Напередодні другої річниці розстрілів на Майдані Сергій Горбатюк мав серед журналістів особливий попит. Адже управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури, яке він очолює, якраз і створене як єдиний центр з розслідування усіх злочинів, скоєних під час подій Революції гідності. І хоч за час, що минув, жоден зі злочинців досі не покараний, усе ж Сергій Горбатюк висловлює стриманий оптимізм в питанні успіху розслідування.
Щобільше, він користується довірою й підтримкою потерпілих майданівців. Користується настільки, що вони хотіли б бачити його новим генеральним прокурором. На сайті президента України від імені адвокатської дорадчої групи, громадської організації «Родина героїв Небесної сотні» та ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані зареєстровано петицію з проханням внести до Верховної Ради подання на призначення Горбатюка на цю посаду, яка за третину відведеного часу набрала вже майже половину необхідних підписів. З підтримкою цієї ініціативи виступило й міжфракційне депутатське об'єднання «Єврооптимісти».
Натомість керівництво ГПУ запропонувало потенційному кандидатові в очільники відомства «заслання» на Львівщину, на посаду обласного прокуратура. Горбатюк відмовився. Про це ми його також запитали, вже наприкінці нашої розмови. Але головною темою інтерв'ю було розслідування смертей на Майдані. І то не лише убивств майданівців, а й міліціонерів, які стояли з іншого боку барикад. Про них практично не говорять, але обходити їх увагою, на нашу думку, несправедливо і неправильно.
Сергій Горбатюк високий, трохи горбиться. З негучним голосом і поведінкою інтроверта. Під час розмови оперує напам'ять цифрами й деталями подій, про які розповідає. При тому складається враження, що він періодично прислухається сам до себе, інколи стишуючи голос настільки, що здається, нібі й говорить до себе. Але ловлю себе на думці, що ця зверненість «всередину», як не дивно, імпонує. Бо у ній немає намагання сподобатися, стати в позу чи зіграти роль. Але, як підтверджує інтерв'ю Сергія Горбатюка, це не заважає йому мати свою тверду позицію, яка може йти врозріз із панівною громадською думкою чи навіть у дечому — із чинним законом.
АМНІСТІЯ НЕ МОЖЕ СКАСОВУВАТИ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ НА МАЙДАНІ
- Перше питання з приводу подій на Майдані: чи встановлено, коли саме і яка сторона першою почала застосовувати зброю?
- Якщо говорити про вогнепальну зброю, то перші смерті — це 22 січня 2014 року, коли загинули Сергія Нігоян, Михайло Жизневський та Роман Сеник. У Нігояна вилучено з тіла картеч — тобто він загинув від мисливського патрона. Із тіла Романа Сеника вилучили патрон, який використовується правоохоронними органами для примусової зупинки транспортних засобів. У Жизневського — наскрізне поранення, але за різними ознаками, за нашаруванням металізації на одязі теж маємо всі підстави вважати, що це був патрон, який використовується для примусової зупинки транспортних засобів.
Це перші вбивства. На жаль, вони до цього часу не розкриті. Не встановлено, хто саме здійснив постріли. Хоча якщо брати вбивства Жизневського і Сеника, то основна версія — ці вбивства скоєні працівниками правоохоронних органів, тому що ті патрони, які використовувалися при вчиненні вбивства, не продаються широкому загалу, ці набої відразу після виготовлення постачаються до Міністерства внутрішніх справ.
- Але калібр цих набоїв підходить для звичайної міліцейської зброї?
- Так, ці набої можуть застосовуватись або у мисливській гладкоствольній рушниці, або у тій самій помповій рушниці «Форт-500» чи «ІЖ», які були на озброєнні у співробітників «Беркуту» та внутрішніх військ. Згідно з інструкціями, у цих помпових рушницях мають використовуватись ґумові кулі або ґумова картеч, але їхня модифікація дозволяє заряджати зброю як мисливськими набоями, котрі містять дріб чи картеч, так і тим самим патроном для примусової зупинки транспортних засобів. І дійсно, у той час зафіксовано видачу міліцейським підрозділам, що перебували в Києві, таких набоїв. Щоправда, за наслідками документальної ревізії начебто всі патрони на місці: як отримані, так і здані. Але детальніша перевірка з цього приводу ще триває. У першу чергу слідством розглядається версія — хоч категорично стверджувати не можна, — що це були постріли саме з боку правоохоронних органів. Тому що в той час, протягом січня, вогнепальних поранень у правоохоронців не було. Були тільки працівники міліції, постраждалі від дії «коктейлів Молотова».
