Ніколи би не подумала тоді, на початку 90-х минулого століття, що через понад двадцять років доведеться переживати ось це дежавю з Грабовичем.
Тоді у нас щойно вийшла книжка цього професора з Гарварду «Шевченко як міфотворець» у перекладі з англійської, що його здійснила Соломія Павличко. Що й казати, розвідка про Шевченка всіх нас, молодих філологів щойно зі студентської лави, потрясла. Це було одне з найяскравіших моїх особистих вражень від літературознавчих думок, наукової візії, від переконливості та послідовності викладу, строгої наукової стилістики. Врешті, це була спроба прочитати Шевченка з інтелектуальної часової дистанції методом антропологічного структуралізму. Популярно кажучи, поезія Шевченка була проаналізована на рівні мовно-смислових структур різних рівнів, з яких вона безпосередньо складена. Сама особистість поета була названа дуалістичною, тобто роздвоєною (один Шевченко – той, що в поезії, закликає вбивати панів, інший – автор російськомовної прози, братається з панами, користується їхньою гостинністю під час подорожей по Україні, отримує від кріпосників меценатську підтримку і сам почувається серед них своїм).
З цієї книги, дивовижно популярної серед читачів, розпочалося відбронзовлення Шевченка, як каже літературознавець. Процес, аналогічний до того, що його пережили поляки ще в 1920-і роки стосовно Міцкевича. Аналогії можна знайти і в інших слов’янських літературознавствах, за винятком російського стосовно Пушкіна, де спроби неупередженого новітнього аналізу особистості поета та його творчості сприймаються як посягання на святе, як осквернення іконостасу.
Звичайно, «Шевченко як міфотворець» 1991 року був громом серед ясного неба на наші запудрені ідеологічним радянським літературознавством «мозги» і червоною плахтою перед очі перечулених національним тореадорів від літератури, що бажали (і нині бажають) бути українськішими та патріотичнішими за самого Шевченка. Щось схоже на «Бу-Ба-Бу» в літературній творчості, який посилав під три чорти остогидлий соцреалізм (як ми тоді його називали, «поцреалізм»).
У гурті тих, хто «не прийняли спаплюженого американцем Шевченка», – відомі персонажі, що донині намагаються шукати ворогів серед своїх, ворогів, яких потрібно відокремити, викрити, зганьбити, зневажити, врешті, позбавити премії. За що? За те, що, мовляв, очорнили, «опустили» нашого генія, місце якого – на п’єдесталі.
То не біда, що надворі XXI століття – цинічне, жорстоке й брутальне, врешті, безжальне; що всі з усіх п’єдесталів давно скинуті, бо існує небезпека поселення на них не святостей, а їхніх примар, імітацій і підробок-підтасовок. І це ми особливо часто спостерігаємо в останні роки – маніпуляції з так званими «моральними та національними цінностями». Наша патологічна ненависть до правди, зокрема й наукової, що так далеко від проґресу й цивілізації нас запровадила і є основою нашої ґлобальної неадекватності, і тут намагається вставити свої «п’ять копійок», аби ніхто в цілому світі навіть не засумнівався в нашому вічному Карфагені й позадництві, кажучи мовою «класиків», метрів, до думки й пташиної мови яких вкотре вдаємося.
Слабка надія на те, що все-таки ця зафілологізована (в доброму значенні) читаюча публіка все-таки є і нікуди вона не поділася, змушує мене сьогодні згадувати свої перші яскраві враження від думок Джорджа Грабовича про природу Шевченкового генія, висловлених у праці «Шевченко як міфотворець», до речі, присвяченій батькові дослідника, Юлієві. Чому згадую факт посвяти? Чи можна когось «очорнювати» і присвячувати це «очорнення» батькові? І чи не задумуються бодай над цим ті, хто сьогодні проти присудження Грабовичеві Шевченківської премії?
Книга перевидавалася, і кожен може собі її купити чи прочитати в Мережі. Ви не знайдете в ній того, що звикли чути про Шевченка з уст шкільного вчителя чи викладача кафедри периферійного вузу. Зухвальством дослідника можуть бути сказані ним про нашого найбільшого поета такі слова: мовляв, велич Шевченка свідчить про його талант, а також про політичну неспроможність народу, речником якого він, виходить, змушений був стати.
Сміливці роблять історію, а також науку. Цілком новий, правдивий, опертий на фактах і коректній науковій методології аналіз творчості та життя Шевченка періоду заслання знайдемо в іншій праці пана Грабовича «Шевченко, якого не знаємо». Життя серед солдафонів, з одного боку, з іншого – серед високоосвічених учених-геологів, ботаніків, медиків під час наукових експедицій Аральським морем, участь у яких Шевченко брав тричі. Життя в екстремальних умовах (так ми назвали би це сьогодні), яке ледь не вбило в Шевченкові поета (упродовж семи років на засланні він не писав поезій), – це по-перше. По-друге, спілкування з людьми науки, вільними від пут усіляких забобонів, особистостями, які втішалися життям, ціну якого знали, і не боялися смерті, анатомію якої знали теж. Нагий Шевченко, прикритий легким покривалом, із сумкою через плече по голому тілу, іде назустріч вітрильникові й оглядається на нас – провокуючи, закликаючи, промовляючи. Григорій Грабович неупереджено приймає виклик поета й намагається відчитати його багатозначний погляд. Звичайно ж, як ми це переживемо?
