У 175-ті роковини уродин. (1756—1931).

 

Музичному світові Німеччини, а з ним усьому культурному світові взагалі доводиться цьогоріч святкувати більш ніж півтора-столітні роковини уродин одного з найґеніяльніших мистців, яких знає історія людства в области музики, а саме Вольфґанґа Амадея Моцарта (Mozart, 27. І. 1756,— 5. XII. 1791). Але сказати про Моцарта тільки те, що він один з великих музиків, значилоб може тесаме, що добачувати в Наполеоні тільки одного зі славних героїв Великої Революції. Бо Моцарт своїм життям і своєю творчістю, своєю судьбою та своєю індивідуальністю, духовністю і вдачею це щось таке вщерть виїмкове, окремішне про се6е й незабутнє, що просто важко писати про нього звичайними словами, а хотілосяб величати його кожною думкою, і кожним спомином про нього. Адже навіть такий музичний ґеній ґеніїв, як Людвик фан Бетховен, писав колись в листі до М. Штадлєра в р. 1826. про Моцарта пропамятні слова.

 

— Я завжди належав до найбільших поклонників Моцарта і лишуся ним до останньої хвилі мойого життя”.

 

Цеж уже в найраншім дитинстві зазначується виїмковість такої духової, появи, як Моцарт, просто неймовірними рисами.

 

Воно притім певна річ, що запопадливо дбайливе виховання в домі гідних батьків та заздалегідь дуже вміло поведена фахова наука мусіли зі своєї сторони причинитися до успішного розвитку природних талантів малого Вольфґанґа. Дотого становище батька (Леопольда М.) як музика-скрипака в домашній капелі ґрафа Жигмонта Шратенбаха, архіепископа й володаря колишнього князівства Зальцбургу, було для, нього немалою спонукою може й надто вчасно використовувати талант спосібної дитини для принагідних заробітків. Бо батькова платня в службі у високопреосвященного пана Зальцбургу була вцілости доволі скупенька. Як член капелі архіепископа батько Моцарт, мимо своєї поваги як музичний педагог, належав властиво — по тодішній поняттям — до двірської челяді, без дозволу пана ґрафа він не смів виїждати з Зальцбургу нікуди, словом, — був завдяки свойому насущному хлібові своєрідним кріпаком зальцбурського вельможі. От ї чому то батько Моцарт після того, як переконався, що його діти — обік Вольфґанґа ще й донечка, Марія Анна — виявляють талант до музики, намагався з німецькою тямучістю дати обоїм краще образовання і добути так хоч для них видатнішого становища в житті. Але поступи, шо їх робив в цій науці Вольфґанґ, перевисшили мабуть в десятеро всі й найсміливіші сподівання батька. Бо коли в синка було ще заледви шість років, він грав уже на фортепяні, скрипці і на органах так бездоганно й гарно, що вже тоді, в р. 1762, маленький Моцарт почав з батьком, за дозволом архіепископа, своє перше концертове турне, яке завело їх між иншим до Монахова, Відня, Парижа й Лондону, де наша чудесна дитина добула своїми виступами одушевленоного признання у вибагливих слухачів. Дотогож артистичні свідомість в цієї дитини була вже така велика, що наш маціцький, поки почав грати в Шенбруні, у прияві цісарської родини, попрохав в цісаревої Марії Тереси, щоб підчас його концерту був присутний теж учитель музики на цісарськім дворі, Крістоф Ваґензайль, кажучи притім: „Цей нехай прийде, він розуміються на музиці гаразд”. Колиж в Моцарта було років сім, то він уже скомпонував свій перший музичний твір, 4 сонати на фортепян і скрипку, а восьмилітним хлопцем, — як подає нам його найновіший біоґраф, Ролянд Теншерт — знав знаменито все те зі своєї професії, що знає вправилі сороклітний музик. І рано зазначується в дитині й майбутня індивідуальність справжнього мистця. Коли малий Моцарт грав, то він був такий поважний, що ніхто з оточення не був би зважився йому перервати. Тоді його дитиняче лице набирало виразу такої несамовитої серіозности, що навіть батьки не сміли приступати до цього в ту хвилю, — вислід нечуваної духової концентрації, яка опісля мала важко помститися на здоровлю Моцарта. Але з другої сторони ми знаємо, що позатим наш Вольфґанґ Амадей на тепер і на будуче був повний безжурної свободи й веселости в поведенні з людьми, у своїй простодушній наївности може навіть занадто щирий до кожного, затеж завжди свідомий свого вищого звання. Коли він хлопчиком, тоді в Шенбруні, вчув про свою гру слова похвали з уст самої цісаревої, він з радости вискочив їй на коліна, а коли при відході посовгнувсь на гладкому паркеті цісарської кімнати і впав, а одна з принцез, Марія Антоанета, пізніша безталанна королева Франції, підвела його, малий Моцарт прирік їй зате з нею пізніше — одружитися! Зновуж у Парижі, де його виступ увінчався таким самим значним успіхом, як у Відні, Моцарт вражений тим, що маркіза Помпадур не дозволила йому поцілувати її, кликнув обиджений: „І хто це вона така, вона, що не дається поцілувати мені, який цілував саму цісареву?»

 

(Далі буде).

 

Ну, і вже найближча будучність мала виявити престолам, шо ні цісареви, ні королеви, ні всемогучим королівським коханкам в роді Маркізи Помпадур не треба було соромитися цілунку чудової дитини зальцбурського скрипака.

 

Коли ось те перше велике турне Моцартів скінчилося і почалося для них знову давнє життя в Зальцбургу, то архіепископ, випробовуючи творчу силу талантів малого, звелів йому скомпонувати частину врочистої ораторії на тему „Перша заповідь божа". Завдання, утруднене ще й тим, що суворий достойник, не довіряючи запевненням Моцартових адоратів, велів хлопчикові — тоді одинайцятьлітньому! — виготовлювати той твір в замкненій кімнаті, під суворим особистим доглядом архіепископа. Але Моцарт вивязався тут зі свого завдання таксамо добре, як і незабаром, коли в рік опісля зважився на свою першу оперову спробу „Аполльо і Гіацинт" (1767), яка з огляду на вік композитора була з кожного погляду уваги гідна. А вже просто до бурхливого заколоту прийшло в музичних колах, коли Моцарт, переїхавши з батьком до Відня удруге, з приводу ідучого весілля сицилійського короля Фердинанда з одною цісарською принцезою, скомпонував на ту ціль оперовий твір „La finta semplice”, якого плянована вистава так обурила всіх старших музиків на „безличного смаркача“, що вони запротестували і до вистави всетаки не прийшло. Але хоч і як страшенно гороїжилися всякого роду „відомі", „шановні" і „знамениті” музичні слави й поваги Відня на ту дитину небес, намагаючись по змозі оклевечувати успіхи хлопця як батькову рекляму та „невмістне наслідування старших" (!), то розвитку Моцартової кебети ніякі насуплені авторітети припинити не були всилі. Бо от, поки ще Моцартові скінчилося 14 років життя — до 1769! — він придумує три сімфонії, одну Службу Божу (Festmesse) та ще одну оперову річ. "Bastien und Bastienne," яка ще й сьогодні належить до репертуару німецьких оперових театрів. Але найкращою вершиною тих небувало вчасних успіхів нашого чародія була подорож Моцартів до Італії в р. 1770, де нпр. в Мантуї Вольфґанґ відограв програму, яка містила 18 нумерів, розбуджуючи своєю грою на фортепяні такий ентузіязм, як опісля славний Паґаніні (Paganini, 1782—1840) діявольсько гарною грою на скрипці. В Медіоляні зацікавився талантами Моцарта один ґраф, іменем Фірміян, який грав якийсь час ролю його протектора. В Римі зазнали наші артисти дуже ласкавого прийому в тодішнього папи, Клементія XIV, який зробив Моцарта лицарем ордену „Золотої Остроги", завдяки чому він на будуче мав для своєї особи шляхоцький титул "Signore Cavaliere", а в Больонії став молоденький віртуоз членом установи "Accademica filarmonica”. Якеж нечуване й надзвичайне те все, з погляду на той, тоді ще півдитинячий вік концертанта! А притім додаймо, що підчас його побуту в Італії замовлено в Моцарта аж три нові твори. між ними оперу п. н. „Мітрідат”, яку Вольфґанґ виготовив ще того самого року!

