Цей нарис – не біографічний, а таки краєзнавчий. Тому, перш ніж з’ясувати, що єднало родину Бандер з Ягільницею, спробуємо розглянутися в цьому галицько-подільському містечку.
Замок Лянцкоронських
Ягільницький замок – один із “найціліших” на Тернопіллі і за ступенем збереженості може цілком конкурувати зі Збаразьким. Але як туристичний об'єкт він майже невідомий. Передовсім з причини, що “чужі тут не ходять”, і пересічний мандрівник може повитріщатися на цю споруду лише ззовні. Досередини ж – зась! Про причини – далі.
Вперше Ягільниця (до 1944-го – Ягольниця) згадується під 1448 роком. В багатьох популярних джерелах цю згадку пов'язують з відвідинами місцевого замку польським королем Казимиром Ягеллончиком. Ба, навіть назву поселення виводять від прізвища коронованого гостя. Насправді ж король відвідав Ягільницю трішки пізніше – 1454 року, коли прямував до Кам'янця-Подільського. На той час власником Ягільниці був такий собі Теодорик із Бучача.
Укріплення та поселення на місці Ягільницького замку існувало здавна. Можливо, ще з княжих часів, але жодної інформації про це не збереглося. Надто вже місце зручне - сама природа облаштувала його для майбутнього укріплення – плоскогір'я, з майже прямовисним схилом, що омивається річкою Черкаскою. З цього боку ворогу і без усіляких стін та валів штурмувати нелегко. Відомо, що якийсь, швидше за все дерев'яно-земляний, замок стояв тут задовго до першої писемної згадки.
Ягільницький замок (тютюнова фабрика). Межа ХІХ-ХХ століть.
Наступна згадка датується 1473 роком. Коли кам'янецький суддя Зигмунт з Ягільниці (Zygmunt z Jagielnicy) заснував у Ягільниці католицьку парафію. Чому кам'янецький служитель Феміди раптом перейнявся духовними потребами жителів містечка, пояснювати зайве.
У 1518 року король Сигізмунд I Старий (1467-1548) надав Ягільниці статус містечка з правом проводити щоп'ятниці торги та один щорічний ярмарок (він проходив на Зелені Свята).
Молдовський господар Петру IV Рареш 1538 року вторгнувся у Поділля і здобув Ягільницю. Історики вважають, що мова йде не про укріплене місто а про місцевий замок бо жодної інформації про тогочасні міські укріплення не знайдено.
Замок (тютюнова фабрика) та зведена наприкінці ХІХ століття броварня (до нашого часу не збереглася). Світлина зі давньої листівки.
1581 року за заслуги перед короною король Стефан Баторій передав Ягільницю у власність старості Скала-Подільському (майбутньому польному гетьману коронному) Станіславу Лянцкоронському (1654-1657). Останній 1630 року звів уже мурованого замка. Він був чи не найвидатнішим із тодішніх польських воєначальників. Не зважаючи на більш ніж поважний вік, він успішно відбив усі атаки козаків Хмельницького на Кам'янець-Подільський, відзначився під час оспіваної Генриком Сенкевичем і Єжи Гофманом оборони Збаража. Замок у Ягільниці, зауважмо, він теж звів нівроку та й залогу непогано вишколив. І 1648 року війська Хмельницького не змогли захопити твердиню, хоча напередодні без великого клопоту опанували замок у сусідньому Чорткові. Гетьман у союзі з московськими військами Василя Батурліна зміг подолати мури Ягільницького замку щойно 1655 року, та й то завдяки зраді жовнірів із місцевої залоги. За свідченням сучасників, “чимало шляхти і людей служивих в неволю московську потрапили, а інших повбивали”.
Прославився замок у Ягільниці і під час польсько-турецької війни. 1672 року османське військо на чолі з султаном Мехметом IV оволоділо Ягільницею. Як і у Жванці, залога просто залишила фортецю, і яничари увійшли до замку без будь-якого опору. Залишивши невеличкий гарнізон, турецьке військо посунуло далі у напрямку Львова. Замкова ж залога, яка весь цей час переховувалася поруч, повернулася (є легенда, що без підземних ходів тут не обійшлося) і до ноги вирізала османів. Турки повернули контроль над Ягільницею лише по тому, як у жовтні в Бучачі підписали мирний договір, за яким Поділля відійшло під руку султана.
