власні таланти «в матеріалі» і, з великою готовністю поривалися до практичної реалізації творчих планів.

Одним із перших, хто активно долучився до співпраці із греко-католицькою церквою та митрополитом Андреєм щодо оновлення та модернізації тогочасного церковного мистецтва, був Михайло Бойчук – стипендіат Шептицького – який інтенсивно вивчав сакральну культуру і був готовий «відпрацювати» кошти, затрачені Шептицьким на його навчання в європейських мистецьких закладах. М. Бойчук працював у Національному музеї у Львові як реставратор, проявив себе як талановитий іконописець, художник-монументаліст, «…творець і провідник нового монументального мистецтва. Нового настільки, настільки відвічні засоби виразу і техніки малярського монументалізму усіх країн і культурних епох найшли у ньому освіченого й глибокого, а при тому наскрізь сучасного й оригінального континуатора…»

«Уявляєм собі се так як повернемо додому зберемо спосібних хлопців і будемо працювати разом з ними украшуючи церкви (виконувати фрески, мозаїки і вирізувати тай малювати й подувати золотом іконостаси) таким то способом виховувати їх і заробляти на утриманє цілої школи. Найбільшу надію на поміч в тій справі покладаю на Вас, Отче Архипастирю, бо знаю що Ви оціните важність сього діла. Гадаю що також громадянство буде нам прихильне тай буде причинятись до здійснення наших плянів». (Лист М. Бойчука до митрополита Андрея )  

Надзвичайно плідною стала співпраця Митрополита із Модестом Сосенком – відомим галицьким художником, який залишив вагомий слід в історії творення та розвитку галицького церковного малярства (іконопис та стінопис). В особі інтелігентного, надзвичайно працелюбного Сосенка митрополит Андрей побачив художника, який, міг вповні зреалізував сподівання на зміни у творені сакральної культури.  Маємо підстави вважати, що саме з  Митрополичої «легкої руки» Сосенко розпочав багато і продуктивно працювати у галузі сакрального мистецтва. Коли у 1900 роках Сосенко повернувсяся до Галичини, то найперше – приступив до роботи у стінах Національного музеї у Львові: «З`явився в музеї інтузіаст довньої ікони Модест Сосенко, через якого в музей стали припливати чимраз то кращі памятки живопису. … І хоча Сосенко добросовісно переглянув, простудіював приписи Фурнагіона, то все-таки ні одна ікона не хотіла його послухати і стати належно законсервованою». Сосенко «не спрацювався» із сакральним мистецтвом як реставратор, але спрямував свої таланти в русло практичної діяльності та взявся виконувати замовлення Церкви як художник-іконописець і художник-монументаліст, що відразу було помічено у колі галицьких священників, які вважали його мистцем: « ...що зрозумів свій нарід, що зрозумів його життє-буттє, і що бачить красного в народі, старається в малярстві віддати … Він Богом даного таланту не закопає, а люблячи свій нарід, по всій широкій Україні буде старатись його пізнати та народну культуру використає для сотворення нашої штуки малярської а загалом, свідомий своєї гідности підіпре його в сій праці».  

М.Сосенко. Апостол Андрій Первозванний (портрет митрополита Андрея Шептицького). Фрагмент ікони з іконостаса церкви св. Миколая у Золочеві. 1913 (із збірки НМЛ).

Але паралельно існували консервативно налаштовані священики і миряни, які категорично не приймали «новітні віяння» в іконописі: « ...Ми образи дістали. Оглядав його я, моя жінка і діти, всі браття церковні і сестри служебниці, та переконалися, що цей образ до нічого. Ми сподівалися, що Ви намалюєте образ артистичний, а тим часом тут жадного артизму не видно. Я [священник] хотів писати до Вас, щоби Ви дали сей образ за 50 зл. але дяк каже, що найліпше зівсім відослати… ». Хоча таких «незадоволених» було доволі багато, але  Сосенко, завдяки підтримці Митрополита продовжував виконувати замовлення Церкви і залишив вагомий і плідний спадок у національному церковному мистецтві.

Сприяння Шептицького також «відкрило двері» до галицького сакрального мистецтва ще одному відомому українському художнику, політичному діячу, талановитому вченому Петру Івановичу Холодному. Із переїздом на Галичину, протягом 1920-30 рр., Холодний створив ряд робіт, які вважаємо знаковими в історії сакральної образотворчості першої половини ХХ ст. Глибоке знання техніко-технологічних особливостей творення давнього малярства, велика працелюбність та бажання вивчати твори сакрального мистецтва, плідна співпраця з Національним музеєм у Львові дозволили йому блискуче виконати складну реставраційно-оновлюючу роботу фасаду церкви св. Миколая та фрескового малярством церкви св. Онуфрія у Львові. Для львівської церкви Успення Пресвятої Богородиці художник виконав дві монументальні вівтарні ікони «Серце Ісуса» та «Святі Володимир та Йосафат» і запроектував неперевершені шедеври монументального мистецтва – шість вітражів, які були успішно реалізований у матеріалі відомою у тому часі вітражною фірмою з Кракова Ґ.Желенського.