 

Тимто й можна було надіятися сердезі батькові — мимоходом кажучи одному з батьків, яких бачимо в ряді родителів великих синів — що і йому самому і синкові після повороту в Зальцбург заживеться дещо краще, значить, на якомусь гарніщому становищі в архіепископській службі. На жаль, незабаром зайшли випадки, які сподівання Моцартового батька мали повернути в нівець, а його сина повести на вбивчі розстаї непевної, з матеріальної сторони ніколи трівко незабезпеченої екзистенції.

 

Ті випадки були викликані нежданою смертю архіепископа Жигмонта в р. 1771.

 

Цей достойник саме, хоч і не зазначався досі якимось помітним актом признання для Моцартів і що завжди тримав старого на місці простого скрипака у своїй капелі, — великі пани тоді таксамо, як нині. мусіли довго-довго міркувати, поки зволили допомогти кому — то все таки доцінював вагу їх професійної праці. Шратенбах дозволював їм, як ми вже знаємо, на артистичні турне і де-далі був схильний зробити щось і для поправи екзистенції свойого шановного службовика. А Моцартові батькові залежало в першу чергу на посаді капельника (капельмайстра) в архіепископа, як з огляду на матеріальні користи, звязані з нею, так і з уваги на авторитет цього становища, такий відповідний фаховій солідности та дбайливости пана Леопольда. Сам спосібний музик, він мав наскрізь тверезу і практичну вдачу дещо суворої, але розумної і передбачуючої людини. Він навіть найбільш блискучі успіхи свойого синка оцінював усетаки ще й по тому, скільки гроша йому ті успіхи приносили, а тут, на жаль, фактичні доходи, рідко коли були такі то дуже богаті, а й не завжди вдоволювали. Було іменно тоді иноді й так, шо навіть концерти у володарів, отже на дворах цісарів, королів, князів та великих магнатів, не надто виплачувалися артистам. Миропомазані й ясновельможні богатирі вважали ось зі своєї сторони богзна яким великим ділом уже те, коли такому артистові, тобто „мандруючій бідноті" (fahrendes Volk), дали їсти тай поцілувати миропомазану руку. А позатим хіба ще от якийсь там собі вселаскавіший дарунок, звичайно не надто коштовний (справді дорогоцінні призначалися Ними для коханок і коханців). На туполобих царедворських достойників і лизунів, яких одиноким завданнєм було застигати в німому коліноприклоненні на вид їх Величества та припадати до їх благоносних чобіт, ішли тоді в останню епоху перед Великою Революцією у Франції — грубі міліони. А найславніші світлоносці людства, поети, письменники й мистці, мусіли поміряти з голоду, наскільки не мали щастя втішатися окремішньою опікою якогось потентата. Отимто й не подивуємо, що старий Моцарт мимо всіх успіхів своїх артистичних мандрів побивався ненастанно за підкріплення свойого матеріального положення таки в службі архіепископа, а коли той, як уже зазначено, в р. 1771 помер, в його наслідника, ґрафа Єроніма Кольоредо (Colloredo).

 

Та щож — на велику біду Моцартів Його Еміненція Єронім це були собі преосвященний деспот, бруталь та самодержець на царський штиб, а яким скорше чи пізніше мусіла вийти велика халепа.

 

(Дальше буде).

 

 

Новий архіепископ не поправив в нічому положення Моцартів, ні відносно дотеперішнього становища батька й сина, ні щодо їх платні; затеж виявив згори свою недвозначну неохоту до дозволів на довготревалі відпустки для наших артистів. Але без таких відпусток, використовуваних ними виключно на влаштовування артистичних поїздок з концертами, вони не могли обійтися ніяк, наскільки хотіли кращого становища в музичному світі. Бо погребатися раз на завжди в Зальцбургу як своєрідні лакеї богумилого Єроніма—нехай цей Зальцбург і „північний Рим”, як називають його клерикальні бандуристи — не гадав ні старий, ні молодий Моцарт: старий головно з огляду на талант і успіхи сина, а Вольфґанґ в почуванні тієї гордої артистичної свідомости, яка знаменувала все його людське єство. А та свідомість саме гнала Моцарта невпинно в далекий світ, перед маси чужої публики, перед цісарів і королів вичаровувати дрібними руками захоплюючі тіни з фортепяну, зі скрипки та з орґанів, імпровізувати на очах найдостойніших слухачів чудової краси гармонії, може раювати сторомонним аплявзом і почувати так усю насоду творчих хвиль, блеску і слави. Бо й чомуж би ні? Адже одна з найбільш питомих признак ґеніяльної душі — це туга за величю і красою, за широким простором і за змогою великого творіння. І все той небосяжний і дух ґеніяльної людини буде страждати в душливих вузинах присуджених йому долею Зальцбургів, і буде намагатись вирватися з них на волю, нехай і дорогою, дуже дорогою ціною. А дотеперішні закордонні успіхи занадто глибоко запали молоденькому Монархові в душу, щоб міг був він після Монахова й Відня, Парижа й Лондону, Італії й Риму, животіти як музикальний козачок Його Еміненції в тихомирному Зальцбургу. І скучати в самоті панського передпокою, або в чотирох стінах тихої батьківської хати, не маючи перед собою ніякого іншого і завдання, тільки розвеселювати наказною музикою позіхаючу душу Преосвященного. Ні! Широкий світ там ген, поза Зальцбургом, кликав його водно, заманюючи сподіваннями на нові успіхи.

 

В роках 1773 та 1774 наші музики гостюють знову в Монахові та в Відні, добуваючи головно в Монахові великого признання новою оперою Вольфґанґа, а саме “La finta Giardinera,” на виставу якої рад-не-рад прибув і сам ґраф Кольоредо, хоч і зовсім не захоплювався такими значними досягненнями свойого зальцбурського підданця. Затеж баварський князь (Kurfuerst) зацікавився Моцартом хоч настільки, що по його бажанням Моцарт скомпонував твір "Misericordias Domini”, а якийсь барон Дірніц замовив у нього 6 сонет на фортепян, та не заплатив за них ні сотика. Але незабаром треба було знову вертати в Зальцбург, в нестерпне ярмо сірої буденщини, прикріше для Моцарта тимбільше, що володарський архіепископ зі щораз помітнішим негодуванням відносився до всяких самостійних починів молодого мистця і не хотів уже й чути нічого про нові концертові пляни Вольфґанґа. Тимто, коли Моцарти в р. 1777 звернулися до архіепископа з проханням нової відпустки па концертове турне, що мало їх цим разом повести в Німеччину і Францію, ґраф Кольоредо рішучо відказався це зробити, а що Вольфґанґ стояв несхитно на свойому, то архіепископ вирішив справу так, що і батька і сина звільнив зі служби в нього. Правда, щодо старого Моцарта, то він опісля виявився ласкавим настільки, що приняв його до служби в себе знову. Але про Вольфґанґа пан ґраф покищо й чути не хоче нічого, задля чого нашому ворохобному юнакові доводиться тоді хоч-не-хоч їхати в далеку дорогу, слідами химерної слави. Слави, так прихильної йому в дитинстві, затеж тепер, коли після першого конфлікту з архіепископом довелося Моцартові шукати не тільки слави, а й трівких заробітків, далеко не такої вщасливлюючої, як це колись хлопчикові на лискучих паркетах цісарськнх покоїв могло може здаватися...

