Остап ГРИЦАЙ

Минає 150 літ з того часу, як Бетховен, наймогутніший музика всіх часів і народів, прийшов на світ.

 

 

Иноді навіть чудно почувати, що він як і тисячі смертних людей, родився в надрейнському городі Бонні, що батько його був зарібний співак та пияк; були ще в нього ледачі брати; вчився та образувався він у других майстрів, що опісля, (від 1792) мучений та бичований всіми печатями, всіми стражданнями страшно самотного страшно горесного життя блукав він велелюдними шляхами Відня, і тутки 1827 замкнув очі свої.

 

Про нього нині замало навіть сказати, що це наймогутніший музика всіх часів і народів. Такі великі, такі незабутні людству музики є Гайдн і Бах, Ґлюк і Гендель, Вебер та Шуман, і є ними осяяні промінням своєї світової слави В.А.Моцарт, та Ріхард Ваґнер. А Бетховен – це наче щось вище за них всіх, щось вище за музику взагалі. Це наче творець як такий, або ще краще: творче стремління як таке: немов збірне поняття цілого ряду, цілої безлічі творчих спромог та творчих сил. Його-ж кождий і найдрібнішій із 138 лишених ним людству творів передовсім і виключно тою одинокою в своїм роді безлічею своїх творчих сил захоплює нас і подавляє, потрясає нами в найглибших заку­тинах нашого єства і все подібно примушує нас до нього, мов до Все-Творця. з німою молитвою захоплення припадати. У Бетховена ми з першими ж звуками наче прощаємось з глухою затишю буденщини, та здіймаємося на великанських крилах його Демона в безмежі всесвіта, – в безмежні всежиття. Він тому, го­ловно він, репрезентує в музиці цей перехід від мінливих химер буденщини до монументальности вічного символа, якого в письменницькій творчости репрезентує Шекспір, а в плястиці Мікельанджельо.

 

Але між цими найглибшими символістами вселюдського мистецтва – сим­воли Бетховена здаються мені найправдивішими, найбільш живучими. У Шекспіра всюди, а в Італійця подекуди, пробивається односторінність їхньої епохи. На гордих вершинах монументального символа ставлять вони залюбки ідеали, що стояли головно етикою їхнього часу та їхнього найближчого окруження :

 

Ідеали всеможного, ренесансово деспотичного володарства. В Шекспіра – їх втілення – Макбет або Коріолян, Ричард III, або Марк Антон, – в Мі­кельанджеля Господь-Судія або Господь-Творець, Мойсей або Давид. Але най­глибше єство тих і других знаменує ярко той світогляд, що в рівній мірі зна­менував Цезара Борджію і Джіроляма Саванаролю, а саме: їх володарське, нев­молиме, жорстоке:

 

Sic volo.

 

З того боку могутній аскетизм Мікельанджеля так само по сво­йому розумів трагіку вічної людини, як і питомим ладом розумів її королівський аристократизм Шекспіра. Для Мікельанджеля світ – це пе­редовсім величавий образ всемогучого Господа, чи – там Все-Володаря, та його величаво творчих і дужих пророків. Все в нього має цю подавляючу своєю ве­личю, надлюдську, сливе жорстоко могутню лінію, починаючи від обрисів його янгелів, а кінчаючи імпозантною величностю Петрового собору. – „Його Христос на „Страшному Суді“ – каже один історик мистецтва – це не Христос єван­гелій, це бог пімсти та трівоги. І видко тут ангелів, святих та блаженних; але їхні співи наче приглушує розпачливий крик та голосіння проклятих Богом. Це не день прощення, це навіть не день справедливости, – а день гніву й кари“.

 