Наступні жертви з вогнепальними пораненнями були аж 18 лютого, під час розгону вуличної демонстрації, що мала назву «мирний наступ до Верховної Ради з вимогою зміни Конституції щодо звуження повноважень президента країни». Акція почалася о 10-й годині, й сутички локалізувалися у Маріїнському парку, Кріпосному провулку, на вулицях Грушевського та Інститутській. Того дня і перші вогнепальні поранення, і перші вбиті були з боку протестувальників, починаючи із 11-ї години.
Загалом того дня від вогнепальних пострілів загинуло троє протестувальників, у їхніх тілах виявили мисливську картеч. Ще було 30 поранених. Щодо вбивства міліціонерів, то було вбито трьох. Вони загинули після 14-ї години, вже після того, як були смерті серед протестувальників.
Ми розділяємо події на те, що відбувалося до вечора 18 лютого — «мирний наступ» і розгін протестувальників під час цієї ходи, і на антитерористичну операцію, яка почалася нічним штурмом Майдану 18 лютого з 19-ї години вечора. Про підпал Будинку профспілок 19 лютого ми говоримо як про епізод саме цієї антитерористичної операції.
Щодо подій 20 лютого на вулиці Інститутській, то перші постріли лунали ще на світанку, з 5-ї години 30 хвилин. Однозначної картини немає: допитані працівники міліції вказують на те, що першими стріляли протестувальники, а протестувальники кажуть, що першими були постріли з боку міліції. Разом з тим, до 9-ї години дійсно було більше постраждалих серед працівників міліції. Було вже троє вбитих, а також зафіксовано до того часу близько 20 вогнепальних поранень — як наскрізних від нарізної зброї, так і картеччю від мисливських набоїв, а також від пістолетних патронів.
- Це лише серед працівників міліції?
- Так, це 20 лютого. І в цьому ж часовому проміжку — від 5:30 до 9:00 — вогнепальні поранення отримало десь біля 10 протестувальників. Хоча вони отримували велику кількість інших поранень — і від дії світлошумових ґранат, і від ґумових куль (хоч ними й заборонено стріляти вище пояса, правоохоронці це робили).
Чому я кажу про 9-ту годину? Тому що о 9-й годині з'явився штурмовий загін полку спеціального призначення «Беркут» київської міліції. Вони були озброєні автоматами Калашникова, зарядженими бойовими набоями. Вони застосовували цю зброю, і слідство їм інкримінує (вироку ще нема, категорично це стверджувати ще не можна), що внаслідок застосування ними цієї зброї загинуло кількадесят осіб. Загалом, між 9-ю та 11-ю годинами, — а оскільки потім було ще кілька пострілів, то кажемо, що до 17-ї, — загинуло 48 осіб. Іще 83 отримали вогнепальні поранення.
Тут ми вказуємо на те, що дійсно, до 9-ї години протестувальники стріляли. Тобто це ніби надає підстави для застосування зброї стосовно тих, хто застосовує зброю проти міліціонерів, згідно з законом про міліцію. Але! Враховуйте, де розташована консерваторія, звідки лунали постріли, і барикади, які виходили до стели, — а де діяла спецрота. Спецрота вийшла на майданчик перед Жовтневим палацом, тобто вона не намагалася локалізувати тих, хто [стріляв] з консерваторії чи тих, хто з барикади. Не робилося жодних кроків для того, щоб якимось чином відшукати винуватців і припинити стрільбу тих, хто застосував зброю проти міліціонерів, а відразу почалося ведення стрільби у бік невизначеного кола осіб, що є грубим порушенням всіх нормативних актів, тому що стріляти в натовп заборонено. Пізніше, відступаючи, вони перемістилися спочатку за снігову барикаду, а пізніше за бетонну. Вони були захищені — не було жодних ознак, що їхньому життю чи здоров'ю загрожує небезпека, — і здійснювали розстріл протестувальників, який бачив весь світ.