 

І саме тут, з погляду на вражаючу прірву між тим, чого Моцарт всилу свойого ґенія (мав право надіятися від життя і людей, а що фактично осягав, лишаючись після перших тріюмфів аж до кінця свойого життя жертвою дошкульних матеріяльннх злиднів, саме тут являється він нам одною з найтраґічніших постатей у ряді великих мистців світа всіх часів.

 

Як доводиться сказати все наново: Ґеній це Голгофта.

 

Бо вже ось пропамятне турне Моцарта в р 1777 могло його наглядно переконати про те, як важко воно заробляти на життя свободолюбному мистцеві, який не хоче служити нікому, тільки божеству свойого мистецтва.

 

Правда, можнаб иноді думати, що та подорож булаб увінчалася кращими успіхами, колиб Моцарт був відбув її — подібно, як всі дотеперішні, — під опікою розумного і дбайливого батька. Але з огляду на те, що цей дозволу, на виїзд не одержав, Моцартові довелось їхати у світ тільки в товаристві його матери, жінки незвичайно благородної вдачі — як здебільшого всі матері великих духів Німеччини — але все таки без відповідного досвіду в таких ділах тай без того авторитету родительського проводу, який в родині нашого мистця спочивав усеціло в руках енерґійного батька. Може й тому старий Моцарт наче прочував траґічний конець тієї подорожі, коли при відїзді обоїх так важко схвилювався, що — як оправдувавсь перед сином опісля — забув їм дати своє благословення та взагалі не мав сили дивитися вслід за відїжджаючими, щоб спрощати їх востаннє. Не надіявся тоді бідний батько, що своєї доброї дружини, з якою жив в патріярхально блаженній згоді, вже не побачить більше ніколи, а його велика надія, його коханий син Вольфґанґ, хоч і вернеться в хату, то тільки на те, щоб стати тут причиною щораз то нових та важчих турбот! І може нераз і не два доводилось тому батькові, коли розгадував колишні концерти шестилітнього Вольфґанґа, думати про те, як то дуже-дуже дивно складається життєва судьба саме — найґеніяльніших людей. Як трудно, а иноді просто неможливо їм добитися в реальнім світі оттого значіння, яке в царстві духа є їх самозрозумілим привілеєм, і як скорбно-прескорбно жити творчим життям неодному, хто саме по волі Провидіння покликаний і вибраний одним з героїв людської творчости...

 

Але наш Вольфґанґ покищо такими турботними думками не забивав собі голови. В гострій протилежности до батька він тепер і на будуче не брав життєвих халеп ніколи надто поважно. Не обчислював трівожно всіх наслідків даного кроку, не вагався устрявати і в найтяжчі положення і не боявся ніяких послідовностей свойого поведення тоді, коли це поведення являлось йому конечністю з огляду на його особисту гідність та на достойність його ґенія.

 

І цим Моцарт світлий взір і прообраз людської і творчої характерности для духових працьовників в кожній ділянці їх праці.

 

Ось в Монахові, де Моцарта знали від дитини, і де йому були прихильні навіть дуже визначні і впливові люде, він не всилі досягнути нічого, але це йому не псує гумору. —

 

(Дальше буде).

 

Воно правда — пише він раз до батька —в Монахові маємо ми дуже багато гарних приятелів, тільки біда, то всі вони можуть смішно мало зробити для нас. — Цікавиться тут Моцартом і інтендант опери, ґраф Зеав, і епископ Шімзе, ґраф Цайль, та богато звичайних смертельників, а володар Баварії приймає Моцарта на врочистій авдієнції, але тож — посади для нього нема ніде ніякої. — Ніякого вільного місця! — впевняє ного заклопотано той князь Баварії, хоч княжа опера в Монахові затруднює цілі громади всякого роду театральних галапасів, непотрібів та мальованих урядовців. А всі вони приміщені коло благодатного жолоба з забезпеченим хлібом та пенсією не за якісь заслуги, не з уваги на пригожі спосібности, а так, просто, всилу протекції якогось пана з великим ротом тай задля їх нікчемности, з якою клопоту не буде ніколи нікому ніякого. „Найкраще — слухняні, тихі, покірні люде, люде, з духовістю тупих, але приличних рекрутів, люде, що знають та з вдячністю ісповідують одно, а саме, що найважніше з усього в світі це Бог, князь й начальство!'’ писав менш більш в тім часі один з володарів тодішньої Німеччини, а саме князь Віртембергії, Карло Евген, з приводу нової несубординації одного рекрута в штутґардській казармі, якому імя — Фрідріх Шіллєр. І це вже так в тій Німеччині XVIII. в. Смиренність рекрутського послухання і тихомирна праведність скастрованого обивательства характеризують духа її суспільности всеціло наперекір революційній роботі й великих письменників, поетів і фільософів. І питоме їй ще й те, що саме творцям нової німецької культури доводилось терпіти неодно, а часто й марно гинути на творчому шляхові. Бо це ще з-часів короля Фрідріха Вільгельма І., а головно його преславного сина, Фридриха II. Великого („старого Фріца"), стало традицією Німеччини ¾ державних доходів витрачувати на здержання армії. Війська, короля та князів розбитої на тузинові князівства країни, затеж на прохання допомоги для духовних працьовників відповідати словами баварського курфірста: — Нема ніякого вільного місця! («Es ist keine Vakatur da”).

 

Правда — слухати чудової гри Моцарта були готові й ласі всі князі й багатирі; вони притім урочисто витали його, хвалили великою силою великих слів тай обдаровували — дешевими годинниками так, що з Мангайму розгніваний Моцарт пише до батька: — Мушу собі пришити до штанів ще хоч дві кишені на годинники, хай побачать ті скупі пани, що годинників уже в мене доволі! — А позатим якоїсь видатної допомоги, якою Моцарт зміг був користуватися постійно — очевидно ніякої. Притім мусимо розважити й те, що відповідно до дуже слабої національної свідомости в тодішній Німеччині — замісць неї була там свідомість обовязку сліпого послуху всякого роду підданицьким законам, жовнірським барабанам та премудрим „категоричним імперативам” — найкращі посади роздавано чужинцям, особливож Французам та Італійцям, яких вплив головно в области мистецтва, був довго непереможний. Ми почуємо незабаром, як Моцарт, шукаючи опісля прибіжища в Відні, зустрінувся там на свойому шляхові з Італійцем Антоніом Салієрі (Salieri), що був тут царедворським музиком відомого зі своїх реформ цісаря Йосифа II., побираючи на такій товстій посаді багатирську платню цісарського капельника, концертмайстра й музичного дорадника. І ми зможемо порозуміти, як болючо мусів відчувати Моцарт усевладність чужинецьких впливів в области німецької музики, він, який усе своє життя був високим ідейним німецьким патріотом.

 

Але покищо умовини суворої дійсности були дужчі, ніж він.

 

Не добившись нічого ні в Монахові, ні в Авґбургу — родиннім місті батька — Моцарт важиться в березні 1778 р. в Париж, надіючись, що в тій світовій столиці, в якій він з таким успіхом виступав з концертами вже дитиною, зможе йому пощаститись тепер з досягненням відповідної йому посади. Але тодішній музичний світ Парижа мав дещо інші турботи, ніж те, якби то добути якомусь там пану Моцартові з Зальцбурґа постійного пристановища тоді, коли Париж мав своїх музиків теж як кандидатів. Француські пани ось далеко більш дорожили французьким грошем, ніж німецькі своїм. Французький або італійський мистець потребував тоді тільки явитися перед тим чи инщим німецьким князиком, а вже його принимали з почестями тай з гарними виглядами на будуче, а з неповоротного Німця на чужині здебільшого сміялися. Але тут світочі німецької культури XVIII. в. й самі не були без вини настільки, що саме німецькі письменники й поети того століття насолоджувалися залюбки мріями про космополітизм, тобто всесвітнє горожанство (Weltbuergertum). Думали про таке вселюдське збратання народів, що його опісля, в наших часах, почав проповідати, в протилежности до національного принципу, модерний соціалізм. Але хіба тільки на те, щоб провалитися з тим брехливим космополітизмом так ганебно й цілковито, як тепер в царстві большевицьких опришків, тих найлютіших катів культури, поступу, волі й революції, про яких знає історія. Бо відрікатися своєї рідної нації во імя чужинецьки балванів, це такий самий злочин, як і відрікатися культури свойого середовища, витвореної довгими століття важких зусиль народу, ради сірої саламахи безхарактерного інтернаціоналізму, або якоїсь сирої прапервісности в стилю хорого патетика Жана Жака Русса. І можна нам думати, що Моцарт здавав собі добре справу з небезпеки того сірого інтернаціоналізму, загрожуючої йому на чужині, коли в одному листі з Парижа лиси в тоді батькові: — Я молю Господа що дня, щоб додав мені сили видержати тут несхитно так, щоб моє поведення принесло честь не тільки мені, але й усій нашій нації”.