На замовлення ректора духовної Семінарії у Львові Йосифа Сліпого Петро Іванович Холодний виконав великий проект – стінопис та іконостас ново відбудованої каплиці Духовної Семінарії у Львові. Ця робота стала знаковою і у творчому надбанні П.І. Холодного, і в історії новітнього церковного мистецтва Галичини. Описуючи власні враження від стінопису, зокрема образу «Доброго Пастиря», В. Щербаківський писав: «…Холодний взяв тут зразок, здається гелєністичної доби, але увільнив його від усякого реалізму і матеріальности, та дав таку воздушність і легкість цій Постаті несучій ягня таку відсутність всякої матеріальности, що справді цей образ мусить відтягати глядача від усего матеріалістичного до чогось виключно духовного та ідеалістичного». (На жаль, Святодухівська церква знищена під час Другої Світової війни).

Одним із чисельної плеяди художників, що були дуже близькими приятелями Національного музею, митцем, який мав можливість, при посередництві директора музею І.Свєнціцького – члена  Комітету при Святоюрській горі – доволі часто отримувати замовлення на виконання робіт у церквах, був Антін Манастирський. «Отсим подаю до ласкавого відома, що образ „Різдво Пр. Богородиці” єст готовий, та коли висохне доставлю его до Вашої  розпорядимости». (Із листа до І.Свєнціцького). А. Манастирський професійно та з почуттям фахової відповідальності займався сакральною тематикою: він майстерно втілював побажання замовника, у роботі орієнтувався на смаки та вподобання священників та церковних громад, чітко притримувався всіх теологічних та іконографічних канонів творення ікон чи стінопису.  Його реалістична манера виконання була зрозумілою, а тому безапеляційно «приймалися» парохами церкви, на що маємо письмове підтвердження із церкви у с. Жовтанці, де священник звертається до директора Національного музею у Львові І. Свєнціцького: « …образ Серця Ісусового жертвованого нам взамін на наш старовинний образ Успення Пр. Богородиці. Ми вправі рішилися прийняти взамін хоча і гірший образ, то гадається нам нагода получити гарний образ, котрий п. Манастирський нам намалював за ціну, яку Ви за наш образ жертвуєте нам…».

А.Манастирський. Іконостас в м. Судова Вишня, 1930-ті рр.

У тогочасному галицькому сакральному мистецтві вирізнялись також твори Михайла Осінчука, який багато працював над дослідженням давньої церковної культури в іконописі та фресковому малярстві. Він виробив «свій стиль», своє бачення та розуміння тогочасної іконоґрафії, вміло, із глибоким розумінням підійшов до вирішення кожного окремо взятого проекту: «Впроваджуючи ікону з поворотом у церкву, треба було додати певні зміни. Не можна було переносити як копію давньої. Інший час, і люди інші. Треба було взяти з історичної ікони тільки підставні речі ритміку лінійну і кольорову, а в композиційному змісті задержати його символічний характер». Делікатна «модернізація» Осінчука позитивно сприймалась галицькими священниками та церковними громадами, про що свідчать схвальні публікації в тогочасній україномовній пресі: «Черговим подвигом нашого мистецтва за останній рік є без сумніву стінопис церкви в Озерній, біля Тернополя… часи занепаду й убогости які запанували у нашому мистецтві протягом минулого віку, належать уже до безповоротної минувшини. Скарбниця старого українського мистецтва стоїть перед нами отвором і є мистці, які зуміють користати з засобів тієї скарбниці для творення сучасної мистецької культури». Кожна праця художника була значимою подією для церковної громади та запрошених священнослужителів. Так під час святкував 50-ліття читальні у селі Маклашів 1932 року, владика Іван Бучко у супроводі 20-ти священників яричівського і винниківського деканатів урочисто посвятили церкву, розписану М. Осінчуком у співпраці із П. Ковжуном: «…стінопис посвяченої церкви, що як говорили святочні промовці, для сучасних і грядучих поколінь буде тривалим памятником і фундаментом живучости й своєрідности нашої мистецької культури».   