Враховуючи те, що така стрільба була нічим не вмотивована і вона призвела до великої кількості потерпілих, ми інкримінували бійцям цієї спецроти вчинення терористичного акту. Терористичний акт — це застосування зброї, вибухівки чи інших засобів для залякування населення, суспільства, для примушування до вчинення певних дій. На нашу думку, тут є ознаки саме терористичного акту, але остаточну крапку поставить суд. Зараз стосовно п'яти бійців «Беркуту» обвинувальний акт скеровано до суду, він розглядається у суді. Ще 21 «беркутівець» оголошений у розшук, а також оголошено в розшук п'ять керівників київської міліції, Міністерства внутрішніх справ, яким інкримінується організація цих злочинів. Це щодо подій 20 лютого.
- Про яку кількість загиблих з обох боків йдеться у контексті цих трьох днів, у тому загиблих від вогнепальних поранень?
- Загинуло 78 протестувальників, але при цьому четверо — внаслідок хронічної ішемічної хвороби серця. Певним чином, це [смерть через серцевий недуг] було спровоковане тими подіями. Два випадки — коли 18 лютого гнали людей на Інститутській і біля верхнього виходу метро Хрещатик виникла тиснява, тоді загинуло двоє осіб старшого віку, жінка і чоловік. Ще один чоловік загинув від серцевого нападу вранці 20 лютого. І ще один — 18 лютого, причина смерті — ішемічна хвороба серця, але смерть була в причинному зв'язку з побиттям, тому що в чоловіка була закрита травма грудей.
Крім того, зафіксовано смерть від колото-різаного поранення, від дії ґранати, двоє загиблих — від пожежі у Будинку профспілок.
Але 67 протестувальників загинули саме від поранень внаслідок застосування вогнепальної зброї. 185 протестувальників отримали вогнепальні поранення, але залишилися живі.
- Які дані щодо міліціонерів?
- Між 18 і 20 лютого загинуло 13 міліціонерів, 202 отримали вогнепальні поранення.
- Я знаю, що звучала інша цифра — 17 загиблих міліціонерів.
- Ми говоримо саме про події, що відбувалися в час протестних акцій. Тому що до числа загиблих зараховують і трьох «даішників», які були вбиті 19 лютого на виїзді з Києва. Ще одного працівника міліції вбили після вбивства Жизневського, Нігояна і Сеника. Правоохоронець повертався ввечері з райвідділу, це було далеко від Майдану, але всі речі залишилися з ним, у нього нічого не вкрали, отож одна з версій — помста за вбивство.
Якщо беремо саме Майдан, зіткнення під час протестних акцій, — то 13 загиблих серед правоохоронців.
- Ви казали, що не встановлено, хто з міліціонерів здійснював постріли 22 січня. І згадуєте також про постріли картеччю. Чи це означає, що встановити убивць не вдасться, як і тих, хто віддавав накази? Адже картеч — це не штатна зброя.
- Це не штатна зброя, справді. Мисливські патрони роздавалася не офіційно, і дійсно буде дуже складно встановити істину. Але ми сподіваємося все-таки до цього дійти. Є певне просування. Багато, звичайно, залежатиме від бажання тих, хто був поряд із можливими вбивцями, дати показання щодо цих злочинів. Бо не можна однозначно сказати, що якщо там стояло 200 правоохоронців, то всі вони були поєднані умислом на вбивство, тож прикриватимуть один одного. Хтось вчиняв убивство, хтось стояв поряд, він до цього непричетний, але якщо він тривалий час цього не розповідає, то вже можемо вважати, що він «покриває». Є у розслідуванні певні напрацювання, звичайно, хоча злочин дійсно складний для розкриття.
По-перше, якщо це вогнепальна гладкоствольна зброя, то відсутні методики ідентифікації картечі до ствола. І так само не можна прив'язати кулю для примусової зупинки транспортних засобів до ствола, тому що вона вилітає у пластиковому контейнері, і тому канал стволу не залишає на ній слідів. Тут тільки надія саме на показання працівників міліції чи тих осіб, що були поряд із особами, які вчиняли вбивства.
У нас були висновки експертиз про те, що в кожному з трьох випадків перших вбивств 22 січня постріли здійснювалися з відстані не більше трьох метрів. Це показали нашарування на одязі. Але, перевіривши різні версії, ми все-таки повторно перевіряємо висновки експертизи. Можливо, саме через те, що ми звузили коло до трьох метрів, ми не змогли вийти на конкретних вбивць. Зараз ми це допрацьовуємо, і сподіваюся все-таки розкриємо ці вбивства.
