— Я вже не перебуду сеї осени. Як спаде осїнна мрака, то задушить мене. Правду менї вповіла баба Палагна, що як — каже — половина тебе в серединї обірвала ся, то шкода вже й надїю мати. Ось-ось — каже — тай по тобі. Вірну менї правду сказала.
Я вмру в осени в саму хляпавку.
Головонько бідна! Як ви мене ховати-мете в таку розкаль?! Та то нїяк босої ноги витягнути з болота, не то ще двигати деревище з грішним тїлом.
Тай не знати-мете жадне, коли я вмру; я то добре чую. Задушити мене в ночи. Як лише студїнь настане, як мрака розсяде ся, то я лиш очи вивалю. Без сьвічки вмру, лише хрест на себе покладу. Най Біг прийме й так! Не заслужила я на лїпше. Видко, шо менї Господь милосерний і на сїм сьвітї покуту завдав. Ой! Та бо й грішниця я, грішниця!
— А ти, Аничко, не завдавай ся в журу. Палагна-ж казала, шо як будеш журити ся, то й не вийдеш. Ти маєш бути весела, то й полекшінє мати-меш.
— Не вговкуй мене, Андрійку, най викажу. Я тобі нїколи всего не розповідала а тепер мушу. Мушу виговорити ся, бо як ізмовчу, то здає ся менї, шо обірве ся мене й друга половина, то я й ночи не перетріваю. А ще й панотець сегодня при сповіди роз’яснили менї, як я тяжко нагрішила, то я сама себе бою ся. Мушу приповісти ся тай просити в тебе прощі.
— Що будеш приповідати ся та мучити себе, коли я все знаю.
— Нї! ти нїчого, Андрійку, не знаєш. Ти не знаєш, що я злодїйка. Я вкрала в Варвари півміток. Вона несла єго попри наші ворота тай загубила. А я вхопила тай сховала до скринї. Патонець казав, шо се злодїйство.
— Що патоноць знає?! Най би була не губила! А ти в мене найпоряднїйша ґаздиня в селї.
— Але як вмру, Андрійку, то півміток треба вернути, бо казав патонець, шо я через то й на тім сьвітї не буду мати спокою.
— Ти менї не говори про смерть, Аничко. Я не хочу се й слухати. Бо що я варт без тебе? Ізза твоєї голови та я став порядним господарем. А тепер, ади, тебе не стало, а я не можу собі ради дати. Вийду на двір тай кручу ся й кручу ся, а робота мене не бере ся, бо не знаю, до якої роботи ставати. Тай виджу, шо наша праця марнує ся. Нераз заломлю руки тай думаю; з ким я оженю ся, як Аничка вмре? Нема, бігме нема в цїлім селї анї одної такої ґаздинї як ти. Бо ти, бувало, вийдеш на двір, візьмеш ся до чого — робота тобі в руках горить. Зарядиш, заставиш мене до роботи, тай я також роблю. А як що зле, то ти мене насвариш або й начупруєш, тай добре: і хосен є з роботи й признака. То я собі тодї гадкую в своїм сумлїню: „Нехай чупрує, бо має за що; сьвятили ся-б її ручки“. За отаке я тебе дуже навидїв тай тепер навиджу.
— Не говори так, Андрійку, не ріж мого серця, бо я не варта, аби ти мене навидїв. Я не варта й доброго слова від тебе почути. Бо я — душегубка. Се я загнала Йваниху в гріб. Правда, Іван її догаманував, але я була всему причина. Небіжка знала добре, шо він ходить до мене: журила ся, журила ся та по кутах плакала. Стала єму відтак дорікати, а в він — до бійки. І зчинила ся з того часу в них гризота. З того небіжка й пішла з сего сьвіта.
— А чого-ж небіжка була така дурна, шо гризла ся? Ти, Аничко, бігме з горячки таке говориш! Як би ти була здорова, то се би тобі й на гадку не приходило: ти би розуміла, шо нїчим тут журити ся, нї про що й думати. А так ти в горячцї, шо собі отаке нї се нї те береш до серця тай непокоїш ся. Утихомир ся, Аничко.
— Не втихомирюй мене, Андрійку, бо ти ще мало що знаєш, то ще не все. Бо я... Та ти менї радше вперед у очи наплюй (бо так менї належить ся), а потім слухай. Я тебе нїколи не любила тай тепер не люблю.
— Ти, бігме, Аничко, в горячцї. Що се ти таке говориш? Опамятай ся! Таже ти на мене працювала, таже ти мене господарем зробила, таже ти для мене білє вижмакала, таже ти менї що суботу голову змила, ти менї смашно їсти зварила. Що тобі таке?
— Бо ти, Андрійку, ще не вирозумів, куди я говорю. Я люблю Йвана. Я вдивлювала ся в него як у образ. Без него менї нїщо не було миле. Я рвала ся до роботи, аби заголомшити в собі той біль, що менї під серце підступав тай доти пив мене, пив, аж доки я Йвана не вздріла. Тай він мене так само любив тай отак сьвітом нудив без мене. А ти сего не знаєш.
— Чому-ж би я не знав? Що се тобі таке, Аничко? Може я намочу платинку та прикладу тобі до голови, бо тебе має горячка дуже мучити. Не знав! А хиба-ж я слїпий? Я видїв, шо в мене жінка дуже красна: є з ким у недїлю межи люди показати ся. Не одного аж колька сперла, що єго жінка та не така.
