Про повсякденне життя в революційній Україні 1917-1922 років розповів 30 жовтня в Центрі міської історії Центрально-Східної України (Львів) науковий співробітник катедри українських студій Університету Торонто (Канада) Степан Величенко. "Для більшості людей, які пережили ті події в Україні, національні інтереси та соціальні вимоги загубились у щоденній боротьбі за виживання", – стверджує дослідник. На підставі архівних документів, пресових публікацій і свідчень очевидців він доходить висновку, що кардинальні політичні зміни минали непоміченими для населення – доти, поки не загрожували його здоров'ю та життю.
Великі події, що хвилюють сильних, вони обов’язково впливають на менші істоти, так як бажають сильні. І не всіх ведуть великі прагнення. Відповідно, коли історики роблять узагальнення, вони повинні врахувати складнощі реакції на нижчих щаблях суспільства. Дефіцит, конфлікт, війна змінюють поведінку, змушують людей думати більш, як вижити, ніж про Бога, чи про партію, чи про націю.
І так великі питання років революції турбувало багатьох лише марґінально. Агітатор Центральної Ради у Полтавській губернії повідомляв восени 1917 року, що «міські жителі – це, в основному, ліниві громадяни, які дбають насамперед про власні приватні інтереси».
Демобілізований солдат Іван Ярошенко з Мирового Катеринославської губернії нічого не згадує про Центральну Раду у своєму дуже цінному щоденнику: 5 травня 1918 року (гетьман при владі): «Працював. Нічого нового. І так гетьман при владі». Далі писав: «Скоропадський видав багато наказів, але нічого ніхто не слухає, і нічого нового».
22 січня 1919 року (проголошення самостійної України) його містечко оголосило себе радянським, але всі далі ходили до церкви й уникали військової повинності. У листопаді прийшов Махно, і Ярошенко пише: «Люди нікому не довіряли і не вірили нічому і нікому». 1 лютого 1920 року, коли повернулися большевики, то він записав: «Радянська влада. Нічого нового. Все ж, як було». За винятком одного – тепер він як голова міського виконкому. Ярошенко зазначив: «При владі скрізь жиди».
«Южная газета» в Києві 20 грудня 1917 року повідомляла, що в Харкові працівники пошти та телеграфу страйкували проти окупантів-большевиків. Вони писали, що "Рада якраз відправила ультиматум, проголошуючи війну Росії". Писали, що в Києві голод. А посередині цих колонок містилася інформація – така велика реклама, яка хіба заспокоювала читачів. То реклама неабияких властивостей такого якогось «стимулола» доктора Ґлеза, який позбавить читачів нервовості та дратівливості, врятує їх від імпотенції, даруючи їм сексуальну енергію в цих страшних часах. Реклама доктора Ґлеза містилась майже в кожній великій міській газеті аж до 1920 року.
Ті, хто дбав про державні питання, інколи працювали дуже творчо. Під час муніципальних виборів в Овручі в 1917 році, наприклад, місцеві чорносотенці були №5 у виборчому списку. В іншому близькому місті вони вкрали передвиборчі плакати есерів і ті плакати мали гасло, дуже популярне в ті часи: «Земля і воля». Але ті плакати були без назви партії, тільки мали номер партії – №5. Таким чином чорносотенці виграли 6 із 27 місць в повітовій ради в у Овручі, бо всі люди думали, що голосували за українських есерів, а не знали, що то були чорносотенці.
Тим часом в Новоград-Волинському стурбовані громадяни подавали скарги до місцевої прокуратури за різні трюки, які виробляли різні партії. Коли читаєш це, то ніби читаєш цьогорічні газети. Наприклад, були обрані членами ради якийсь німий і якийсь глухий. Була більша кількість голосів, ніж виборців, – це були голоси самозванців. І теж у списках були «мертві душі».
