Два роки вже початок березня асоціюється в нас з початком процесів, які згодом вилилися в анексію Криму. Саме в ці дні 2014 року російські війська — «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків — окупували Кримський півострів. Далі був псевдореферендум — і Крим приєднали до Росії. Тоді ж таки в Україні з'явилося таке поняття, як «вимушено переміщені особи» — кримці, які не могли визнати окупацію, тікали на материк. Багато з них переїхали в Галичину. Лише на Львівщині нині мешкають 3,5 тисячі переселенців з Криму.
«Цифра не зовсім точна, бо вже внутрішня міґрація не відстежується. Однак на сьогодні орієнтуємося на ту цифру, яку дають місцеві органи соціального захисту», — пояснює «Z» радниця Міністерства соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб Оксана Яковець.
Життя кримців серед нас складається дуже по-різному. Хтось має проблеми з адаптацією, у когось напаки — все добре. Найчастіше негаразди трапляються в «житловому питанні». Пані Яковець засвідчує, що майже 90% кримців не мають тепер власного помешкання, тому вимушені його винаймати, а це означає, що, крім комунальних послуг, треба платити ще й орендну плату. Друга проблема — це працевлаштування. І тут є дуже велика перспектива щодо використання пропозицій міжнародних організацій, які дають ґранти на започаткування власної справи. Також є можливість навчитися нового фаху, перекваліфікуватися, щоб заробляти собі на життя. Але маємо розуміти, що зрілій, вже сформованій людині починати все з нуля дуже важко.
Втім, нині «Z» розповість цілком оптимістичну історію. Вона про родину киримли, які забралися з Криму не в перші дні, коли там почався заколот, і не відразу після «референдуму», і навіть не після того, як півострів фактично став частиною російської держави. Ця сім'я прожила у себе на Батьківщині аж до кінця літа 2014 року, сподіваючись, що все ще зміниться і Крим залишиться у складі України. Вони свого часу дуже довго прагнули оселитися в Криму, і до останнього не вірили що знову доведеться його втрачати…
Родина Бекірових тепер вважає своїм домом Дрогобич
Дім там, звідкіля не хочеться втікати
Такого висновку дійшла сім'я кримців Бекірових, відколи після анексії своєї кримської батьківщини опинилася у Дрогобичі. Амет, його дружина Діляра, шістнадцятирічний син Мустафа та шестилітня донька Каміла понад рік проживають тут — спершу в гуртожитку «Карітасу», а згодом почали винаймати однокімнатне помешкання в австрійському будиночку. Перебування тут вони бачать як час нових можливостей для себе й час очікування повернення Криму його корінному населенню.
Виконали адед
Вони народилися, виросли і здобули освіту в Узбекистані, у сім'ях кримських татар, яких депортували з Криму 1944 року. Змалку чули від батьків про свою батьківщину. У сім'ї Діляри дотримувалися традицій і звичаїв свого народу, розмовляли рідною мовою. Рушійною силою цього була бабуся. Вже тут, у Дрогобичі, Діляра розшукала рецепт тістечок кураб'є, які готувала бабуся.
«Я віддаю перевагу стравам нашої національної кухні. Хочу це передати дітям», — пояснює жінка.
Батьки Амета розмовляли різними діалектами, які суттєво різнилися між собою, адже походили з різних реґіонів Криму. І якось так мимоволі перейшли на російську. Тому Амет рідної мови майже не знає. Тепер подружжя має мрію — заснувати у Дрогобичі суботню чи недільну школу, де діти вимушених переселенців з Кримського півострова вивчатимуть кримськотатарську мову.
На узбецькій землі Бекірови створили свою родину.
«Я виконав адед (традицію. — Авт.), — каже Амет, — одружився зі своєю. Отож наш рід гідно продовжується. Лише так ми зможемо зберегти себе».