Ягільницький замок став резиденцією турецького паші. Мир, однак, був недовгим і незабаром знову спалахнули бойові дії. У ході війни Ягільниця переходила з рук у руки, аж поки 1683 року польське військо на чолі з польним гетьманом коронним Анджеєм Потоцьким остаточно не вибили яничар із замку. Наступного, 1684 року в Ягільниці зупинявся король Ян III Собеський, вертаючись після невдалого походу на Кам'янець-Подільський.
По тому, як Османська імперія повернула Поділля Речі Посполитій, містечко повертається у власність Лянцкоронських (до того ним певний час володів визволитель Потоцький). Лянцкоронським довелося чимало попрацювати, відбудовуючи містечко та замок. Останньому добряче дісталося, починаючи від Хмельниччини. Позаяк оборонного значення на той час замок уже не мав, його перебудували на величезний палац, а сама Ягільниця на той час стала головною резиденцією родини Лянцкоронських.
Внаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772) ці землі опинилися під владою Габсбурґів. Невідомо, чи відчували Лянцкоронські душевні муки з приводу зухвалого “дерибану” сусідами їхньої Вітчизни, але й за австріяків вони чулися непогано. Зокрема, член Галицького сейму Мацей Лянцкоронський уже 1783 року отримує графський титул від цісаря Йосифа ІІ.
За нових умов Лянцкоронські віддають перевагу Відню й іншим великим містам, а резиденція в Ягільниці стоїть пусткою. Доля споруди змінюється по тому, як 1817 року її викуповує австрійський уряд і облаштовує тут сушарню для тютюну (до речі, як і в Чортківському замку). Пояснення просте – мікроклімат місцевості є сприятливим для вирощування цієї технічної культури, а сам тютюн давав чималий прибуток державній скарбниці.
Палац стає фабрикою
Ринкова площа. Позаду на горі височіє замок-фабрика. Світлина початку ХХ ст.
Палац перебудували на фабрику. Зводять і нові цехи. Водночас розбирають оборонні споруди та засипаються рови. У 1844-му на території замку зводять ще й фабрику з виробництва поташу (його використовують як добриво на тютюнових плантаціях). Це підприємство працювало до початку Першої світової війни.
Тютюнова ж фабрика діяла до початку 1990-х, аж поки не збанкрутіла. Підприємство за символічну суму викупив російський бізнесмен Олександр Потьомкін. Новий власник жодного інтересу до майна не виявляв, і фабрика-замок увесь час стояла зачиненою, аж поки 2007 року не вибухнув скандал. На сайті тернопільського агентства нерухомості «Яворина» з'явилося оголошення про те, що кожен охочий може придбати Ягельницький замок. Ціна питання – лише $950 000 (стільки на той час коштувала банальна квартира-“сталінка” на Хрещатику). У справу негайно втрутилася прокуратура, яка побачила у цьому порушення статті 18 Закону України “Про охорону культурної спадщини”. Зокрема, замок виставили на продаж без “погодження відповідного органу охорони культурної спадщини”, як того вимагав закон.
Врешті решт усі дозволи були отримані, і новим власником колишнього гнізда Лянцкоронських стала така собі чернівецька фірма “Атлас”. Нові господарі пообіцяли організувати в замку туристичний і рекреаційний центри, готель, ресторан, музей та інші принади. Все це туристичне щастя обіцяли відкрити до 2013 року. Навіть почали якісь роботи. Зокрема, демонтували кілька технічних “халабуд”, прибрали потворні димарі, сяк-так облаштували замково-фабричну територію. Також навіщось “облагородили” зовнішні підвіконня червоною плоскою дахівкою, що виглядає безглуздо. Наразі це все. Місцеві мешканці, щоправда, стверджують, нібито нові власники передовсім стурбовані пошуком скарбів Лянцкоронських. Мовляв, перекопали весь терен.
Місцеве нов-гав – дахівка замість підвіконь.
Про скарби – то вже зі сфери легенд. Складно уявити, що «власники скарбів» (Лянцкоронські) перш, ніж продати родове гніздо (а це, нагадаємо, сталося ще 1817 року), ретельно не почистили всі “нички”. До того ж, усі потенційні скарби мали би знайтися протягом “фабричного” періоду, коли на терені замку одні споруди руйнували, а інші будували.