Велика політика мала різні результати у містечках. Обставини часто брали гору над принципами. У 1918 році в редакції чорносотенної газети в Києві «Наша Родіна» закінчились гроші. Тоді редактори вирішили припинити друкувати антисемітські пасквілі та звернулися до євреїв, щоби ті дали їм гроші на випуск їхньої газети.
Умови політичної невизначеності. Жителі містечка Нападівка (Київська губернія), дізнавшись про прибуття інспекторів Директорії УНР у 1919 році, прикрасили управу волості портретами Шевченка, Леніна та Олександра III. Тут прийшли інспектори, подивились, та й кажуть: «Люди, що ви робите?». А ті кажуть: «Якщо Україна переможе, то наш Шевченко, якщо Денікін переможе, то наша Імператорська Величність, а якщо большевики, то в нас є Ленін. Розумієте, кругом нас вороги, і ми не знаємо, що робити».
"По вітру"
Другий дуже цікавий інцидент – ми маємо здебільшого з бідними російськими робітниками на пороховому заводі північного містечка Шостка (то в Чернігові) були антибольшевицькі. І у травні 1918 року, коли там було большевицьке повстання, большевицька група прийшла, то вони опиралися большевикам впродовж тижня. У цей час, як вони билися з большевиками, то вони не отримали ніякої допомоги від сусіднього українського села Локоть. Чому? Бо тамтешні селяни підтримували большевиків. Хоч селяни самі були дуже багаті завдяки гарній роботі, яку вони мали на пороховому заводі.
Один колишній чиновник у Кам’янці придумав заробити на частих змінах влади та страсі перед арештом. І він зимою 1919 року відкрив собі нотаріальну контору для видачі посвідчень лояльності. Він знайшов собі такий штамп із печаткою з орлом і підтверджував людям, які йому добре платили, що пред’явник був «лояльним до діючої влади».
Оскільки влада змінювалась швидко, то не кожен точно знав, хто зараз був при владі і кого та влада представляє. У Полтаві люди вважали, що Махно – «то є большевик, та не аж так». Кожен, хто відвідував його столицю Гуляйполе, напевно, задумувався над тим, що то точно означає «анархія», якщо точно прочитав гуляйпольську газету березня 1919 року. То там була така колонка: «Товариш Боря, комісар у справах пошти, телеграфу і телефону, повернувся з поїздки та відновив свої обов’язки. Його години праці з 9-ї до 3-ї щодня, крім свят». То ніби анархія.
Маємо одну бабу в Проскурівському районі. У листопаді 1919 року у відповідь на питання: «Ну, що нового, бабцю?», – казала: «О, то був тут якийсь Петля, а тепер якісь табачники прийшли, але ми не знаємо, чого вони хочуть». «Табачники» – Тютюнник, військо УНР.
Другий такий приклад. Інспектори УНР писали: там були, говорили зі селянами в одному селі. І селяни їм розказували: «Ну, ми чули то тож, видимо якусь там Україну, але не знаємо, хто то був, ані чому таке щось зробили, ані чи якась там власть є в тій Україні, ані що воно є таке, та Україна». І далі агітатор питав їх, чи були якісь там інші інспектори чи агітатори з інших партій. І дістав у відповідь: «Ну, приходили різні люди до села, щось там говорили нам, але ніхто не знав, ані хто вони, ані чому вони прийшли до нас».
Влітку 1919 року один росіянин у щоденнику переповідав розмову, яка він мав у жидівській камері біля Києва, який чув у 1917 році, що «хохли голосували за якусь там незалежну Україну». Тоді він питає: «А хто прийшов після відходу німців?». Жид відповідає: «Австрійці. Як то страшно було! Австрійці й українці. Ох, як вони били нас!».
- Але як українці можуть прийти з Австрії? – питає росіянин.
- Ну Петлюра привів їх.
- А хто такий Петлюра?
- А я думаю, що він червоний українець.
- А куди він подівся?
- Та він ніде не подівся, він прийде і нас битиме знову.
- Але хіба большевики вас не б’ють?
- Та вони нас б’ють і б’ють нас тяжко.
