Олексій Скрипник
Народний депутат Олексій СКРИПНИК розповідає про те, скільки коштуватиме Україні перехід до електронних виборів і чи зможуть українці повірити у волевиявлення, пораховане комп'ютером.
25.05.2016
Юрко ТИМЧУК
У нашому світі нічого не відбувається просто так. В цьому нас переконують засоби масової інформації, відомі широкому загалу люди та бабці, які сидять біля палісадників і знають все.
23.05.2016
Тетяна НАГОРНА
Про майбутнього посла Польщі в Україні відгукуються як про одного з найфаховіших польських аналітиків, які дуже добре знають всі складнощі українських політичних реалій.
20.05.2016
Володимир СЕМКІВ
Екс-президент проклав собі шлях до українського суду не через лаву підсудних – а через статус свідка «в екзилі». Начувайтесь: він готовий на все, «щоби правду дізналися люди».
19.05.2016
Юрко ТИМЧУК
Точки біфуркації існують не тільки в термодинаміці чи синергетиці. В житті простого смертного їх також вистачає. А у непростих смертних тої біфуркації – як в Сірка бліх.
16.05.2016
Володимир СЕМКІВ
Коли Луценко вийшов із в'язниці, то казав, що єдиний спосіб виправити прокуратуру – застосувати напалм. Проте експерти «Z» скептичні щодо таких заповідань: імовірно, пан Юрій уживеться з системою так, як уживався за часів керування МВС.
13.05.2016
Володимир СЕМКІВ
Прокуратура перетворила на «мотлох» справу щодо судді, який переслідував активістів Майдану, – і того виправдали. Та головне – на захист судді стала ціла суддівська система.
12.05.2016
Юрко ТИМЧУК
Колись Homo habilis перетворилися на Homo erectus, потім доросли до Homo sapiens. Зараз в них є геть інші проблеми, які вони вирішують в Україні. І виходить це погано.
09.05.2016
Андрій Квятковський
На розгляді у Верховній Раді є законопроект, який встановить імперативний мандат на місцях. Це означає, що керівний орган партії має змогу ухвалювати рішення щодо позбавлення мандату тієї особи, яка чимось партію не задовольняє. В такий спосіб партія перетворюється на організацію кількох людей.
04.05.2016
Юрко ТИМЧУК
Не треба впадати в песимізм і казати, що гірше вже не буде. Українці всі оптимісти і можуть цілком обґрунтовано стверджувати: «Буде!»
03.05.2016
Компроміс – це не консенсус
Анатолій БАБИНСЬКИЙ

Зустріч Папи Франціска з Патріархом Кірілом в ареопорту Гавани. 12 лютого 2016 року

 

Текст спільної декларації, яка стала результатом двогодинної зустріч Папи Франціска та Патріарха Кіріла, спершу викликав хвилю обуреної образи з боку українців. Згодом її (цю образу) підсилили й представники Церков, які фактично визнали, що окремі пункти та формулювання декларації зачіпають інтереси України. «Говорили про нас, без нас», — сумно підсумував Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в своєму інтерв'ю-коментарі «Зустріч, яка не відбулась» й висловив сподівання, що бодай «Апостольський нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти "темні місця" цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд, не цілком чітко сформульована». Клаудіо Ґуджеротті вже теж коротко прокоментував результати зустрічі у Гавані. Коротко, але ємко: «Те, що люди будуть пам'ятати, це є обійми, і обійми є святою річчю, але ви скажете, що навіть Юда поцілував Ісуса Христа, але потім зрадив, але часом усі ми є маленькими зрадниками».

 

Церковна дипломатія — річ тонка і часами загадкова. Чи документ, що його підписав Папа, справді є зрадою України? Що відчитуємо у декларації поміж рядків і чи можна все ж виокремити з документа приводи для оптимізму? Відповідей на ці питання «Z» шукав у розмові з Анатолієм Бабинським.