 

(Далі буде).

 

 

Зрештою міг Моцарт, принайменше покищо, вдоволитися як німецький патріот тим, що саме в тім часі його славний земляк, композитор Хрістіян Ґлюк (Gluck) добув у Парижі своїми операми значну перемогу над творями представників італійської школи під проводом Ґлюкового суперника, Ніколи Піччіні. хоч Ґлюк навіть на вершинах своєї слави ще далеко не те, чим був Моцарт уже молодиком. Але парижське життя і Французи не подобаються Моцартові таксамо, як кількадесять літ пізніше іншому великому Німцеві, а саме поетові — Гайнріхові Кляйстові. Він був обурений нужденною платнею, яку мусів побирати за лєкції у князя Ґвіне, і таксамо ганебно скромним гонораром, признаним йому теж за лєкції музики у княгині Дешабо. Та найгоресніше, чого зазнав Моцарт в Парижі, це ненадійна смерть його сердешної матери, безперечно пожалування гідної жертви пів-циганського життя на чужині, майже завжди в холоді неопалених невигідних кімнат, на дешевеньких харчах та в постійній турботі за сина, якому вона мимо своєї любони до нього не зуміла стати ні тямущою дорадницею, ні енерґійною провідницею. І так то кажучи мимоходом — виявилося ще раз, що й найґеніяльніший ум, полишений під дебелою опікою слабої жінки, нехай нею буде і любяча та благородна мати, скорше чи пізніше відчує недостачу мужеського, зрівноваженого проводу.

 

Але попри втрату матери було ще щось, що скаламутило молодому артистові останні дні побуту на чужині вщерть.

 

Це була перша велика, але нещаслива любов Моцарта до одної дівчини, співачки Альойзії Вебер з Мангайму, яка мала кинути свою темну тінь на всю дальшу життєву дорогу великого мистця.

 

Правда — та дівчина таксамо не була гідна Моцарта, як негідним являється нам нині в порівнянні з ним і архіепископ Єронім і все те, шо готовило йому колись труднощі на шляхові його короткої життєвої мандрівки. Альойзія, донька третьорядного музика, була тоді молоденькою, бо щойно 15-літньою панночкою, обдарована прекрасним голосом, але вже тоді рафінована чести- і користолюбива. Почувши про те, що зовсім незаможний Моцарт кохає її та бажав би з нею одружитись, вона — ведена ще й тим, що Моцарт, як це часто буває в ґеніяльних людей, робив своєю особою на перший погляд дуже відємне вражіння — відказалась цілком рішучо від усякого звязку з ним, після чого він, повний важкого розчарування в житті і в людях, вертає в січні 1779 в Зальцбург, до батька.

 

Одначе дні його негідної панщини тут були вже почислені, доба найвищої творчости близько.

 

Спершу — як здавалося архіепископ (може і врадуваний в душі з того, що такий високо талановитий підданець таки вернувся), намагається приєднати собі Вольфґанґа тим, що дає йому в себе посаду органіста за платню 450 ґульденів річно. І це було дуже по нутру батькові Моцарта, який після дотеперішніх важких турбот із сином, яких жертвою впала його кохана дружина, нічого не бажав так гарячо, як тихомирного життя, присвяченого дальшій праці во благо таланту й долі одинака. Але в тому і зворушаюча драма того батька, що чим старший його химерний син, тим енерґічніше виломлюється він зпід батьківської опіки й керми мимо всієї любови і вдяки до нього. Мусить завжди робити щось, що важко розкрівавлює серце старого і — хоч і несвідомо — все наново кидає зерно незгоди в бідолашну ідилію батьківської хати. Але це вже така доля ґеніяльних одиниць: готовити страждання і страждати самому на те, щоб з провалів жертвенного, перероджуючого болю видвигатися щораз то вищим єством. Отак і Моцарт. Замісць удоволитися наданою йому ласкаво платною посадою у присмиреного преосвященого, подружитися гарненько з якоюсь чесною дівицею, вказаною батьком і захвалюваною всіми тітками, тай творити во славу пана ґрафа Єроніма Кольоредо і зальцбурського начальства взагалі, Моцарт промишляє зовсім иншими, вищими замислами. Він творить спершу ряд своїх найкращих церковних композицій, між иншими славну літурґію "Kroenungsmesse,” нові сінфонії і сонати, а як найважніше з усього, що Моцарт тоді в Зальцбурзі скомпонував — оперу “Idomeneo, Rè di Creta", виставлену в Монахові, д. 29. І. 1781 р. Ближчих вісток, як публика приняла цей твір тепер уже двацять-чотиролітнього Моцарта, не маємо. Одначе вільно сказати, що монахівське товариство не було мабуть неприхильне Вольфґанґові, коли зважити, що після вистави тієї опери Вольфґанґ так довго задержався в Монахові, що ґраф Кольорердо вдруге люто розгнівався.

 

Еге, легкокрилий Пеґазе, нічого вже там літати попід небесні блакити, твою божу, вічно заманюючу вітчину! Треба знову в ярмо сірої буденщини, в Зальцбург, як челядь між челядь преосвященного, точним і слухняним орґаністом за 450 австр. ґульд. річно, тай по правильнику панської служби — невже?

 

Його Еміненція гукає з Відня:

— Зараз вертати!

 

Батько молить з Зальцбурґу:

— Вольфґанґ, приїжджай, бо посада в небезпеці!

 

Практичний розум радить:

— Кидай Монахів, бо знову біда!

 

А Моцарт, шо Моцарт?

— Ну, щож — Вольґанґ Амадей позірно повинується Єронімові і вертається, але покищо не в Зальцбург, а просто до Відня, бо ґраф Кольоредо тимчасом в цісарській столиці і хоче тут мати свойого музикального кріпака в архіепископськім почоті. Але у Відні Моцарт мусить їсти разом з челядю і кухонною голотою пана ґрафа, причім головний кухар і пекар сидять на перших місцях, а він, уже тепер один зі знатних музикантів Німеччини, поруч фірмана і першого лакея, при кінці стола. Та це очевидно не дивує нікого, головнож Його Еміненцію ні. Адже ґраф Кольоредо вже хочби як архіепископ переконаний про те, що божа заповідь покори обовязує передусім усяку бідноту і нешляхстський плєбс, від кухарів і пекарів, до фірманів, лакеїв і музиків включно. Пана ґрафа журить тільки одно, а саме, щоб при відїзді з Відня в Зальцбурґ усе відбулося по правильнику: ніякого панщизняка недоставати не сміє. На жаль — це епоха, яка всього на сім років віддалена від вибуху Великої Революції у Фракції (1789). Революції, яка всі великопанські правильники, порядки, панщини і кріпацтва мала перевернути догори ногами, а ріжним-преріжним папам ґрафам кинула в вічі з пекельним реготом безличні слова зревольтованого лакея Фіґара: — Чи хочете трохи потанцювати, пане ґрафе? Гаразд, нумо, я вам заграю!