- То хіба нема ніякої різниці між Петлюрою та большевиками?
- Є різниця. Большевики б’ють усіх, а Петлюра б’є тільки нас.
Очевидно, зміни політичних симпатій не завжди можна пов’язувати з впливом політичних програм. І люди залишали собі запасні варіанти, щоби вижити. Наприклад, коли гетьман зрікся влади в грудні 1919 року, то поширились чутки в Київській губернії, що після відходу німців повернуться англійці та французи разом з білими, царські союзники. І що вони будуть «розпиляти» всіх, хто дезертував у 1917 році. Ну, і це налаштувало багато чоловіків піти за большевиків, піти за Директорію. Утім, на випадок перемоги білогвардійців колишні солдати, боячись «розпилів», збагатили місцевих шахраїв, оскільки мусили купувати фальшиві довідки про комісування.
Зміна влади приносила зі собою багато інших змін. Дехто змінював імена і робив це офіційно. Це теж цікаво, бо демонструє нам, що уряди, бюрократія якось працювали. У 1917 році в березні, в самому початку, як [Центральна] Рада проголосила Перший універсал, якийсь Дмитро Бардак написав Центральній Раді, що хоче змінити його образливе прізвище на Дмитренко. Запит 3 тижні йшов до Харкова, із Харкова до Києва, із кабінету в кабінет, через всі влади, доки його не затвердили зі рік, у грудні 1918 році. Остаточна відповідь датована січнем 1919 року, яку знайшов в архіві, так і не надіслали. Вона залишається непідписаною в архіві, і Бардак лишився Бардаком.
Лайза Безмоґний теж не отримав ніякої відповіді. Давид Паршивий змінив своє прізвище на Давидюк. Барух Таракан написав у своєму листі, що він сподівається, що нарешті «в незалежній Україні він зможе змінити своє прізвище на Тарський». Андрій Свинарчук пояснив, що «в ім’я відродженої Української держави він як її вірний син бере на себе сміливість шанобливо просити милостивого володаря, пана гетьмана, дозволити змінити своє ім’я на українське. Тому що наша Україна є незалежною державою тепер». Наступний – Олександр Волков, стурбований своїм російським ім’ям, писав: «Через обов’язкові зміни прізвищ у Московії, під час самодержавства, коли почали винищувати українські імена, додаючи до них –ов, моє українське прізвище змінили на російське. І, вважаючи себе громадянином України і не бажаючи мати прізвище російське, яке створило йому проблеми в житті», хоче прізвище, що закінчується на –енко. І подав різні варіанти, щоб чиновники йому дали.
Одні змінювали прізвища, інші лояльності. Український видавець Василь Кульженко друкував у своїй друкарні українські гроші, друкував українофобську газету «Киевлянин», друкував большевицькі прокламації. Опісля, у 1921 році, став головою Всеукраїнської спілки друкарів.
Полікарп Кириченко з Києва працював для большевиків, працював для гетьмана проти свавілля Директорії, потім знова для большевиків. Один Чурук з Константинова також не обходився без роботи за будь-якої влади. Маємо запис інспектора УНР про якогось Дзиґара в Чигирині, який «достаточно запобігливий, щоб утримати посаду комісара при всіх владах».
Вивіски і гроші теж змінювались. У Полтаві в червні 1918 року всі вивіски зафарбували. Чому вивіски зафарбували? Це сталося не тому, що власники опирались українізації, а тому що міська рада встановила податок на кількість слів у вивісках. За слова треба платити податки. Взимку 1919 року в Кам’янці, коли люди українізували вивіски, то кожен українізував по-своєму. Дехто просто перефарбував їх і замінив слова та букви на малюнки. Інші заклеювали російські металеві вивіски українськими паперовими (щоби було легко зняти). А дехто замалював лише окремі російські букви. Влітку 1920 року єдиною групою в місті, яка послідовно рекламувалась українською мовою, були жиди.
