Сто років тому, у Великодній понеділок, 24 квітня 1916 року ірландські патріоти підняли повстання проти британського панування. Найбільшого розмаху збройна боротьба осягнула у Дубліні – столиці Зеленого Острова.
Ірландія на той час уже кілька століть перебувала під пануванням Великої Британії. Англійці запровадили на острові жорсткий окупаційний режим, намагаючись придушити будь-які спроби боротьби ірландців за незалежність. Аграрне перенаселення, безземелля, голодомори, політичні переслідування змушували мільйони ірландців залишати свій край і емігрувати до США, Канади, Австралії та інших країн. Якщо за переписом 1841 року населення Ірландії становило 8,2 мільйона, то до 1914-го на острові залишилося 4,4 млн. ірландців.
"Ірландія бореться з голодом". Ілюстрація 1890 року
На початок ХХ століття була вже майже витіснена з ужитку ірландська (гельська) мова, замість неї запроваджували мову поневолювачів – англійську. Релігією більшості ірландців залишалася римсько-католицька, наперекір якій насаджували офіційну – англіканську.
Кілька разів ірландці повставали проти англійського панування, але англійці жорстоко придушували ці повстання. Водночас помірковані ірландські політики висували у британському парламенті вимоги запровадити для Ірландії автономне самоврядування, відоме у нас як «гом-руль» (Home Rule).
Врешті решт 25 травня 1914 року Палата громад лондонського парламенту ухвалила закон про гом-руль. Але й це часткове самоврядування не було запроваджене у життя, бо у серпні Велика Британія оголосила війну Німеччині – почалася «Велика війна», названа пізніше Першою світовою.
Поміркований політик, лідер Ірландської парламентської партії Джон Редмонд поспішив заявити про підтримку ірландцями Великої Британії у війні: "Редмонд і склав таку історичну заяву, котрої опісля гірко пожалує: «Для оборони оголошених тут ідей визволення поневолених націй анґлійський уряд може сміло забрати з ірландської території все військо до останнього солдата; береги Ірландії боронитимуть її сини»... Це дійсно була поважна історична хвиля в житті Ірландії, а цю хвилю вона радо поблагословила сотнями тисяч своїх синів, що пішли скласти свої голови за будуче довго неволеної Вітчизни. Вони повірили Англії, повірили в останнє, що в світовій війні й справді викується їхня доля, в Ірландії запанував нечуваний підйом, а боротьбу на фронті ірландці вважали остаточним викупом за долю Батьківщини" – писав український дослідник Федір Крушинський у книжці, виданій в Парижі ¹.
Гом-руль відклали спочатку на 12 місяців, а потім – "до закінчення війни". Більшість ірландських вояків хоробро воювали в лавах британської армії у Франції, відзначились вони і в Дарданельській операції. Хоча лондонський уряд так і не наважився запровадити в Ірландії загальну військову повинність, як у Англії чи Шотландії.
Роджер Девід Кейсмент
Частина ірландців розраховувала на перемогу у війні Німеччини, яка мала би сприяти їхній боротьбі за незалежність. Ірландський політик і дипломат сер Роджер Девід Кейсмент (Roger David Casement, 1864–1916) до 1913 року перебував на британській дипломатичній службі, був консулом у країнах Африки та Латинської Америки. Пізніше став одним із засновників парамілітарної організації "Ірландські охотники. Восени 1914 року він перебрався через Норвегію до Німеччини, де вів перемовини з канцлером Теобальдом фон Бетманом-Гольвеґом. Кейсмент пропонував створити Ірландську бригаду з полонених ірландців, переправити її та озброєння для "Ірландських охотників" до Ірландії.
Повстання планувалося на кінець квітня 1916 року. "У великодну суботу до ірландського берега на німецьким кораблі прибув Кесмент. Англійці були вже попереджені й арештували Кесмента разом з транспортом привезеної ним зброї. Рівночасно англійські сторожеві кораблі потопили другий корабель зі зброєю для Ірландії" ².
Насправді було дещо інакше. Р.Кейсмента та двох його спільників заарештувала 21 квітня біля села Банна на західному узбережжі острова, вже після того як вони висадилися в Ірландії з підводного човна U-19. Натомість транспорт зброї (20 тис. рушниць та 10 кулеметів) перевозив німецький корабель "Libau" («Лібава»), який замаскували під норвезьке судно "Aud", британці захопили у затоці Трелі-Бей (Tralee Bay) в ніч з 20 на 21 квітня.
Отже, "Ірландські охотники" не змогли отримати жодної допомоги від німців. Але все ж таки у Великодну неділю (23 квітня) зібралася в Дубліні у Liberty Hall військова рада "Ірландського республіканського братства", яка вирішила розпочати повстання й обрала Тимчасовий уряд Ірландської Республіки. Цей уряд прийняв "Універсал проголошення Республіки" (див. Додаток).
