Франко на тлі епохи

І

Розвиток капіталізму в Галичині відбувався так званим пруським шляхом, якто шляхом еволюційного переростання панщизняного фільварку в капіталістичний. Скасування панщини 17 квітня 1848 р. стало джерелом поступової експлуатації галицького селянства. На протязі 40 років (1858—1898) селяни сплатили польській шляхті майже чверть міліона "ринських" за власну землю, на якій працювали з діда-прадіда і яку з цісарської "ласки" дістали в момент, коли Габсбургська монархія стояла під загрозою народної революції. І не тільки за землю платили селяни польським панам. Вони платили їм ще й за "право пропінації", тобто за монополію продажу горілки, яка належала до феодальних привілеїв шляхти і яку селяни повинні були "викупити"!

Зрозуміло, що при розмежуванні панських і селянських земель, поміщики, які гостили в себе, годували і поїли цісарських геометрів, одержали найкращі грунти, а селянам залишити найгірші. Крім того, цісарський уряд, що відстоював інтереси польських панів, позбавляв селян т. зв. сервітутів: відвічного права пасти селянську худобу на фільварочних пасовиськах та користуватися фільварочним лісом. Таким чином, у селян відібрали можливість розводити худобу — основу роздрібного сільського господарства.

В такому становищі галицьке село швидко стало жертвою найбільш варварських, руїнницьких форм капіталістичної експлуатації. З панщизняних рабів селяни стали "вільними" наймитами, які примушені були ходити на роботу "до двору" — "на панське" та на інші заробітки. Вони впадали в борги, приватні, податкові та банкові. Лихва — індивідуальна й "організована" — стала щоденним гостем у селянському дворі. Під кінець ХІХ сторіччя заборгованість селянських господарств у Галичині досягла 30 процентів усієї вартості майна. Тисячі і десятки тисяч селянських дворів було продано за борги, "на ліцитації". Їх земля переходила в руки буржуазних спекулянтів та нового класу сільських п'явок — куркулів? Одночасно розвиток капіталістичної промисловості руйнував старі домашні промисли галицького села.

Але капіталістична індустріалізація Галичини розвивалася дуже повільними темпамиВ економічній відсталості Галичини цісарський уряд зробив усе, щоб закріпити цей стан — щоб створити в Галичині ринок збуту для виробів австрійської промисловості. Ось чому Австрія сприяла в Галичині розвиткові лише таких галузей промисловості, конкуренція яких не загрожувала австрійським капіталістам і які були необхідними з точки зору австрійського капіталізму. Через те Галичина розвинула здебільшого тільки нафтову, лісну та харчову промисловість.

Промислова відсталість країни гальмувала природний при капіталізмі процес відпливу безземельного селянства до міст. На селі зростала величезна маса злидарів. Сотні тисяч емігрували до Америки, решта голодувала і лише невеликій частині вдавалось найти заробітки в промисловості. 3 цих "щасливих" утворився галицький пролетаріат, робітники нафтових промислів, тартаків тощо.

ІІ

Політичний режим у Галичині був відображенням її економічного становища — сільськогосподарської колонії австрійського капіталізму. Влада була в руках польської шляхти, тісно зв'язаної з високою цісарською бюрократією і з римсько-католицькою церквою. На чолі польської шляхти стояли великі пани-магнати, організовані в могутню партію "станьчиків". З рядів цієї партії вийшло багато австрійських міністрів, намісників, єпіскопів. Польська шляхта була вірною підпорою цісарського престолу і передовим загоном реакції.

Польська буржуазія була в Галичині порівняно дуже слаба й покірлива. Вона зродилася пізно, і тому її лібералізм і демократизм був обмежений страхом перед приступаючим уже до самостійної боротьби молодим пролетаріатом.

Польські реакціонери, які навіть слухати не хотіли про відірвання від Австрії, які відхрещувались від усієї національно-визвольної традиції польських повстань, які всяку думку про визволення польського народу вважали божевіллям — проти українців виступали з "патріотичним" лозунгом "оборони польського стану посідання". Політика польських панів, що спиралася на австрійські штики, суди і тюрми, а також на католицьку церкву, прагнула до цілковитого знищення не тільки української культури, але й самого українського народу. Ополячення українців було бойовою програмою польської шляхти і цісарського уряду.

