Краків, 16. вересня 1940.
Навязуючи до попередніх моїх статтей*), приходиться оце ще раз підчеркнути вагу виховання нашої дітвори. Ця тема гостро актуальна, зокрема, коли маємо на увазі справу звільнення кругло пів тисячі нефахових учителів з наших шкіл на українських землях Ґенерального Ґубернаторства.
У попередній статті зясовано наше становище в цій справі. А саме, коли ці нефахові учителі справді мусіли відійти зі шкільництва, що це в ніякому разі не сміє бути рівнозначне з їх відходом взагалі з терену, в якому вони вели вже близько цілий рік свою позитивну, часто піонірську працю.
Не знаємо, як досі справу цю розвязано. Знаємо лишень, що відбувся в Люблині для звільнених нефахових учителів адміністраційний курс, а з проєктованих літніх педаґоґічних доповняючих курсів нічого й не вийшло, крім кооперативного курсу для учителів у Романові-живці.
Відомо нам, що й деякі учителі виїхали до фабричних робіт, а деякі примістилися де вдалось. Про якусь продуману, плянову акцію не маємо — поза згаданим курсом у Люблині і в Романові живці — ніяких вісток.
Приходиться отже ще раз підчеркнути, що про цю справу мусять негайно подбати і УЦК. в Кракові і місцеві У. Д. Комітети і кооперативи і взагалі всі наші чинники, що ведуть будьяку працю в нашому терені, в якому й досі відчувається недостачу активних одиниць, а вже злочином булоби залишати ці землі без цих надійних працівників, якими виявили себе саме нефахові учителі.
Та на тому справа не кінчається. Нефахові учителі в своїй великій кількости виявили саме найважнішу прикмету справжнього педаґоґа: виявили серце й виявили сумління. При тому ж це переважно люди, що дихають ритмом нашої доби і знають, що це суспільна служба і знають, яку людину хоче й мусить мати сучасна тверда доба. Коли ж нам сьогодні приходиться все ще шукати основ вашого, зокрема сучасного виховання, базованого на законах нашої української духовости, то предтечами (чи й творцями) цих основ могли би стати саме ці нефахові учителі, якщо б в них, поруч серця й сумління, було глубоке педаґоґічне знання. Повторяємо думки, сказані вже в попередніх стяттях, але повторяємо з окремою метою. Хочемо саме звернути увагу на проєктовану учительську семинарію, чи радше на однорічний педаґоґічний курс для нефахових учителів, що має відбутися в Романові, бо вже проголошено недавно вписи. Який ближчий плян курсу і який вислід цих вписів — не знаємо, та на нашу думку курс цей повинен бути поставлений на рівень високої педаґоґічної школи з поважними професорськими силами і на ньому повинні опинитися ці всі нефахові учителі, що справді відкрили й доказали в собі справжній педаґоґічний хист, справді добувши на курсі глибоку педаґоґічну освіту могли би стати двигунами основ нашого виховання.
Для реалізації намічених думок потрібно ширшого зацікавлення й співучасти наших педаґоґічних і культурно-освітніх кругів, чого ми, хоча би на основі оцих маленьких оголошень про курс у "Краківських Вістях", не маємо змоги ствердити. Тут треба взяти на увагу і фінансову допомогу курсантам, бо ж вони виключно власними коштами курсу відбути не зможуть.
Взагалі справа педаґоґічних студій для нас незвичайно важлива і притому рівночасно все ще недоцінювана вповні. Треба ж тямити, що не на один день приходиться її оцінювати, що не йде про сьогодні, а йде про далекойдучі завдання нашого духового розвантаження з цього отруйного балясту, що його вкладено не нашими руками в нашу психіку, зокрема в психіку останніх поколінь. Прийдеться дуже важким зусиллям і не в одному дні освободжувати духовість цих поколінь з важкого дурману і виплекувати людину, а не гомункула. Несемо важку спадщину сучасного періоду нашої історії і довго ще її прокляття буде на нас тяготіти непосильним тягарем. Це треба собі освідомити і саме з цією свідомістю розцінювати ролю та завдання нашого виховника — творця української людини, що хоч звільнена зовнішньо з кошмарних лабет чужого світа, внутрішньо ще довго нестиме в собі отруйний чужий вантаж.
Тут і виростає велике завдання цілих кадрів педаґоґів, великих майстрів-різьбарів нового духа нової людини. Творити в міру нашої спромоги оці якнайчисленніші кадри наших виховників, що вслухані в ритміку нашої доби й свідомі, яка їхня майбутня роля — оце одне з тих завдань, що його мусимо сповнити.
Таке і завдання приходиться сповняти нашим учительським семинаріям та курсам, що хоча нечисленні, все ж можуть стати не тільки осередками високої педаґоґічної освіти, але й двигунами основ нашої педаґоґіки.
Наші завваги, звязані з приходом т. зв. учителів-заточенців на рідні землі до рідних шкіл і про деякі їхні виховно-освітні завдання — черговим разом.
Богдан Данилович.
*) Гл. м. і. "На порозі шкільного року", "Кр.Вісті" ч. 87; "Пекуча справа" "Крак. Вісті" ч. 90.
