Таран Л. Прозорі жінки. – Чернівці: Букрек, 2015.
Не такі вже вони і прозорі – ті жінки, про яких пише у новій книжці Людмила Таран. Часом і справді видно їх наскрізь, їхні почуття, їхні бажання і їхню відразу, коли вони повторюються з тексту в текст, – тоді хочеться відвести погляд, і кажеш їй: стоп, це зрозуміло, але чи не можна трохи туману на очі? Туману? – перепитує вона, але не затримується з відповіддю. – Хвилинку, я зроблю вам ще й не таке. Зроблю так, що у вас живіт стане чубатенький.
– Ну до чого це? Що це таке? – Країнський підвів голову до Наталки, розчепіривши пальці, сердито прочесав свій чуб.
У збірці оповідань Людмили Таран «Прозорі жінки» є чимало невибагливого побутописання, але водночас у ній присутні твори притчевого характеру, оповідання з розв’язками у стилі магічного реалізму та з сюрреалістичними сюжетами. Повторювані мотиви у творах з передбачуваним сюжетом – маю на увазі любовні пригоди в оповіданнях «Замок тамплієрів», «Срібний вік», знайдення ідеального чоловіка в оповіданнях «Дика кішка у самому центрі Києва», «Тінь ангела», «Мужчина її життя» – навряд чи варто розглядати поза контекстом збірки. А з контексту видно, що авторка свідомо заграє з жіночим чтивом, бульварною пресою. Зображення жіночих та чоловічих персонажів віддає стереотипністю, тому в сердешній нарації оповідачок можна відчути прокислі мильними телепродуктами нав’язливі марення і тривіальні сюжетні ходи.
«А де ж ті, з червоними вітрилами, лицарі і принци? Я б так його любила, так любила, якби він... був такий акуратний… сильний… розумний… Усю душу розкрила б!».
«Я хочу, щоб хтось до смерті полюбив-покохав мене, не розлюбив довіку… Щоб він так за мною упадав, аж усіх дівчат завидки брали… На руках мене носив, цілував без пам’яті...».
У своїх захмарних мріях вони – «ті, що з Венери» – літають у пошуках лицарів і принців, і найкраще, що може з ними (тими, що з Венери) трапитися – це, звичайно, знайти свого єдиного сильного, розумного, акуратного, і баста. В деяких текстах цієї збірки так воно і стається – авторка вчасно зупиняється, читач задоволений, персонажі щасливі. Ось, наприклад, дівчина з промовистим іменем Надія, терміново шукає прихистку, бо з гуртожитку виселяють, і знаходить його... у засніженому лісі. «Не встигла Надія роззирнутися – а він уже приземлився». Прилинув до неї на гвинтокрилі, цей deus ex machine, вони, напевно, тільки так і пересуваються. Або бібліотекарка з сусіднього оповідання «Дика кішка в самому центрі Києва». Тá навіть не просила ніякого бога з машини, навпаки – як могла доводила, що не страждає на комплекс самотньої жінки, а він – бац та й з’явився. Доля, що там казати. І Людмила Таран тут теж вчасно вдарила по гальмах: спинися, мить, прекрасна ти!
А якби цей момент було втрачено, то – уявіть собі і не забувайте про співчуття до ближнього – історія б уже ніколи не завершилася гепі-ендом. Омріяний принц виявився б маніяком («Любов до смерті, або Take it easy») або контуженим в голову, і залишив би після своєї вчасної загибелі ножові рани на шиї коханої («Тебе немає – ти помер»). Чи калікою, нездатним літати разом зі своєю принцесою («Коротка історія про велике кохання»). Чи сцикуном під трансформаторними будками. Бомжем. Онаністом. Вуайєристом. Гомосексуалістом. Бо в реальності вони такі. (Особа займенника неправильна? Зробимо вигляд, що так має бути.)
А наші героїні, погодьтеся, заслуговують кращої долі. Вони, як писали мої попередники, – живі, їздять на побачення з улюбленим містом, прагнуть бути схожими на вічно молодих телеведучих і мріють про оргію. Їхні душі сповнені пристрасті. А пристрасть – це неспокій, це коливання маятника і внутрішні суперечності.
«Життя постійно прибиває мене до протилежних берегів. То я можу переконати себе: досить похмурості! Більше гри! І якийсь час і справді тішуся життям. Заводжу чергового коханця <…> Якийсь час забуваю про всі свої проблеми <…> Але від світу не втечеш».
«Вона не могла розвести, розділити на якісь два різнокольорові пасма свою густу, круто замішану ненависть до нього, що раз по раз вибухала в ній, здіймаючи важку, з якогось глибокого мулистого дна, кров, і немилосердний потяг до всього того, що було ним: його запаху, який чула на віддалі, ніби собака, і через котрий ставала умить вологою і податливою; його летючої пружної ходи, його тренованого щільного тіла, а надто – його голосу, що один він, особливо у сяйливій інтимній темряві, уводив, ні, просто-таки вкидав у транс упокорення, жадання, підлеглості й зверхності водночас».
Вже у першому оповіданні «Love Story» – такому милому, що його можна сприймати як щире освідчення авторки в любові до дорогого міста Лева і використовувати як публіцистичний текст для путівників, – натрапляємо на мотив роздвоєння героїні. Потім ці роздвоєння виникатимуть у книжці ще не раз. У «Танцях» пенсіонерка продемонструє своє уміння покидати старе тіло і на якийсь час повертатися у молоду плоть («її теперішнє, старіше, тіло залишилося на дивані!»). В оповіданні «Віра Павлівна Сангушко» головна героїня В. П. Сангулько «живе майже подвійним життям», бо впевнена, що вона належить до роду Сангушків; в кінці тексту вона перетворюється на привида. Почуття, пристрасті розколюють психічний стан героїнь, призводять до внутрішнього протистояння – мотив, і раніше помітний у творчості Л. Таран.
