З історії святкування; традиції, розвиток.
Вертеп.
1) Печера. Благовістив в Назареті, стала слава у вертепі. (Т.Г.Шевченко. Колядка).
2) Кукольный театрь, театрь маріонетокь, на которомь вь старину представлялась рождественская мистерія, а также и сцены изь народной жизни.
(Словарь української мови. Кіевь, 1907)
Прийшли радісні та веселі зимові свята – Новий рік, Різдво, Маланка, Йордань і т. д. Упродовж століть встановлювалися та розвивалися правила, за якими ми звикли проводити цей час із сім´ями, відвідувати родичів і друзів, брати участь у вертепах, колядувати й обов´язково бути присутніми на святковій Літургії.
Різдво Христове займає особливе місце в церковно-календарному році. Воно віддзеркалене у сакральному мистецтві, у традиціях побутового (сімейного) святкування та пошанування цього празнику. Народження Ісуса Христа стало початком нової ери, заклало основи формуванням християнського світогляду, сприяло появі нових звичаїв та обрядів у побутовому та святковому житті українців.
Про цю історично-богословську подію повідомляють євангелісти у Святому Письмі, і саме на поєднанні й аналізі відомостей давніх канонічних і апокрифічних текстів протягом століть сформувалася іконографія Різдва Христового в українському мистецтві. Ця знаменна подія завжди була підкреслено шанованою, про що свідчать тексти колядок і щедрівок, урочистості церковних відправ, а особливо та радісна атмосфера, яка супроводжує кожного християнина протягом кількох днів, а у нашій традиції різдвяних святкувань «розтягається» практично на цілий місяць.
Традиція творення вертепу в Різдвяні дні прийшла на територію нашої країни з Західної Європи. Ще у старих французьких рукописах ХІ–ХІІІ століть згадується про видовищно-театралізований бік проведення богослужінь, який у майбутньому трансформувався і став основою драматизації й інсценізації окремих її частин, зокрема, театру-дійства – Різдва Христового. Саме в період Середньовіччя проведення культового обряду зі суто церковного стає видовищно-народним, загально-любленим дійством. У часі святкування Різдва перед натовпом людей виконувалися не лише догматично утверджені псалми, окремі євангельські вирази, але й покладені на побут народні наспіви. З тих давніх часів дійство вертепу поступово „йде в народ”, стає святом загально прийнятим. Із розвитком сакрального мистецтва та поетичного слова в церковній писемності східного обряду ідеологічною основою різдвяного дійства (вистави) стає вертеп.
Від ХV століття розвивається іконоґрафія Різдва Христового, яке в наступних століттях займає почесне місце у творенні церковного інтер´єру: сцена Різдва присутня в намісних іконах, в празниковому ряді іконостасів; маємо ґрафічні зображення народження Ісуса у стародруках, що стверджує популярність цього сюжету в давньому українському сакральному мистецтві.
Про традиції щодо творення та розвитку вертепу чи, зокрема, появу шопки маємо мало інформації. «Історія вертепу – яслів з фігурками різдвяного циклу є тісно пов´язане з колишньою богослужбою, а розвій цего роду різдвяної гри був тим сильніший, чим жвавішим були людові осередки, з яких вони вийшли», – писав перший директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький в науковому дослідженні «Різдво Христове в поході віків» (1933).
1666 роком датується згадка про вертеп у матеріалах Львівського Ставропігійського братства, де серед різних грошових видатків йдеться про побудову вертепу та виготовлення декорацій. Етноґраф Микола Маркевич, якому належить початок вивчення та популяризації українських свят, відносить походження вертепів на території України на кінець ХVІ-ХVІІ століть. Доволі детально він описує вигляд вертепу ХІХ століття: «Наш вертеп є похідний будинок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода: долівку обклеєно хутром для того, щоб не було видно щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імені ляльок відбувається поміж дядечками, співаками та бурсаками то пискливим голосом, то басом – відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі».
З другої половини ХІХ століття вигляд і призначення шопки практично не змінилися. Ідеологічну основу шопки (інші назви: вертеп, ясла, бетлем) ще в давні часи найкраще сформулював св. Атанасій Великий (+373) у своїй науці на Різдво Христове: «І домик, в якім народила Діва, приймає вид церкви, де жертовником – ясла, служителем – Йосиф, дияконами – пастирі, священиками – ангели, архиєреєм – Господь, престолом – Діва, чашами – матірні груди, одіжжю – вочоловічення, віялами – херувими, дискосом – Святий Дух, а Отець – покровець».
