Філософ Путіна

Іван Ільїн та ідеологія московського правління

В останні дні квітня російське телебачення транслювало 150-хвилинний документальний фільм про півтора десятиліття Путіна як лідера Росії. Показаний напередодні річниці його першої інавґурації (7 травня 2000), фільм ніс прямий меседж: за 15 років свого правління Путін врятував Росію від деструктивних сил — і внутрішніх, себто Чеченії та олігархів, і зовнішніх, себто підступного західного впливу. Він, у фільмі на цьому неодноразово наголошено, — це єдине, що тримає країну вкупі.

До того ж, згідно з фільмом, Путін не лише політичний рятівник, його керівництво також було важливим для духовного відродження Росії та російського народу. Цілих шість хвилин фільму були присвячені детальному викладенню його діяльності, пов'язаної з репатріацією останків «білого» російського філософа Івана Ільїна.

Ільїн був невідомим широкому загалові, поки російський кінорежисер і консервативний активіст Нікіта Міхалков не повернув його із забуття на початку 2000-х.  Але безслав'я стало найкращою нагодою для Ільїна знайти своє місце в історії. Не бувши глибоким чи зрозумілим мислителем, він насправді був не ученим чи філософом у класичному сенсі, а радше публіцистом, прихильником теорії змов, а також російським націоналістом, ядро переконань якого творили фашистські вчення.

Деякі державні чиновники з кремлівського кола вперше почали просувати — а згодом і цитувати — його праці від другої половини першого десятиліття 2000-х. Зацікавлення Путіна Ільїним стало очевидним після 2006 року, коли він почав звертати особливу увагу на цього філософа в деяких своїх найбільших офіційних зверненнях до громадськості. Владіслав Сурков, колись відомий як «кремлівський сірий кардинал», а також головний пропаґандист Кремля, теж полюбляв цитувати Ільїна, чиї твори він використовував як знаряддя для просування путінської ідеї суверенної демократії. Путін доручив губернаторам російських областей прочитати книгу Ільїна «Наши задачи» протягом зимових канікул 2014 року.

На Ільїна також звернули чималу увагу дві позірно діаметрально протилежні групи в російському суспільстві. Представники Російської Православної Церкви покликалися на нього як на «релігійного філософа», що «проповідував духовне відновлення та відродження Росії». Водночас лідер Комуністичної партії Російської Федерації Ґеннадій Зюґанов цитував Ільїна, який «зробив вагомий внесок у розвиток російської державної ідеології патріотизму». 

Отже, хто такий пан Ільїн?

Від анархізму до фашизму

Іван Алєксандровіч Ільїн народився 1883 року в аристократичній родині у Москві. Після закінчення з відзнакою однієї з найкращих шкіл міста він вступив на юридичний факультет Імперського московського університету (сьогодні Московський державний університет). Протягом навчання в університеті був прихильником радикальних політичних поглядів, таких як анархізм; однак з часом перейшов у правоцентризм, ставши протеже одного з найактивніших лібералів дореволюційної Росії — Павла Новґородцева. На відміну від свого наставника, Ільїн не приєднався до процарської Білої армії у боротьбі з більшовиками в Російській громадянській війні. Попри те, його депортували з Росії у 1922 році як ворога більшовицької держави разом зі 160 іншими філософами, істориками й економістами, які стали відомі як «білі росіяни» («російська біла еміґрація»).

Протягом десяти років після свого вигнання Ільїн працював у Німеччині, пописуючи антибільшовицькі маніфести та бувши серйозно залученим у справи російської інтелектуальної громади в еміґрації. Від 1927 до 1930 року він був редактором еміґрантського часопису «Колокол», а також викладав у Російському науковому інституті в Берліні від 1923 до 1934 року. Як і багато його співвітчизників-«білоеміґрантів», Ільїн зацікавився ідеєю євразійства, яке зверталося до географії, щоб спробувати створити альтернативу більшовизму.

Радикальна еволюція політичних поглядів філософа стала помітною у 1930-х, коли він почав звеличувати Гітлера й Муссоліні. У своїй статті 1933 року «Национал-социализм. Новый дух» він вітав фашизм як належну відповідь на більшовизм, підтримував праві прагнення Гітлера, а також критикував німецьких євреїв за їхню «симпатію» до комунізму, аж поки під політичним тиском не був звільнений з університету в 1943 році та через кілька років не втік до Швейцарії.

Ільїн вважав, що націонал-соціалізм Гітлера, фашизм Муссоліні та російський білий рух дуже подібні й «близькі за духом». Він описував їх як поєднаних «спільним та єдиним ворогом, патріотизмом, почуттям честі, добровільним жертовним служінням, тяжінням до диктаторського ладу, до духовного оновлення і пробудження/відродження своїх країн, а також пошуком нової соціальної справедливості». Противник і совєтського комунізму, і західних демократій, Ільїн продумав «спеціальний» шлях для Росії, базований на пропаґуванні Православної Церкви та традиційних цінностей, що зумовило б духовне оновлення російського народу, який на той час — як він вірив — перебував під впливом західних політичних і суспільних концепцій.