Повернутися на батьківщину
Батьки Амета і Діляри чекали повернення в Крим 60 років. І завжди говорили своїм дітям, що саме там їхня батьківщина. Вони знали, що мусять туди повернутися, що Узбекистан — це тимчасовість. Вже після розпаду Союзу Амет виграв конкурс серед учителів англійської мови на тримісячне стажування у США. Це ще більше посилило тугу за батьківщиною. Після повернення зі Штатів більше не міг жити в Узбекистані, адже вже відчував справжній дух свободи. Родина переїхала до Криму. Повернулися туди й батьки. Тато Амета помер і похований на рідній землі. А коли почалася анексія, обидві матері сказали: «Їдьте, рятуйте дітей. А ми повинні померти тут». Так і залишилися: одна мама — у Севастополі, друга — в Алупці. Тепер з дітьми мають короткі телефонні розмови і завжди повторюють: «У нас усе гаразд. Але як добре, що ви поїхали»…
Тепер вже їхні внуки мріють про повернення на батьківщину. Одинадцятикласник Мустафа каже: «Хочу вивчитися на політолога або психолога. І повернути Крим». Хлопцеві особливо припали до душі слова Любомира Гузара: «І ті переселенці, яких ми з серцем приймемо, будуть апостолами єдності України, коли повернуться додому». І додає: «Ми обов'язково повернемося».
Каміла, попри те що лише першокласниця, вже веде щоденник. Там вона описала свою мрію: «Коли мама з татом зістаріються, я повезу їх у Крим». Одного разу в школі хтось із дітей запитав дівчинку: «Ти росіянка?», а вона твердо заперечила: «Ні! Я — кримська татарка».
Вдихали Крим
Після повернення на рідні землі найбільше дивував російський дух, який був присутній усюди.
«В Узбекистані після розвалу Союзу відразу заборонили російську мову, позносили пам'ятники Леніну, ніби хірургічним ножем відрізали все, що нагадувало минуле. А тут — російська мова, — не приховує свого обурення Амет. — Хоча я сам волею долі розмовляю російською. Сподіваюся, що тут цілком перейду на українську, яку чую щодня».
Бекірови оселилися в Бахчисараї. Працювали у школі, Амет викладав англійську, Діляра — інформатику. Вони достеменно вивчали історію свого міста, півострова. Амет провадив у Бахчисараї екскурсії. Усі в сім'ї мали гірські велосипеди, багато подорожували горами. Вивчали все: кожну вершину, кожний камінь. Їздили історичними місцями. Слухали. Дізнавалися. Передавали це дітям. Ніби відчували, що повернення до першоджерел не надовго. Що їм через 13 років перебування на рідній землі, у своєму раю, доведеться втікати від триколорів і силоміць насаджуваного громадянства загарбницької країни. Досі не можуть зрозуміти, чому українська влада так легко здала півострів? Адже саме Україна після того, як 1954-го отримала повністю знищений Крим, відновила і розвинула його. Чому так сталося?! І чому стільки людей, серед них навіть деякі українці, почали скандувати «Рас-сі-я»?
Їхали до Львова в нікуди
Усе почалося навесні 2014 року. Але Бекірови не поспішали. Завершили навчальний рік. Відбули канікули у сподіваннях, що це таки закінчиться. На жаль, ситуація лише погіршувалася. Тому наприкінці серпня вирішили їхати. Купили квитки до Львова.
«Нам було все одно, куди. Я завжди мріяла про Львів, тому що ще не була в цьому місті», — розповідає Діляра.
Отож взяли квитки, і 1 вересня вирушили. У дорозі російські поліціянти перевіряли документи. У 14-річного Мустафи — свідоцтво про народження в Узбекистані. І йому не дозволяють їхати далі. Жодні пояснення батьків, що це їхній син, не стали арґументом. Вже потім Бекірови згадали, що в Росії паспорти отримують у 14 років, Мустафа ж його у Криму не отримав принципово. А в той момент батькам кажуть: мовляв, ви з меншою дитиною їдьте, а хлопець нехай виходить.
І тут Діляра чи не вперше в житті приймає важливе рішення, яке озвучує чоловікові: «Я з Мустафою повертаюся додому, а ти з Камілою їдеш далі. Тому що якщо ми зараз усі вийдемо, то вже звідтіля не виберемося». Так і зробили — Діляра зі сином повернулися додому, виробили додаткові довідки і вже за два тижні змогли без перешкод заїхати туди, де опинилися чоловік з донькою. Найприкріше те, що тепер уже документів не перевіряли.