Слідство має дані про те, що відбувалася цілеспрямована роздача мисливських набоїв від керівництва правоохоронних органів для тих міліціонерів, які стояли на вулицях. Ці показання стосуються 18 лютого. Але можна припустити, що якщо цей факт мав місце 18 лютого, то такі дії були і в січні.
- Чи ведеться розслідування щодо тих 13 міліціонерів, убитих із вогнепальної зброї?
- Так, звичайно, однозначно ведеться. Справу про вбивства міліціонерів та завдання вогнепальних поранень було спочатку передано до головного слідчого управління МВС. Але це неправильно, адже вбивства протестувальників і правоохоронців пов'язані між собою, вчинялися в той самий час і мають досліджуватися в єдиному кримінальному провадженні. Тому як тільки було створене наше управління, ми відразу витребували це кримінальне провадження до себе і почали його розслідувати. Ми підходимо до цього ретельно і маємо певні напрацювання стосовно можливих підозрюваних осіб.
Однак ми не можемо говорити про затримання і про обвинувачення, тому що 22 лютого 2014 року Верховна Рада прийняла закон про амністію. Якою є загальна процедура амністії згідно з законодавством? Встановлюється причетна до злочину особа, їй повідомляють про підозру. Якщо є закон [про амністію], то справа передається до суду, і суд приймає рішення застосувати амністію. Тобто фактично особу визнають винною, але навіть без дослідження доказів застосовують амністію. У цьому ж законі написано, що справи за такими фактами навіть не повинні розслідуватися. Зокрема, за 348-ю статтею — зазіхання на життя працівника міліції.
Втім кримінальне провадження розслідується як звичайне умисне вбивство, за 115-ю статтею. Ми не можемо затримати цих осіб і не можемо повідомити їм про підозру, однак ми повинні чітко встановити, за яких обставин вчинялися вбивства — крім протестувальників, звичайно, і правоохоронців. Мусимо з'ясувати, чи застосування зброї проти правоохоронців було викликане необхідною обороною або крайньою необхідністю. В окремих випадках Кримінальний кодекс виправдовує такі дії і не вважає їх кримінально карними. Необхідна оборона — якщо існує реальна загроза життю і здоров'ю самої особи, крайня необхідність — застосування особою насильства для захисту життя і здоров'я інших людей чи майна. В таких випадках особа може спричиняти шкоду тому, хто нападає, аж до смерті (в залежності від ступеня небезпеки нападу), і їй за це не передбачена кримінальна відповідальність. Але щоб про це говорити, ми маємо встановити обставини вбивства. Або ж ми встановимо, що нема необхідної оборони чи крайньої необхідності, і вбивство працівника міліції не викликане ніякими обставинами, що виключають кримінальну відповідальність.
- Але ж навіть якщо буде встановлено, що не існувало крайньої необхідності, — притягти до кримінальної відповідальності неможливо? Бо є закон про амністію.
- Наразі так. Такий закон. І він прийнятий із порушенням вимог Кримінально-процесуального кодексу, Конституції. Застосовувати амністію — це право Верховної Ради. Однак вона не має права забороняти розслідування. Але Верховна Рада прийняла таке рішення, що ці справи за такими статтями, за такими фактами навіть не підлягають розслідуванню.
- Але ви їх розслідуєте…
- Але ми їх розслідуємо, тому що це потрібно для встановлення істини у справі. Тому що розслідування здійснюється за статтею 115 — просте вбивство. Це допустимо. Залишати це [без розслідування] не можна, не можна бути необ'єктивним, не можна бути одностороннім у розслідуванні цих злочинів, тому що не буде повної картини, і відповіді на питання, які ставить суспільство, не будуть повними. Наприклад, чи були провокатори, так звана «третя сила»…
- Ви відчуваєте тиск у зв'язку з тим, що провадите розслідування, якого не маєте провадити?
- Звичайно, тиск є. Скажімо, коли ми декілька разів викликали людей, які підозрюються у причетності [до вбивств], тому що вони хвалилися у соціальних мережах такими натяками, що вони причетні до вбивства працівника міліції, то виклик супроводжувався, по-перше, приходом під наші стіни групи підтримки, а по-друге, неґативним інформаційним супроводом: мовляв, ще не завершили розслідування вбивств протестувальників, а вже збираються судити їх за злочини проти правоохоронців.
