Ще не всі прийшли, а вже відходять,
зачиняють двері холодами.
Стільки слів, а погляди розтанули.
Скільки літ – були і не діждали...
Полетіли бричками назад.
Во стократ привабливіші пани,
як тепер. А пера! Басамани
бакенбардів на блідих щоках.
О! хіба ж? чому ж? І задля чого –
цей фіакр, ця курява й дорога?
Цей цілунок? Дотик навмання?
Виїжджаєм. Все перевіряєм.
Тільки чи повернемось, не знаєм...
***
Розмовляючи, забуваєш
про слова, що померли з голоду.
Бідну, бідну, нещасну голову
сивим попелом посипаєш.
Хто ж то віда? Життя минає
попід вікна. Душа не знає
як відбути, піти, сказати...
А слова – биті чорним карти.
Лиш повітря брудне ковтаєш.
***
Як солодко знову
натрапити
на ту мову,
якою не сподіваєшся
бути зрозумілою,
розмовляєш
неначе сама з собою,
на самоті,
перебираючи варіанти.
Мову немови,
мову погляду,
мову мовчання,
що викрикує діри в небі;
мову дотику,
що пропікає
до кісток живу плоть;
мову твоєї відсутності,
слідів у моєму серці,
що ведуть у поезію.
І тому
я щаслива і сильна,
я – твоя версія.
***
Коли настане –
так, безумовно, настане –
хвилина зустрічі,
мить спіткнутись об настрій,
такий недоречний,
настрій ґречності
нетутешньої,
суму в очах,
невисловлених почуттів.
Вітер віятиме.
І не знатимеш,
як зупинити вихор,
що закипає
в твоєму погляді,
моєму погляді:
ну, привіт...
***
Важлива мова
втекла до моря
від спек, вітрів
і палючих пісків.
І ходить велетень,
плаче велетень,
щоб мені боляче
навіть у сні.
Лагідні видива
в рамках покривлених.
Дні четвертовані.
Люди продажні.
Та всеодно
найважливіша мова
розпочалася тут десь,
де строго
ти розгортав
фоліант того дня.
Так, було.
Так, було –
мова моя.
02.07.2016