Національне відродження серед галицьких українців, що почалося ще в 30-х роках ХІХ сторіччя, було виразом прогресивної тенденції нових часів. Відомо, що розвиток капіталізму викликав в усіх країнах могутній зріст національної свідомості. Українське національне відродження в Галичині було також наслідком розкладу феодальних порядків. Воно принесло галицьким українцям великі досягнення в області національної культури. Від "Русалки Дністрової" до "Просвіти" український народ в Галичині пройшов великий шлях розвитку й творчості, здобув свідомість своєї національної єдності з Придніпрянщиною, література і наука якої дали величезний поштовх духовному життю Західної України. Могутнє слово Шевченка, твори інших наддніпрянських письменників, їх щирий демократизм вплинули на піднесення національної свідомості по цей бік Збруча. Ця свідомість розвивалася і міцніла в повсякденній боротьбі з польською шляхтою та її союзницею — австрійською бюрократією. Боротьба велася за українську школу, рівноправність української мови тощо. Зростала в цій боротьбі українська література і преса, організувалися культурні товариства й установи.

Але процес національного відродження гальмувала його внутрішня слабість і міщанська обмеженість, з якої виникала неймовірна вузькість його суспільних та політичних обріїв. Буржуазна інтелігенція, яка очолювала цей рух, здебільшого парохіальне духовенство, адвокати, австрійські урядники, була тисячами ниток зв’язана з державним апаратом монархії, від якої була матеріально залежна. З другого боку ця інтелігенція бачила підпору української народності у греко-католицькій церкві, яка разом з римським костелом вірно служила габсбургській династії, що захищала класові інтереси польської шляхти і повністю підтримувала її антиукраїнську політику.

Таким чином, у своїх національних прагненнях українська "народовецька" буржуазна інтелігенція рахувала якраз на ті політичні сили, монархію і церкву, що були природною надбудовою цього суспільного ладу, змістом якого було соціальне й національне поневолення широких мас українського народу в Галичині. Відірвана від селянсько-робітничих низів, народовецька інтелігенція не могла повести справжньої визвольної боротьби проти польської шляхти й австрійської монархії. Буржуазне народовецтво, при всіх своїх заслугах в справі національного відродження Галичини, неминуче розвивалося в напрямі націоналістичної угоди і капітуляції перед ворогом.

Цю міщанську обмеженість народовецького руху використало реакційне москвофільство, яке у другій половині XIX сторіччя здобуло значні впливи серед галицької інтелігенції і принесло чималу шкоду справі національного відродження. Москвофіли вміло використовували невдоволення на селі, антиавстрійські настрої в народних масах, для розгорнення широкої агітації на користь царського самодержавства. Вони пішли на царську службу, провадили в Галичині антиукраїнську політику царизму, заперечували існування українського народу й замість дружби і спільної боротьби українського та російського народів за визволення, пропагували русифікацію українців, великоросійський шовінізм, підкорення царській реакції. Гальмуючи, таким чином, визвольну боротьбу галицьких українців, москвофіли добре заслужилися польським магнатам і австрійській монархії. З другого боку, вони дали реакційним націоналістам з народовецького табору нагоду до шовіністичної антиросійської агітації, якою українська буржуазія в Галичині прикривала свою антинародну політику угоди з Австрією і капітуляції перед польськими поміщиками.

ІІІ

Коли молодий Франко почав свою літературну діяльність, суспільні і політичні протиріччя на галицькому грунті вже виявилися досить яскраво. Винищуючі наслідки капіталізму на селі, злидні пролетаріату на одному полюсі, зріст багатства посідаючих класів на другому — усе те показувало, що чисто "культурницька" діяльність буржуазних народовців неспроможна розв'язати будьяке питання галицької дійсності. Соціальний зміст національного поневолення і разом з тим прискорена класова диференціація всередині українського суспільства викликали радикалізацію української молоді, яка вступає на шлях демократії і соціалізму.

