Від науковців політики сподіваються достовірних, теоретично обґрунтованих рецептів, як вирішити практичні проблеми, і не дивно, що вимоги до таких розвідок – завищені. Для прикладу, в науках про суспільство існують дві наукові, проте несумісні гіпотези про те, як натуралізація впливає на іноземних мігрантів. Одна передбачає: якщо швидко визнати новоприбулих громадянами країни, тоді вони ефективно й гармонійно інтегруються. Противники дотримуються думки, що зашвидке присвоєння громадянства може навіть вповільнити інтеграцію: адже, отримавши статус громадянина, втрачаєш мотивація докладати зусилля, щоб організувати співжиття, бо бажані права вже здобуті.
Тим не менше, обома поглядами можна спекулювати. Основна причина полягає в тому, що і демографам, і суспільствознавцям надійні дослідження на цю тему даються складно навіть з погляду методології. Не має сенсу просто порівнювати всіх кандидатів на громадянство – яким його надали, і яким у ньому відмовили. При цьому би випливло лише те, що громадянин краще інтегрований у суспільство, але неясно би залишилося, чи це спричинене задоволенням прохання про натуралізацію, чи тим, що подають заяви на отримання громадянства здебільшого ті люди, що мають велике бажання інтегруватися. Ймовірно й таке, що кандидати, яким відмовили, після негативного рішення припиняють докладати зусиль, аби влитися в звичне життя громади. Одним словом: причини та наслідки за такої методології дуже плутаються.
Натомість важливо – разом з достовірним визначенням даних про успіхи інтеграції – здійснити порівняння всередині однієї соціокультурної, бажано гомогенної групи мігрантів, між якими була б тільки та відмінність, що одна половина з них громадянство отримала, інша – ні. Обидві частини мусять до того ж жити в міграції впродовж однакового періоду та за подібних умов.
Але про таку теоретично ідеальну вибірку науковці можуть тільки мріяти. Група політологів та економістів зі Стенфордського, Цюріхського, Мангаймського університетів вирішила піти обхідним шляхом, аби наблизитися до вирішення проблеми. Вчені звернулися до даних, які за спеціальних умов впродовж десятиліть збирали в Швейцарії, і з них їм удалося витягнути певні ідеї, придатні для сучасних розвідок. Вони дійшли висновку: принаймні в Швейцарії натуралізовані громадяни швидше вливалися в соціум, ніж люди без громадянства.
Загалом науковці проаналізували 2 225 заявок, поданих на отримання громадянства конфедерації, з 1970 по 2003 рр. Тоді в деяких кантонах і громадах, які згідно зі швейцарським правом відають натуралізацією, існувала практика виносити питання про присвоєння громадянства на референдум. З цією метою виборець отримував особисте досьє кандидата й вирішував, чи повинен він (вона) стати швейцарцем. Цю процедуру відмінили: після різних скарг вона виявилися випадковою та несистемною, але для актуального дослідження – дуже доречною: завдяки такій випадковості незначна кількість заявників, яким погодили громадянство і яким у ньому відмовили, відрізнялася не суттєво. Натомість вони утворили таку потрібну для статистики гомогенну групу подібних мігрантів, одна половина яких стала громадянами країни, інша – ні.
Команда вчених визначила різні параметри, які свідчать про інтеграційні успіхи, й на підставі них проаналізувала, чи задоволення й відхилення прохання про натуралізацію впливало на те, як мігранти влаштовували своє життя в Швейцарії. Це виявили, проаналізувавши, як сильно колишні іноземці відрізнялися від корінних швейцарців у таких сферах: політична активність, довіра до політичної системи й залученість до життя громади.
Результати були однозначними: той, хто успішно здобув громадянство, став типовими середньостатистичними швейцарцем, а той, кого не визнали громадянином, інтегрувався не в такій мірі, хоча й ті, й інші жили в країні однаково довго.
Висновки: якщо хочете сприяти інтеграції, тоді просувайте ідею надавати громадянство всім бажаючим, а не перешкоджайте їй.
Jan Osterkamp
Einbürgerung fördert die Integration von Zuwanderern
Spektrum.de, 28/09/2015
Зреферувала Соломія Кривенко
01.10.2015