Художники, які отримували професійну освіту коштом Митрополита та по закінченні вищих учбових закладів поверталися на Батьківщину, отримували замовлення і, практично, фінансувались Церквою чи парохіальними громадами, добре усвідомлювали, що за їхнім мистецьким успіхом стоїть постать Шептицького – мецената, знавця образотворчості, реформатора церковної культури. «Просимо прийняти наші скромні, з глибокого серця висловлені побажання, бо отсим і ми, малярі учасливлені приєднатися до загального всенародного святкування неоціненої, виняткової історичної місії, якою Ваша Ексцеленція обдарувала свій нарід, та заразом дали приклад необмеженої любови доброти і більше, як безграничної щедрости», – писав Павло Ковжун, який завдяки Митрополиту здійснив подорож до Риму (1931). Це дало можливість художнику вдосконалити знання у галузі монументального мистецтва. Безмежною вдячністю переповнювались листи Миколи Федюка до Шептицького: «Не знаю справді чим віддячуся Вашій Екселенції за так великі ласки? Без сеї підмоги я ані не смів би мріяти про якийсь побут в Монахіум, про науку...  Знаю, що я особисто користаю тут пребагато завдяки доброті Екселенції і рівночасно – жахаю ся на згадку, що треба се відплатити, в якій би то не було формі». В момент складних життєвих обставин звертався до митрополита Андрея й художник Ю. Буцманюк: « …Ваша Ексцеленціє, замало слів в людзькій мові, шоби міг я висказати як сьлід подяку за добро, котре Ваша Ексцеленція вчинила для мене. Я не  в силі висказати того, що чує душа моя і серце. Скажу тільки, що Ваша ексцеленція виратовали житє моє, виратовали мене від повільного конання, котре мене чекало. Тому тепер моє життя нележить до Вашої Ексцеленції. І якби прийшлось за Ваше Ексцеленцію мені це життя положити з якою ж радостею я себ учинив».

Перелік цитат із листів стипендіатів Митрополита можна продовжувати і надалі… Нам навіть важко вказати конечну кількість молодих людей, які отримували матеріальну допомогу від Шептицького: Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Михайло Паращук, Модест Сосенко, Юліан Буцманюк, Микола Федюк, Михайло Гаврилко, Іван Северин, Василь Хмелюк, Микола Бутович, Михайло Мороз, Дам`ян Горняткевич, Святослав Гординський, Павло Ковжун, Яків Струхманчук, Петро Андрусів, Анатоль Яблонський та б. ін. Одні, навчалися чи отримували замовлення, інші – діставали гроші на «творче відрядження», були і такі, що потребували моральної чи молитовної підтримки… Наразі можемо констатувати лиши одне – фінансова підтримка митрополита Андрея, який більш ніж щедро спонсорував навчання молодих українців у вищих учбових закладах Європи, є неоціненною. Одночасно створенням та фінансуванням відомої у Львові мистецької школи, якою продуктивно та успішно керував Олекса Новаківський, митрополит Андрей черговий раз продемонстрував велику любов до мистецтва, батьківську опіку талановитої творчої молоді, далекоглядність щодо розвитку національної образотворчості.

Відомий віденський критик мистецтва, співробітник і кореспондент кількох німецьких журналів і часописів Вольфґанґ Борн, поспілкувавшись із Митрополитом та ознайомившись із мистецьким рухом, який відбувався на Галичині у міжвоєнні десятиліття, дуже влучно констатував: «При студіюванню проблєм східно-європейського мистецтва, я дуже часто натикався на імя Митрополита. Він є не лише меценатом для історії мистецтва; він не лише має, як Основник Українського Національного Музею, тривалі заслуги в справі „відкриття”  і заховання старого словянсько-візантійського малярства; ні він стоїть також спереду сучасного мистецкого життя. Це Його заслуга, що у Львові міг знайти пригожий ґрунт найцікавіший і найвизначніший сучасний українських маляр Олекса Новаківський; але й молодій генерації торує Митрополит шляхи. Він вишколює на свій кошт мистецький доріст, уділяє  степендії  на заграничні студії – і дає (цілком в дусі давніших церковних достойників) мистцям роботу – каже їм прикрашувати підвладні Йому Божі храми».

Тож можемо із певністю стверджувати – процес оновлення церковного мистецтва на Галичині в першій половині ХХ ст., активно підтриманий митрополитом Андреєм, дав потужній якісний поштовх розвитку українського сакрального мистецтва, що увійшов в історію культури під назвою «Українського Відродження». Спільні дії Церкви та прогресивно налаштованої української інтелігенції призвели до творення феномену в історії української культури, який із великою вдячністю пам`яті Творця та Мецената називаємо «Епохою митрополита Андрея». 

Юліан Буцманюк. Розпис в Храмі серця Христового (Василіанський монастир, Жовква)