Це голос «плинного». Соціолог викриває нерівність і падіння середнього класу. І попереджає обурених, що їхній експеримент може мати коротке життя.

 

 

Нещодавно йому виповнилося 90 років, і щоб взяти участь в дискусії, яка відбувається в Бурґосі, він летів з Англії з пересадкою. Він втомлений і зізнається в цьому на самому початку інтерв'ю, але виражає свої думки напрочуд спокійно і ясно. Докладно викладає кожне пояснення, тому що ненавидить давати прості відповіді на складні питання. Відколи в 1999 р. він висунув свою ідею «плинної сучасності» — етап, коли все, що було тривким, стало плинним, коли «наші домовленості є тимчасовими, минущими, чинними лише до нового оповіщення» — Зиґмунт Бауман є видатною постаттю в соціології. Його викриття щораз більшої нерівності, аналіз дискредитації політики або його аж ніяк не ідеалістичне бачення того, що принесла цифрова революція, перетворили його також на світоча для всесвітнього руху обурених, попри те що він без вагань вказує їм на їхні слабкості.

 

Цей поляк (народився у Познані в 1925 р.) був дитиною, коли його єврейська родина втекла від нацизму до СРСР, а в 1968 р. він змушений був покинути свою країну, коли його позбавили посади професора і вигнали з Комуністичної партії під час антисемітської чистки після арабо-ізраїльської війни. Він зрікся свого громадянства, еміґрував у Тель-Авів, згодом влаштувався на роботу в Лідський університет, в якому пропрацював більшу частину свого наукового життя. Його діяльність, яка розпочалася у сімдесяті роки, була відзначена преміями, як-от Відзнака принца Астурії у сфері комунікації та гуманітарних наук 2010 р., яку вони отримали разом з колеґою Аленом Туреном.

 

Баумана вважають песимістом. Його діагноз дійсності в останніх працях є надзвичай критичним. У книжці «Багатство небагатьох приносить користь усім нам?» (2014) Бауман пояснює високу ціну, яка сплачується нині за переможний неолібералізм вісімдесятих і «багату тридцятку», яка настала після них. І робить висновок: обіцянка того, що багатство тих, що згори, просочиться до тих, що внизу, виявилася великою брехнею. У «Моральній сліпоті» (2015), написаній у співавторстві з Леонідасом Донскісом, він застерігає перед втратою почуття спільноти в індивідуалістичному світі. В новому есеї він повертається до гри в чотири руки в діалозі з італійським соціологом Карло Бордоні. Есей називається «Кризовий стан» і намагається пролити світло на історичний момент великої невизначеності.

 

Бауман повертається до свого готелю разом з іспанським філософом Хав'єром Ґома, з яким він дискутував у межах «Культурного форуму», що намагається зібрати в Бурґосі великих світових мислителів. Бауман є одним з них.

 

- Ви дивитеся на нерівність як на «метастаз». Демократія перебуває в небезпеці?

 

- Те, що відбувається зараз, те, що можна назвати кризою демократії, є крахом довіри. Переконанням, що лідери є не лише корумпованими чи тупими, а й бездарними. Щоб діяти, потрібна влада: бути здатним щось робити; а ще потрібна політика: вміння вирішувати, що саме треба робити. Питання в тому, що цей шлюб між владою і політикою в руках держави-нації закінчився. Влада ґлобалізувалася, але політика є такою самою локальною, як і раніше. В політики зв'язані руки. Люди вже не вірять в демократичну систему, тому що вона не виконує своїх обіцянок. Це робить очевидним, наприклад, імміґраційна криза. Це явище є ґлобальним, але ми діємо в парафіяльних межах. Демократичні інституції не були спроектовані для того, щоб керувати ситуаціями взаємозалежності. Сучасна криза демократії — це криза демократичних інституцій.

 

- Маятник, який описує дуги між свободою і безпекою, — в який бік він осцилює?

 

- Це дві цінності, які страшенно важко поєднати. Якщо ти маєш більше безпеки, то мусиш відмовитися від певної свободи, якщо хочеш більшої свободи, мусиш відмовитися від безпеки. Ця дилема залишатиметься завжди. Сорок років тому ми вірили, що свобода перемогла, і переживали споживацьку оргію. Усе здавалося можливим завдяки кредитові: хочеш мати дім, машину — заплатиш пізніше. У 2008 р. настало гірке пробудження, коли легкий кредит закінчився. Катастрофа, яка сталася, суспільний крах, саме їх пережив середній клас, якого швидко затягнуло в те, що ми називаємо непевністю. Це категорія людей, які живуть в постійній непевності: не знають, чи їхнє підприємство об'єднається чи буде викуплене іншим і вони стануть безробітними, не знають, чи те, на що вони витратили стільки зусиль, належить їм… Конфлікт, антагонізм існує вже не між класами, а між кожною людиною і суспільством. Це не лише брак безпеки, це також брак свободи.

 

- Ви стверджуєте, що ідея проґресу є міфом. Тому що в минулому люди вірили, що майбутнє буде кращим, а тепер вже не вірять.