Тим часом Амет, приїхавши з Камелією до Львова, зателефонував у «Крим SOS». Їх зустріли волонтери і завезли у Дрогобич.
Нове життя — нові можливості
Спершу мешкали в «Карітасі». Згодом знайшли однокімнатне помешкання, яке орендують. У цій квартирі привабив дух старовини — як-не-як австрійський будиночок. Траплялося помешкання з євроремонтом. Не захотіли — гнітили низькі стелі. А тут — простір.
«У кімнаті зовсім нічого не було, навіть вікна, яке господиня поставила вже коли ми мали сюди перебратися, — пояснює Амет. — Центральне опалення у будинку давно відрізане. Ми встановили електроконвектор. Брати (кримці. — Авт.) допомогли з ремонтом, меценати — з меблями. Ось цей круглий стіл і крісла (Показує) батькам нашого австрійського мецената подарували на весілля. Коли настане час повертатися в Крим, то нічого не братимемо, лише стіл і крісла. Знали б ви, які розмови відбуваються за цим столом! Тут поруч сидять люди різних конфесій і вір. Ми провадимо такі задушевні бесіди, такі питання вирішуємо…»
У Дрогобичі Бекірови легко знайшли себе: вони відкриті світу — і світ відкриває себе їм. Діти успішно навчаються в українській школі (батьки зауважують, що в Криму про причетність до українського класу свідчили лише вишиванки, що їх син та його однокласники вдягнули на завершення початкової школи). Мустафа бере участь у різних конкурсах. Зокрема, став лауреатом Міжнародного літературно-мистецького конкурсу «Життя — тобі». Минулого літа був учасником молодіжного європейського табору «Будуємо мости — не мури», а восени репрезентував школу на ґала-концерті щорічного фестивалю «Сурми звитяги». Грає у молодіжному театрі «Альтер», має багато друзів.
Камелія любить співати (навіть має свою улюблену пісню про маму), малювати (бере участь у мистецьких конкурсах) і читати книжки, які їй цього року приніс святий Миколай (а ще дівчинка попросила у святого, щоб закінчилася війна…). Амет і Діляра працюють при «Карітасі», де реалізовують проекти для кримських татар «Новий відлік», беруть участь у форумах.
Духовні відкриття
На книжковій полиці у домі Бекірових — Коран українською мовою, подарунок друзів із Кембриджа, з якими познайомилися вже у Дрогобичі. Амет зауважує, що по-справжньому глибоко перейнявся духовними питаннями вже тут:
«Коли я був у пам'ятці ЮНЕСКО — дрогобицькій церкві святого Юра — на екскурсії, то вкінці зрозумів і сказав екскурсоводу, що саме там я утвердився у своїй вірі, відчув, що Він, Всевишній, — єдиний для всіх, що Він любить нас».
Амет читає Коран і Біблію, і знаходить у них багато спільного. Щоп'ятниці разом з родиною здійснюють намаз (мусульманські молитви). Для цього збираються у помешканнях — жінки та чоловіки окремо.
Тепер Бекірови пізнають Дрогобиччину так, як колись пізнавали Крим. Вони побували в музеях та храмах міста, що стало їхньою другою домівкою. Їх захоплює те, як щонеділі у церквах б'ють дзвони і туди поспішають люди.
Бекірови не почуваються у Дрогобичі чужими. Сприймають цю землю як обітовану. І щодня відкривають для себе якесь чудо. Мріють, щоб місто стало туристичною меккою. І самі готові до цього докластися. Це їхній дім, адже звідсіля не хочеться втікати. Кажуть, що мають усе необхідне. Захоплюються згуртованістю і взаємодопомогою українців у важкий час кровопролиття на Донбасі. На запитання про те, де кращі люди, відповідають: «Всюди люди різні, але скрізь є люди-мухи і люди-бджоли».
04.03.2016