 

— «Зрада»: такою є реакція переважної більшості українців на те, що вони почули із зустрічі Папи Франціска з Патріархом Кірілом. Риторика ж цієї зустрічі — все ж дипломатія. Якщо відчитувати сказане між рядків, то чи все так виглядає насправді?

 

— Слід спершу сказати, що загалом документ є добрий. Він написаний, можна так сказати, високим стилем католицьких документів, в Московському Патріархаті так документи не пишуть. Але це не стосується параграфів 24–27, які, виглядає, впхали туди на вимогу Російської Церкви. Без цих пунктів ця зустріч, я гадаю, взагалі не відбулась би. Митрополит Іларіон Алфєєв давно натякав, що Московський Патріархат хотів би підписати з Римом якийсь новий документ «про Унію» і це могло б бути нагодою до зустрічі. Те саме стосується інших дратівливих пунктів, вони стосуються тих тем, де Москва дуже б хотіла мати якусь спільну позицію. Я думаю, що текст, який пропонувала російська сторона, взагалі був брутальний, ми добре знаємо, як вони зазвичай говорять на ці теми. Тому ми отримали такий причесаний текст, але через який все одно стирчать російські вуха. І їх важко приховати.

 

З католицького боку, як вже сказав Блаженніший Святослав, його узгоджували люди, які не є надто чутливими до української тематики. Я думаю, що над ним з російською стороною працював домініканський монах, спеціаліст з історії Російської Церкви, який жив певний час в Росії, — Іоакінф Дестівель. Це прикро, що за цей «східний напрямок», в який в одній «пачці» потрапляє і Україна, і Росія, відповідає людина, яка, якщо мовити м'яко, дуже чутлива до російської позиції і майже не чутлива до української. Мабуть, це одна з вимог Москви, що вони хочуть працювати лише з такою людиною? Не знаю… Звісно, що ті, хто узгоджував цей текст з католицького боку, розуміли, якою може бути реакція в Україні. Для Ватикану прикрим досвідом була реакція українців на слова Папи про «братовбивчий» конфлікт в Україні. Тому таких слів ми вже там не знайдемо. Але це все одно не робить «українську частину» менш дратівливою.

 

В Папській раді з питань єдності християн, мабуть, подумали: головне — провести цю зустріч, на переговори щодо якої пішло кілька десятиліть праці цього відділу, а з реакцією розберемось потім. Хоч вони не врахували потужності цієї реакції — обурення в Україні після її підписання було неабияке. І слова Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, матимуть серйозний резонанс.

 

Чи це є зрада? Ми почуваємось зрадженими, це правда. Але чи люди, які його робили, замислювали зраду? Не думаю. Їм просто дуже хотілось, щоб ця зустріч відбулась. Рим чекав її як подію світового масштабу вже дуже давно. Мені не зрозуміле це ірраціональне прагнення такої зустрічі. Для частини людей у Ватикані дружба з Москвою розглядається як тріумф християнства в Європі, вони буквально марять таким союзом. Ця зачарованість ширмою Московської Патріархії, яка розбігається з російською реальністю, часом викликає посмішку. Вони, мабуть, не знають, що на Курбан Байрам в Москві вже приходить більше людей, ніж на Пасху в православні храми, я вже мовчу про всі соціальні хвороби, починаючи з банального алкоголізму і закінчуючи трактуванням людської гідності. Росія сама потребує глибокого навернення і навряд чи може бути добрим союзником Римові в новій євангелізації Європи.

 

— Найбільше людей в Україні обурило формулювання на означення того, що відбувається на сході України: не війна, не збройний конфлікт, не російська аґресія, а «противостояние на Украине» (в іспанському варіанті все ж «el enfrentamiento en Ucrania» — конфлікт в Україні). Як ми це можемо трактувати і чи могли сподіватися на інше?

 

— Я думаю, в Москві довго спостерігали за цим Папою і помітили його «миротворчий» настрій. От і вирішили на цьому зіграти. В документі немає слів «братовбивчий» чи «громадянський». Це улюблені слова Патріарха Кирила і відповідно Путіна. Я думаю в російському варіанті тексту вони були присутніми, але католицька сторона вже мала гіркий досвід вживання цих слів. Тож їх немає, але від цього параграф не став ближчим до реальності.