Це жагуче підкреслювання Господньої влади немає в Мікельанджеля нічого спіль­ного з узкозорою богобоязкістю; воно навіть подекуди немає нічого спільного з релігійною традицією*), але зовсім не перешкаджає йому, поза тим Господнім Sic volo, стати одним з наймогутніших представників блаженного земним життям Ренесансу. Воно лише детермінує в нього трагіку вічної люди­ни в напрямі зависимості від надземних сил. Воно весь той видимий світ вкупі з його соборним життям й його вільною людиною робить тільки одною з форм істнування тої ґіґантної, всемогучої надзем­ної сили. І тому Мікельанджело, не зважаючи на всю велич його ґіґантних символів – песиміст. Це найбільший трагік плястики, що дає нам почувати могутність Все-Творця, але ж і нашу неміч проти нього. Такий же сам ґрандіозний песимізм у Шекспіра. Його світогляд, правда не сходиться в своїх останніх висновках зі світоглядом аскетизму, як світогляд Мікельанджеля зі світоглядом Саванароли. Безумовно аристократична мораль Ан­глійця дивиться більше на Цезара Борджію, і тут наче треба шукати її джерела. Але цей ультра-володарський аристократизм Шекспірових героїв в ґрунті річи такий же безпомічний проти темних сил всесвіта, як і дужі грішники Мікельан­джеля проти гнівного Егови. Юлій Цезарь і Коріолян, Антоній і Клеопатра, Ришард III. і Макбет, Лір та Тімон, Ромео і Юлія – вони всі, коли дивитись на етичний еманат їх трагічного стремління – страшливі черепи. Як одинокий позитивний наслідок лишається хиба тільки мелянхолійна свідомість геройського зусилля.

 

Ось і чому протиставляю я художницьким символам в творах Мікельанджеля та Шекспіра – цих двох, одиноко достойних попередників Бетховена – символи його творчости, і кажу, що ці художницькі символи Бетховена найправдивіші та найбільш живучі.

 

Бетховен чудово вражає в них могутньою свободою своєї художницькі думки. Його символ духово свобідніший, ніж символ Мікельанджеля, і свобідніший духово, ніж символ Шекспіра.

 

Бетховен правда, дитина XVIII-ого віку, цього найчудовішого вільнодумця між віками людства. Природньо та наче самозрозуміле, що темою його найглиб­шого, найбільш вселюдського твору, – Третьої Сімфонії, тої невміручої Геро­їчної, – визвольна боротьба людини. Людини як такої, відвічної, страждущої, своїм стражданнях святої людини. Не боротьба побідного бога або пяного своєю могутностю тітана проти людини, а боротьба цеї-ж людини проти демонів, що хотіли б її погубити. Ця божественна Eroica 1804 була спершу присвячена Бетхо­веном Наполеонові. У ньому добачав він зразу найкраще втілення цеї великан­ської боротьби геройської людини з стремліннями судьби, яка на його думку була найглибшим мотивом вселюдського істнування. Але коли Бетховен почув, що Наполеон проголосив себе цісарем, він роздер заголовний лист з присвятою, та сказав при цьому „Й він – тільки звичайна людина!“ Ось і чому мені ще раз хочеться вказати на цю непорочність його визвольного символу в протиставленню до еґоїстичної боротьби володарської людини у Шекспіра.

 

Не про царський престол та царський вінець тут річ, а про блаженність визволеної стражданням душі, визволеного стражданням людства. Бетховенова людина страждає тим глибше, чим жагучіше бажається їй загальної, всесвітної блаженности, і тому з найвищих вершків його творчости, з останніх хорів, його великого заповіту, його Девятої Сімфонії звучить безсмертне:

 

Seid umschlungen Millionen,

Diesen Kuss der ganzen Welt. ...!

 

Усе той блаженний цілунок радости на устах здобутого, горесно, болючо здобу­того життя – найвищий ідеал Бетховена... Він тому поза цілу потрясаючу траґіку його образів боротьби за істнування такий же вдохновений надземною блаженністю оптиміст як Данте Аліджієрі. В нього-ж, як і в Данта, є ці безконечні обрії, які можна означити тільки словами: земля і небо, ад і рай. Бетховен саме тому такий великий, такий ніким незрівняний, що його оптимізм, віра в щасливе і вщасливлююче людство випливає не з солодкавого романтич­ного захвату, не з вузької художницької доктрини, а з глибин його трагічної, страждущої душі духовости, що своєю нескінченістю та необмеженостю вражає нас величавим подихом вічности. Хто з нас, спитаймо, обняв його ідеї вповні, зрозумів його в найглибших глибинах – слухаючи його вперше? Хто з нас, в прірвах його Девятої не боровся з цими звуками, мов Яков з ангелом, хто з нас не блукав в надземній мрії стрівожений їх демонічними просторами та болюче незбагненним глибинами, – і хто з нас не добачував тут, повний творчої бла­женности, перших промінів небосяжного провідного символу?

 

Він мучить, як Голгофа, і вщасливлює він, як Воскресения.