 

(Далі буде)

 

 

І от ворохобний дух бунту пробудився тепер у Вольфґанґу Амадею Моцарті знову, і наш орґаніст почав ще раз нехтувати архіепископський наказ до повороту в Зальцбург. Це рік 1781 і один з найбільш рішаючих моментів в короткім житті невмірущого творця музичної драми. Моцарт уперед і не гадав спішитися з преосвященною караваною до „Риму півночі", на тихомирну посаду богумилого орґаніста з пенсією 450 австрійських ґульденів річно. Ґраф Кольоредо почав спершу сердитися, далі викрикувати, а вкінці шаліти, тобто обкидати Моцарта ординарною лайкою, якої реєстр збережений для майбутнього точнісінько в пропамятнім листі Вольфґанґа до батька. Але те все не застрашувало нашого революціонера. Обидждений Моцарт не жадав уже тепер ніякої відпустки, а просто звільнення зі служби, прохаючи його практично внесеним, поданням, що так розлютило секретаря архіепископа, ґрафа Арко, що коли Моцарт прийшов до нього втрете, то той ґраф копнув його і викинув за двері. Притім додаймо зараз, що з огляду на ґрафський титул того пана Арко, Моцарт в ті часи не міг йому — по закону — нічогісько зробити, бо проти можних ґрафів звичайний плебей був тоді вповні безборонний і безправний. І так глибоко була в ту епоху вкорінена мораль смирно-рекрутського послушання великопанським деспотам і бруталям, що батько Моцарта у своїй згідливій праведности та повний турбот за непевне майбутнє Вольфґанґа, радив йому безогляду на справу з Арком відкликати прохання відносно звільнення зі служби, помиритися з обома ґрафами тай так, як то кажеться, полагодити справу по доброму, тобто цілуючи смиренно той панський чобіт, що зволив ласкаво копнути Моцарта за двері. Але як то наш Вольфґанґ уже і в справах музики виявив досі нераз і недвозначно, що думки його розходяться з батьковими, то відносно конфлікту з ґрафом Кольоредо він поступає ввесь по своїм переконанням, без ніякого огляду на льояльні поради старого, написавши йому в тому ділі між иншим, таке: — Коли треба буде того, дорогий тату, то я радо пожертвую за вас моє щастя, моє здоровля і моє життя — але якщо йде про мою честь, то вона вам і мені мусить бути вище всього”. А відносно того, то він, Моцарт, не аристократ родом, Вольфґанґ каже прегарно: Людину ублагороднює не що инше, тільки серце; а я, хоч і ніякий ґраф, то маю може більше чести, ніж неодин між ґрафами.

 

Отак то Моцарт, не вибувши навіть цілих двох літ в затишку батьківської хати та на архіепископській службі як орґаніст, повертає в р. 1781 утрете і востаннє на химерний шлях тої ґеніяльної блуканини, непевности істнування і безперестанного повисання над грізними прірвами незабезпеченого життя, такого страшного пересічній людині, затеж з духовістю, вдачею і всею природою ґеніяльних людей звязаного майже з правила так тісно, що належить до них необхідно як і їх ґеній та їх творчість. — Мука — це моя стихія — каже раз божеський Прометей у відомім драматичнім творі великого англійського поета П. Б. Шеллі (Shelly), і я думаю, що тими пророчими словами намагавсь преславний поет висловити не що инше, а надлюдську духовість, нерозслониму тайну кожного творчого ґенія взагалі. Бо й якже моглоб бути инакше? Тоді ось, коли пересіч сірих людей сірої буденщини вдоволюється теплими затишками у глухих кутах, де стільки світа, що в вікні, стільки роботи, що на нині і стільки всієї турботи, як пережити день, по змозі в тихомирній згоді зі світом і життям, то ґеній тугою своєї горіючої душі шукає нових шляхів для міліонів і для цілих століть. Ґеній раніше нас переживає всю душливість, ввесь гнет перестарілого й мертвецького. Ґеній сам один в самоті своєї душі сотворює нові світи людству. Він, той вічно бездомний і вічний скиталець. Чужий своїй рідні і блукаючий чужинець між чужинцями. Він, провісник нових небес, яких ще не всилі добачити смертне око, і жрець святині, попри яку сіра товпа проходить байдужа, ще не прочуваючи всієї величі її божества. То й якже не страдати йому, ґенієві, у глибинах його душі всеобіймаючої? Але в тому стражданні ґеніїв є завжди щось із благословенного Господом Христового подвигу, що перемагає муку мукою, Голгофту Голгофтою і смерть смертю, оконечний тріюмф творчого життя, визвольної стихії сповіщаючи. О, це так — ми, сірі слуги сірої буденщини, ми ломимось у стражданні, лякаємось болю і втікаємо перед мукою, мов перед смертю. А ґеній, всебодрий своєю силою і своїм жаром, своєю тугою і своїм гнівом, перемагає ади страждання і видвигається пресвітлим переможцем на розмежжу століть і віків, кожній епосі, кожному часові, кожному народові вогненним стовпом дорогу в Землю Обітовану розсвічуючи. В Обітовану Землю обявленої йому краси.

 

Малою дитиною, ще поки розкрилися всі пелюстки його предивно тонкої душі, прочував Моцарт ті, неторкнені ще крилом думки шляхи, випаровуючи тут і там ніжною рукою звуки, яких краса чудувала і великих майстрів. А невже опісля, упродовж тих перших зрілих років, які зазвичай стають непроходимою прірвою для всякого роду „чудесних дітей", Моцарт виявив коли хоч і найменше відхилення від лінії постійного, щораз величавішого розвитку? Це й одна зі своєрідних признак тієї незрівнаної індивідуальности, що вона, починаючи від найраншого дитинства аж ген до мужеського віку, водно перевисшає сама себе, стає щораз тонша і щораз глибша, простує на найвищі верхи мистецтва, не зупиняючись ніде й ніколи. Прірви творчого сумніву й вагання не істнують для Моцарта таксамо, як не істнують для нього на довше ніякі перепони, витворювані принагідно обставинами зовнішнього життя. Його поведення в важких життєвих ситуаціях нагадує завжди слова Нічше про те, то мистцеві треба те, що сковує його духа, відштовхувати, безмилосердно відштовхувати від себе. От ми бачимо досі, як послідовно Моцарт покидав вузину зальцбурського середовища, щоб не розгубитись тут в бездушнім животінні ґрафського панщизняка. Ми знаємо, якою дорогою ціною окупив собі він вкінці свободу вольного життя, відрікшись служби в ґрафа Кольоредо зовсім, і нам добре відомо, яку боротьбу мусів тепер Моцарт звести з педантичним батьком за змогу зовсім незалежної екзистенції. Коли ось Моцарт розстався оконечно з архіепископом, він, заскочений тоді життям у Відні, порішив лишитися в наддунайській столиці й на далі, наче прочуваючи, що тих марних десять літ життя, що їх йому ще судьба лишила, таки найдоцільніше буде провести в Відні як середовищі великого життя, а з цим і творчого розмаху. Тоді в нього було 25 років життя, років коротких часом, але якихже важливих тим, що Моцарт уже сотворив досі! Це вже на сотки налічуються ті музичні твори, що їх він, — починаючи від 7-го року життя, як знаємо — досі скомпонував. Та мимо того всього це все ще таки тільки початок. Це ще не ті плоди Моцартового ґенія, що мали стати духовою власністю всіх народів. Ті останні, найголовніші твори — він довершить їх саме тепер. через десять років до смерти, живучи життям таких прикростей і таких злиднів, шо кожний день того життя — це невідповідальне накликування смертоносної знемоги. І напише їх Моцарт в гетсеманській самоті великотворчого духа, якого не вміє зрозуміти ні оцінити гаразд ні рідний батько, ні хтось такий близький йому, як укохана ним жінка. І напише їх Моцарт, караючись найтяжчим болем, якого може зазнати тут на землі творчий дух, а саме, палючим болем свідомости того, що не стане вже в нього життя здійснити довго леліяні, вже подихами вічности надихані останні творчі замисли...

 

Спраді, які це глибини ґенієвого страждання! Але хіба він залякався їх?