 

Все могло бути по-іншому, якщо б до цих переговорів була залучена українська сторона. Але ватиканські дипломати, мабуть, подумали, що це завалить всю омріяну справу. Тому маємо те, що маємо. Але ця історія не завершена. Я думаю, що заява Блаженнішого Святослава матиме резонанс, він чітко зазначив, що ми хочемо почути пояснення цих темних місць. Він говорив, як отець і Глава УГКЦ, від імені всіх, бо справді хочемо почути зрозуміле пояснення цих слів. Ватикан після слів Папи про «братовбивчий» конфлікт отримував масу сиґналів, що українці почувають себе зрадженими. Цього разу туди пішли ще серйозніші запитання. Цікаво, що ще 50 років тому, на Другому Ватиканському Соборі, єпископи цілого світу говорили про небезпеку нового типу воєн — гібридних. Сьогодні ми маємо справу з однією з таких в Україні; можливо, ті, хто забули зміст документів Другого Ватиканського Собору, в Ватикані перечитають ці тексти знову. Українська трагедія може змусити їх це зробити.

 

— Поговорім, які це може мати наслідки для УГКЦ. Найперше, чи п.25 спільної декларації означає визнання Кірілом УГКЦ? Чи будуть тепер постворювані комісії УГКЦ–РПЦ, себто УПЦ (МЦ), з вирішення проблемних питань?

 

— Для УГКЦ це не матиме ніяких наслідків, бо в своєму житті вона керується документами Соборів, Канонічним правом Східних Церков і власним партикулярним правом та різними віровчительними документами. Саме на основі цього корпусу документів вона сама себе ідентифікує і окреслює. Декларація, підписана Папою і Патріархом Кірілом, в цей корпус не входить ніяким чином. Це не є документ, який матиме якусь юридичну силу чи щось такого. Це Декларація, яка тим паче підписана без нас. А той самий Баламандський документ 1993 року, який вперше вживав схожі формулювання і який має куди вищий статус, оскільки підписаний більшою кількістю Православних Церков, говорить, що в майбутніх екуменічних заходах східні католики повинні брати участь (п.16). Якщо підходити до цього параграфу з холодним розумом — і десь так його розуміли в Римі, що це просто повторення Баламандського документу, який має значно більше пунктів. Але в нашому часопросторі він набув нового звучання, оскільки мало хто з коментаторів читав той документ з 1993 року.

 

Вийшло так, що УГКЦ отримала добро на своє існування з боку Патріарха Кирила, як певну «поблажку». І так воно буде трактуватись в Росії і подекуди в Україні, безперечно. Таким був, вочевидь, і задум. Але це хибне трактування, бо УГКЦ в принципі не існує з волі чи бажання Московського Патріарха. Її існування визначають інші богословсько-канонічні чинники. На які Патріарх Кіріл в принципі не має впливу.

 

— Можемо сподіватися, що така позиція дає щось для статусу Патріархату УГКЦ?

 

— На таке не можна сподіватись в жодному випадку. Для Московського Патріарха, який претендує на цілу київську спадщину, поява Київського Патріарха — чи то католицького, чи православного — не буде прийнятною ніколи в житті.

 

Слід розуміти, що Московська Патріархія мислить не практичними категоріями, а мітологічними. Патріархат — це дуже практична площина існування Церкви. Це певний рівень розвитку будь-якої Церкви. Але, розумієте, на Сході часто не підходять до речей раціонально, більшою є схильність до мітологічного мислення, звідси і така жага всіляких символів і знаків чи ширм. Якби Москва мислила практично, то в Києві вже би давно був православний Патріархат, визнаний цілим світом. І це сприяло б потужному розвиткові Православної Церкви тут. Всі нинішні ресурси, які православні витрачають на поборювання одне одного, були б кинуті на справжню євангелізацію. Але Москві важливіші символи і міти, тому храми будуть пустіти, зате ширма буде виблискувати. А якщо говорити про греко-католицький патріархат, то це для них катастрофа в кубі.