 

- Ми перебуваємо у стані безкоролів'я, між одним етапом, коли у нас була впевненість, та іншим, коли старий спосіб діяти вже не функціонує. Ми не знаємо, що прийде на зміну цьому. Впевненість вже скасовано. Я не здатен робити пророцтва. Ми експериментуємо з новими формами вирішення питань. Іспанія була взірцем у тій відомій травневій ініціативі (15-M), коли люди вийшли на площі, дискутуючи, намагаючись замінити парламентські методи певним типом прямої демократії. Як виявилося, це мало коротке життя. Політика жорсткої економії триватиме далі, її не можна зупинити, але можна досягти відносної ефективності у запровадженні нових форм вирішення питань.

 

- Ви стверджуєте, що рух обурених «знає, як розчищати терен, але не знає, як будувати щось міцне».

 

- Люди на площі на якийсь час відмовилися від своїх незгод заради спільної мети. Якщо мета є неґативною, розізлитися на когось, є більша ймовірність досягти успіху. В певному сенсі це міг бути вибух солідарності, та вибухи є дуже потужними і дуже нетривалими.

 

- Вас засмучує те, що через його «веселкову природу» йому не підходить міцне лідерство.

 

- Лідери є крутими фацетами, які мають ідеї та ідеології, і видимість та ілюзія єдності зникне. Саме тому, що у них немає лідерів, цей рух може вижити. Але саме тому, що в них нема лідерів, вони не можуть обернути свою єдність у практичну дію.

 

- В Іспанії наслідки руху 15-M таки досягли політики. Виникли нові потужні партії.

 

- Заміна однієї партії на іншу не вирішить проблеми. Проблема нині полягає не в тому, що партії є неправильними, а в тому, що вони не контролюють інструментів. Проблеми іспанців не обмежуються іспанською територією, вони є світовими. Припущення про те, що ситуацію можна вирішити зсередини, є помилковим.

 

- Ви аналізуєте кризу держави-нації. Що Ви думаєте про незалежницькі прагнення Каталонії?

 

- Я думаю, що ми дотримуємося Версальських принципів, коли було встановлене право кожної нації на самовизначення. Але нині це є фікцією, тому що не існує однорідних територій. Нині кожне суспільство є збіркою діаспор. Люди приєднуються до суспільства, до якого вони є лояльними, і платять податки, але водночас не хочуть підпорядковувати свою ідентичність. Зв'язок між місцевим та ідентичністю розірвано. Ситуація в Каталонії, як і в Шотландії чи Ломбардії, — це суперечність між племінною тожсамістю і громадянством країни. Вони є європейцями, але не хочуть їхати в Брюссель через Мадрид, а прямо з Барселони. Така сама логіка виникає майже у всіх країнах. Ми керуємося принципами, встановленими наприкінці Першої світової війни, але в світі відбулося багато змін.

 

- Соціальні мережі змінили форму людського протесту, або вимогу прозорості. Ви є скептиком щодо цієї «диванної активності» й наголошуєте, що Інтернет також присипляє нас дешевими розвагами. Замість того, щоби бути революційним інструментом, яким їх дехто бачить, соціальні мережі є новим опієм для народу?

 

- Питання ідентичності трансформувалося з того, що є схожим на завдання: ти мусиш створити власну спільноту. Але створюється не спільнота, маєш ти її чи ні; те, що можуть створити соціальні мережі, є замінником. Відмінність між спільнотою і мережею полягає в тому, що ти належиш спільноті, але мережа належить тобі. Ти можеш додавати друзів і можеш їх видаляти, контролювати людей, з якими ти пов'язаний. Люди почуваються трохи краще, тому що самотність є великою загрозою в наш час індивідуалізації. Та в соціальних мережах так легко додавати чи видаляти друзів, що не потрібні соціальні навички. Вони розвиваються тоді, коли ти перебуваєш на вулиці з людьми, з якими мусиш мати розумну взаємодію. Там ти зіштовхуєшся з труднощами, мусиш вступати в діалог. Папа Франціск, який є великою людиною, після свого обрання перше інтерв'ю дав італійському журналістові Еудженіо Скальфарі, який є самопроголошеним атеїстом. То був знак: справжній діалог — це не розмова з людьми, які думають те саме, що й ти. Соціальні мережі не вчать провадити діалог, тому що там дуже легко уникати полеміки… Багато людей використовують соціальні мережі не для того, щоб об'єднуватися, не для того, щоб розширити свої обрії, а навпаки — аби замкнутися в тому, що я називаю зоною комфорту, де єдиним звуком, який вони чують, є відлуння їхнього голосу, де єдине, що вони бачать, є відображенням їхнього власного обличчя. Соціальні мережі є дуже корисними, надають дуже приємні послуги, але вони є пасткою.

 


Ricardo de Querol
Zygmunt Bauman: “Las redes sociales son una trampa”
El País, 9.01. 2016
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

 

02.02.2016