Велике значення мало в цьому процесі народження серед львівських робітників соціалістичного руху. Українці, поляки, євреї гуртувалися під одним прапором класової боротьби.

Ця боротьба характеризує всю діяльність Франка. Це була класова боротьба пролетаріату і бідного селянства з буржуазією, — боротьба, що прийняла не тільки літературний, але й відверто політичний характер. Українська буржуазія разом з польською шляхтою, австрійською поліцією і москвофільськими чорноризниками запекло й люто поборювала молодого українського письменника, що насмілився разом з польськими і єврейськими соціалістами й демократами виступити за соціальне і національне визволення українського народу. Українська буржуазія, яка вірно служила польським магнатам та їх австрійським опікунам, не могла стерпіти щирого інтернаціоналізму Франка. Викинутий з "Просвіти", бойкотований "порядним товариством" українських адвокатів і попів — великий Каменяр майбутнього знайшов підтримку в колах польської демократії, писав у польські прогресивні газети і журнали, працював серед польських робітників.

"Тільки ж Франко, — писав Драгоманов, — не виключає з кругу своїх картин неукраїнських постатей, що бідують поряд з нашим українським робітником у поті чола. Він показує нам і польського, і єврейського, і циганського бідолаху і тим звертає на них увагу освічених українців, як з другого боку примушує і освічених поляків та євреїв братись до української книжки, щоб побачити життя людей однієї з ними породи... Недарма ж повісті Франкові перекладаються на чужі мови (польську, російську, німецьку) більше, як чиї інші з нашого теперішнього письменства".

Бо глибоко ідейна і реалістична творчість письменника-борця була виразом істотних вимог класової боротьби його часу. Весь свій талант Франко віддав, як сам пише, — справі "змалювання образу нашої суспільності в різних її верствах, у різних змаганнях, працях, заробітках, стражданнях, поривах і ілюзіях та настроях". Його реалізм був прямим протиставленням конвенціональній і сентиментальній літературі буржуазних народовців, що боялися дійсності, боялися життя, боялися живої правди — бо ця правда говорила проти них, показувала протиріччя, роздираючі буржуазне суспільство, викривала всю беззмістовність міщанської літератури.

"Безкласовий" характер народовецької ідеології, народовецького "культурництва", народовецької літератури прикривав, як завжди, класову буржуазну суть цього руху, вожді якого мали для Франка і його творчості тільки одне почуття: ненависті, страху.

Але не для них писав Франко. Адже він сам хотів, "щоб ті оповідання, прості та подиктовані сучасною та громадською думкою, пішли не лише до рук нашої інтелігенції, але також під селянські стріхи, і всюди будили те саме почуття, що було імпульсом до їх писання на протязі цілої чверті століття — почуттям класової й національної свідомості".

В його творчості, в його суспільній діяльності проявилися прагнення і сподівання нового класу, що виступив тоді уперше на відсталому грунті західноукраїнського життя. І як цей клас протиставив себе усім визискувачам без огляду на їх національну й церковну приналежність, так і Франко-письменник виступає у своїх творах проти всіх гнобителів: польських, українських і єврейських. Польський поміщик, єврейський нафтовий капіталіст, український буржуазний адвокат, куркуль і піп, цісарський урядник і жандарм — усі вони вороги цих знедолених ріпників, селян, мулярів, героїв його оповідань і повістей.

Цей глибокий інтернаціоналізм письменника, що проявився також у його публіцистиці та в листуванні з передовими поляками (наприклад з Елізою Ожешко), був нерозривно зв'язаний з його любов'ю до українського народу, з його боротьбою за краще майбутнє України. Він перший на Західній Україні зрозумів, що не тільки соціальне, але й національне визволення і возз'єднання українського народу можливе лише на шляху щільної, класової боротьби українських, польських і єврейських трудящих проти спільного ворога — капіталу.

Історія повністю підтвердила цю глибоку віру великого Каменяра.

[Вільна Україна]