 

— «Сьогодні очевидно, що метод уніатизму [ "la unión" — унії в іспанському варіанті] попередніх століть [...] не є шляхом відновлення єдності». Чи можна читати ці рядки з Декларації так, що старі методи «уніатизму» в нинішніх умовах не є ефективними, але ефективність уніатизму свого часу ця Декларація не заперечує?

 

— Бачите, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, коли говорив на тему уніятизму і Баламандського документу, розрізняв два важливі поняття: метод і модель. Уніятизм в розумінні того, що це спосіб приєднання частини однієї Церкви до іншої, на сьогодні є неприйнятним. Але треба розуміти, що він як модель спрацьовував в дуже специфічних умовах, коли одна Церква визнавала іншу за єретичну. Православні Церкви теж були не проти відривати частини від інших, коли мали для цього змогу. Скажімо, від древніх Православних чи Орієнтальних Церков, які не прийняли Халкідонського Собору і тому вважались ними єретичними. Коли унії приймались вже починаючи з середини другого тисячоліття, то Західна Церква вважала Східну за таку, що є в розколі чи навіть в єресі. Мета в усіх унійних процесах є благородна — єдність, а от метод вже різниться залежно від богословських уявлень свого часу.

 

Сьогодні Західна і Східна Церкви не вважають одна одну єретичною, за виключенням фундаменталістів по обидва боки. Тому ніби й відривати вже немає сенсу, треба шукати інші методи осягнення єдності. І УГКЦ неодноразово говорила Московській Патріархії: пропонуйте новий метод єдності, а не займайтесь критикою того, що вже є. Бо остаточно ми всі прагнемо єдності. І тут, власне, важливим є розрізнення, яке робив Блаженніший Любачівський. Він говорив, що метод минулого ми вже не змінимо, але ми можемо змінити існуючу модель. Тобто УГКЦ може і робить все для того, щоб віднайти нову модель єдності чи сопричастя з Римом, більш відповідну нинішньому богословському розумінню Церкви. Метод ми відкинули, а от модель підлягає змінам, і вона міняється — подивіться на Другий Ватиканський Собор! Ми не збираємось розривати цю єдність, яка існує, бо було б абсурдно рвати цю заради пошуку нової. Але ми можемо вибудувати нову модель.

 

Тому, щодо вашого запитання, сьогодні ми радше потребуємо нової моделі єдності, і тут греко-католики і православні можуть справді попрацювати разом. УГКЦ їх постійно до цього закликає, але Московська Патріархія, як виглядає, більше зацікавлена в нинішньому стані конфронтації. Щодо ефективності методу уніятизму в минулому, то таким було мислення в той час. Його не можна міряти нинішніми рамками, це анахронізм. Хоч він виявився доволі ефективним, оскільки вже кілька століть існують 22 східні католицькі Церкви. Все-таки це була серйозна богословська полеміка, яка стояла за цим методом. У ХХ столітті Російська Церква взяла участь в куди брутальнішому акті, ніж якийсь там «уніятизм». В XVI столітті була серйозна теологічна розмова, ми маємо масу полемічної літератури, був тривалий соборний процес, опозиція, а тут просто руками КГБ приєднали всіх до РПЦ і справу закрили. Богословським арґументом виступав «Маузер».

 

— З іншого боку, чи денервує Ватикан особливий статус греко-католицьких Церков, їх обряд, чи не прагне він до латинізації цих їх візантійських обрядів?