З грішми, крім фальшивок і безкінечних змін курсу, то валюта сама змінювалась. З 1919 року курсили щонайменше 7 українських територій, починаючи з царськими і закінчуючи з махновськими, з їхніми написами. Найліпший напис, який мені сподобався, репродукції якого я знайшов, то вони набили печатки на директорські гривні: «За ці гроші не купиш воші».
"Гоп, куме, не журися, у Махна гроші завелися"
Найгірша інфляція, здається, була у 1920 році в Криму за «білих». Відповідно, коли втікачі до Туреччини виявили, що на кораблях не було туалетного паперу, то вони використовували «білі» рублі. Курви на суші і на морі брали тільки турецькі ліри.
"На один рубль: можно было купить прежде – можно купить сейчас"
І час змінювався. Українська влада перевела годинники на годину назад (український час) або дві години назад – тобто, центроєвропейський час. Тоді як большевики і «білі» переводили на одну або дві години наперед (російський час). Уявляєте, місто змінювалось так 15, 16, 17, 18, 20 разів на рік – і час завше змінювався. І як ти забув змінити час, то біда.
В Харкові на початку 1919 року якийсь большевик при уряді думав перевести годинники на 4 години вперед, щоби заощадити електрику. І так захід сонця в Українській Радянській Республіці припав на 12 годину ночі.
Серед багатьох недоступних товарів було взуття, черевики. Маємо Ірпіньську волость (Київська губернія). Вони повідомили ревком у річному звіті, що вона добре функціонували упродовж цілого 1920 року. Але тоді на останніх річних зборах волость просила від губернії виділити взуття. Бо їхні босі службовці не могли ходити на роботу. Тепер питання лишається: як комітет міг функціонувати добре, якщо босі службовці не могли йти на роботу?
Але проблема ця була типовою. Наприклад, знаємо, що 70% службовців у Звенигороді не мали взуття. В лютому 1921 року так само уманська міліція в складі 600 осіб не мала черевиків, не мала чоботів. Тим часом маємо 65 тисяч пар черевиків у складах в Києві, а київські заводи виготовляли 12 тисяч пар на місяць (станом на вересень 1920 року). То така типова совєцька проблема. Черевики тут, а люди босі.
Денікінська карикатура на петлюрівців
В Галичині в серпні 1919 року (якраз після того, як поляки захопили території), польська армія в одному місті почала реквізувати взуття без компенсації. Незабаром люди почали стверджувати (як солдати приходили до них), що вони не мають ніяких черевиків, ніякого взуття вдома. Тоді офіцери вирішили почати слідкувати при церквах і дивилися, хто прийшов до церкви взутим, щоби записати та потім піти до них до хати. Йшли до хати і солдати забирали черевики. Ну, і що сталося за кілька тижнів? До церкви більше ніхто не ходив, і церкви були порожні.
"Громадянине! Ти маєш дві пари чобіт. ОДДАЙ одну для Українського Козака, бо прийде комуна чи Денікін, то забере обидві пари".
Одна з проблем Директорії у постачанні армії крилась в тому, що сільські писарі були не просто малограмотні і погано володіли російською, але й не розуміли писаної української. Так, на Поділлі в 1919 році один інспектор повідомляв, що коли місцевий писар отримав телеграму українською мовою з проханням надати коней і одяг для армії, то він читав вголос розділові знаки як частину тексту. Внаслідок цього ані він, ані слухачі нічого не зрозуміли, а тільки добре посміялися, як він скінчив. І так армія обійшлася без поставок, а селяни прийшли до висновку, що уряд використовує не українську мову, а щось галицьке. І так відчужились і від Директорії, і від української мови, і армія не мала ані коней, ані харчів.
