Тема викладання літератури в школі у зв'язку з дискусією стосовно Грабовича та Шевченківської премії звучить все частіше й частіше. І не випадково, адже, на мою думку, це проблема не менш важлива, ніж стан економіки чи фізичного здоров'я у суспільстві.
У цьому соціумі, в якому виростають нові покоління — зі своїми потребами, навичками, особливостями світосприймання й обирання пріоритетів. Чого вони будуть прагнути, про що будуть мріяти, через що страждатимуть і заради чого будуть готові піти на жертву — все залежить великою мірою від того, що вони сьогодні читають (чи не читають), яким писаним словом захоплюються і, перефразовуючи Валер'яна Підмогильного, чи буде в них досвід отримувати задоволення від життя через читання книг. Тих, що лежать на високих полицях, уривки з яких занесено до антологій і хрестоматій. Хочеться далі продовжити: гарно виданих, чудово ілюстрованих…
Та ба: хрестоматія з української літератури — сьогодні це бідні, на найдешевшому папері видані книжечки, від яких відгонить казенщиною та сільською бібліотекою XIX століття. А де ж іще, як не у школі на уроках літератури зустрічається сьогодні школяр з українською класикою? Тією, що виживала в умовах усіляких гонінь і ставала істинно Хрестом Господнім для її творців.
Не дивно насправді, що, викладаючи в школі нашу літературу, хочеться все більше й більше її начебто виправдовувати — чого вона в остаточному підсумку така небагата вийшла: через заборону теми інтеліґенції, заборону перекладати українською світову класику, а то й узагалі українською писати. Відтак біографії письменників сприймаються як життєписи страждальців. Таке воно в принципі — письменницьке ремесло: легка, не фізична праця, не в поті чола за плугом, панське проживання днів своїх, зате наприкінці фортуна дивним чином мстить за цю незаслужену добрість, мстить вигадливо й жорстоко. Когось позбавляє фізичного здоров'я, когось — психічного; або насилає злидні та прижиттєву зневагу громади. Словом, Володимир Винниченко, кажучи про українську історію, що її неможливо читати без брому, міг би те саме сказати й про українську літературу.
Учитель рідної словесності ніколи не забуває цього аспекту страждань від професії, що їх зазнавав кожен український письменник. Потім біографія митця накладається на стражденну історію — от і виходить коктейль брому та валер'янки.
З цього бере витоки вічний в українському літературознавстві, а відтак у методиці викладання літератури в школі принцип народності. Ще письменник не народився, а вже страждав за бідних принижених селян — так повинен мислити учень в руслі цього методу й принципу. Не сказати про прозаїка чи поета, що він присвятив себе боротьбі за краще життя, незалежно від того, в який час він жив, означає дуже його принизити, образити, применшити його роль і значення для літератури і для України загалом. І ці речі в школі у нас до сьогодні непорушні.
Розмови про те, що принцип народності застарів і що про нього слід забути, які точаться безперервно після здобуття незалежності, що потрібно більше придивлятися до реального життя кожного письменника, до його особистості, врешті, до його постави та кольору очей — ці порожні, як виявилося, балачки нічого не важать перед їх величністю інерцією та консервативністю, що тяжать над нашим розумом навіть тоді, коли зовнішньої причини (колоніалізму-тоталітаризму) об'єктивно не спостерігається.
Наприкінці дев'яностих суперечки про те, що у викладанні літератури щось потрібно міняти, призвели до видання серії журналів з рідної літератури «УСЕ для школи» під керівництвом Олександри Коваль, президента «Форуму видавців». Посібники журнального типу містили кольорові й чорно-білі ілюстрації, матеріали до біографії письменника, трактування програмних творів, а також тестовий додаток. Стиль так званої «живої розмови», імітованої між автором і читачем, активні марґінеси (сторінка має береги, на яких — виноски з енциклопедій, ілюстрації, зауваження упорядника) позитивно вирізняли таку книжку з потоку традиційних.
Певний успіх цього видання пояснювався ще й тим, що збірнички були присвячені письменникам, про яких тільки починали говорити, — або репресованим за радянщини, або еміґрантам, або жорстоко й надійно замовчаним, як у випадку з Миколою Хвильовим.
Але «недолго музыка играла». Сьогодні навряд чи знайдете цю непогану серію в книгарнях. Багато на те причин, про які вкотре й говорити не хочеться. Зрештою, всім відома картина: замшіле міністерство, чиновники пенсійного віку, кар'єра яких починалася ще за Сталіна, чіткий розпорядок робочого дня і пораховані години прийому. Сюди за порадами не ходять ні новатори, ні молодь, спрагла змін. Тут, навпаки, все йдеться до того, щоби нічого не міняти. Підручники нібито оновлюються (зразково-показову роботу в цьому плані провадить Інститут літератури Київського національного університету ім. Т.Шевченка, зокрема тамтешній завідувач кафедри новітньої української літератури Григорій Фокович Семенюк, кадр ще той, старорежимний, який із партії — просто на кафедру). Підручники для випускних класів, різноманітні хрестоматії, що їх він курує у співавторстві з такими ж «високочолими», — це все те ж нове вино в старі міхи, точніше, старе вино в старі міхи. Бо підручники, як і раніше, побудовані за принципом хронології, тобто щось схоже на історію літератури, сильно розбавлену «державною ідеологією», якою її собі уявляють автори цих «пособій». Ось точний опис: Українська література. Підручник для 10 класу. Семенюк Г.Ф., Ткачук М.П., Слоньовська О.В. та інші. — Київ. Видавництво «Освіта». Звичайно ж, рекомендовано Міністерством освіти та науки. Про вигляд такого поліграфічного «скарбу» вже сказано раніше. До речі, видано його за державні «бабки», на держзамовлення. І коштує він теж немалих грошей — 78 гривень. І тому з цим так важко боротися, з цією рутиною, що становить для декого непоганий заробіток.
А між тим учні, пройшовши такий вишкіл, начитавшись підручників Семенюка або зовсім їх не розгортаючи (теж варіант!), здебільшого байдуже ставляться до мистецтва слова, не розуміють ні його сутності, ні призначення і все життя цураються українських книг. Гірший варіант — ненавидять те, що в школі зветься українською літературою.
Як бути? Національне — це ж не тільки грошова одиниця, а й людська. Чи вона глуха й сліпа на мистецтво, чи високо чуттєва й освічена, сповнена вражень та поривань творити прекрасне — хіба це одне й те саме?
Може, підготувати спеціально класних молодих фахівців і створити загони порятунку словесності за підтримки держави? Аби ці молоді люди, закохані в літературу, проводили в школі заняття, на яких була би тільки література, точніше, текст і вміння бачити його красу, неповторність, а також уміння цей текст аналізувати. Можливо, це був би аналіз одного твору одного письменника протягом усього навчального року. Можливо, попри це, діти повинні вчитися самі висловлюватися поезією чи в прозі. І, можливо, не в усіх, а лише в школах гуманітарного напряму таке спробувати? І, можливо, покинути класику і читати з дітьми сучасних достойних авторів? А тупе зубріння «народився-помер», оцю абабугаламагу, треба однозначно припинити.
Врешті, чом би не реформувати філологічну галузь освіти так, як реформували, для прикладу, поліцію? Молодь у спеціальному одязі словесника — чом би й ні? Щоб усі бачили, виділяли з натовпу, поважали, гордилися. Ну, це я, звичайно, розфантазувалася і «загнула».
29.01.2016