Мова тут про Максима Бурлака родом із Лановець, борщівського повіту. Виїхав до Америки 1913 р. Вдома займав ся столяркою, мав жінку, дїти, господарство. Та закортїло подивити ся на той заморський край, побачити, як у нїм живуть наші люде, заробити дещо гроша. Був у Ню Йорку, Чікаґо, Детройтї, опісля виїхав до Канади. О роботу було йому легко, бо працював при фабриках залїза, плату брав незгіршу. Всюди, де був, належав до українських просвітних товариств і сїчей.
Не розглянув ся ще гаразд, не придбав майна, коли нараз пішла чутка про грозу австрійсько-сербської війни. На першу трівогу вертали наші люде чим скорше до дому, щоб зголосити ся до армії. Вибрав ся в дорогу й Максим, аби як доброволець вступити до австрійської армії (не чув ще тоді про орґанїзацію У. С. С.). Зібрало ся немало наших людей і вони виїхали пятьма пароходами на Анґлїю до старого краю.
Було то 25 липня 1914 р. 3 серпня прибули до Анґлїї до міста Ґлєсґова. Та тут їх задержали Анґлїйцї, повідбирали карти, гроші, річи, все, що хто мав, і увязнили. Коли провадили їх з корабля вулицями міста, нарід викрикував, грозив, обкладав каміннєм. Запровадили їх до великої мурованої тюрми й позамикали мов злочинцїв у камінних келїях. Спали по 15 в одній кімнатї на голих камінних причах. Діставали неможливо поганий харч. Так мучили ся три недїлї. Звідти забрали їх (до 500 людей) на остров Ісль оф Ман. Повна назва того місця інтернування багатьох наших людей звучить: Knockaloe Aliens, Isle of Man, England.
Тут поміщено їх за містом табором у шатрах, а їсти ходили до готелю до міста. Доля полонених тут зовсїм не поправила ся, навпаки — погіршили ся. Шатра були старі, затікав дощ крізь них, гонив вітер. Білизну та всї річи сконфісковано їм на кораблях так, що через декілька недїль нїхто не перебирав біля. Кинула ся страшна нужда. До того їда препогана и нездорова. Рано "тій" (чан) з кусничком чорного хлїба, на обід картоплї, часто необирані, погнилі, та ріденька пісна каша. Ввечері знов "тій" із пісним хлїбом. Люде стали слабувати з нехарства й поганої їди, багато й померло. Крім Українцїв були також инші Славяне та немало Нїмцїв, робітників, американських або анґлїйських риболовів, що тепер також пустили ся вертати до дому та враз з иншими застрягли в анґлїйській неволї. Вони почали бунтувати ся. Раз заповіли, що більше такої страви не візьмуть до уст. Волїють згинути з голоду як з недуги. Щоб командант знав, що не без підстави збунтували ся невільники, один Нїмець узяв у шальку страви, яку їм подано на обід, і пустив ся нести показати її старшинї. Коли вартовий жовнїр спостеріг, на що заносить ся, таки в очах товпи пробив його баґнетом. Счинив ся страшенний крик, народ заворушив ся. Виступило військо й почало стріляти до зібраних у залї бранцїв. Боронити ся не було чим анї втікати навіть не було можливо. В залї були одні двері, які заступило військо. Хто допав вікна й вискочив з нього, того анґлїйські жовнїри на дворі стріляли. Незабаром устелило поміст кількадесять ранених і пятьнадцять трупів, між ними двох Українцїв-Буковинцїв. Хто зна, чи був би хто живий вийшов із тої халепи, якби не командант, котрий наспів на місце бійки й задержав скажену стрілянину Анґлїйцїв. Позбирали ранених, повиносили трупів і кождий з невільників мусїв іти до свого шатра. Кожде шатро обставлено військом. Не вільно було анї одного слова заговорити, инакше жовнїр мав право стріляти.
Другого дня приїхав американський консуль. Оглядав дїри від куль у мурі, відвідав, випитував ранених, звидїв, оглянув страшний стан полонених. Декілька днїв опісля забрали їх усїх до деревляних бараків. Положені вони доволї далеко поза містом у долинї так, що нї бараків з міста нї людських осель з бараків не видно. Тільки море мріє здалека. Довкруги обгороджені вони високим дротяним плотом. Тисячу людей розміщено в инших бараках. Кождий барак подїлений повздовж на дві половини, а кожда з них на окремі кімнати. Тїснота й тут, бо в кімнатї спить по 18 осіб на лїжках, розміщених потрійним рядом одно над другим. На лїжку сїсти не годен. Треба в нього хильцем всунути ся.
Та все-ж-таки життє в них супроти давнього пекла стало лекше. Передовсїм по візитї консуля дістали білє, одїж, деревляні черевики. Запроваджено купіль. Їда теж поправила ся. На рано до чаю дістають хлїб з маслом, на обід кусник мяса, на вечір так, як на снїданнє. По бараках і подвірі можна проходжувати ся, але поза огорожу не можна рушити ся. Тільки раз у тиждень випроваджувано їх поза барак на прохід.