Революційна ейфорія і творча адаптація спровокували дивну поведінку дуже часто. Маємо дуже гарний приклад в Чернігові, коли напівголі солдати взялися жити на вулицях у вересні 1917 року (хіба вже лікарні були переповнені). І там на траві в парку вони між іншим відкрито почали перелюбствувати з різними охочими жінками. Одного дня директору, який там щоденно переходив, йдучи до школи, це набридло, і він їх насварив, сказавши, що вони повинні бути на фронті, а не валятися з жінками на траві. То його злапали і побили. Міліція прийшла та заарештувала директора за хуліганство. Був суд. Суд контролювали совєти. І суд визнав директора винним у порушенні спокою.
В УНР у 1919 році, коли ще не було повних текстів українських законів, то судді мали користуватись старими кодексами, старими царськими книжками. І внаслідок цього вони засуджували деяких до заслання в Сибір.
Директорія не мала певної території, і вони їздили поїздами з міста до міста. Що робили з в’язнями? Всіх в’язнів поставили до вагону поїзда, які долучили ззаду поїзда уряду, щоби їздити з в’язнями в останніх вагонах.
Зимою 1917 року одна "баришня", Віра Уросова з міста Катеринослава, написала в щоденнику, що злодії порозвішували застереження по місті для нічних сторожів. І там писали, що нічні сторожі ризикують життям, якщо намагатимуться позбавити їх, злодіїв, засобів до існування, втручаючись у їхню нічну діяльність.
При большевиках навесні, гуляючи по місті, вона побачила одного дня, як скажений собака лякав школярів. Вона побігла до місцевої контори Бунду і попросила, щоб озброєні охоронці застрілили собаку. Вони відмовились, кажучи їй, що у жодні природні явища не повинні втручатися. На аналогічне питання «що ж вдіяти?» місцеві солдати відповіли: «Ми не політичні». І далі собака гавкала, і діти боялися.
Серед безглуздості, очевидно, були і жахи, жахи жидівських погромів. Що мене особливо вразило. Я читав про один такий погром у Черкасах. Коли «білі» гвардійці взяли місто в 1919 році, то вони почали традиційний триденний погром 18 серпня. 19 серпня, коли погром вирував на одному кінці міста, то місцеві царські симпатики та їхні визволителі бавилися на другому кінці міста з феєрверками, оркестрами і танцями.
Але не тільки жиди страждали, а й усі страждали від ґвалтувань, від тортур, від хвороб, від насильства та паралічу міської адміністрації. Свині та собаки їли тіла на вулицях на очах перехожих, доки дощ нарешті сховав останки.
Був брак палива. І припинили подачу гарячої води й електроенергії. У селах відсутність заліза означала відсутність підков для коней, і теж не було ремонту плугів і не можна було сіяти. Зерно молотили, бо не було, де продавати, тільки на самогон – і пияцтво було повсюдне. Лікарні мали мало ліків, якщо мали взагалі. Лютував тиф і сифіліс.
Представник швейцарського Червоного Хреста на початку листопада 1919 року бачив, як покоївка в його готелі витягувала використаний папір з туалету, мила той папір, а потім знову клала його на місце для повторного використання. Можете запитати: «А як можна мити папір?». Ну, тут, якщо ви історики, треба подумати, як виглядав папір у 1919 році в Україні. Наскільки я міг зорієнтуватися, то були тільки три різні види паперу: був картон, був дуже злоякісний папір для газет і листівок, і був папір для папірос. Папір для газет і папірос був, як золото, бо хлопці мусили мати, чим загорнути махорку, щоби собі покурити. А жінки в домашньому господарстві мусили мати папір, щоби завернути моркву, бараболю чи сало, чи будь-що. Ну і що залишилося для тілесних потреб? Картон. А картон можна мити.
