25 років тому студенти радянської Україні вперше заявили на весь світ про бажання жити в незалежній країні, а не в концтаборі народів на чолі з Росією. «Революція на граніті», як згодом нарекли акцію українських студентів, стала могутнім поштовхом для суспільства до активних дій у боротьбі за незалежність. Згодом щось подібне українці пережили, коли студенти вийшли на майдан Незалежності, вимагаючи від режиму Януковича не відхилятися від європейського вектора.
«Друзі! Настав час вибору: або ми доб'ємося незалежної демократичної України, або так і залишимося колонією імперії, духовно бідним, зденаціоналізованим народом. Щоби пізніше ми не згадували слова Кобзаря: «А ми дивились і мовчали, і мовчки чухали чуби, німії, підлії раби». Тому закликаємо всіх підтримати нашу акцію. Доля нашої Батьківщини залежить від усіх нас. Нехай нам допоможе Бог!».
З таким закликом 2 жовтня 1990 року на площу Жовтневої Революції в Києві вийшли студенти багатьох вишів України. Просто посеред площі вони поставили наметове містечко, оголосили свої вимоги й почали голодування. На 3 жовтня на майдані вже стояли 49 наметів і голодувало 137 чоловік. Згодом на їхню підтримку застрайкували всі вищі навчальні заклади Києва, а також технікуми, ПТУ і навіть старшокласники.
Лідерами «революції на граніті» де-факто стали голова «Студентського братства» (СБ) Львова Маркіян Іващишин і голова «Української студентської спілки» (УСС) Олесь Доній. Де-юре третім був голова Дніпродзержинської організації УСС Олег Барков. Цей тріумвірат, згідно з задумом, мав символізувати єдність західної, центральної та східної України. Саме завдяки СБ Львова і УСС вдалося успішно провести одну з найпотужніших акцій часів боротьби за незалежність України 1988-1991 років.
В останні роки все менше згадують про процес підготовки акції та побут студентів у наметовому містечку – більше наголошують на політичній складовій акції та її історичному значенні.
Але підготувати та вдало втілити в життя такий проект в радянських умовах (навіть за Горбачова) під самим носом у всюдисущого КГБ – справа не з легких.
В СРСР революції, звісно ж, не віталися. Кремль запевняв радянських людей, що живуть вони в найгуманніший і найдемократичнішій країні, а хто вважає інакше – «агенти ЦРУ». Відповідно, всі «неформальні» організації перебували під наглядом КГБ. Знаючи це, організатори голодування свої плани зберігали в секреті до останньої хвилини.
«План дій я розробив за 3-4 місяці до старту голодовки, – згадує Олесь Доній. – Але про початок акції знали лише три людини – я, Іващишин і В’ячеслав Кириленко. Інші учасники революції про неї дізналися за 30 хвилин до початку. Тоді я озвучив усім, що веду колону на Майдан».
Дуже ретельним був відбір майбутніх учасників акції. Провокаторів і гебешних агентів, зазвичай, виключали з УСС. Саме так вчинили з В’ячеславом Піховшиком, який, на переконання організаторів, активно співпрацював з «комітетом». Багато учасників голодовки пройшли гарт у попередніх студентських акціях і не один раз були під міліційними арештами. Ті, хто після спілкування з «органами» не відступили від своїх ідей, і стали основними генераторами «революції на граніті».
«Всі наші активісти до початку революції пройшли перевірку в КПЗ, і в кожній людині ми були впевнені, – продовжує Олесь Доній. – Ще під час «акції єднання» 22-23 січня 1990 року, багатьох учасників заарештувала міліція і закрила в КПЗ. Ось тоді багато людей, злякавшись, відійшли від справ, а ті, що залишилися, і стали опорою революції. До речі, тоді наші львівські колеги, дізнавшись про наші арешти, приїхали зі Львова до столиці й організували акцію на нашу підтримку. Природно, вони розуміли, що їх теж закриють (що, втім, і сталося), але вже тоді ми знали, на кого в майбутньому можна покластися».
