Цього дня (2 жовтня), але 25 років тому, на площі Жовтневої Революції у Києві, яка ще не стала Майданом Незалежності, студентські активісти з кількох міст України розпочали голодування з політичними вимогами до Верховної Ради УРСР. Акція тривала 15 днів й отримала назву Революції на ґраніті. Це був перший організований студентський протест національного рівня, який частково досяг своєї мети: керівник уряду Віталій Масол пішов у відставку, а Верховна Рада ухвалила спеціальну постанову щодо вимог студентів. Студентське голодування показало, що із системою можна не тільки боротися — її можна перемагати.
Представники Студентського братства та Української студентської спілки сформулювали п'ять вимог до парламенту:
- недопущення підписання нового союзного договору;
- перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;
- повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;
- націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ;
- відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.
Київська міліція готова була розігнати студентів, якби вони почали ставити намети. Однак вже наступного дня міська влада столиці України видала формальний дозвіл на провадження акції.
Як подають тодішні джерела, ще одну спробу розігнати студентів, які з'їхалися практично з усіх великих міст України, намагалися влаштувати 6 жовтня, після зборів ветеранів ВВВ. Чекали, що ветерани разом з іншими учасниками зборів зметуть наметове містечко дорогою до пам'ятника Леніну, однак на захист студентів вийшло до 50 тисяч киян.
Зустріч партлідера Леоніда Кравчука з лідерами голодувальників Маркіяном Іващищиним та Олесем Донієм наживо транслювало телебачення, і це мало потужний позитивний ефект для протестувальників — громадяни України побачили, що на Майдані зібралися не екстремісти, як це подавала компартійна пропаґанда.
Спеціальна комісія, створена у Верховній Раді, встановила, що в голодуванні брали участь 158 осіб з 24 міст України.
17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову щодо вимог голодуючих студентів, після якої голодування було припинено.
«Z» звернувся до кількох учасників тих подій з двома питаннями:
1. Що спонукало вас взяти участь в цій акції попри загрозу репресій?
2. Скільки революцій чи Майданів треба ще пройти Україні, щоб нарешті зламати стару систему?
Наталія КЛИМОВСЬКА, проректор УКУ:
«Ми вважали, що можемо щось змінити»
1. Ми всі були виховані в патріотичному дусі, прийшли у Студентське Братство патріотами і, як усі студенти тих часів, вважали, що можемо щось змінити, і ми хотіли змінити. Звичайно, і час вже був інший, було потепління, була перебудова, і ми відчували, що як не ми, то хто. Ми вірили у те, що можемо щось змінити.
Попри віру в те, що ми можемо здійснити зміни, був страх, що нас можуть ув'язнити і ми можемо поламати собі життя і нічого з цього не вийде. Але бажання змін перемогло, і ми спробували. Я особисто не очікувала аж такого резонансу цієї події. Ми думали, що коли хлопці вийдуть на акцію, то їх пов'яжуть і треба буде влаштовувати страйки, щоби їх визволяти, і для цього ми ділилися на групи. Насправді все це могло бути дуже по-різному, але я дуже тішуся, що все це відбулося саме так.
2. На жаль, ми є багатою країною бідних людей. Коли ми йшли на цю революцію, то знали, що наша країна багата природними ресурсами, мудрими і працьовитими людьми. Ми вірили у те, що наша країна може бути незалежною і процвітаючою державою багатих людей. Насправді ми й досі, хоч уже минуло 25 літ від того часу, так і залишаємося багатою країною бідних людей, і це проблема нашого проводу.
Щодо нового Майдану, то революція — це вже пік. Звичайно, що треба намагатися щодня кожному на своєму місці змінювати систему. Ми повинні усвідомлювати, хто наш найбільший ворог. На мою думку, це корупція. Якби не корупція, то й Путін не зміг би так сильно пролізти у наші владні та бізнесові верхи. Якщо ми це усвідомлюємо, то ми маємо на всіх рівнях із нею боротися, а починати з себе».
Маркіян ІВАЩИШИН, голова Студентського братства Львова у 1990 році, засновник мистецького об'єднання «Дзиґа»:
«Ми не очікували, що до нас так ліберально поставляться»
1. Передовсім бажання свободи — як власної, так і для своєї нації. І, напевне, було вже відчуття, що це вже можливо, що ми можемо здобути підтримку широкого кола людей. Це була одна з перших таких акцій, і ми аж ніяк не сподівалися, що вона так закінчиться, умовним успіхом чи перемогою. Все-таки ми орієнтувалися, що це буде довгий процес, що це буде перше голодування, потім будуть якісь репресії, а організація була готова продовжувати боротьбу мітинґами, страйками та іншими засобами. Чесно кажучи, ми не очікували, що до нас так ліберально поставляться і не розженуть відразу.