Незважаючи на жахи Другої світової війни та перемогу над Німеччиною й Італією, Ільїн не відкинув фашистську ідеологію. У 1948 році він написав про помилки, які зробив Гітлер, але не про недоліки його ідеології. Він все ще визначав її як справедливу і здорову національно-патріотичну ідею, висловлюючи свою надію на те, що Франсіско Франко в Іспанії та Антоніу де Олівейра Салазар в Португалії уникнуть помилок, які зробив Гітлер, і досягнуть успіху у своїх власних пошуках. 

Чому Путіну подобається Ільїн

Починаючи від кінця 1940-х, Ільїн зосередився винятково на Росії, її майбутньому, її історичній місії — вражаючій філософській комбінації, яка знайде шлях до чоловіка (Путіна), що його історик Тімоті Снайдер охарактеризував як того, хто «поставив себе на чолі  популістських, фашистських та неонацистських сил в Європі».

У своєму есеї 1950 року «Что сулит миру розчленение Росии» Ільїн передбачив падіння Совєтського Союзу й дав інструкції, як врятувати Росію від напастей західного світу. Складається таке враження, що кожен з 12 пунктів есею є тепер окремим штампом пропаґанди, стосованої кремлівським телебаченням.

Ільїн твердить, що російська держава — яку він розуміє як стару Російську імперію та її географічного наступника, Совєтський Союз, — це унікальна геоісторична одиниця, об'єднана духовною спільністю євразійських націй.

Коли почалася холодна війна, Ільїн ставав дедалі впевненішим, що Захід прагне бачити загибель Росії і зробить все можливе і неможливе, щоб домогтися її внутрішнього розпаду. Ця дезінтеґрація, переконував він, спровокує тривалу громадянську війну в Росії, неґативні наслідки якої відіб'ються на всьому світові. До того ж, на його думку, великі держави, якщо дати їм шанс, неминуче спробують анексувати частини російської держави і сприятимуть руйнуванню, безладу й занепаду. Ільїн писав, що Німеччина «посуне до України, Англія "відгризе" Кавказ та Центральну Азію, Японія націлиться на далекосхідні береги».

Тільки-но Захід, а саме Німеччина, анексує Україну, як ця територія буде використана, щоб підірвати могутність російської держави. Як і багато інших консерваторів, Ільїн не вірив, що існує щось таке, як українська нація; тому українці не мають права на будь-яку форму державності. Тимчасом для Росії втрата України буде фатальною і приведе до подальшого розчленування й дезінтеґрації нації.

Попереджаючи своїх співвітчизників, Ільїн стверджує, що протягом процесу дезінтеґрації Росії Захід використовуватиме проти неї такі ідеї, як «демократизація», «федералізація» та «тріумф свободи», маючи на меті тільки одне — ослабити Росію так, щоб її, сліпу, пограбувати. Звичайно, він говорить не про конкретні приклади чи докази. Ільїн переконує, що демократія є неможливою для такої величезної країни, як Росія, а єдиною можливою конфіґурацією влади є «російська національна диктатура». На думку Ільїна, годі поєднати географічну, етнічну та культурну різноманітність Росії без сильної централізованої влади. Це має бути не тоталітарна диктатура, а радше авторитарна. Це має бути держава, яка вчила б свій народ «свободи», однак обмежувала б її до тієї міри, щоб Росія мала справу не з анархією, а з порядком. Базована на патріотизмі та на чолі з сильним лідером, така система зможе захистити Росію від революцій і хаосу.

Духовне оновлення

Тож коли Путін починав діяти, щоб змінити Росію, він звернувся до Ільїна — і задля виправдання, і задля багатонадійної перспективи напрямку, куди намагався спрямувати країну. Ільїн, очевидно, був обраний тому, що його праці леґітимізували путінське авторитарне розуміння влади, виправдовували обмеження свободи, а також давали антидот на всі західні критерії свобод, прав і державних цілей. По суті, Ільїн дав щось на зразок леґітимізації зосередження в руках національного лідера (Путіна) практично беззаперечної влади, а метою такого лідера має бути зміцнення держави та сприяння її духовному відродженню через просування консервативних цінностей і норм.

У посланні до Федеральних Зборів РФ 2006 року Путін згадав «известного русского мыслителя Ивана Ильина», який, «размышляя о базовых принципах, на которых должно прочно стоять Российское государство, отмечал, что солдат есть звание высокое и почетное. [. . .] Мы должны быть всегда готовы отразить потенциальную внешнюю агрессию и акты международного терроризма. Должны быть способны ответить на чьи бы то ни было попытки внешнеполитического давления на Россию, в том числе — с целью добиться укрепления своих собственных позиций за наш счет».

