15-23 квітня 2016 року у Львові проходив вже другий Фестиваль Музичного Мистецтва «Академія» («Молоді – молодим!»), організатором і центральним фігурантом якого була Львівська музакадемія. Звичайно, гасло «Майбутнє за молоддю» – розповсюджений тренд; тим не менш, за допомогою такої кампанії музакадемія може похвалитися своїми найкращими вихованцями – ідея подібного фестивалю у Львові дійсно є влучною. На «Академії» були представлені більшість колективів і окремих музикантів ЛНМА. І хоч багато прізвищ, представлених в програмі, рідко кому серед львівських меломанів відомі, але смарагд можна знайти і в піску: варто давати шанс молодому поколінню, якому нелегко потрапити на велику сцену, і призвичаїтись до неї для майбутніх концертів. Тож я відвідав заключний концерт фестивалю, на який, згідно логіки та анонсів, організатори залишили найкращі зразки своєї діяльності. Пишу про цей концерт, покладаючись на власні враження, і не претендуючи на об’єктивність в останній інстанції.
Програма закриття фестивалю складалася з творів провідних професорів кафедри композиції ЛНМА ім. М. Лисенка – Мирослава Скорика, Віктора Камінського та Богдани Фроляк (хоч може, на фестивалі з гаслом «Молоді – молодим» вартувало би представити твори студентів чи випускників цієї кафедри?.. ). Також до списку авторів додали А. Копленда, і цей добір не зовсім мені зрозумілий. Але: це ж фестиваль музичного мистецтва, а не бенефіс львівського композиторського бомонду. Грав студентський камерний оркестр «Академія», концертмейстер – Артур Микитка, солювали Назарій Пилатюк (скрипка), Микола Гав’юк (скрипка), Максим Барабах (кларнет), Андрій Гуменний (саксофон), диригував Ігор Пилатюк.
Попри ажіотаж навколо фестивалю та заключного концерту, слухачів було зовсім небагато – навіть пів залу не набралось. Не дивно, що серед аудиторії переважав студентський контингент – все-таки колеги грають, треба їх підтримати. Того ж 23-го квітня в академії проходив День відкритих дверей, де майбутні студенти могли би познайомитись зі своїми майбутніми викладачами, і взяти в них пробні уроки. Але й абітурієнтів тут не було видно. Були натомість присутні професори академії, їх колеги, знайомі колег і кілька товаришів музикантів. Видно – зрозумів я вже по концерті – львівська публіка нарешті навчилася заздалегідь розрізняти якість концертів.
Камерний оркестр «Академія» має довгу й цікаву історію. Зараз сюди відбирають найперспективніших струнників, майже всі студенти й випускники І. Пилатюка грали в цьому оркестрі, за що його часто називають «придворним». Шкода тих дітей, бо керівництво на них «їздить», і вони світу білого не бачать поза заняттями оркестру. Щороку склад змінюється – хтось випускається з академії, приходять нові студенти, а традиція й рівень роботи в оркестрі лишаються стабільними завдяки керівнику Артуру Микитці. Вийшовши на сцену (мабуть, згідно тих-таки традицій) оркестр не вважав за необхідне провести ритуал настройки; не настроювались оркестранти і протягом всього концерту – строяться тільки слабаки. Тож фальші трохи було.
Розпочався концерт ніяким не твором, а проповіддю священника, який почав свій спіч словами «Не говоритиму про музику...»
Після прозвучала прем’єра Покаянного псалма Мирослава Скорика, присвяченого «Всім полеглим за Волю України» – і це було шляхетно. Оркестр грав дійсно злагоджено й однорідно – видно було, що студенти вишколені не п’ятьма репетиціями по дві години. Розуміючи, що грають саме студенти, дозволяєш собі зробити знижку щодо їх промахів; але от на хиби диригента, народного артиста України Ігора Пилатюка якось очі не закриваються – бо, як на мене, їх була маса. Багато відомих диригентів твердять: найкраще й найцікавіше працювати зі студентськими оркестрами. Вони може й не професіонали оркестрової справи, зате повні ентузіазму і бажання; а також вони ніколи тобі не скажуть, що час репетиції вийшов. От і тут молоді обличчя були сповнені відповідальності й страху.