 

— Ні, хоч в Московській Патріархії дуже б бажали, щоб УГКЦ злилась з Латинською Церквою. Починаючи з Лева XIII і його послання Orientalium Dignitas, Апостольська Столиця постійно наголошує на тому, що Східні Церкви повинні зберігати і триматись своїх питомих традицій. Оскільки це робить Католицьку Церкву універсальною, збагачує її. Без Східних Церков Католицька Церква була б лише Латинською чи Римо-Католицькою Церквою. Саме оце багатоманіття традицій: латинської, візантійської, вірменської, александрійської і антіохійської, східно-сирійської — творить універсалізм Церкви. Католицька Церква — це єдність в багатоманітності, саме це нинішнє богословське розуміння відкриває двері православним, які, як і греко-католики, належать до візантійської традиції, для діалогу про єдність.

 

Цікаво, що православні мали цікавий діалог із Орієнтальними Церквами про єдність, вони досягли успіху, вирішили всі спірні питання і могли приступити до єдності. Але… постали такі питання, як наприклад, хто має бути Алекандрійським патріархом? Копт чи візантійський патріарх? Тобто стало видно, що проблема з тим, що Східні Церкви не можуть вийти на універсальний рівень поза свої помісні традиції, полягає в тому, що вони не можуть знайти такої універсальної моделі, немає «точки збірки», так би мовити. Тому рано чи пізно все повертатиметься до розмови про роль цього видимого центру єдності — єпископа Рима.

 

Тому Ваші побоювання безпідставні, Рим одним з перших буде проти такої латинізації. Звісно, УГКЦ не позбавлена була в історії таких впливів і в принципі сьогодні не позбавлена західного впливу на богословському рівні. Не позбавлені цього були і є Православні Церкви, якщо згадаємо Петра Могилу, але вони не завжди в цьому хочуть зізнаватись. Сьогодні, на мою думку, ось ця вісь «схід і захід» взагалі стирається. Захід не цурається включати в свій богословський дискурс «східні» ідеї, а УГКЦ також відкрита до західного богосло'я. В ґлобальному світі містечковість — голоси, мовляв, «у нас є своє, і воно найкраще» — це шлях постійного згасання. Багато православних навіть з заздрістю дивляться на те, що ми можемо вільно оперувати водночас і західними, і східними богословськими ідеями. Цей перетин може бути дуже продуктивним в майбутньому.

 

— Чи можемо тепер, за результатами зустрічі, констатувати компроміси, на які пішла РПЦ? А на які — порівняно з позицією своїх попередників — пішов Франціск?

 

— Для РПЦ, я гадаю, було дуже важко вийти на такий дружелюбний тон документу, який ми відчитуємо в перших його абзацах. Розумієте, вони протягом століть і десятиліть вибудовували свою ідентичність на протиставленні Західній Церкві. Про це вони по сьогодні видають тони літератури. Московська митрополія, яка у XVI столітті стала Патріархатом, утворилась на ґрунті такого протистояння, коли Київський митрополит Ізидор, який на той час був і їхнім очільником, підписав у Римі Флорентійську Унію. І ця Унія була схвально прийнята на території нинішньої України, але в Москві йому дали за це прочуханки, і він втік. Для них так явно визнати спільність віри з Західною Церквою в цій Декларації було кроком солідним. Це значило переступити через всіх цих «старців», які роками вчать їх, що слово «католик» походить від слова «кат».

 

Думаю також, що вони хотіли трохи різкіших слів про Україну, більш таких, що відповідали б політичному російському дискурсові.

 

Для Папи головним компромісом, я гадаю, було те, що він, розуміючи всю політичну складову цієї зустрічі, закрив на це очі. Я не думаю, що він не розумів, що його намагаються використати. Але він все ж намагався вкласти туди якомога більше духовного змісту. І витягнути з цієї зустрічі якомога більше користі, надіявся на Духа Святого, що він її поведе.

 

Зараз багато говорять про те, що Іван Павло ІІ діяв би по-іншому. Я це чув навіть в контексті візиту Папи Франціска до Латинської Америки влітку цього року. Святий Іван Павло ІІ хотів такої зустрічі не менше, ніж Папа Франціск, але навряд чи Московський Патріархат поїхав би на неї. В цьому плані їх підходи справді різняться. Іван Павло ІІ, будучи поляком, добре знав імперську природу російської душі і був обережний. Франціск не мав такого досвіду, який мав Кароль Войтила, можливо, в цьому й полягає проблема.