Голова Ради Міністрів УРСР Віталій Масол – один із «винуватців» студентських протестів
Діяли львівська та київська студентські організації злагоджено і блискавично. Кияни були сильні в ідейних моментах, а львів'яни – у їх реалізації й організації. Ніяких конфліктів між хлопцями не виникало. Наприклад, на початку акції київські студенти висунули три вимоги, підготовлені Донієм: проведення нових виборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі навесні 1991 року, ухвалення постанови про націоналізацію майна КПРС і комсомолу на території України, відмова від підписання «Союзного договору». Львів'яни привезли зі собою ще два пункти. На раді організатори ухвалили рішення: щоби нікого не образити, додати їх до трьох попередніх. Так з'явилися вимоги про відставку тодішнього голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки.
Не маючи відповідного досвіду, студенти використовували напрацювання революціонерів інших країн. Під час створення наметового містечка виникла ідея застосувати розкладачки і білі пов'язки – ці елементи українські голодувальники підмітили у своїх китайських побратимів. Практику так званих «окупаційних страйків» до них уже використовували учасники польського руху «Солідарність».
Попри обтяжливе голодування, життя в студентському наметовому містечку вирувало. Кожен житель містечка чітко виконував свої обов'язки. Тут студенти технічно все продумали до дрібниць. Вся територія була обгороджена стрічкою, за яку заходити могли тільки за перепустками. За цим стежила охорона містечка на чолі з львів’янином Ігорем Коцюрубою. Охоронців було більше сотні, вони змінювалися що кілька годин. Крім охорони, в їхні обов'язки входила: агітація киян, написання плакатів, перевірка теплих речей, принесених співчуваючими, на наявність там протизаконних предметів (боялися провокацій).
Анжеліка Рудницька серед учасників «революції на граниті»
Ось, що згадує про обов'язки в містечку, учасниця тих подій, співачка та художниця Анжеліка Рудницька: «Спочатку я не брала участь у голодуванні, а допомагала охороні. У наші обов'язки входило також спостереження за голодуючими, щоби вони пили теплу воду, адже на вулиці був жовтень місяць, заглядати в намети, якщо довго хтось не виходив, може з ним там щось сталося. Загалом, кожен відповідав за окремий аспект роботи – одні стежили за голодуючими, інші – підносили їм теплу кип'ячену воду, треті писали плакати. Ви знаєте, на нас же тоді люди ходили дивитися, як в зоопарк. Так у наші функції входило пояснювати їм, чому ми голодуємо, які наші вимоги і що історія України насправді не така, як її подавало партійне керівництво».
Всі учасники акції носили різнокольорові стрічки на головах: у білих ходили голодувальники, синіх – люди, які забезпечували медичну допомогу, в чорних – охорона.
Найвідповідальніша робота лягала на медичну службу, яку очолили студенти Львівського медичного інституту Тарас Семущак і Олег Тягнибок. У містечку було небагато студентів-медиків, тому на допомогу їм спрямовували навіть немедиків. У їхні обов'язки входило що кілька годин вимірювати температуру тіла голодувальників і супроводжувати щодня учасників голодування на медичний огляд в Жовтневу лікарня Києва, пильнувати, щоб учасники акції не голодували більше дозволеного.
Радянська пропаганда стверджувала, що насправді студенти не голодують, і «все це показуха». Мовляв, ночами революціонери напихають свої черева, а вдень не їдять. Зі слів Донія, щоденні перевірки голодуючих у Жовтневій лікарні були дуже важливі – як у плані спостереження за здоров'ям студентів, так і в характері контраргументу владі: «Аналіз крові вмить міг показати збільшення цукру в організмі, а це означало, що чай пили з цукром. Жоден аналіз за весь час перевірок не підтвердив, що хтось вживав їжу. Ми з цього приводу не особливо хвилювалися, адже у нас всі були перевіреними бійцями. Для нас медичний огляд був корисний тим, що ми знали про стан здоров'я кожного голодуючого і вчасно могли запобігти трагедії ».