2. На мою думку, з народом України все добре. Я думаю, що проблема в нас з елітою. Але не обов'язково еліту змінюють за допомогою революції. Я би радше бачив еволюційний шлях. Я вважаю, що держава сталася і вона мала би перейти до більш послідовних і спокійніших способів зміни політичної системи чи запровадження реформ.
Ярослав РУЩИШИН, підприємець:
«Це були перші кроки до реальної незалежності України»
1. Мета акції була політична, і вона була викладена в наших вимогах, дві з яких виконали, а решту — ні. Це було свідомо, ми планували її у Львові досить довгий період. Саме тому першими на голодування вийшли переважно львів'яни і франківчани, а далі вона вже почала розбурхуватися і розростатися. Це були перші кроки до реальної незалежності України — вимоги про відставку уряду, про військову службу на території України і так далі. Воно лягало у той напрямок.
2. Зараз немає підстав говорити про наступний Майдан. Люди, які скористалися результатами Майдану, повинні допрацювати свої обіцянки, а коли цього не станеться, то тоді вже з'являться підстави, але в будь-якому випадку мова йде про роки. А от світоглядний напрямок проведення всіх цих наших революцій задали якраз студенти у 1990 році. Це був кардинальний злам політичних змін, це була жертовність, і ця жертовність продовжила триматися під час усіх наступних революцій. Це європейський світогляд. Я вважаю, що ми все-таки щось зробили, і саме цей злам світоглядний — ми не били, не палили, не руйнували, а в такий спосіб висловлювати свій протест, саме цей злам зараз керує нас у західному напрямку, а не на схід.
Сергій БАЩУК, підприємець, депутат Львівської міської ради:
«Важливо було показати, що система ламається»
1. Я був членом Студентського Братства, і такого питання навіть не виникало, чому брати участь в акції — бо ми всі вирішили, що будемо такий захід робити. Я навіть не пам'ятаю, хто подав цю ідею. Це була міні-громада, ми були молоді та завзяті. Не знаю, чи ми думали, що можуть бути якісь дуже погані наслідки, ми не вірили в це, та й взагалі, люди в молодості менше задумуються над результатами тих чи інших своїх дій.
Саму ідею виношували тривалий час, а підготовка полягала в тому, що ми зібрали намети, зібралися самі і продумували, як ми все це зробимо. А що буде далі — такого чіткого плану не було. Ми їздили у Київ, зустрічалися з представниками УСС, яка була співорганізатором.
Було п'ять вимог студентів, ми їх виписали на такому помаранчевому полотнищі фарбою. І з цього приводу була окрема постанова Верховної Ради, яку ми також підписували. У цій постанові на кожен пункт наших вимог була певна відповідь. Були вимоги, які було важко виконати на той момент, але було зрозуміло, що вони означені, щоби їх не переходити. Реально повністю була виконана тільки одна вимога — відставка Масола. Але в той час важливо було показати перемогу, що система насправді ламається. Хоча за два місяці після того пішов відкат — Донія заарештували за якусь акцію, не допустили до участі у виборах, по інших також пішли репресії. Але на момент проведення акції потрібне було свідчення того, що можна боротися із системою та здобувати перемоги.
Ми були такою альтернативною групою, бо ж існував уже Народний рух, в парламенті була Народна рада, яка не надто прагнула перевиборів до парламенту, на чому ми наполягали. А ми показали себе як альтернативна організована група і як елемент громадянського суспільства, що тоді було дуже важливо.
2. Щодо числа революцій і наступного Майдану. Я брав участь у трьох Майданах, я не вважаю, що такі речі є добрими для суспільства. Вони часом необхідні, як операція. Адже вона не є чимось добрим для організму людини, але буває необхідною, щоб ліквідувати хворобу. Так от, Майдани — це такі операції, вони видаляють хворобу хірургічно. Але це стрес для організму — наркоз, довга реабілітація. Тобто суспільство мало би нормально розвиватися, проводити реформи, вдосконалюватися, йти еволюційним шляхом. На мою думку, одного Майдану було би досить, щоби змінити систему, а потім потиху еволюційним шляхом доводити до тих стандартів цивілізованих країн. А поки що в нас відбувається як? Проголошення незалежності, фактично міні-революція, потім сплеск, потім занепад; ми довго котилися і докотилися до помаранчевого Майдану, коли довелося ламати систему, потім ніби пробували щось робити, потім знову Майдан — і отак 20 років ми пробуємо перезапустити систему. Але насправді ми дуже буксуємо. Майдан був необхідний для того, щоб організм просто не вмер. Це було потрібно, інакше країна була би не країною, а якоюсь вотчиною Януковича. У принципі ніхто не бажає робити собі операцію. Треба вести здоровий спосіб життя, слідкувати за здоров'ям, і тоді не буде треба цих революцій та потрясінь. Тим паче, що останній Майдан закінчився жертвами і кожен наступний буде жорстокішим за попередній.
Підготував Тарас БАЗЮК
02.10.2015