Вода – це одна з чотирьох стихій, що здатна давати і забирати життя. Її руйнівну силу найбільше відчувають мешканці міст, поблизу яких є річки. До прикладу, загребці. Саме з розповіді про велику повінь, що у 1964 році затопила кілька кварталів столиці Хорватії, починається роман 65-річної письменниці Нади Ґашич «Вода, павутина». Власне, водою він і закінчується, плавно перетікаючи всередині від однієї історії до іншої, не втрачаючи при цьому сюжетної глибини. А поміж тим – характерні герої, чітка композиція, напружена атмосфера, наративні експерименти й тонкий фінал. Словом, справжнісінький детектив із елементами драми, казки та жіночої прози. І «якщо ви зазирнете у його води, – зауважує літературознавець Алла Татаренко, – у вас запаморочиться у голові від глибочіні, яку він приховує».
Для тих, хто не боїться плавати, хорватська Агата Крісті (як називають Наду Ґашич критики) пропонує непередбачувану подорож життям трьох сестер та одного загребського кварталу тривалістю в 400 сторінок. «Вода, павутина» – це другий роман письменниці, за який вона у 2010 році була нагороджена літературною премією міста Загреба і найвизначнішою в галузі культури державною нагородою імені Володимира Назора. Цікаво, що свій перший художній твір Нада Ґашич опублікувала у п’ятдесят сім років. До того вона захистила дисертацію у Празі в Карловому університеті, де працювала лектором хорватської мови. Згодом продовжила викладати у Санкт-Петербурзі та Брно, а також займалася лексикографічною роботою. Переклала загребською говіркою «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека.
Український читач мав нагоду познайомитися із творчістю хорватської письменниці ще 2013 року, коли у видавництві «Літопис» світ побачив дебютний роман авторки «Тиха вулиця, алея», презентації якого за участю Нади Ґашич відбулися в Києві та Львові. Цю книгу й наступну, «Вода, павутина», переклала Наталія Хороз, яка також долучилася до появи українською романів Владо Жабота «Суккуб» і Владимира Кецмановича «Фелікс», а опублікувало її – видавництво «Книги–ХХІ».
Твір Нади Ґашич можна розглядати на різних наративних і сюжетних рівнях. З одного боку, читача триматиме у постійній напрузі детективна історія, пов’язана із вбивством молодої вчительки іспанської мови, і дорожня аварія, в яку потрапляє хлопчик Давид. На перший погляд, між цими двома подіями нема нічого спільного, якби не підозри слідчого Касумича, що, зрештою, породжують ще більше питань. «Бізнес – це павутина, – міркує поліцейський. – Личинки розмножуються, а хто павуки, які сидять і плетуть сітку, – всі бачать і ніхто не знає». Злочинний світ Загреба фігурує в тексті лише частково. Його представники – таємничі та могутні особи, як їм і належить бути – здатні на все, аби досягнути бажаного. Правду кажучи, читач роману не відразу й зрозуміє, про які таємні змови йдеться, адже авторка поступово, крапля за краплею, розкриває інформацію, що стосується головного злочину. У згаданому контексті необережність однієї з трьох сестер, Ірми Жигер, має для неї та її родини трагічні наслідки. Водночас на цьому прикладі Нада Ґашич показує фінансове й моральне провалля, що існує між шкільними вчителями та людьми з бізнесу, і те, як легко звичайній людині перейти межу в пошуках кращого життя.
З іншого боку, маємо нагоду спостерігати за життям недорозвинутого підстаркуватого Даміра Бахура, який бачить світ тільки крізь своє вікно і лише зрідка виходить на вулицю. Часом письменниця віддає нитку оповіді цьому чоловікові, що спостерігає за сусідами й інтерпретує їхні вчинки на свій лад. Поява у його світі уявного друга Малої Пречистої – це ніби ключ до пізнання законів Всесвіту та людини в ньому, що доступний лише божевільним і геніям. Погодьтеся, було б незле мати біля себе істоту, яка знає відповіді на всі питання, бачить минуле й майбутнє, але в цьому випадку, не бажаючи розкривати всі карти, багато недоговорює. Образ Даміра додає романові певної рівноваги. На тлі нещасть, які трапляються, в тому числі й з вини самих героїв, інфантильний Дамір та його постійне хитання як спосіб «знайти свою точку заспокоєння», викликають довіру й співчуття. Подібне не завжди скажеш щодо решти персонажів, які, здавалося б, цілком «нормальні».
Велика увага в романі зосереджена на внутрішньому монолозі хлопчика Давида, який, лежачи в комі, «спілкується» сам із собою та батьками, що відвідують його у лікарні. З цих розповідей ми дізнаємося про все, що стосується героя та його сім’ї. Наприклад, те, що Давид мріє стати таємним агентом, або, що маму Катарину хлопчик вважає трохи панічною: «Моя мама інколи дивна. Тобто вона добра, не є погана… ну, не найгірша. Але переживає не тільки коли я втікаю з дому, а постійно переживає». Батька Бориса Горака він дуже любить, але постійно дивується зі своєї мачухи, яка надто захоплюється йогою і здоровим харчуванням і змушує тата відмовитись від м’яса. «А насправді, – підсумовує Давид, – якби я вибирав старих, я не впевнений, що вибрав би саме їх. Та, напевно, вибрав би. Так, вони, відколи я їх знаю, постійно сваряться». Поруч із міркуваннями про свою сім’ю, хлопець безупинно намагається і водночас страшенно боїться пригадати жахливу таємницю, яка й привела його на лікарняне ліжко.
Ще одним рівнем розповіді є вставні «розмови по мобільному телефону» випадкових людей та казки, що не завжди органічно, але цілком терпимо вплітаються у канву роману. Використання перших чимось нагадує формат постів на facebook із серії «підслухане» і створює атмосферу мимовільного проникнення в чуже життя, без зобов’язань і наслідків. Те саме і з казками. У книзі їх чотири: три мама з татом розповідають Давиду в лікарні, а одну – Мала Пречиста інфантильному Даміру. Усі історії об’єднані темами заздрості, конформізму та прагнення слави, властивих людині. Ці риси викриваються у розповідях про злих і розбещених королів та принцес, що вимагають неможливого від простих людей; про чванливого овочівника і жертовність маленької гусениці чи дивного дракончика, який не бажає бути таким, як усі. Читач може відволіктись на ці казки, як на рекламну паузу, щоб потім із ще більшим інтересом продовжити роман.
Стилістичний прийом, коли оповідь ведеться героями та автором почергово і виділяється різними шрифтами, окрім іншого, служить характерним орієнтиром читачеві. Інша структурна особливість полягає в тому, що розділи в романі називаються за однаковим принципом – «Перший камінь, перший вал», «Другий камінь, другий вал» і т.д., а більшість із них навіть починаються з однакового звертання: «Вііілім, Вііілім!». Словом, авторка зробила все, щоб, з одного боку, трохи заплутати читача, а з іншого – запропонувала наприкінці книги кілька чітких відповідей на важливі питання про долі персонажів роману.
Зрештою, чого з ними тільки не відбувається: кілька вбивств, одне невдале весілля, самогубства, повінь, інтриги, таємниці. Й усе це врешті-решт приховує вода. «Ви – загребці, живете на потічках і озерах, – говорить Мала Пречиста Даміру, – Ви живете на воді. Загреб – це велике закидане озеро». Тож пірнути у його глибини і знайти себе серед мільйонів інших ідентичностей – це найбільше завдання, що його перед нами ставить Нада Ґашич та її «Вода, павутина».
27.01.2016