Ось такий юний і гарний Шевченко сидить біля замку-фабрики
Хоча відкидати здогади, що на закритій від сторонніх очей території замку дійсно проводять якісь незаконні розкопки, не варто. Історичні раритети нині коштують не дешевше за міфічне золото, а випадки, коли нові власники давніх пам'яток просто грабують історичну спадщину, що потрапила їм до рук, не є поодинокими. З іншого боку, місцеві вуйки могли прийняти за “пошук золота” банальну розчистку замкових льохів.
Зведена ще наприкінці ХІХ століття брама тютюнової фабрики. З-під тризуба виглядає червона комуністична зірка.
До речі, про льохи та підземні ходи. Їх таки достобіса – підземелля завжди були невід'ємною складовою будь-якого поважного замку. Але легенди про підземні ходи, що вели аж до сусідніх Чортківського та Червоноградського замків і навіть до Кам’янця-Подільського – безпідставні. Натомість, за спогадами багатьох сучасників, у цих підземних лабіринтах свого часу переховувалися бійці УПА.
Стільки уваги замку ми тут присвятили недарма. Майже вся історія Ягільниці – це і є історія замку. І навпаки.
З замком маємо парадокс. “Юридично” він перебуває у самому центрі… села Нагірянка. Пояснення просте. До 1940 року існувало єдине місто Ягільниця, а Нагірянка була його передмістям. Розділяла їх річка Черкаска. Совіти ж роз’єднали колишнє місто на два села – власне Ягільницю та Нагірянку.
Культові споруди
Церква Святого Миколая
З історичних пам’яток Ягільниці-Нагірянки варто згадати також три місцеві храми.
Біля самого замку височіє дерев'яна церква Св. Миколая. Путівники стверджують, що храм 1672 року перевезли з Карпат, а 1782-го – перебудували.
Хоча, зважаючи на історичну довідку в попередньому розділі, можна сильно засумніватися, що 1672 року комусь було діло до перевезення дерев’яних церков із Карпат на Поділля.
По-друге, взагалі не відомо, чи можна говорити про теперішній храм як про автентичну давню пам'ятку. Протягом останніх років струхлявілу споруду перебрали і чи не всі старі дерев'яні конструкції замінили на нові. Тепер, мабуть, варто говорити не про давній храм, а про сучасну його копію, хай і виконану з максимальною точністю. Хоч, з іншого боку, така практика поширена у світі (особливо в Японії, завдяки чому там збереглися дерев’яні храми навіть XI століття).
Панорама Ягільниці з боку замку-фабрики. Серед сільських хатинок височіють церква, костел і синагога.
Найцікавіші ж храми збереглися по той бік Черкаски, у селі Ягільниця. Вони височіють у самому центрі села – один навпроти одного. Це мурована церква Вознесіння Ісуса Христа (УГКЦ), зведена у візантійському стилі 1855 року, та дуже симпатичний бароковий римо-католицький костел Успіння Пресвятої Діви Марії.
Церква Вознесіння Ісуса Христа
Костел освятили 1842 року, але є версія, що споруда давніша і належить чи не до XVIII століття. Він передовсім цікавий величезним графським гербом фундаторів костелу, родини Лянцкоронських, яким прикрашено фасад.
Графський герб родини Лянцкоронських на костелі в Ягільниці.
А це герб Лянцкоронських (але не графський) на костелі у Жванці
Зробимо наголос на слові “графський”. Він набагато пишніший і гарніший від звичайного гербу “Задора” (лев з полум'ям із пащеки), який належав “простим” магнатам Лянцкоронським. Для порівняння – останній прикрашає фасад Вірменського костелу в Жванці. На “графському” гербі “Задора” є лише одним із його чисельних елементів.
На сусідній з костелом вуличці вас може перестріти колоритна компанія. Що цікаво, за отамана у цій мішаній зграї – гусак (або й гуска).
За совітів цей костел (як і більшість інших) закрили й облаштували там... спортзал. Відтак там був товарний склад споживчої спілки. У 1992 році напіврозвалений костел повернули вірним. А вже через 10 років завдяки фундації Кароліни Лянцкоронської храм було відремонтовано. Нині ним опікуються отці-домініканці з Чорткова. Кажуть, що пані Кароліна хотіла власним коштом відремонтувати ще й замок, але на заваді стала її передчасна кончина.