Як висловився один журналіст наприкінці 1919 року, «вся Україна тоне в смітті та екскрементах». Навесні того року Вінниця та Жмеринка обидва нагромадили по 20 тисяч вагонів сміття й екскрементів. У жовтні в Кам’янці-Подільському треба було вивозити 100 бочок екскрементів і сміття щоденно. Але влада не мала вагонів, ані коней, щоби вивозити хоча би 7-8 вагонів на день. Решта лишалась на вулицях міста – висотою з паркан. Лікарня скидала свої всі відходи: кров, бандажі, все просто на вулиці перед будівлями. В Хмільнику люди викидали екскременти та сміття з вікон або в ту же річку, з якої брали питну воду. Ті, в кого був туалет, могли спустошувати його, якщо були багаті. Адже чоловік, який мав бочку, коня і віз, ставив дуже високі ціни за свої послуги. Оскільки бочка була невелика, а дороги нерівні, то сліди і запах возика бачили і нюхали всі кожного дня.
У Чорткові готелі кишіли людьми, а простирадла – клопами. Брак палива означав, що в січні 1919 року воду не могли подавати до високих районів, де розташовувалась головна лікарня і казарма. В тих часах частини казарм служили в’язницею. Там головний виходок був посередині подвір’я, і він невдовзі забився. Але в’язні там надалі робили свою справу. І кругом центру так помалу розширився цілий шар екскрементів, постійно розширювався, розширювався по цілому дворі. Коли йшов дощ, подвір’я перетворювалось на багно екскрементів. Оскільки не було протічної води, то внутрішні туалети в будинках теж були забиті. І періодичні гази пробивали з екскрементних відходів і спричинили вибухи, які все поблизу покривали такими бронзовими відстоями. Першими постраждали умивальня та пральня. Отже, в’язні не могли ані митися, ані прати. Це все я брав зі звіту лікаря-інспектора, який то все описував. І в кінці він написав, що те, що він побачив, нагадало йому Дантське пекло. І що навіть ангел би вийшов звідти большевиком.
Під час епідемії тифу по лікарнях ті, що були занадто слабкими, щоб опиратись вошам, незабаром вкривалися цілі вошами, і вони стогнали, як їх воші дослівно «їли живими».
Катастрофа була і з алкоголізмом. То ще почалось із 1917 року з «сухим законом» царським. Один журналіст, який був у містечку, де була гуральня (фабрика, що виробляла спирт), повідомляв, що в цьому містечку влада конфіскувала і вилила цілий збір спирту в землю. І утворилося таке величезне болото. І це болото просочилося під паровий котел. Що робили жителі? Жителі згрібали землю в мішки і продавали ті мішки по 10 рублів покупцям. А ті покупці якось брали ті мішки і якось націдили півпляшки горілки з того мішка, який продавали. Копачі копали-копали і викопали так багато землі, що котел нарешті звалився і вбив тих, що копали там під сподом. Але копання, розливання і продаж не припинилися.
Член "білої" делегації в Польщі, який їхав туди на розмови у 1920 році, описував (як вони переїхали Україну), що цілі райони України нагадували йому «дом сумасшедших».
У Таращі (містечко коло Києва) у 1920 році дерев’яна дошка коштувала 7 тисяч рублів, і це на тисячу більше, ніж тодішня платня міського технічного урядника. Оскільки мало хто міг дозволити собі деревину для труни, яка коштувала від 20 тисяч рублів і вище, то чимало людей добували дошки з будь-яких доступних конструкцій. І таким способом ризикували покаранням – смерть. Бо большевики видали закон: якщо когось злапали, що брав звідкись дерево, то зараз розстріляли на місці.
Коли хтось знайшов дошки, то міг не знайти цвяхів. В результаті жалобні часто спостерігали, як останки померлого залишались на дні ями, коли труна падала вниз і розпадалася, як тільки торкалася землі.
На закінчення я хотів залишити останнє слово про щоденне життя в тих часах за одним таким Дмитром Латвієнком, який нагадує нам, що узагальнення треба робити дуже обережно. Він був працівником суду в Малині доки його після війни заарештувала ЧК у вересні 1920 року. У відповідь на запитання слідчого: «Як ви розумієте українське питання?», - він сказав: «На етот вопрос затруднілось отвєтіть».
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
Ілюстрації зі збірки Степана ВЕЛИЧЕНКА
Див. відеозапис.
03.12.2015