 

(Далі буде).

 

 

Траґіка Моцартового життя в Відні починається від його не дуже то щасливого одружіння, яке в першу чергу було опісля причиною і жерелом постійної матеріяльної скрути в його екзистенції останніх років. Як ми вже знаємо, пізнав був Моцарт і гаряче покохав за свойого побуту в Мангаймі молоденьку красуню Альойзію Вебер — родичку славного опісля німецького музика-композитора Карла Марії Вебера (1786—1826) — яка одначе змаловажила його любов, одружившись зі співаком Йосифом Лянґе. Але любов Моцарта до тієї жінки була така глибока, що він не перестав її любити й після її одружіння, чого доказом було те, що, знайшовшись тепер у Відні, куди саме вже раніше була переїхала вся родина Веберів, Моцарт став жити в домі її матери, в якої ще були инші три доньки, і яка тому доволі ласкавим оком дивилася на нього як на майбутнього жениха одної з невиданих ще дівчат. Між цими середущою була двайцятьлітня чорноока Констанція (Constanze), вдачею і характером дещо сувнівна, як узагалі всі дівчата тієї рідні, але принадна і з темпераментом. Воно, притім дуже цікава психо-еротична проблема: чи Моцарт залюбився справді в Констанції, чи може тільки в фантомі того, то в неї нагадувало йому так жагуче люблену ним Альойзію? Та якби там воно й не було — одно певне, а саме, що згодом любов його до Констанції стала така палка, що Моцарт ще в шість років опісля — вони побралися 1782 р.—одержавши від неї в Берліні листа, раював ним так, начеб щойно з нею одружився. Тимто й не подивуємо, що в німецькій літературі є цілий ряд творів, присвячених тій любові Моцарта до Констанції, між иншими як один з найкращих оповідання великого німецького лірика Едварда Меріке (Moerike, 1804—1875) п. н. „Моцарт в дорозі до Праги”, де ідеалізується як Моцарта так і Констанцію, цю останню очевидно як поетично гарну і кохаючу дружину нашого мистця. Але, як виказали найновіші досліди, пані Констанція далеко не така ідеальна дружина Моцартові, як це розмріяним поетам здавалося, а ця невідрадна обставина набирає глибшої ваги особливо тому, що саме такий артист і тільки артист, як Моцарт, потребував для свойого добра і з огляду на свою працю жінки зовсім (інакшої, ніж отакої, якою змогла йому стати Констанція. Бо Моцарт — як зрештою більшість подібних йому ґеніяльних натур — був в домашньому житті непорадний, особливо дуже нерозважний в грошевих ділах. Не вмів орудувати так важко заробленим грошем, не потрафив ніколи ні розчислити своїх доходів, так, щоб можна було з них, нехай дуже скромно, затеж безтурботно прожити, не дбав ніколи про те, щоб заощадити який ґрейцар, на чорну годину, і таксамо не вмів допоминатися грошей там, де вони йому правно належалися. Якби то наш Вольфґанґ Амадей був таким ґеніяльним безнесменом, як от той сучасний йому француський письменник Бомарше (Beaumarchais), з якого комедії „Весілля Фіґара” Моцарт скомпонував таку напричуд гарну оперу! Але він був мистець і тільки мистець, дотогож людина зі шляхотним жестом і великим розмахом там, де міг собі на такі жести позволити якийсь грошовитий аристократ багатир, а не бідний на гріш музик, без ніякої постійної посади і без ніяких постійних доходів, а ще і з химерною жіночкою і дітьми.

 

Тимто й можемо собі уявити, до чого мусів водно догосподарюватися в хаті Моцарт, коли зважимо, що Констанція була також сама негосподарна, непрактична і нерозважна, як він. Не вміла ні порадити, ні здержати його в нічому, не любила ніякого ощаджування, ні мудрої поміркованости там, де господарна жінка булаб рішуче хоч що-то відложила на бік, а дотого не відрікалася ніколи веселої забави таксамо, як і чоловік, який після тяжкої праці потрафив тішитися кожним дозвіллям, як дитина. Взагаліж паці Констанція любила пристрастно всяку широку забаву з пишною їдою, дорогоцінними напитками тай — без огляду на чоловіка — з веселим товариством розбавлених джентельменів, причім вона зовсім не журилася тим, з яких грошей чоловік усе те поплатить, тай чи стане йому взавтрі сил на преважку творчу працю ради дальших заробітків. А не забудьмо те й того, що пані Констанція при найменшій недиспозиції любила по панськи нездужати, кликати лікарів та виїжджати до Бадену на лікування, обставина, яка при частішім повторюванні була за кожен раз важким ударом для бідолашних фінансів Моцарта, тимбільше, що він як просто ідеальний чоловік скорше зважився і на найбільшу жертву зі своєї сторони, ніж бувби відмовив чого обожаній собою жінці. Правда — батько Моцарт, який заздалегідь розбирався гаразд в судьбі синового подружа з такою жінкою, як Констанція Вебер, остерігав його перед тим жениханням, указуючи на небезпеки, які і справді здійснилися всеціло. Але щож — Моцарт, як і кожний ґеній його роду, не знав людей і не знав гаразд життя. Захоплений від дитини мріями про манливу красу нових творчих світів, він не мав змоги вештатися сірими низинами тої суворої буденщини, де ніщо не прислонюється чародійними серпанками заземного й засвітнього, де цинічна нагість брутального життя вчить тебе на кожному кроці безсоромної правди голої дійсности. Ні, це вже так. Великі ґенії рідко коли розбираються в хитрих мудрощах нікчемної буденщини та її тричі замаскованих галапасів. Перепоєні вщерть відучістю про ясні небеса й темні ади, про богів і демонів, про янголів і херувимів, вони легко даються обманювати чомусь такому далекому і такому чужому їм, як проминаючі примари життєвих низин, з галасливим шумовинням їх брудного дня.

 

Бо на те вони творці вічної краси.

 

Ще ось таки в році 1782 виставлено оперу “Die Enfuehrung aus dem Serdil” („Уведення з Сараю"), твір в історії музики такого значіння, що Ґете, пізнавши його, написав про нього такі слова: — Ввесь наш дотеперішний труд, усі наші змагання з тою метою, щоб обмежитися до чогось зовсім простого та звязаного правилами. все те пропало з хвилею, коли виступив Моцарт. Його опера „Уведення із Сераю” повалила все”. І це той між творами Моцарта, що отвирає ряд його оперових архитворів, відомих нині в усіх закутках культурного світа, архитворів без яких ми не тільки модерної музики, але й новітньої культури взагалі уявити не всилі. Бо коли та новітня культура стреміла головно до того, щоб визволити одиницю з хаосу порабощеного сірого тлуму, розбуджуючи в неї щонайвищу свідомість власної індивідуальности, то це власне Моцарт на полі оперової музики той, що переводить тут засаду індивідуальної характеристики всеціло і послідовно так, що творить цим в музиці нову епоху. Правда, — з історії Моцартового побуту в Мангаймі ми знаємо, що він уже раніше, і в коротших творах — як ось в мангаймській сонаті, присвяченій донечці музика Каннабіха, а саме в анданте тієї сонати — пробував давати музичні портрети даних осіб, і що це йому (по свідоцтву одного знайомого) прегарно вдалося. Але чим те все в порівнанні з такою пребагатою цілістю, як внутрішній світ опери „Уведення з Сераю”? В протиставленні до пануючої годі всевладно італійської опери, поважної (opera seria) та комічна (opera buffa), в якій переважала і була головною ціллю музики бравурно відспівана арія, отже чисто голосові, ніякою психолоґією непоглиблені ефекти, і таксамо й до француської з її хоральними партіями, намагається Моцарт індивідуалізувати не тільки кожного героя опери, але й завдяки новому інструментальному стилеві своєї музики й — орхестру, знизуючи кожний інструмент, відповідно до його музикального вислову, з таким і не иншим психічним станом героя. Тимто виведене дійство тут лишається нам трівало в памяти не тільки завдяки майстерности ґеніяльно схарактеризованих дієвих осіб (Бельмонт і Констанція, Осмін, Педрілльо і Бльондхен), але й чарівній глибині тої Моцартовоі музики, якій ніде не бракує глибшого, з загадкою істнування як такого звязаного значіння.