Про інші праці літературознавця Григорія Грабовича можна говорити з безмежним захопленням, оскільки вони, чого б не стосувалися – чи романтизму, чи модернізму, чи історії літератури, чи теоретичних аспектів літературознавства – дають імпульс мислити й оцінювати, самому читати й дізнаватися, докопуватися до істини. Звичайно, це передусім фахова література, ось як остання розвідка про «Гайдамаки» Шевченка, яка є в крамницях.
Професор славний також і своїми учнями. Хочу згадати Тараса Кознарського, дослідника «Сонячної машини» Володимира Винниченка, колишнього аспіранта Грабовича, який викладає тепер у Торонтському університеті, автора «Критики». Звичайно ж, не можна не назвати Соломію Павличко, яка подарувала нам чудове дослідження українського модернізму. Це була дисертація, потім монографія «Дискурс модернізму в українській літературі». Хоч я і не впевнена в тому, чи був професор Грабович формально керівником наукових робіт Соломії, очевидно те, що його погляди та наукові пошуки зробили велике враження на молоду дослідницю і мали вплив на її власні літературознавчі пошуки.
Думки Соломії Павличко теж були «громом серед ясного неба» для цілого суспільства. Починався період «зривання масок», деідеологізації та «деіконізації» авторитетів, заповнення «білих (чи то кривавих) плям» в історії літератури. Поставали питання: хто вони, українські письменники минулого – святі на небі чи звичайні люди на землі, і святі, і грішні? Святі – значить, літературознавство вичерпане. Звичайні люди, тільки наділені талантом слова – ось тут роботи непочатий край.
І за неї взялася Соломія Павличко, безсумнівно, під впливом професора Грабовича, з яким спілкувалася і на якого рівнялася. Багато хто пригадує, напевно, епізод із Коцюбинським. Дослідниця в «Сучасності» опублікувала статтю «Пристрасть і їжа», де йшлося про аналіз листів Михайла Коцюбинського до дружини з острова Капрі. Мовляв, вони наскрізь гастрономічні, подекуди натуралістичні, з описами процесу виготовлення опудал риб. Що тут знялося! «Паплюження пам’яті про великого письменника»!
Я вже не кажу про епізод із стосунками Ольги Кобилянської та Лесі Українки, який з легкої руки Соломії обговорювали й засуджували всім миром, хоча вона підкреслювала, що мала на увазі не фізичні стосунки, а мову, якою письменниці описували почуття.
Пригадую зустріч Соломії Павличко зі студентами Львівського університету року так 1996-го, чи ще раніше. Факт той, що хтось запитав Соломію про Коцюбинського, вона відповідала. Встає викладач філологічного факультету Василь Лесик, чоловік так років сімдесяти з гаком, і каже: «Як ви смієте паплюжити свого батька?». Без коментарів.
Немає сьогодні серед нас, на жаль, Соломії Павличко, яка відійшла у вічність 2000 року у віці 41 року, не знаю нічого про долю свого викладача теорії літератури Василя Васильовича Лесика. Але пам’ятна зустріч в університеті імені Франка до сьогодні симптоматична і вражаюча. Ба, та під тим листом, де обурені вимагають не нагороджувати Грабовича, стоїть і прізвище завідувача кафедри української літератури рідного університету Тараса Салиги! Вже не кажу про «молоду паросль» – пана декана Гарасима. Традиція «не пущать!» тяжіє над ними й відчуття важливості своєї місії в нелегкій справі чи то оборони Шевченка, чи то підленького тюкання на сильнішого в своїй царині. Це ефект тоталітаризму, тобто впливу ідеології на особистість.
Але справа не лише в ідеології. Традиція гнати й засуджувати яскравих людей починається у Львівському університеті з факту неприйняття самого Франка на посаду професора літератури. А це вже містечковість, міщанство, заскорузлість і галицька герметичність. Так що, дорогі підписанти, подумайте над цим, особливо ви, шановні краяни, – Откович, Горак та інші при літературі. А Любомир Медвідь хіба за компанію тут опинився, йому зовсім не пасує. Бо одна справа пити гуртом чарку, а інша – підписувати всілякі «бомаги».
Сутичка старого з новим, вільного з тоталітарним. Хотіла написати «затхлим» тоталітарним – та ні, воно напрочуд живуче, жваве, аґресивно-здорове й міцне, оте тоталітарне, досі, незважаючи на 25-ліття незалежності, революції та смерті на Майдані. Наявність аґресивного метастазу радянщини з домішкою всього того, що так ненавидів Хвильовий і асоціював із геранню та канарейкою на підвіконні, допомагає нам сьогодні діагностувати професор Григорій Грабович, точніше, раптом постала абсурдна проблема – чи заслуговує він Шевченківської премії.
Щодо стилю тоталітаризму, стилю власне паплюження й донощицтва, то ви нічого про цей стиль, «почерк» не знаєте, доки не прочитаєте «послання» обурених: від 8 грудня 2015 року, на сайті «Правого сектору» – заява «Українофоб, не вартий Шевченківської премії»; від 14 грудня 2015 року, від Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова (sic!) – «Відкритий лист голові та членам Шевченківського комітету»; від 17 грудня – лист до членів Шевченківського комітету (тижневик «Слово Просвіти»). Далі, як я розумію, буде...
І, що особливо важливо підкреслити: це ж та сама «священна» війна з американцями, європейцями, що її так затято провадить Росія, очолена Путіним, прагнучи підкреслити особливу російську питомість, місійність. Крайньо небезпечна ця критика «американця» Грабовича у нас тим, що лунає з трибуни правих партій, навіть воєнізованих угруповань. Задумаймось, куди воно нас усіх (майже за словами Миколи Рябчука) заталібанить.
15.01.2016