Як і належиться, стосунки між тими, хто з Венери, і тими, хто з Марса, майже позбавлені сімейної рутини. Чоловік існує в статусі об’єкта жіночої пристрасті, жінка – в статусі об’єкта чоловічого задоволення, діра, в якій воно зникає. Лише в окремих творах буває по-іншому. Так, в оповіданні «Небо в алмазах» зображено альтруїстичну, безкорисливу любов батьків до прийомної дитини, а в оповіданні «Чорнолощений горщик» зустрічаємося з персонажами літнього віку, хоча навіть і вони по-своєму уникають сімейної рутини.
Типові персонажі Людмили Таран – це романтичні шукачки пригод, сенс життя яких не тупо в сексі, а в тому, щоб відчувати бажання. Їхні почуття палають, поки об’єкт кохання перебуває на відстані. Коли ж він стає доступним – почуття вивітрюються. «Будні з’їдять почуття <…> Зникне, пропаде очуднення», «той, хто завжди, щоденно з тобою поруч, – стає невидимим», – читаємо у вже згадуваному оповіданні, де про Львів мовиться як про коханця. Напевно, ви вже зрозуміли, що ці романтичні персонажі, як к’єркеґорівські естетики, нерідко є ще й любителями мандрів та не байдужі до мистецтва («Замок тамплієрів», «Приватний сектор», «Втечі й повернення», «Уривок із життя», «Небо в алмазах»). Їхні хобі можна вважати такими собі різновидами сублімації, котрі зрештою ведуть таки до зближення з чоловіками.
Сексуальний потяг, захоплення мандрами і мистецька зацікавленість чи й активність виростають зі спільного кореня людської чуттєвості, лоскоту нових вражень. В оповіданні «Роман в Аахені» розповідається і про досвід перебування в новому просторі (винесене з заголовок місто в Німеччині), і про враження від мистецтва, і про еротичне збудження. Останнє, власне, й спричинене естетичними відчуттями. Та ще й якими – спогляданням фресок у соборі.
Це оповідання заслуговує на увагу ще й тим, що головна героїня у ньому – письменниця, котра пише роман. Натрапивши на таку характеристику оповідачки у другому оповіданні книжки, відразу після близького до автобіографізму першого оповідання, мимоволі можна сприйняти це як жест у бік «Прозорих жінок» в цілому. Подальше читання книжки спростовує цей натяк, але певна спільність тем, мотивів у збірці присутня. Хоча є тексти і цілком випадкові: «Три листи з Києва» не пов’язані ні з яким іншим оповіданням, і крім щирого прагнення висвітлити ті доленосні події, котрі відбувалися в Україні останніми роками, у цьому пропагандистському нарисі нічого не бачу. Цілком прохідними, на мій погляд, є тих кілька згадуваних на початку рецензії оповідань з повторюваними мотивами, стереотипними сюжетними ходами. Вагомішими є оповідання, в осерді яких виступає певна концептуальна метафора («вплив» поетеси Людмили Таран), довкола якої письменниця намагається нанизати якийсь наратив. Таким є оповідання «Колекція коханців» з центральним образом коханців як засушених екземплярів в альбомі пам’яті – стьоб і на чоловічу роль у житті жінки, і на жіночі манери, скеровані на завоювання чоловічих симпатій.
Найвиразніше ж художній хист письменниці розкрито у тих творах, де наявні і неочікувані повороти сюжету, і тяглість розвитку подій, і своєрідні композиційні фішки. До таких належать «Віра Павлівна Сангушко», «Кіно і тропічна змія», «Автопортрет у ліжку», «Троє та один». У трьох із названих творів використано прийом тексту в тексті, ще в одному в основний текст вмонтовано сюжет фільму, який переглядає героїня. В «Автопортреті у ліжку» представлено вдалий сюрреалістичний монтаж зі спогадів. «Кіно і тропічна змія» привертає увагу також пластично виписаною неоднозначністю почуттів: бажання втримати біля себе вісімнадцятирічного сина раптом обертається на бажання його чимшвидше випровадити з дому; любов жінки до чоловіка проявляється як любов до себе.
Особливу ж увагу слід звернути на останнє у книжці оповідання «Троє та один». За сюжетом, у ньому авторка вкотре використовує накатану сцену зваблювання жінки. Двічі провівши читача по цьому колу, Людмила Таран створює враження, що залюбки зробить це і втретє (як у казці!), а тоді різко міняє позиції у гендерних функціях. Як і в «Колекції коханців», жінка (точніше – дівчина) у фіналі завершального оповідання підкоряє собі чоловіка. Та ще й як підкоряє – за допомогою тексту! Тексту, який вона сама, очевидно, і написала. Таким чином, у підсумковому оповіданні збірки письменниця символічно показує, що творення тексту, демонстрація чоловічо-жіночих взаємин виводить жінку зі стану жертви. Бодай віртуально, на папері, жінка-авторка намагається звільнитися від своєї «жахливої внутрішньої наглядачки» (є такий безіменний персонаж у «Прозорих жінках») і час від часу таки переступає межі узвичаєних розкладів, стереотипних образів і передбачуваних сюжетів.
30.11.2015