- Є конкретна особа — Іван Бубенчик, який відверто заявляє, що стріляв з балкона консерваторії і вбив двох офіцерів. Прокуратура в особі вашого управління якось зреагувала на його зізнання?
- Так, звичайно. Він допитаний, з ним проведено слідчий експеримент. Він показав, що він і як робив. Відбудеться судово-балістична експертиза, яка має підтвердити або спростувати його слова стосовно тих епізодів, які він ніби вчинив. Хоча, знову ж таки, його покази стосовно обставин вчинення ним убивств не збігаються з окремими обставинами загибелі тих працівників міліції, які загинули того ранку. Тобто є певні суперечності, які дозволяють, скажімо, з певною долею сумнівів ставитись до його показів. Експертиза дасть чіткіші відповіді, наскільки він правдиво дав покази.
- Сам Бубенчик каже, що більше не має наміру з вами співпрацювати і не ходитиме до прокуратури.
- Для таких випадків є Кримінально-процесуальний кодекс. Для того, щоби розслідувати провадження, він надає повноваження правоохоронним органам здійснювати певний примус до тих учасників процесу, які не хочуть допомагати слідству, дотримуючись вимог закону. Якщо він не з'явиться, то слідчий звернеться до суду і буде здійснено привід його для проведення слідчих дій. Поставлених цілей ми досягнемо.
- Ви маєте підтримку, хороші відгуки — що насправді рідко буває — від потерпілих, від родичів загиблих протестувальників. Як вони ставляться до того, що Ви також розслідуєте загибель міліціонерів і ворушите цю справу з іншого боку?
- Безпосередньо з потерпілими ми не обговорювали це питання, і вони не висловлювали жодних закидів, хоч інформаційні хвилі з цього приводу були. Якщо йдеться про адвокатів потерпілих, то вони розуміють, що це потрібно робити, тому що оцінка дій міліціонерів, які вчинили вбивства, не буде об'єктивною без дослідження обставин, які цьому передували. З юридичної точки зору це не те що наше бажання. Це наш обов'язок — розслідувати ці злочини. І, знову ж таки, якщо говорити про сумління, то у тих міліціонерів теж є батьки, теж є рідні, які теж хочуть знати, за яких обставин загинули їхні близькі, і що до цього призвело.
- Хоча вони й знають: ті, хто спричинив смерть їхніх рідних, покарані не будуть.
- Звичайно, якщо брати до уваги цей закон. Але є ще такий варіант, що, зважаючи на порушення, котрі були допущені під час прийняття закону, хтось може звернутися до Конституційного Суду, і там визнають якісь його положення неконституційними, хоча б у тій частині, що стосується нерозслідування. Не самого застосування амністії, а нерозслідування злочинів.
З іншого боку, ми вже закінчили провадження стосовно протестувальника, який, захопивши машину внутрішніх військ, намагався здійснити наїзд на правоохоронців, а разом із тим скоїв наїзд на протестувальника, що призвело до смерті останнього. Цей обвинувальний акт був у суді, але адвокати внесли клопотання про застосування амністії саме за цим законом. Не виключено, що суд її застосує. Тобто навіть стосовно смерті протестувальника таким чином виписаний закон, що обвинувачений чи підсудний може уникнути кримінальної відповідальності.
- Наостанок хочу поставити Вам запитання, не пов'язане з темою дотеперішньої розмови, але пов'язане з Львівщиною, прокуратуру якої Ви могли очолити. Чи розглядали ви серйозно пропозицію про переведення до Львова?
- За інших обставин я би сприйняв таку пропозицію за честь. Але зараз, виходячи з обставин, та й і з самого формулювання, воно виглядало як спроба усунути мене з нинішньої посади. Тому я відмовився.
- Що за формулювання?
- Пропозиція була сформульована так, що ідіть на Львів, тому що все одно на нинішній посаді ви не будете працювати: прийде новий прокурор і проведе кадрові зміни.
- На момент надходження Вам цієї пропозиції генеральний прокурор Віктор Шокін уже написав заяву про відставку. То від кого звучала пропозиція?
- Від заступника генпрокурора Юрія Столярчука.
Розмовляв Іван Гайванович
Фото — Фокус, Укрінформ
07.04.2016