 

Це бачимо найкраще на двох дальших великих операх Моцарта, а саме на найцінніших двох ізмарагдах його останньої творчости: “La nozze di Figaro” та “Don Giovanni".

 

(Далі буде).

 

 

Так Моцартове прямування на вершини мистецтва гідне з погляду на траґіку його особистої долі справжнього подиву; жаль тільки, що того подиву для нього далеко більше в нас, далеких нащадків його епохи, ніж у сучасних йому земляків. Для нас ось не щось самозрозуміле думати, що такий першорядний музик, як він, повинен був добути визначного місця в тодішнім музичнім світі Відня та стати предметом особистої опіки зі сторонка цісаря. Бож австрійський імператор міг в кожен час відзначити Моцарта якоюсь гідною посадою тай дати йому так повне матеріальне забезпечення. Але, як я вже згадав раніше, тодішний цісар Йосиф II. (1765—1790), хоч, зрештою така небуденна індивідуальність, волів обсипувати своїми ласками чужинця, директора італійської опери в Відні, Салієрі, який для Йосифа був (добре платним) авторитетом у всіх питаннях музики, а про якого розголосила пізніша лєґенда, що він з зависти отруїв Моцарта (лєґенда, розроблена між иншим і в гарнім поетичнім творі А. Пушкіна п. н. „Моцарт і Салієрі"). Ну, хоч та лєґенда виявилася опісля тільки лєґендою, бо Салієрі не то, що не гадав і не мав ніяких причин усувати собі з дороги злочином таку нешкідливу йому людину, як Моцарт, а навпаки — він дуже цінив свойого великого суперника, то з особою Салієрі звязувалася всежтаки одна з причин недоцінювання Моцарта цісарем. Осуди Йосифа про нього всі якісь дуже поздержливі, або чудернацькі.

 

Так при нагоді одного концерту, на якому Моцарт грав разом з італійським віртуозом Клєменті, цісар сказав, що добачає в Італійця тільки хист, а в Моцарта і хист і добірний смак (Geschmack). Зновуж з приводу вистави опери „Уведенні з Сераю” цісар зазначив, що вона „загарна на наші вуха”, та що в неї „страшенно багато нот”, і таке инше. А прецінь міг собі цісар згадати нераз, якто маленький Моцарт грав на фортепяні у прияві його матери, Марії Терези, і якими великанськими кроками пішов з того часу дух його наперед, знайшовшись знову в цісарському Відні! Щойно на чотири роки перед смертю Моцарта, Йосиф, після того, як помер згаданий вже мною композитор Ґлюк, який побирав з Цісарської каси річну платню в сумі 2,000 гульденів, заіменував Моцарта цісарським композитором, але з платнею 800 гульденів річно та з дорученням такого скупого обсягу праці, що Моцартові було з тою цісарською пенсією, як то кажуть, замало, щоб жити, а забагато, щоб умерти. Отому й не лишалося йому й тепер ніщо инше, тільки давати принагідні концерти, виснажувати себе творенням тай шукати зле платних лекцій в химерних панів, хоч такої побічної роботи Моцарт як артист не любив і боявся її, кажучи з повним правом: — Я композитор, я маю творити, а не гребати мій талант, набираючи богато школярів. І слушно Але кільки то ґініяльних талантів пішло на марне через те, що вони, замісць творити в околі свойого таланту, робили, можливо чужу їм і зовсім не, підходящу роботу? І тому воно таке вдячне розважати сьогодні все життя та історію творчости Моцарта, бо те все це просто клясичний примір життєвої судьби ґеніяльної людини, вічно вражаюче зеркало прогріхів сірої маси пересічних і заздрих плосколобів проти них і ввік траґічна пісня про передчасну смерть ґенія, виснаженого перед часом фізичними й душевними, стражданнями.

 

Отак то й невеселі вони ті обставини, в яких Моцартові доводиться незабаром компонувати музику до иншої, одинокої своєю красою опери, а саме "La nozze di Figaro". Його укохана Констанція не могла йому стати — по всій своїй природі — дружиною, гідною його життя і творчости. Старий батько, хоч і навідався в р. 1785. до сина до Відня (після Моцартової гостини в Зальцбурзі два роки раніше) і раював успіхами Вольфґанґа як віртуоза й композитора, то всетаки задля поведення сина з архіепископом і та задля нерозважного одружіння його з Констанцією дещо відчужився від нього, мало допомагав матеріяльно і зберіг прикру резерву аж до своєї смерти (1787). Улюблена одинока сестра Моцарта, теж дуже талановита музикальним талантом Марія Анна, ставши жінкою барона Берхтольда, вдівця з пятеро дітьми, мала надто багато своїх турбот, щоб журитися братом, якому зрештою таксамо, як батько, не могла простити одружіння а легкодушною Констанцією. А щирих приятелів не було в Моцарта ніколи забагато, особливож таких, від яких міг би дожидатись матеріяльної допомоги. Ясним промінням в житті Моцарта, правда, була його дружба зі славним австрійським музиком і композитором Йосифом Гайдном (Haydn, 1732—1809), прославленої памяти творцем таких композицій, як “Die Schoepfung” та “Die Jahreszeiten”, а з дрібніших річей колишнього австрійського гимну. Але такі дружби й духові звязки це були виїмки таксамо, як, і Моцартові приятелі з тайних вольнодумних товариств, яких членом він був як щирий прихильник ідеї поступу, гуманности й визвольних змагань народів. Тимто не було воно мабуть без глибшого значіння, що після того, як згаданий вже мною французький письменник П. А. Карон-Бомарше (1732—1799) добув нечуваного успіху революційною комедією п. н. “La nozze di Figaro" („Весілля Фіґара”, виставленою в Парижі 27. IV. 1784), Моцарт звернув на неї увагу як на оперовий сюжет. Невдоволений дотеперішною концертовою діяльністю, він забажав знову попробувати сил у творчім пориві ширшого розмаху і рішився скомпонувати оперу по бомаршівському сюжеті. Італієць Дапонте написав йому текст ('‘La nozze di Figaro"), правда, дещо ослаблений з погляду на революційний зміст бомаршівського ориґіналу — бо так наказувала цензура Йосифа II. — затеж саме підхожий до легкої, як війний запах цвітів, як ритм останнього менуета музики Моцарта. І все наново будуть овівати нас чудові тони тієї опери солодкою мелянхолією передреволюційного-карнавалу у Франції XVIII. в. Тими невловимими, тільки Моцартові питомими півтонами гармоній смутку й веселости, поваги й розгульности, пестіння і грози, якими він наче прощає епоху панського блеску, щасливої навіть своїми гріхами.