 

Але я все ж надіюсь, що справа Декларації ще не завершена, і ми почуємо певні роз'яснення на заяву Блаженнішого Святослава.

 

— Чому Ватикану так розходилось на цій зустрічі?

 

— Це якась «напівмістична» ідея…  На Заході не раз марили наверненням Росії… Спершу хотіли самі це зробити, а потім вирішили по-екуменічному допомагати РПЦ. А там люди не дурні, однією рукою брали гроші, а іншою друкували антикатолицьку літературу… Я вже говорив раніше, що зрозуміти до кінця шалене прагнення завести дружбу з Московською Патріархією в певних ватиканських колах має якийсь ірраціональний корінь. Існує певне зачарування російською душею і їхнім православ'ям. Мене колись вразили певні видання, які я бачив в Італії і які присвячені Російському православ'ю, їх маса. Складається враження, що для багатьох людей автентичний схід — це саме Росія. І здобувши її собі в друзі, здобудеш цілий Схід.

 

Росіяни цим добре вміють користатись. У нас цього зачарування немає, бо для нас ця російська душа — це «гіркіни, гіві і моторолли» і всі їхні попередники. За цими персонажами ми ще не скоро зможемо сприймати їхні позитивні риси… З іншого боку, ми повинні бути більш пасіонарними в тому, щоб показати, що існує й інший схід — схід, ідентичність якого не вибудувана на «антизахідних» ідеях, європейський схід. 

 

— Чому РПЦ уникало їх? Чи згода Кіріла на зустріч обумовлена проблемами з ізоляцією Росії чи компромісами Ватикану?

 

Там були певні симпатії до Ватикану давно, особливо в колі учнів Митрополита Никодима Ротова, до якого належав нинішній Патріарх Кіріл. Вони теж мали чим зачаровуватись, Католицька Церква приголомшує своїм масштабом і потугою. Це важко зрозуміти представникам Церков, які замкнені в своїй помісності і не відкриті до ґлобального, до універсального. Але якщо вже хтось це засмакує, той зрозуміє, наскільки помісна містечковість є шляхом в нікуди, дуже збіднює помісну Церкву, особливо в нинішньому ґлобальному світі. Кіріл це явно засмакував. Він багато чого перейняв з її традицій устрою, звідси його намагання надати якогось ґлобалізму Московській Патріархії. Соціальну концепцію Російської Православної Церкви писали, постійно заглядаючи в Католицький компендіум, це дуже відчувається. Тому така зустріч не відкидалась, тим паче в Москві її хотіли видати за зустріч рівних ґлобальних лідерів.

 

Але ця зустріч мала б відбутись не зараз. Те, що вона відбулась тепер і готувалась швидко і таємно, свідчить, що комусь «приспічило». Пригадайте, ще тиждень перед офіційним оголошення в Москві сказали, що нічого не готують, а через пару днів Митрополит Іларіон, як ні в чому не бувало, приголомшив всіх офіційною датою. Ватикан завжди був відкритий до цієї зустрічі. Тому очевидно, що «приспічило» саме Москву. Це і бажання Путіна вийти з міжнародної ізоляції і показати альтернативний центр впливу у Вселенському православії напередодні Всеправославного Собору. Все це зійшлось в одній точці, і Патріарх Кіріл погодився зустрітись.

 

— Повернімося до декларації. Пункт 27 читаємо з осторогою. Можемо трактувати сказане як спрямування проти УПЦ КП і УАПЦ як неканонічних?