І, звичайно, не обійшлося без теорії змов, а саме: Ільїн запровадив поняття «світове закулісся» [мировая закулиса], яке він використовував, щоб описати змову західних лідерів проти Росії. У ширшому сенсі цей термін означає те, що офіційно обрані лідери західних держав є маріонетками справжніх правителів світу: бізнесменів, масонських аґентів, а часто також євреїв. У наш час це словосполучення видається всюдисущим у російському дискурсі та в контрольованих державою медіях.

Якщо замінити «євреїв» на «ґеїв», а «масонських аґентів» на «іноземних аґентів», то погляди Ільїна ідеально синхронізуються з путінською пропаґандою: крах Совєтського Союзу навряд чи можна назвати справедливим, а віра росіян в обіцянки демократії була ошукана, і наслідком цього стало десятиліття бідності, приниження та політичного безсилля. Демократія не працює на користь Росії; нація була зіпсована західними цінностями й перебуває під постійною атакою тих, хто намагається її зруйнувати. Це також стосується й до недовіри Ільїна до демократичного правління. Причини, які Ільїн подає як пояснення того, чому Захід, ймовірно, ненавидить Росію, щодня озвучує російське телебачення: Захід не знає чи не розуміє Росію, а тому боїться її. Але найважливіше, мабуть, те, що він відкидає російські православні догми.

Подібно до багатьох сучасних російських лідерів Ільїн пропаґував духовне відновлення під заступництвом Православної Церкви. Незважаючи на те, що сам не був вельми релігійним, Ільїн бачив релігію надзвичайно поєднаною з політикою і був вражений намаганнями Совєтського Союзу знищити її: «Демагогия и обман, экспроприация и террор, разрушение религии и быта — выдавались за "национальный расцвет" российских меньшинств, а на Западе находились глупцы и продажные корреспонденты, которые воспевали это "освобождение народов"». Він вірив, що традиційні цінності можуть привести російську націю до успішного майбутнього, об'єднавши її у більш згуртовану одиницю.

Путін також заявляв про потребу релігійного відродження і важливу роль, яку відіграє у цьому процесі Православна Церква. Російський президент каже: «Огромную созидательную роль в сохранении нашего богатейшего исторического и культурного наследия, возрождении непреходящих нравственных, моральных ценностей играет Русская православная церковь. Она неустанно заботится об общественном единении, упрочении института семьи, воспитании подрастающего поколения в духе патриотизма и гражданственности».

Отже, Путін поспішив дати росіянам щось таке, у що вони вірили б, і знову звернувся до Ільїна: «Свобода для развития в экономике, социальной сфере, в гражданских инициативах — это лучший ответ как на внешние ограничения, так и на наши внутренние проблемы. И чем активнее граждане участвуют в обустройстве своей жизни, чем более они самостоятельны как экономически, так и политически, тем выше потенциал России». Без сумніву, Ільїн не був прихильником особистого вибору. Для нього слово «свобода» означало дещо інше. Щоб пояснити, Путін провадив далі: «Приведу в этой связи одну цитату: "Кто любит Россию, тот должен желать для неё свободы; прежде всего свободы для самой России, её международной независимости и самостоятельности; свободы для России — как единства русской и всех других национальных культур; и, наконец, — свободы для русских людей, свободы для всех нас; свободы веры, искания правды, творчества, труда и собственности"».

Заспінуйте це

Насправді немає значення, чи Путін та його команда особисто вірять в ідеї, які вони так активно пропаґують. Кремлівські спіндоктори-політтехнологи знову і знову просто експропріюють чиїсь праці для досягнення мети своєї пропаґанди. За допомогою Ільїна Кремль випромінює те, що вважає відповідною до сьогодення ідеологією: міцний коктейль безкомпромісної ненависті до Заходу, заперечення європейської природи російської цивілізації, прихильність до диктаторських методів правління, фанатичний націоналізм, замішані на теорії змов. Правда буде пластичною доти, поки росіяни сліпо довірятимуть інформації, якою їх годує уряд. Наприклад, незважаючи на гору доказів, лише п'ять відсотків росіян вірить, що їхня країна чи «ДНР» має щось спільного зі збитим літаком малайзійських авіаліній рейсу МН 17.

Громадян Росії роками годували цим токсичним варивом. Путін зробив усе можливе, щоб відновлення російських стосунків із західними ліберальними країнами було важким завданням навіть коли його режимові зрештою настане кінець.

Anton Barbashin and Hannah Thoburn
Putin's Philosopher. Ivan Ilyin and the Ideology of Moscow's Rule
Foreign Affairs, 20.09.2015
Зреферувала Леся Стахнів