 

Так Моцарт далеко лагідніший суддя тій епосі, ніж Бомарше, властивий творець постаті зревольтованого лакея Фіґара, про якого годиться нам теж сказати хоч кілька слів пояснення. Фіґаро береться перехитрити свойого пана. А цим паном тут — ґраф Альмавіва, еспанський ґранд і великий поміщик, на службі в якого є власне лакей Фігаро і його любочка Зузанна. Вони обоє мають саме пібратися, і пан ґраф з цього приводу такий ласкавий на них, що обдаровує їх щедрими дарунками. Але саме з огляду на ці ґрафські дарунки і Фіґаро і Зузанна дуже занепокоєні. Бо вони знають, що коли пан ґраф так обдаровує пару новоженців перед їх весіллям, те це тільки задля того, щоб примирити їх з одною дуже немилою і поганою конечністю. Немилою для них, затеж побажаною неабияк для пана ґрафа, бо тою конечністю тут не ніщо инше, а колишній середновічний привілей поміщиків, відомий в історії під назвою jus primae noctis. Але як Фіúаро так і Зузанна не такі дурні, щоб ставати жертвою ледачих поміщиків у стилі пана ґрафа Альмавіви, а ще до того з титулу вщерть перестарілих і в щерть злочинних привілеїв ледачої аристократії. Вони в порозумінні з панею ґрафинею, якій дуже залежить на тім, щоб ґраф шукав любовного щастя в неї, а не в її покоївки (Зузанни), придумують таку хитру штуку, що кінець кінців ґраф сходиться на умовленому місці не з Зузанною, а з ґрафинею, після чого не лишається йому нічого иншого, як тільки відректися апетиту на Фіґарову гарну суджену, і вернути в кохаючі обійми ґрафині. Значить — великі привілеї не помогли нічого там, де проста, але розумна й енергійна людина здобудеться на відвагу сказати ласому деспотові бунтарське: Ні! А Фіґаро власне подуманий автором як свідомий заступник того здорового душею простолюддя, тих широких мас поневоленого народу, якому всякого роду шляхецькі Альмавіви довгими століттями випивали всю кров і всю силу. В численних словах про суспільне положення в тодішній Еспанії — значить у Франції, бо Бомарше вибрав місцем дійства ніби Еспанію тільки тому, щоб обманити парижських цензорів — Фіґаро висловлює повні вбивчого дотепу ворохобні думки, які тліючими іскрами падали в тодішню француську суспільність, як ось нпр. в такій глумливій характеристці родової аристократії: — Тому, що ти великий пан — міркує Фіґаро в сторону Альмавіви — то ти вважаєш себе великим ґенієм. Шляхоцтво, богацтво, становище в світі і достоїнство — це все робить тебе таким гордовитим. Але що ти зробив властиво, щоб на те все заслужити? Ну — ти завдав собі тільки труду уродитися!

 

(Конець буде)

 

 

Отак, хоч в тексті Моцартової опери мусіло згубитися багато з тих гострих стріл, що їх у своїй комедії вимірив Бомарше просто в серце февдальному, на загладу призначеному панству, то вона вкупі з твором француського письменника допомогла завдяки розмріяно пестливому подихові моцартівської музики — особливож музикальній характеристиці вмираючої епохи Рококо — поширити революційну думку століття. Доказом на те нпр. безпримірно одушевлене приняття тієї опери в Відні, а головно в Празі, де, як каже один з сучасників — весілля Фіґара стало особистим пережиттям кожного. Инша річ, що після вистави „Весілля Фіґара” в Відні — 1. V. 1786 — Моцарт не одержав за цей твір більшого гонорару над 100 дукатів, отже саме скільки, скільки дістав колись як чотирнацятьлітний хлопець за молодечу оперову спробу „Мітрідат"!

 

А простраждані досі злидні, недостатки, розчарування і кривди почали вже мститися на Моцарті фізично й морально. Він починає щораз частіше нездужати, не маючи иноді сил удержатися з ослаблення на ногах, причім мусить до кінця життя бачити, як ті, що могли йому допомогти, стають опікунами і протекторами кожному иншому тільки не йому.

 

Але його творчий дух, такий невичерпаний своїм богацтвом, мав обдарувати людей без огляду на їх несправедливість до ґенія, ще пишним рядом останніх творів, між якими на золотих скрижалях музичного мистецтва записані навіки головно три: згадана вже мною раніше опера "Don Giovanni", далі романтично-містична опера "Zauberfloete”, а накінець монументальна похоронна літургія "Requiem”.

 

"Don Giovanni" (теж „Дон-Хуан"), виставлений з величезним — тільки не надто світло гонорованим!—успіхом в дуже прихильній Моцартові Празі 29. X. 1787 — це як своїм сюжетом так і музикою Моцарта одна з найбільш відомих опер в музичнім репертуарі світа. І як своїм змістом, так і своїми звуками це — у протилежности до теперішніх творів нашого мистця — опера траґічна. Славний початковий акорд d-moll увертюри до “Don Giovanni”, що його колись великий німецький фільософ Артур Шопенгавер назвав музичним символом людського існування взагалі, являється чудово сумовитим пробразом усього дійства опери та його музичної інтерпретації. Бо справді — розроблений тут сюжет не міг в оперовій композиції стратити того глибоко драматичного характеру що його він зберігає у своїй прапервісній, в літературах Европи так загально спопуляризованій формі. Той ненаситний життям Дон-Хуан, що ради своєї розкоші, гордий, повний демонічної зваги визиває темні сили засвіта на двобій, він не міг стати таким щасливим переможцем, як Фіґаро Дон-Хуан мусить гинути. І от траґізм тої смерти, якою гине життєрадісний герой саме тому, що благородна душа його сповнена вщерть бажанням життя, підмальовує Моцарт як ніхто инший з композиторів того сюжету тонами, в яких є щось із вражаючої сповіди ґенія життя взагалі. Невимовно тонкий смуток, що скорбними зітханнями найглибшої душі всесвіта проноситься тут від акту до акту, це мабуть, і не в останній лінії, відгук життєвої траґіки Моцарта самого. Смерть матери і батька. Голгофта творчої мандрівки, починаючи від розриву з Зальцбурґом, дорога ціна, якою Моцарт окупив своє подружне щастя в пожитті з Констанцією, непереможність світа жорстокої дійсности і прочуття грядучої останньої знемоги — те все тут темні, утаєні жерела в душі творця, з яких мав зродитися незбагнений світ тої музики, що нею, мов пів-неземним подихом, захоплює нас “Don Giovanni" сьогодні може сильніше, ніж колись. Але що Моцарт, як і кожний благовісний ґеній людства, не гадав ніколи розгублюватись усеціло, в нетрах смутку і резмґнації, видвигаючись на могутніх крилах свойого духа усе наново до золотого сонця і до радісно погідних блакітів" безжурної уяви, на це доказом його опера “Zauberfloete” („Чарівна сопілка”), виставлена в Відні 30. IX. 1791, в передміськім театрі Е. Шіканедера. Бо тут у протилежности до опери "Don Giovanni” і наче заздалегідь в духовім обєднанні з майбутньою творчістю свойого великого наслідника на престолі музики, Бетховена, провіщує Моцарт проречистою мовою своїх звуків оконечну перемогу ґеніїв світла над демонами темряви, ідеї доброго над принципом зла. І преображує так найвищі вершини своєї творчости промінним ореолом божеської гармонії над темними прірвами простражданого шляху свойого туземного істнування.

 

Нехай, що Моцартові не було вже дане завершити оконечно лебединого співу його духа, тої похоронної літургії "Requiem", яка саме тому, що вона не скінчена ним, робить на нас таке потрясаюче вражіння спомином про те, що він компонував її, в повній свідомости близи власної смерти перед очима. Опівночі д. 5. XII. 1791 р. в Відні, Моцарт розпрощався зі своїм мучецицьким життям, лишивши людству царство скарбів краси, але ніякого й найменшого майна. Траґіка його долі йшла за ним до самої могили. Тому ось, що Моцарт не лишив ніяких грошей на похорон, а пані Констанція після смерти чоловіка стратила голову зовсім, подбав один з приятелів Моцарта, барон Фан Світен, про похорон в той спосіб, що винаймив третьорядний караван за ціну 3 гульденів, який повіз домовину з тлінними останками Моцарта на кладовище Санкт Маркс. Знайомих і приятелів було притім так мало, що коли їх горстка внаслідок сильного дощу зі снігом з половини дороги вернулася, то де-далі за караваном не йшов ніхто, і Моцарта поховали в масовій могилі (Massengrab) так, як ховали тоді найбідніших, задля чого ще й сьогодні не знати, де він властиво похований.

 

Відвічна судьба ґенія совершилася.

 

(Конець).

 

[«Свобода» (Джерси Ситі, Н.Дж.), 14—23.04.1931, ч.85—93]

 

 

 

27.01.2016