Наступного дня, зранку 24 квітня "Ірландські охотники" й інші повстанські формації чисельністю до 1200 осіб зайняли важливі стратегічні об’єкти в Дубліні: "Революціонери вмить зайняли чудовий палац центральної почти, суд, мійський ратуш, найважніщі адміністративні уряди й кілька найважніщих стратегічних пунктів. А через кілька хвилин телеграфне й телефонне сполучення між Дубліном і Лондоном було перерване. Англійський окупаційний гарнізон заметушився. Над Дубліном замаяв зелений прапор Ірландії, а на стінах будинків столиці з'явилися величезні відозви – перший універсал тимчасового уряду Ірландської Республики, що проголошував незалежність ірландської нації й держави" ³.
До плану центру Дубліна:
1. Liberty Hall; 2. Поштовий палац (General Post Office); 3, 4. Редакції газет "The Irish Catholic" та "Irish Independent"; 5.Універмаг "Clery and Co"; 6. Друкарня "The Irish Times"; 7. Залізничний двірець; 8. Шпиталь; 9. Будинок чотирьох судів; 10. Шпиталь "Ротонда" – останній пункт опору.
Повстанці не змогли зайняти залізничних двірців і Дублінського замку. Не підтримала їх і більшість мешканців міста (чи не нагадує це ситуацію українців у Львові в листопаді 1918 року?).
Британські вояки за барикадою. Дублін, 1916
25 квітня в місті запровадили воєнний стан. Командувач британських сил Вільям Лоу мав на той день у місті 1269 вояків. Але швидко прибували підкріплення з Белфаста, Ліверпуля й інших гарнізонів. До кінця тижня британці зібрали в Дубліні до 16 тисяч вояків, артилерію, навіть танки та броньовані автомобілі.
Британський панцирник на вулиці Дубліна
У середу 26 квітня канонірський корабель "Гельга" увійшов в річку Ліффі й розпочав обстріл зайнятих повстанцями будинків. Обстрілювали місто і гармати британських сухопутних сил. Натомість повстанці не мали артилерії.
Британська барикада в Дубліні. 1916
Найбільші бої точилися за будівлю Поштового палацу та Чотирьох судів. Але 29 квітня, оцінивши безнадійність подальшого опору, командувач повстанців Патрік Пірс змушений був підписати капітуляцію та наказав скласти зброю.
Середмістя Дубліна після повстання
Дублінське повстання підтримали в деяких невеликих містечках Ірландії (Ашборн, Енніскорті). Натомість у таких важливих центрах, як Белфаст і Корк, не вдалося організувати збройні виступи.
Загалом у ті дні загинули 64 повстанці, 116 британських вояків, 16 поліціянтів, понад двісті цивільних осіб. Поранених було значно більше. Британські власті заарештували понад 3,5 тисячі ірландців. Більше половини з них відпустили, а 1480 людей інтернували до таборів в Англії.
90 людей засудили до смертної кари. Але виконали вироки лише 15 особам. Решту засудили на довічне ув’язнення. Від 3-го до 12 травня були розстріляні: Патрік Пірс, Томас Кларк, Томас МакДона, Джозеф Планкетт, Вільям Пірс, Едвард Делі, Майкл О’Ханрахан, Джон МакБрайд, Імон Кент, Майкл Маллін, Шон Гьюстон, Конн Колберт, Джеймс Коннолі та Шон Макдермотт. А 3 серпня повісили Роджера Кейсмента.
Серед засуджених до розстрілу була і графиня Констанція Жоржина Маркевич (1868–1927). Вона походила з родини баронета Генрі Ґор-Бута. Студіювала мистецтво, займалася доброчинною діяльністю, боролася за права жінок. У Парижі познайомилася з художником з України, "графом" Казимиром Дунін-Маркевичем. Він народився в містечку Животів (тепер це Вінницька область) в шляхетській родині, яка мала там маєток. Але графського титулу насправді не мав. Констанція одружилася з Маркевичем 1900 року, в них народилась у них донька Мейв, виховували також сина від першого шлюбу "графа" – Станіслава. У 1903 році подружжя переїхало до Дубліна.
Констанція з 1908 року брала участь в ірландських національних організаціях, заснувала скаутську організацію "Герої Ірландії" (багато з її членів вступили потім до "Ірландських охотників"). Займалася контрабандою зброї для майбутніх повстанців. Особисто пошила національний прапор, який потім підняли над Поштовим палацом.
Під час Великоднього повстання Маркевич командувала загоном, який тримав оборону до остаточної капітуляції, керувала спорудженням барикад. Військовий трибунал засудив її до розстрілу, який згодом замінили довічною каторгою. Але вже у 1917 році її звільнили за амністією.
1918 року Констанція Маркевич стала першою жінкою, обраною до Палати громад британського парламенту від партії Шинн Фейн («Ми самі»). Автоматично вона стала депутатом першого парламенту Ірландії – Дойл Ерен (Dáil Éireann), який 21 січня 1919 року (майже «День злуки» в Україні!) проголосив незалежність. Але Британія не визнала Ірландську Республіку, і на острові розпочалася нова війна. Врешті-решт 6 грудня 1921 року в Лондоні було підписано компромісний договір про припинення війни і визнання незалежності. З британського боку угоду, зокрема, підписали прем’єр міністр Девід Ллойд-Джордж, міністр у справах колоній Вінстон Черчилль. Президент Ірландії Імон де Валера уповноважив до цих перемовин міністра закордонних справ Артура Ґріффіта, міністра фінансів Майкла Коллінза й інших делегатів.