Для полонених виходила спеціяльна часопись, де тенденційним способом інформовано їх про воєнні справи й ситуацію в Европі. Але полонені мали свої вісти, ба свої власні нїмецькі газети з Берлїна. Нїмцї знаходили спосіб їх роздобути. З тих нїмецьких берлїнських часописей довідав ся Бурлак також дещо про українські відносини, що в Галичинї повстало Стрілецтво. В них вичитав, що в рядах стрільцїв борють ся й дївчата. Навіть дїти такі прихильні своїй державі, що одинадцятилїтня дївчинка доти носила на поле бою харч і воду жовнїрам, аж її ранено. Писано, що сею дитиною заінтересував ся та нагородив щедро сам австрійський цїсарь, писано, що по скінченню війни галицька Україна з Буковиною матимуть, як і Поляки, але осібно від них — свою повну автономію і т. д. Максим тїшив ся сим, рвав ся душею до своїх, мріяв вступити в ряди славного Стрілецтва, а між тим держано його за дротом у повній бездїльности, бо полонених в Анґлїї не придїлюють до нїякої роботи, що тільки продовжує в безконечність їх днї неволї. З того почав западати на здоровлю й часто зголошував ся до шпиталю. Та добрих лїкарів для полонених не було, навпаки було пересвідченнє, що хто заживе приписаний лїкарем лїк, тому він не то що не поможе, але пошкодить.
У зимі перед Різдвом почали в бараках списувати всїх Славян. Вимовляли ся, що хочуть їм спровадити священиків. Та замісць духовних зїхали ся світські представники польсько-чеського й сербського комітету. В Бурлака є візитова карточка з новорічним бажаннєм того комітету, вислана 1915 року з Лондону, де підписані: Katolicka Misya Polska, Polski Komitet Informacyjny, Towarzystwo Polskie, Towarzystwo Białego Orla i Szkółka Polska. Кождий із тих комітетів мав осібну канцелярію, де кликано поодиноко кождого полоненого даної нації і тут при замкнених дверях панове комітетові починали його обробляти. Вони розповідали, що в Австрії йде все як найгірше, що народи бунтують ся проти держави, що Австрію розберуть незабаром Росія, Анґлїя і Франція. Тому пан комітетовий радив по щирости свому краянинови не рахувати вже на державу, горожанином якої був давнїйше, тільки дбати заздалегідь про ласку нових папів і йти пома гати браттям Славянам бити Нїмця: записувати ся добровільно до анґлїйської армії.
Українцїв зачислено до Поляків і їх зачали обробляти польські комітетові. Та вони запротестували проти того, щоб зачислювано їх до Поляків, маючи надїю, що таким чином позбудуть ся й побажаної опіки. Анґлїйцї звернули увагу на їх окремішність, не кликали до польського делєґата, але незабаром спровадили якогось Поляка з Варшави, котрий умів і по "малоруськи" і сей підняв ся наново пропаґанди. Та не зважаючи на всї намови, ніхто з Славян не записав ся до анґлїйської армії; бодай Бурлакови не відомо про се. Хиба тільки деякі виїмково пішли на роботу до фабрик муніції у Лондонї.
Коли Москалї зайняли Галичину, а вкінцї упав і Перемишль, між Анґлїйцями була велика радість. Вони тїшили ся, викрикували "велика сила". Але коли прийшло ся їм уступати з Галичини, а союзні війська зайняли й Варшаву, тодї Анґлїйцї мовчали, а полонепі питали: Чому тепер не кричите "велика сила"? Анґлїйцї злостили ся й відповідали з неохотою: "дурний Москаль!".
У тій неволї перебув Бурлак коло півтора року. Аж раз знову над'їхав американський консуль, аби звидїти табор. Тим, що найбільше хорували й часто бували в шпиталї, велїли зголосити ся до канцелярії. Зголосив ся і Бурлак. Їх оглядала комісія й щось у тиждень по виїздї консуля їх увільнено з неволї та відіслано до вітчини.
Усїх виїхало коло 200 людей, між ними тридцять Українцїв з ріжних сторін Галичини й Буковини. В Лондонї запровадили бранцїв кождої народности до свого комітету, де в його рідній мові списано протоколи, виготовлено папери і т. д. Для Українцїв був Ruthen-Komitet, де говорено по українськи. Папери були наразї спільні для всїх. У Голяндії щойно списали їх наново й одних вислано до Нїмеччини, а инших до Австрії.
В Австрії Бурлака призначено до Ґмінду, де побув лиш чотири днї, й поїхав як робітник до фабрики мунїції недалеко Відня. Українцї-робітники сеї фабрики мали львівські газети, з котрих Бурлак довідав ся, що у Віднї формуєть ся нова стрілецька сотня. Зголосив ся до стрільцїв і 28 мая вже відїхав до стрілецької кадри до Галичини.
Симпатичному, щирому, свідомому патріотови-стрільцеви, що по стільки пригодах таки діпняв своєї цїли, хай нам буде вільно побажати як найкращого успіху серед нових обставин: добути слави та щасливо вернути до своєї родини, про яку не має жадної вістки від початку війни!
[Вістник Союза визволення України]
21.05.1916