 

— Так, безперечно. Російська Церква послідовно намагається ізолювати УПЦ КП і і УАПЦ від будь-яких контактів з зовнішнім світом. В тому числі від контактів з греко- чи римо-католиками в Україні. На найвищому рівні Ватикан не дратував Москву такими контактами. Але на  місцевому рівні греко-католики і римо-католики такі контакти мали і будуть мати. Я не думаю, що щось радикально зміниться. Ми тут на місці добре бачимо ситуацію і які цілі переслідує Російська Церква, апелюючи до Ватикану щодо припинення таких контактів. В Москві дуже б хотілось розвалити добрі стосунки між українцями різних конфесій. Вони ж задля цього спонукають представників УПЦ (МП) дивитись на всіх вовком і самоізолюватись від усіх. Хоч це й дуже шкодить самій цій Церкві. В Москві цього не розуміють. Таке враження, що їм йдеться лише про геополітику і зовсім не про розвиток православ'я в Україні.

 

— На результати зустрічі Папи Франціска з Патріархом Кірілом вже відреагував Глава УГКЦ Святослав (Шевчук). Він звернув увагу на те, що спільну декларацію готували митрополит Іларіон (Алфеєв) з православного боку і кардинала Курт Кох з Папської ради. З його слів, слабшої команди для укладання такого документа годі було собі уявити. Патріарх Святослав сподівається, що «Апостольський нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти "темні місця" цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд,  не цілком чітко сформульована».

 

— Я гадаю, що справедливо буде сказати, що  більша частина українського суспільства очікує такого роз'яснення. В нас в Україні є чітке усвідомлення більшістю населення, що Росія чинить проти нас збройну аґресію, щодо цього є маса достовірних фактів. Тому це питання справедливості, правди. До цього часу багато людей обурювалися позицією Патріарха Московського, і вони втратили через це чимало вірних тут, хоч і роблять вигляд, що все гаразд. Чи навіть звинувачують, що їхні парафії тут захоплюють. Насправді людям вже ця російська риторика поперек горла стала. А тепер з'явились питання і до Папи, хоч формулювання Декларації не є цілком ідентичними російській офіційній позиції, це теж факт.

 

— Як гадаєте, якою буде реакція інших українських Церков?

 

— Ми вже чули реакцію від речника Київського Патріархату в тій частині, яка стосується власне §27. Вони справедливо запитують щодо того, які саме «канонічні норми» мають на увазі, коли йдеться про вреґулювання міжправославного непорозуміння в Україні. Там, як і в інших «українських параграфах», вжита доволі розмита мова. І це зводить нанівець можливість втілення цих тверджень. Скоріш за все збережеться все, як було. Контакти й далі будуть, Москва обурюватиметься і апелюватиме до Ватикану, посилаючись на Декларацію, але практичних наслідків це не матиме.

 

Справа в тому, що в РПЦ не надто добре розуміють або вдають, що не розуміють, стосунки між тією ж УГКЦ і Римом. Їхні підручники подають доволі спотворену інформацію стосовно вчення Католицької Церкви про себе саму. На їх переконання, Рим в ручному режимі керує всім на світі, в тому числі такими автономними (sui iuris) Церквами, як УГКЦ. Тому вони часом навіть порівнюють статус УГКЦ і УПЦ (МП).

 

Але заява Блаженнішого Святослава з приводу цієї Декларації може їм дещо прояснити стосовно цих стосунків. УПЦ (МП) не має жодної власної позиції, відмінної від РПЦ, особливо в ґлобальному масштабі. Були спроби хіба що за митрополита Володимира Сабодана. Стосунки УГКЦ і Рима базуються на відмінному богословському ґрунті, ніж стосунки Київської Митрополії УПЦ і Московським Патріархатом.

 

— Чи після довгоочікуваної зустрічі — судячи із засмученого обличчя Папи, безрезультатної — можна чекати різкіших односторонніх заяв Ватикану щодо Росії? Бо ж декларація є лиш фіксацією спільних позицій РКЦ і РПЦ, але не їх розбіжностей.

 

— Спершу слід сказати, що Декларація не в силі змінити нічого у вченні Католицької Церкви, яке визначає Римський Папа і вселенська Колеґія єпископів. Я тут не намагаюсь бути «більшим католиком, ніж Папа». Бо й для Московської Патріархії цей документ має сумнівну силу. Вони не будуть підлаштовувати під нього всю свою риторику, яка не зміниться, я переконаний. Тим паче не підлаштовуватимуть під нього свої документи. Там, де їм буде вигідно, вони витягуватимуть його з шухляди.