— Чекай, Андрійку, менї аж лячно, шо ти мене не розумієш, бо не хочеш вірити, шо я така. Я тебе виряжала з дому, а тодї приходив до мене Йван. Ми собі сїдали за хатою на приспі тай я клонила голову єму на плече. А він мене обіймав одною рукою, а другою гладив по лици. „Чому ти не моя жінка?“ — говорив менї заєдно, а я слухала й не могла наслухати ся. А тепер роби зо мною, що хочеш, бо вже знаєш.
— Знав я се й давно та міркував собі: „А видиш, богачу, таки ти менї, бідному, завидуєш. Тай маєток твій пса варт, коли в тебе нема ґаздинї. Який ти межи людьми сиромудрий, а який ти маленький коло моєї Анички. А я собі невидний, а рівно Аничка моя тай її голова веде моїм господарством“.
— Ти бо таки, Андрійку, наважив ся мене мучити. А ти-ж не знаєш, до чого та люба доводить? Я тай Іван, та ми обоє — мали ся до себе. У лїтї я заставляла тебе спати в хатї, а сама йшла до стодоли й дожидала Йвана. Тепер уже знаєш, яка я тай що я була для тебе тай чому так караю ся?
— Що тобі таке, Аничко? Ти мене за дитину маєш? Ставало й менї того добра; коби так що иньше. Ти жінка годна: у тобі кров грала. А менї що за кривда, як ти вистелила в хатї на постели мягонько, шо я спав як по купели? Та сороми ся щось таке нагадувати. До чого воно? Але ти отак у горячцї лежиш тай собі щось таке розгадуєш, а воно тебе зовсїм обмарило. А ти як подужаєш, то насьмієш ся сама над собою. А ще й патонець намісь тобі вибити тото пусте з голови, то він іще не знати якого лиха гірше тебе збаламутив. Єму здає ся, шо кождому так як єму нїчого більше нема на голові лиш тото.
— Може бути, Андрійку, шо се я з горячки таке говорю та ще тому, шо мене пан отець так налякали. А все таки... або я знаю... Нї! Я нїхтолиця. Візьми камінь та трісни мене по чолї, нехай лиш отут ногами зібю! Ой, ой! Троє малих дїточок: два хлопчики, а одна дївчинка, а я бігме не знаю, хто їм батько: чи ти, чи Йван. Головонько нещаслива, сьвітку мій гіренький! Що я дїточкам уповім, як вони попідростають?! Як я їм у очи подивлю ся?! Ой, ой, ой!
— А цить же, Аничко! Та бо не плач!... А бодай того попа хороба втяла! Не міг отам до своєї грубої попадї причепити ся, але він менї хору жінку перепудив. Аничко, цить бо! Будь же розумна! Та що ти таке вигадуєш?! Хто-ж наші дїточки годує, як не я? Кого-ж вони слухають? Мене слухають. Чию худобу пастимуть? Мою. На кого робити-муть, як не на мене? Я їх подружу, я їм ґрунт відумру, і вони мене поховають. О то-ж я й батько їм. А ти, Аничко, завсїгди завертаєш на тото пусте. Стидай ся!
— Та бо я присягу зломала! Я божила тобі вірність, а з Іваном полюбила ся. Ой Господоньку! земля підо мною горить!
— А бодай же той піп онїмів, коли тобі таке наговорив! Та же то кальвін, не піп. Чекай, чекай! Піду-ж я до него та запитаю ся: „Чи ти, мой, проводиш присягу при шлюбі в сьвятій церковцї на тото пусте, чи ти проводиш присягу на те, аби люди в мирности проживали, аби одно за одне дбало, аби працювали на хлїб насушний, аби дїтий до розуму приводили та аби в хвалї божій із сего сьвіта сходили. Кажи! най знаю, якої ти віри?“ Так я попа запитаю, аби знав, як менї другий раз жінку страшити. Аничко! а спамятай ся-ж, бо се не вийде на здоровлє. На платинку, об'яжи собі голову, най тобі горячку витягне. А що? Зараз буде лїпше.
— Та я вже, Андрійку, розумію, лиш однако менї дуже сумно. За нїчим менї так не банно, як за тими грішми, що ти видав на лїки та на ворожки пусто-дурно. Лїпше було би посправляти яку одежинку на дїти.
— Отсе ти, Аничко, розумно говориш. За се тебе хвалю. Але ти ще собі тото май у тямцї, шо ти найлїпша ґаздиня в селї: ми доробили ся з нїчого, а все зза твого стараня. Тай я собі розрахував, шо на тебе не жаль видати, бо як поздоровієш, то ти все відробиш. Ти, небого, варта видатку. Я тебе сильно навижу тай тому не жалував би нїчого, лиш аби тебе до здоровля привернути. Йой! Таж я стратив ся-б, як би по твоїй смерти роздумав, шо я тобі на лїк жалував. Ану-ж би було помогло: Бо я знаю, шо без тебе змарнує ся цїле господарство тай я такої ґаздинї нїде не дістану. Пильнуй ся-ж, Аничко, аби тобі лекше було. Не бере собі тото пусте до голови. Ти собі лежи як панї та прибагай собі все, що схочеш, лиш не жури ся, бо то тобі не виходить на здоровлє. А я тобі подам усе готове під руки, аби ти й пташачого молока забажала. Аничко! а подиви ся-ж весело на мене. Не будеш уже журити ся?
— Не буду.
["Стрибожий дарунок та інші оповідання" (1905), с.87—95]
10.11.1905