ПЕРЕДНЕ СЛОВО.
Отся повість пок. Леся Мартовича, що виходить тепер у світ, має за собою вже невеличку історію. Думаю, що не від річи буде навести її тут.
Менї невідомо, як довго писав автор свою повість, та коли її скінчив. Памятаю одначе, що при кінци падолиста 1911 р. прийшов до мене і передав її з бажанєм, аби вона появила ся в Лїт. Наук. Вістнику. Я написав зараз до проф. М. Грушевського, що перебував тодї в Київі, в справі місця, часу й умов друку, а поки надійшла відповідь, прочитав повість майже в цїлости, хоч і не вповнї докладно. По одержаню відповіди повідомив я пок. автора про умови з боку редакції Лїт. Наук. Вістника, які він приймив, і вислав зараз рукопис, переписаний на машинї, але з деякими власноручними поправками автора, рекомендовано і з поданєм вартости, до Київа.
Якеж було моє здивованє, коли при кінци сїчня, 1912 р., дістав я від проф. М. Грушевського запит, чому не присилаю рукопису. Я відповів, що вислав давно, навів дату висланя і рівночасно зареклямував посилку на почтї. По кількою днях дістав звістку з Київа, що рукопис доручено (аж по рекламації!).
Коротко перед тим якось зайшов раз до мене пок. Лесь Мартович зі своїм приятелем дром Ів. Кунцевом, щоби довідати ся, як стоїть справа друку повісти. Я пояснив і в розмові, що вивязала ся, сказав йому, натякаючи на головні типи повісти: Знаєте приповідку, що багато на світї дурнїв, та не разом ходять. А в вас у повісти зовсїм інакше. Де ви таку чудову колєкцію їх поназбирували? — Автор не відповів тодї на се нїчого, а розмова перейшла на якусь иншу тему.
Тимчасом у лютім приїхав до Львова проф. М. Грушевський, скликав засїданє дирекції Видавничої Спілки, на якім я вже не міг бути присутний, бо захорував тяжко, і дирекція ухвалила тодїж не друкувати повісти в Лїт. Наук. Вістнику, як первістно пляновано, але видати її окремою книжкою.
Я ще й не дізнав ся був про сю ухвалу, як дістав лист від Л. Мартовича з домаганєм звороту рукопису повісти тому, що він не хоче ще її друкувати, коли я скритикував її неприхильно. Я відписав, що моєї фрази не можна нїяк уважати за критику, за яку я й не брав би ся, бож навіть не прочитав повісти докладно, але автор обставав при своїм домаганю і я мусїв написати до Київа по рукопис та звернути йому. Я не знав правдивої причини, задля якої автор зажадав звороту і до відав ся про неї аж із посмертної згадки про нього дра Ів. Кунцева, в якій він пише:
»Нездужаючи з більшими або меншими перервами від осени 1911 р., покійний не міг систематично працювати. Написав більшу повість із житя галицької інтелїґенції та вислав її був до редакції Л. Н. Вістника, де мала небавом друкувати ся, та я намовив його, щоби відібрав рукопис і ще раз по упливі певного часу перечитав, бо знаючи нахил покійного до сатири, я бояв ся, що річ, хоч закроєна, поважно, то писана в часї хороби, часами просто серед фізичних болїв, може вийти скарикатурована«*.
Здаєть ся одначе, що автор зовсїм не читав повісти на ново, бо я не завважав нїяких дописок та поправок поза тими, які бачив за першим разом. Так пролежала вона до початку війни і до ворожої інвазії.
»На жаль, інвазія пише др. І. Кунцїв*) — хоч дала покійному невичерпане жерело спостережень на людськім матеріялї з обох боків бувшого кордону та сильно збогатила його так незвичайно обширні відомости фільольоґічні і етнопсихічні, зменшила близько на половину його недруковану спадщину. При вчиненім у моїй хатї салдатами погромі в дни 13 вересня, 1914, всї рукописи покійного опинили ся на подвірю, в городї, в садї, на слотї, порозкидані і потоптані солдатськими чобітьми. Визбирані потім картки виказали вже багато браків. В цїлости остала згадана висше повість (з віддертим заголовком і половиною першої картки, заголовка я не можу собі пригадати) та коротші оповіданя: »Народна ноша«, »Пророство грішника«, і »Жирафа та Ладо«. З инших оповідань та драматичних нарисів остали лише всякі уривки. Покійний не зібрав ся вже повикінчувати їх на нове«.
Не довело ся отже авторови дожити тої приємности, щоби побачити свою працю в друку, хоч се було можливе вже пять лїт тому. За те мав нагоду побрати практичну лекцію того, як то наші лїтературні памятки пропадали в старину, в X—XVIII ст., та зрозуміти, чому копії деяких наших памяток заховали ся на далекій півночи, а в нас і слїду по собі не лишили. Адже Торки, Хозари, Верендїї, Печенїги, Татари, Турки і всякі инші племена, що перевалювали ся через нашу етноґрафічну теріторію, не могли оказувати більше зрозуміня для нашої культури від теперішного христолюбивого воїнства. Та коли перебули ми тамтї лиха, то перебудемо ще й се, може останнє на порозї великого культурного і народнього нашого відродженя. А в лику робітників, що здобували се відродженє, знайдеть ся певно відповідне місце і для автора сеї повісти, що рвав ся все до ідеалу краси та добра тай свій народ бажав до них підтягнути.
Отся повість док. автора друкуєть ся тепер за згодою його куратора, і спадкоємцїв, а з першої картки виготовлений клїш на память теперішнього лихолїтя.
26. IX. 1917.
Волод. Гнатюк.
________________________________
* Іван Кунцїв: Лесь Мартович. (Дїло, ч. 32, з 3 лютого 1916 р., фейлєтон).
* Тамже.
[Забобон, Львів, 1917. I—VIII]
11.01.1917