У другій половині ХІХ століття шопка була переносною і мала вигляд двоярусної (двоповерхової) скриньки, схожої на вкриту соломою хатинку. У верхньому, декорованому поверсі за допомогою ляльок-фігурок відтворювалася священна подія Різдва Христового. У нижньому – світські, народні сценки, які демонстрували тогочасне побутове життя. Повнооб´ємні ляльки виготовляли з дерева (глини), декорували глиною, тканиною, папером та ін. До відтворення образно-мистецької характеристики ляльок підходили, враховуючи стать, вік, рід занять, національну та соціальну належність персонажа, задіяного у виставі. Найбільш імовірно, що саме такі характеристики мала шопка другої половини ХVІІ століття, з якою мандрівні дяки, студенти Київської академії „йшли в народ”. Як засвідчують літературні розповіді, для студентів це були щасливі часи, коли вони мали можливість помандрувати містами та селами України. А головне – «від’їстися» домашніми харчами, адже після кожної вистави як головну діючу особу молодого чоловіка запрошували до святкового столу і якнайкраще пригощали святковими стравами. Бо ж на Різдво у кожній хаті столи традиційно «вгиналися» від різноманітних наїдків і напоїв.
Надзвичайно цікавою є інформація щодо вартості виготовлення шопки у другій половині ХІХ століття. 1860 року священник Лев Терещанський із галицького Городка у церковній книзі розписав кількість витрачених грошей на виготовлення шопки для церкви. Із врахуванням вартості роботи тільки майстра-художника готова шопка коштувала 12.70 флоринів. Для порівняння: у тому часі вартість проживання однієї родини протягом місяця була приблизно 4 флорини.
Отже, в роботи було включено:
«…шѣсть фігурки до Вертепки 0.65 фл.
для співачокъ крестики съ стяжками 2.06 фл.
за дерево на столецъ до шопки 0.16 фл.
столяръ взявъ 2.50 фл.
за два лѣхтарики до Вертепки 0.40 фл.
за рихтованя дощинокъ въ Вертепцѣ 0.36 фл.
перкаль 1¼ 0.62 фл.
цвяхи 29/12 0.16 фл.
маляръ за Вифлеємку 4/1 683 3.- фл.
папіръ та патрони і робленя 0.20 фл.
маляреви решта за мальованя Вертепа 2.- фл.»
Надзвичайно цікавим є ще й той факт, що у вартість всієї роботи входили й послуги людини, яка ходила «…збирати на драматичну школу... 0.50 фл.».
З середини ХІХ століття шопка та вертеп одержали своє, чітко регламентоване призначення у процесі святкувань Різдва Христового. На сьогоднішній день маємо чітке розділення: шопка – символ Різдва, яка має вигляд вкритої соломою дерев’яної хатинки, в якій встановлено повнооб´ємні скульптури дійових осіб, описаних у Святому Письмі й апокрифах; а вертеп – це театралізована народна вистава, до складу якої входять біблійні сюжети та історично-побутові сценки.
На початках ХХ століття вигляд шопки дещо спрощується: повнооб´ємні скульптурки та скриньку-основу було замінено шопкою-картиною, видрукованою на папері разом із дійовими особами. Тут мусимо зауважити, що добрі, якісно подані олеодруки, які на початку ХХ століття масово заполонили церковні крамниці, стали замінниками гарних, дійсно творчих шопок, виготовлюваних народними майстрами. Було просто та дешево купити у крамниці «гарно» мальовану картину з зображенням Господнього Різдва. Незважаючи на те, що Греко-Католицька Церква на чолі із митрополитом Андреєм гостро виступали проти використання олеодруків у християнській практиці, картинки шопок витіснили вживання шопок як художньо-церковну творчість у галицьких церквах. Хоча були й винятки, бо маємо надзвичайно цікаві, скульптурно виконані фігурки цього періоду часу із сюжетом Різдва.
На теренах Західної України традиція святкування Різдвяних празників ніколи не згасала, навіть у радянський період. Представники старшого покоління, які мешкали у Львові чи районних центрах, добре пам´ятають, як на римсько-католицьке Різдво, ввечері 24 грудня, йшли до костьолів і милувалися шопками. Адже в ті часи, коли всі без винятку церковні споруди належали до Православної Церкви Московського патріархату, яка категорично забороняла вшановувати шопку, лише в інтер´єрі римо-католицького храму була можливість помолитися та помилуватися ляльковим уособленням Різдвяної історії.
Радянська влада взагалі забороняла святкування будь-який релігійних свят, подаючи їх в цинічно-принизливій формі. Хоча після революції 1917 року у радянській Росії (із 1922 року в СРСР) Різдво було офіційним святковим днем ще дванадцять років – включно до 1929-го. Скасували його постановою Ради Народних Комісарів 24 вересня 1929 року.
Маємо приклад ганебної статейки з радянської преси – про протидію святкуванню Різдва.
Нині, на щастя, ті часи нагадують про себе хіба літературними текстами та розповідями старшого покоління.
Під час зимових свят українські родини (зараз вже не має значення – католики чи православні), як і в давні часи, 24 грудня чи 6 січня сідають до Святої Вечері; ідуть із молитвою у храми, беруть участь у конкурсах вертепів, гучно та радісно колядують і милуються різдвяними шопками, прославляючи Різдво Господнє.
08.01.2016