Раціон голодувальників становив кілька склянок кип'яченої води в день.
Анжеліка Рудницька – перша ліворуч
«Пробувши кілька днів з усіма, я зрозуміла, що морально і фізично готова голодувати, – згадує Анжеліка Рудницька. – Моя голодовка протривала 5 днів, більше не дозволяли студенти-медики. Деякі хлопці голодували «всуху» – не вживали навіть воду, але після того як кілька людей потрапили до лікарні, стало страшно. У день ми пили по кілька склянок кип'яченої води, для зігрівання і очищення шлунка. Пригадую, що в містечку був хлопець Ігор, не пам'ятаю прізвища, він піддавався тільки на мої вмовляння випити теплої води, тому я вважала одним зі своїх обов'язків простежити, щоб він попив».
Кожен день студенти починали з літургії, багато молилися за успіх акції. Між собою вони називали територію містечка «зоною, вільною від комунізму». Вже тоді учасники акції для себе перейменували площу Жовтневої Революції на «майдан Свободи».
«Уявіть собі в самому центрі комуністичної України – студенти щоранку молилися за незалежність України й успіх акції. Більш того, у нас тоді навіть одна студентська пара повінчалася, вони до цього вже зустрічалися, а тут вирішили під впливом тих подій одружиться. Як зараз пам'ятаю, під час обряду в небі з'явилася веселка», – згадує Рудницька.
Через кілька місяців після закінчення акції активізувалося КГБ. Після подій у Литві в січні 1991 року, коли під час захопленням радянськими десантниками Вільнюської телевежі загинуло 13 цивільних людей – її оборонців, революційна активність у СРСР дещо пригасла. У цей період багатьом учасникам «революції на граніті» згадали їхні «заслуги перед соціалістичною Батьківщиною». Проти студентів, які під час окупаційного страйку 15 жовтня захопили «червоний корпус» університету імені Шевченка, порушили кримінальну справу.
Діючи методами залякування та провокацій, гебісти своїх жертв забирали просто з пар. Вимагали зізнань про те, що вони в жовтні 1990-го не голодували в наметах, а вели там аморальний спосіб життя. При цьому погрожували ув’язненням.
«Найбільш неприємні спогади у мене у тих подіях відбулися вже після революції, – розповідає Анжеліка Рудницька. – Коли стали переслідувати представники КГБ. Нас забирали прямо під час пар, заводили в порожню аудиторію, і дядечки в цивільному, дивлячись пильно в очі, говорили, щоби розповідала, як у наметовому містечку процвітали наркоманія, алкоголь, секс і рок-н-рол. Насправді всього цього не було й близько».
Марія Бурмака і бард Едуард Драч серед учасників студентського протесту
Утім, студенти в наметовому містечку нерідко співали пісні заборонених у СРСР поетів, влаштовували імпровізовані концерти. Популярною серед революціонерів була тоді ще студентка філологічного факультету Харківського університету, а тепер відома співачка Марія Бурмака. Вона кілька разів приїздила з підтримати голодувальників. «У мене завжди була гітара під рукою. Коли перший раз приїхала, виконала кілька пісень на вірші Олександра Олеся, поетів «розстріляного Відродження». Вже в наступні рази студенти, побачивши мене, говорили: «Марічка, де твоя гітара? Заспівай нам». Це були незабутні почуття. В останній день акції, 17 жовтня, мені довелося дати імпровізований концерт мешканцям наметового містечка. Це навіть не стільки концерт був – просто, сівши на стілець з гітарою в руках, виконала кілька патріотичних пісень відомих українських поетів. Більшість із присутніх мені підспівували. Вже потім з'ясувалося, що багато з них отримали тут масу хронічних хвороб на все життя. Це дійсно був граніт!!!».
СВІТЛИНИ:
* Олесь Доній. Студентська революція на граніті. Фотоальбом про студентське голодування 1990 року. – К.: Смолоскип, 1995;
* Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С.Пшеничного
* Персональний архів Анжеліки Рудницької
02.10.2015