Орля

(Історія про ціну жіночого мізинця.)

В хаті Орлі занедужав Алі. Алі це Орлі коханець.

Аллаг добрий, Аллаг не візьме Орліного кохання. Алі видужає.

В сусідньому Кебі є славний зна­хар, дорадник Гассін. Орля встає опівночі, будить свої слуги, велить верблюди мостити, накладати ба­гаті дарунки. Й не зійшло ще со­нечко над голубі гори, як дійшла Орля на високе сідельце. Закурів білий пісок від верблюжими нога­ми лягли рясні сліди через пусти­ню, посріблені досвітньою годи­ною.

А як зайняло сонечко золоті  стяги на верхах мінаретів, стала Орля в сусідньому Кебі, у славного знахаря, дорадника Гассіна.

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

Сидить Гассін на плоскій крівлі хатини й наставляєстарече обличя на соняшні пестощі. Довга тінь лягла поза ним і послалась на ступнях тінистих, що по їх підні­мається Орля.

Орля жмуриться в сонця. Її вії тріпочуть як крильця метелика в леті. Та більше тріпоче-тремтить її серденько  в грудях, її серце ­— трівожне в коханні, як пташечка в клітці.

Орля спинилась на останньому ступні. Орда стоїть тут. — Чи не чує Гассін, як стоїть тут вона з ру­кою на серці трівожнім ? Він не оглянувся навіть. Озивається тільки старече привітно:

— Здорова будь, Орле, дочко Торі-бея.

Такий Гассін. Йому за-день відо­мо, хто зявитьсч до його і з чим.

— Здорове будь, Орле, дочко Торі-бея! Аллаг добрий, Алі виду­жає скоро.

— О Гассіне, Гассіне!

Орля сідає на ступнях східок і плаче й сміється.

— Чому не подивиться Гассін, як плаче й сміється кохання? Даремне глядить він, як тихо знімається сон­це на небі. Ніколи йому не видати тих сонечок двох, що тихо займа­ються в Орлі в очат. І що каже ще Гассін? Алі — здоровий, що можна ще більше сказати?

— Аллаг великий! Та дивна бу­де іноді воля його. На що здасть­ся великому Аллагу Орлін мізинець?

Ледви чути Гассіна мову. Що ка­же Гассін?

— Аллаг бажає данини. Орля по­жертвує правий мізинець на славу великого Аллага.

— Чи може це бути? Чи буває жертва така, Гассіне?

Орля стихає на ступнях східок і в грудях її потухають і сльози і сміх.

— Чи не помиляється Гассін ? Чи добре лише зрозумів він великого бога? На що здасться йому дріб­ненький Орлін мізинець ?

Але Гассін мовчить.

— Чи не перемолює Гассін Алла­га? Десятків два білорунних овець ляже до заходу сонця на дворі осьтут.

— Або коров з молочними ви­менами?

— Або коней тонконогих, зігна­них просто з степу?

Але Гассін мовчить.

Тоді Орля піднімається тихо. Яка Орля висока! Їх коси вплітаються в білі хмарки, що тонуть в блакиті:

— Чи лиш острий у тебе топір, о, Гассіне мій?

— Нея тут. Вона слухає!

— Чи знайшла Нея пять спілих рож кольору крови, як веліла Орля?

— Нея знайшла пять спілих рож кольору крови, як веліла пані. Нея збігала всі цвіточники в Кебі, щоб знайти пять спілих рож кольору крови, як веліла пані. Але яка го­лубка велить шукати крівавих рож, коли коханий недужий ?

— Цить, Неє, цить! Аллаг жо­стокий, та Алі видужас скоро.

— Чи знайшла Нея огнисту сук­ню з ковніром кольору крови, як веліла Орля?

— Нея знайшла огнисту сукню з ковніром кольору крови: з одло­гим ковніром, що одкриватиме ле­бедину шийку, як веліла пані. Але яка лебідка вдягле сукню огнисту з ковніром кольору крови, коли коханий — недужий?

— Цить, Неє, цить! Аллаг жор­стокий, та Алі видужає скоро...

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

— Нея тут. Нея слухає!

— Розчеши. Неє, мої коси глад­ко-гладенько, розділи їх на два бо­ки, над ухо праве і ліве.

— Сплети, Неє, дві коси рівнень­кі, а в кожну косу вплети дві ро­жі, по одній рожі кожні два сплети. Та чи гарно рожам в Орліних косах?

— Ой гарно рожам в Орліних косах. Та краще рожам в Неїних сльозах, що пливуть на їх стру­

— Дай, Неє, сукню огнисту з ковніром кольору крови. Пяту ро­жу припни біля серця, щоб горіла

як рана. Та скажи, чи не краснаж Орля в цім весільнім наряді?

— Тонуть в сльозах Неїні очі. Нея нічого не бачить крім рани, що на грудях в недужого Алі.

— Цить. Неє, цить! Аллаг жор­стокий, та Алі видужає скоро.

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

— Я прийшла, Гассіне!

Нічого. Йому за-день відомо, хто прийде до його і з чим. Він не о­глянеться навіть. Худу руку протя­та до кийка і стуком об камінь ви­кликає слугу. Велить внести топір і кедрову колодку.

Важко встати старому Гассінові. Він спірається на рамя слуги й по­вертається в сторону Орлі.

Орля спинилась при темній за­слоні, що скривас вхід до світлиці. Її сукня знімається струнко, як по­лумя легке, що крівавим язиком в горі обнімає лебедину шийку. А з полумя цього, як я келиха золото­го, виринає голівка — невидана квітка з перлинами двома, що в них то іскряться то гаснуть золоті о­гоньки. Гадючки гнучкі впились в цю квітку з боків, дві чорні га­дючки, що в їх на головках коро­ни дивні, як рожі кольору крови.

­— Хай Орля підійде. Хай поло­жить мізинець на краю колодки. Чи не жаль лиш Орлі мізинця на славу великого Аллага?

— Орлі не жалко дрібного мі­зинця на славу великого Аллага. Орлі нічого не жалко. Вона кло­нить голівку до краю колодки й складає лебедину шийку на кедро­вий кружочок. —   —   —   —   —

—   —   —   —   —  —   —   —   — 

Аллаг не все знає. Гассін не все знає. Алі буде здоровий.

[«Діло», 1925, 11 жовтня, ч. 227, с.2]