 

Для Католицької Церкви це, звісно, важливий документ, бо зустріч знакова. Але загалом таких різних декларацій, підписаних її представниками, є сотні, якщо не тисячі. Тому, як вже говорив Блаженніший Святослав, перебільшувати вагу цього документу не варто.

 

Апостольський нунцій в неділю прямо сказав, що ці формулювання, які болісно збурили українське суспільство, є плодом компромісу. Компроміс — це все-таки не консенсус. Як бачимо з тих же «Мінських домовленостей», а це така ж дипломатія, на жаль, що компроміс — це такі максимально узагальнені фрази, які дозволяють кожному залишатись при своєму. Жаль, що в Церкві доводиться йти на такі компроміси, люди очікують тут застосування чітких критеріїв добра і зла, жертви і аґресора, а не сірих відтінків. Чи будуть після цієї Декларації ще якісь заяви з боку Рима, це питання цікаве. Я думаю, що якісь заяви будуть. Але якими вони будуть — важко сказати. Цілком можливо, що щось скаже сам Папа, а можливо, прес-служба пояснить, як цю Декларацію не слід розуміти. Це, знову ж таки, може бути дуже дипломатично, але щось при цьому буде засиґналізовано.

 

15.02.2016
«Я знаю, як ваш народ страждає у своєму власному тілі з приводу трудності зрозуміти. Але прошу вас: будьте терплячими, тому що не завжди усі з усіх сторін можуть сказати все те, що хочуть сказати», – сказав Клаудіо Ґуджеротті після Архиєрейської Літургії, яка відбулася на завершення Року богопосвячених осіб у Католицькій Церкві. «Z» подає повний текст звернення Апостольського нунція в перекладі Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава.
15.02.2016
Нові правила, запроваджені Ватиканом у процес зарахування до лику святих, не сповільнять беатифікацію Миторолита Андрея та інших священиків і вірних УГКЦ.  
11.03.2016
В "українських" пунктах іспанською та російської версії заяви є кілька різночитань.
13.02.2016
У п'ятницю, 12 лютого, на Кубі має статися подія історичної ваги: Папа Римський нарешті зустрінеться з Патріархом Російської Православної Церкви. Глави двох Церков відбудуть бесіду, не виходячи з міжнародного летовища Хосе Марті в Гавані, й навіть підпишуть спільну декларацію. Хоча фактично ніхто з експертів не прогнозує, що зустріч спричинить більш-менш відчутне позитивне зрушення у взаєминах Церков. Поки що для цього не створено належних підстав.
11.02.2016
Про це йдеться в спільному комюніке Апостольської Столиці та Московського патріархату, оприлюдненому у п’ятницю, 5 лютого – повідомило Radio Vaticana.
05.02.2016
Колишня викладачка Московського державного університету ділиться своїми спостереженнями за тим, як виник і розвивається «русский мир».
21.05.2016
«Я мрію про Європу, де молоді люди дихали б чистим повітрям чесності, любили б красу культури і простого життя, не забрудненого ненаситними потребами споживацтва. Я мрію про Європу, про яку не можна буде сказати, що її відданість ідеї прав людини була її останньою утопією».
09.05.2016
Папа Римський Франціск і патріарх Московський і всієї Русі Кірілл зустрілися на Кубі в  міжнародному аеропорту Гавани імені Хосе Марті – повідомило інформаційне агентство Reuters.
13.02.2016
Призначення в Україну нового Папського нунція актуалізувато тему ймовірного приїзду Франціска до нас. Щодо конкретної дати візиту наразі є тільки припущення, однак клір вважає, що вже саме чекання приносить користь для стосунків України та Ватикану.
21.01.2016
Ним став викладач УКУ, Духовної семінарії та Семінарії Отців Василіян єпископ-номінат Володимир Груца.
15.01.2016