Далі був виконаний Концерт для кларнета, струнних, арфи й фортепіано згаданого американського композитора-модерніста литовського походження Аарона Копленда (хоч пані конферансьє Концерт назвала потрійним, арфа й фортепіано тут не були сольними інструментами). З першої ноти арфи стало зрозуміло, що чистого арфового звуку тут не буде: просто немає у Львові інструменту за якістю наближеного до нормального. Хоч соліст і оркестр (поза арфою) грали чисто й злагоджено, музика Концерту була рівно-метричною й малоцікавою з точки зору аґоґіки та власне «музичності». Таку інтерпретацію можна потрактувати недосвідченістю студентів, та ініціатива такої розміреності все таки йшла від диригуючого ректора. Кларнетист не раз намагався надати музиці Копленда якоїсь гнучкості, вишуканості, та оркестр і диригент на ці «потуги» не звертали уваги. Максим Барабах хоч і педантично, та дещо по-студентськи грав свою партію, але вона була виконана майстерно, і каденція Концерту вдалася дійсно вишуканою (напевне тому, що соліст грав без супроводу оркестру). Звичайно ж, баланс між солістом і таким оркестром не міг бути відповідним. У фрагментах з яскраво-насиченою фактурою оркестр злітав і нісся світ за очі, а безпунктний, незрозумілий жест диригента сприяв цій хаотичній вакханалії: ніхто з оркестрантів не розумів, що то за музика і що взагалі відбувається. З рухів Ігора Пилатюка зовсім не ясно було, чого саме він вимагає від оркестру; часто схема була нерегулярною і збивала оркестр замість наставляти – оркестранти й так не завжди давали собі раду з масою нот в своїх строкатих партіях.
Тут варто було б зробити в концерті перерву, та організатори вирішили не поділяти його на відділи. Наступною в програмі була Партита-медитація Богдани Фроляк. Назарій Пилатюк своєю грою одразу дав зрозуміти: на скрипці багато що можна грати й одним пальцем, особливо якщо додати до деяких нот прийом overpress (хоч переконаний: композиторка цього прийому не вказувала). Партія другої скрипки, яку виконував Микола Гав’юк в І частині твору, написана була настільки нецікаво, що про неї нічого навіть сказати. З огляду на те, що Партита-медитація писана для двох солюючих скрипок зі струнним оркестром, різниця між виконанням скрипкових партій була відверто разючою – партія Миколи Гав’юка цілковито зливалась з оркестровим полотном, підпорядковувалась йому; натомість перша скрипка за балансом і інтенсивністю була на кілька голів вищою і надто виділялась поміж всієї музики.
У порівнянні зі строкатістю попереднього Концерту Копленда, твір Фроляк був страшно повільним, не динамічним, а подекуди – нудним; або ж його так грали музиканти. У швидкій ІІІ частині, яка є прямою алюзією до Партити Вітольда Лютославського, солісти нарешті могли показати свою майстерність, та оркестр їх постійно перекривав своїм «криком». Як на мене, одна з солюючих скрипок у інструментуванні твору все ж зайва. Загальне враження від прослуховування Партити-медитації лишається добре і свіже. Але якби музиканти дозволяли собі менше динамічних коливань, їм вдалося би краще передати рівну розміреність, вкладену композиторкою у означення «медитація».
Наступною була виконана прем’єра поеми «Мольфар» для саксофона й струнних Віктора Камінського. І тут усі присутні в залі ніби опинилися на якомусь мадярському весіллі з піснями послідовників Іво Бобула. Я не маю упереджень щодо естрадної музики, але вважаю, що не можна змішувати грішне з праведним – тому давати якісь критичні зауваження щодо виконання цього твору не вважаю доречним. Лиш хотів би сказати, що пропонувати такий музичний продукт як зразок сучасного академічного мистецтва – це зневага до львівської публіки.
На закінчення концерту оркестр виконав ще один подібний хіт Віктора Теличка «Прогулянка денді», етимологію назви якого диригент довго пояснював публіці, маючи її невідомо за кого. Звісно, тут вже філармонійний академічний концерт перетворився на «Пилатюк-шоу» з театральними фрагментами – гупанням ногами, вставанням з крісел оркестрантів, плесканням в долоні... Хоч студенти грали майже чисто й разом, концертмейстер Артур Микитка три ноти свого соло відверто прошкрябав – видно, техніка overpress в ЛНМА є популярною. Атмосфера концерту швидко стала нагадувати зустріч якоїсь дивної секти з американських фільмів жахів, тож чутливим глядачам довелось якнайшвидше покинути концертний зал ім С. Людкевича…
Отож, шановні абітурієнти, якщо вам так подобається місто Львів, і ви хотіли би навчитися музичного мистецтва – будь ласка, оминайте Львівську музичну академію ім. М. Лисенка, вступайте в Католицький Університет чи Університет імені Франка – там ви більше навчитеся музики, і над вами принаймні не знущатимуться. Хоч, з іншого боку, можете сприймати таку освіту як випробування – стати музикантом, не зважаючи ні на що.
26.04.2016