Ірландська Вільна Держава стала незалежною, але на правах британського домініону – як Канада чи Австралія. Крім того, від неї був від’єднаний Ольстер, населений переважно протестантами. З цим не могла погодитись частина ірландських республіканців на чолі з Е. де Валера. І розпочалася нова війна – тепер вже громадянська, поміж самих ірландців.
Констанція Маркевич у 1919–1922 роках працювала на посаді міністра праці Ірландії, але залишила цю посаду, бо перейшла на бік республіканців. Братовбивча війна тривала до 1923 року. Республіканці програли...
Констанцію обирали ще до ірландського парламенту у 1923 та 1927 роках. У тому ж 1927-му вона померла від сухот.
Казимир Дунін-Маркевич, чоловік Констанції Маркевич (автопортет)
Її чоловік ще 1913 року повернувся в Україну, потім перебрався до Варшави, де помер у 1932 році.
Великодне повстання 1916 року було придушене британським військом. Але ірландці не змирились і таки вибороли для себе незалежність у 1921-му. А у 1938-му вийшли зі складу Британської Співдружності і нарешті проголосили суверенну державу – Ірландську Республіку.
ДОДАТОК
Універсал проголошення Республіки.
– Ірландці й Ірландки!
– На славу Божу й в імени хоробрих поколінь, що лишили нам свої заповіти й традиції, нашими устами Ірландія кличе всіх своїх вірних дітей під зелений прапор для оборони Волі.
– Організувавши й вишколивши своїх однодумців в тайних революційних товариствах, «Ірландський Республиканський Союз», вкупі з «Ірландськими охотниками» й громадянською армією – лічить сьогодняшній день за найкращу нагоду, щоб виявити нашу, організовану силу. Спираючись на неї, на поміч наших дорогих братів з Америки й на прихильність наших союзників у Европі – хоч лічимо в першу чергу на свою власну силу – ми розпочинаємо бій, певні перемоги.
– Ми оголошуємо право ірландського народу на свою землю й свою державу – суверенним і неподільним. Довге насильство чужинецького уряду над нашими правами не знищило й не відібрало в нас того права, бо його знищити може тільки повна заглада самого ірландського народу. Численні покоління нашої нації власною кров'ю покропили це право на національну й державну незалежність Ірландії, а протягом останніх століть шістькратно підтвердили це право ірландські збройні повстання.
– Беручи це право за підставу й ще раз перед цілим світом зі зброєю в руках підтверджуючи його, нинішнім нашим чином ми оповіщаємо Ірландську Республику незалежною й суверенною державою, віддаючи своє життя й життя наших товаришів по зброї справі боротьби за волю, добробут і славу Ірландії та піднесення її на гідне місце серед инших народів.
– Ірландська Республика має право на послух, котрого нинішнім універсалом вимагаємо від кождого ірландця й кождої ірландки. Ірландська Республика кождому своєму громадянинові забезпечує рівні права, релігійну свободу й однакове обходження, а ми підкреслюємо, що будемо працювати для добра цілої нації, всіх її частин, однаково дбаючи про всіх дітей Батьківщини й забуваючи про спори й ворожнечу, що їх так підступно й ретельно розвивав і піддержував між нами наш спільний ворог, чужинецький насильник, намагаючись навіть одірвати меншість од більшости народу.
– Доки збройний чин не створить відповідних обставин для покликання національного уряду й сталого законодавчого тіла від цілого ірландського народу, що вибере його вільним голосуванням як своїх синів, так і доньок, Тимчасовий Уряд Ірландської Республики, тут підписаний, виконуватиме всі військові й громадянські обовязки в Республиці, яко виразник народньої волі.
– Віддаючи долю Ірландської Республики під опіку Всевишнього, просимо в нього благословення нашій зброї та благаємо, щоб наставив нас, аби жаден слуга сьогодняшнього Чину не сплямував його полохливістю, нелюдським учинком, чи грабіжом. В урочисту хвилю історії – свідомістю й карністю, відданістю, жертвенністю для спільної ідеї – ірландська нація мусить показати себе гідною високого покликання.
Іменем Тимчасового Уряду:
Патрік Пірс, Том Клерк, Еамон Синт, Мек-Діармада, Джемс Коннолі, Томас Мек-Донаґ, Джозеф Планкет.
(Крушинський Ф. Національна революція в Ірландії – Париж, 1931. – С. 91-93).
ПРИМІТКИ
¹ Крушинський Ф. Національна революція в Ірландії – Париж, 1931. – С. 77.
² Григорович М. Як Ірландія здобула собі волю. – Катеринослав–Ляйпціґ, 1924. – С. 53.
³ Крушинський Ф. Національна революція в Ірландії – Париж, 1931. – С. 91.
24.04.2016