Костел Успіння Пресвятої Діви Марії
На місцевому старому цвинтарі привертає увагу мініатюрна неоготична капличка (1909). Ії прикрашає епітафія: “Grobowiec dwoch przyjaciół Ferdynanda Münzera i Jana Kościelnego w roku 1905”. Сам цвинтар теж вартий уваги. Тут є декілька досить оригінальних пам'ятників першої половини ХХ століття.
Цвинтарна капличка
Фігура Ісуса з хрестом прикрашає могилу якогось австрійського офіцера.
Колись однією з архітектурних домінант містечка була ще й велика синагога, але вона не пережила останньої в цих місцях війни. Станом на 1900 рік євреї складали 44,3% населення Ягільниці. За німецької окупації більшу частину місцевих євреїв вивезли аж на Холмщину, до сумнозвісного табору смерті “Белжець”, а частину – розстріляли на місці. Крім того, в Ягільниці діяв трудовий табір, у якому єврейські жінки та дівчата працювали на тютюновій фабриці та на плантаціях кок-сагизу (схожа на кульбабу рослина, з якої колись добували каучук). У 1943 році стратили і їх.
Міський базар (1930-ті роки). Єврейські крамнички
Родина Бандер
Хто цікавиться історією, може оглянути місцевий музей. Кажуть що досить цікавий. На жаль, автор відвідав містечко в неділю. У другій половині дня довелося в музеї “цілувати клямку”.
Невеличка вітрина зі старожитностями виставлена просто на вулицю.
Музей ділить із сільрадою великий одноповерховий будинок одразу навпроти церкви Вознесіння Ісуса Христа. Це колишня школа. Вона цікава тим, що в 1920-х роках тут навчалася Володимира Бандера, наймолодша сестра славетного Степана. Певний час в Ягільниці жив і він сам – на той час просто 10-річний хлопчик Степанко. Під час українсько-польської війни в травні 1919 року сюди евакуювалась із захопленого поляками Стрия вся сім'я о. Андрія Бандери, військового капелана Галицької Армії (нагадаємо, тоді в Стрию окупанти розстріляли іншого священика – відомого композитора та громадського діяча Остапа Нижанківского). Отець Андрій залишив родину під опіку шваґра, о. Володимира Антоновича (пароха церкви Вознесіння у 1912-1927 роках), а сам відбув на фронт, у свій 5-й полк 3-ї бригади 2-го корпусу УГА.
Будинок старої школи (тепер музей). Світлину зроблено з боку костелу.
Тут служив о. Володимир Антонович, шваґро Андрія Бандери
Влітку 1919 року саме під Ягільницею відбулися найзапекліші бої славетної «Чортківської офензиви». От як про це в своїй автобіографії “Мої життєписні дані” згадував пізніше сам Степан Бандера: “У Ягольниці ми пережили тривожні й радісні моменти великої битви т. зв. Чортківської офензиви, що відкинула польські війська на захід. Але через брак військового постачання припинилася офензива української армії. Знову мусів початися відступ, цим разом за річку Збруч. Усі чоловіки з моєї родини, в тому числі батько, як військовий капелян у рядах УГА, перейшли за Збруч в половині липня 1919 р. Жінки й діти залишилися в Ягольниці, де пережили прихід польської окупації. У вересні того ж року моя мати, разом із дітьми, повернулася до родинного села – Угринова Старого”.
Будинок в Ягільниці, у якому жила родина Бандер. Малюнок із книжки Степана Бубернака “Ягільницькі стежки Степана Бандери”
Коні
Чим ще відома Ягільниця, то це своїми кіньми. Ягільницький кінний завод заснували ще в ХІХ столітті. Тут спеціалізуються на розведенні племінних коней верхових порід для кінного спорту та на експорт (а від початку ще й для війська).
Кінний завод у Ягільниці. 1937
Завод діє на базі старих стаєнь колишнього маєтку Лянцкоронських. Нині тут розводять коней української верхової породи, арабських скакунів і новоолександрійських ваговозів (це така вантажо-верхова порода). До Ягільниці погарцювати верхи приїздили Леонід Кучма, перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк, незабутній "спікер" Іван Плющ, інші відомі політики та підприємці. Втім, як не дивно, ціни тут не "президентські" і не "спікерські". Тож і "пересічних" громадян не бракує.
Світлини автора та yadvashem.org, jewishgen.org, zchor.org, ukrainaincognita.com, zamki-kreposti.com.ua
27.09.2015