 

Його Missa solemnis (1818–1822) велить нам почувати здобуте страждущою душею небо, вщасливлючий подих Все-Творця та Божу безсмертність всесвіта так невимовно глибоко, солодко, захоплюючо, – що можна її слухати тільки зі зложеними руками, в німій святій молитві, крізь сльози, якими плачуть тільки ангели. Декілька таких хвилин неземного захвату сотворив і Бах, має їх і Гайдн, і не бракує їх і в Шумана. Але найвеличавіше являються вони у Бетхо­вена, бо тут вони являються всі на обрію всесвіта. Бетховеновий всесвіт ніколи не самотній, ніколи в ньому не почувається тої мрійної Бахової погоди, яка тому така мрійна, що далека від людини й її життя. Бетховен володіє масами, гуртами, безлічами. Його хори, його сімфонії такі знаменні для нього, як сплетені тіла в Мікельанджеля й масові сцени в Шекспіра. Що це за нечувані, чудові своєю просто містичною таємностю хори! Які це сливе непроглядні лєґіони звуків!

 

Коли б пливучі в небі хмари ожили та пошепки розмовляли б між собою про те, що бачили в світі, то цей шепіт їх так вразивби душу, як хори Бетхо­вена. А иноді здається, що в тих його хорах закляті на віки шаління всіх орка­нів, вітрів, голосіння та скарги цілих поколінь, народів, або блаженні співи трі­юмфуючого дюдства, або торжествуючої пісні херувимів. Ми в Бетховена – між землею а небом, адом а раєм, ми почуваємо тут хвилі вселюдського життя на обрію всесвіта, всеістнування.

 

В нього одного.

 

Моцарт являється ґеніяльним мистцем одної, давно прогомонілої епохи, а Ріхард Ваґнер – великим фантастом, коли зважити цю вселюдську прикмету в творчости Бетховена. Бетховеновий кождий твір – це передусім пережиття, обявління душі, символ, а щойно в другій лінії – музичний опус. Його „фі­деліо“ – його „Бій під Вітторією“ – і „Атейські руїни“, – його „Христос на Оливній горі“ – (з цим чудно таємним хором жовнярів, коло Спасителя), його всі увертюри та сонати, концерти, балєти та пісні („Mignon“) – це все мону­менти непереможно живучого духа – його Прометеєва туга за визволен­ням, яка відводить його в найдальшу далечінь від усього, що є ярмом та деспотією. З цього боку він такий-ж  великий учитель людства та його провідник, як і з погляду на цю трагіку свойого особистого життя, темні крила якої хмарили йому життьовий шлях від найраньшої молодости до останніх днів, а проте не в силі були ніколи закрити перед його поглядом сонця визво­лення, що так могутньо сходить в його Третій та Девятій Сімфонії. В незавид­них матеріяльних обставинах, шукана та визискана жертва злих та ворожих йому людей, не піддержуваний ніким – ні братом, ні приятелем, ні спорідненим душею союзником творчого стремління – Бетховен не проклинає життя, а по­конує його. Він доживає до того, що знатні художники – як К.М.Вебер у своїй зависти просто ворожо ставляться до нього, що навіть великий Олімпієць, сам Ґете, не в силі зрозуміти та оцінити як слід його творчого стремління, – а проте Бетховен не проклинає життя, а поконує його. Де далі його жорстокого життя – самота його більшає, стає його мукою та судьбою, велить йому почу­вати цілу страшну студінь цих останніх вершин творчого духа, про які Мікель­анджельо каже, що з їх просторів повертають тільки вибрані Богом.

 

Але в Мікельанджеля були могутні покровителі його творчої праці, і була в нього та чудова подруга його душі, Вітторія Кольонна. Злорадний демон Бет­ховенової життьової недолі відбирає у нього врешті його найдорожче, його одиноке:

 

Відбирає у твірця девяти сімфоній – слух. – „До роспуки приводило все мене – каже він раз в одній зі своїх сповідей. – Мало бракувало, а я був би погубив себе, та це моє горесне, нещасне життя. Тільки вона – творчість – здержувала мене від цього.

 

Ах – мені так важко, було покинути цей світ, ще заки я доконав цього всього, що поклав собі завданням. Так страшно важко. І все наново я вставав, і все наново кровавив я душу..

 

Хто тому почне дивуватися величі видвигненого ним твору ?

 

У ньому-ж є два найглибші символи людства:

 

Бурхлива вічність боротьби, та радісна невмиручість героїв.

 

-------------------

 

*) „О цей безбожний єретик!“ – каже раз про нього Петро Аретіно. О.Г.

 

Воля, 1921, т. 1, Ч. 2.; с. 94-97

 

 

15.12.2014