У березні минулого року, відразу після Кримського референдуму, я мало не посварився по-справжньому з одним своїм приятелем. Приятель – у згоді з офіційною патріотичною риторикою – твердив, що ми не маємо права віддавати Крим і повинні за нього воювати. Бо держава у принципі не має права віддавати ані міліметра своєї території. Я натомість – у згоді з власним розумінням таких понять, як «право» і «принцип», «держава» і «патріотизм», а також у згоді з власними ж текстами за останні принаймні дванадцять років – переконував приятеля у протилежному.
Зрозумій, переконував його я, бути патріотом означає любити батьківщину. А любити батьківщину означає бажати їй добра і робити задля цього добра все можливе. І саме тому ми не лише не повинні воювати за Крим, ми ще й повинні всіляко посприяти жителям Донбасу в проведенні такого ж референдуму – і нарешті позбутися цих чи то проросійських, чи совкових, а чи просто ніяких територій. Затям нарешті, продовжував я, що це повний абсурд – воювати за збереження у своєму складі земель, заселених людьми, які нам ніколи не дадуть нормально жити. Дивися, ти ж любиш свою дитину, своїх родичів і друзів, правда? То чи не був би ти ідіотом, якби кинув усі свої сили на те, щоб позбавити коханих людей шансів на краще майбутнє? Коротше, ледь не побилися.
Тепер – уже кілька місяців – приятель «несе службу» в зоні АТО. Ми, звичайно, спілкуємося. Щотижня, а іноді й по кілька разів на тиждень приятель розказує мені різні історії. Наприклад, як у так званому нашому, так званому звільненому містечку чоловік побив дружину за те, що вона принесла поїсти українським військовим. Але головне, каже приятель, не погане ставлення з боку місцевих ватників, не сповнені ненависті погляди і обзивання «бандєрамі». Головне – що навіть ті з місцевих, хто нібито сприймає ЗСУ позитивно чи бодай нейтрально, все одно вживають слово «ваші»: «Нє обіжайтєсь, – говорить такий нібито не ворог, – но вчера ето всьо-такі вродє ваши стрєлялі». Тому щотижня, а іноді й по кілька разів на тиждень приятель зізнається мені: «Під час тієї сварки ти, ясна річ, мав рацію. Але прикол у тому, що ти й сам не знаєш, наскільки ти її мав».
Тим часом у країні триває шоста хвиля мобілізації. Строго кажучи, хвиля ця, як і всі попередні, є незаконною. Адже офіційно у нас немає війни, а є антитерористична операція, яку мали б здійснювати антитерористичні спецпідрозділи. Однак хвилю оголосили, тож представники військкоматів розносять по хатах повістки. Оскільки ж славнозвісні 88% ідіотів, які, згідно із соцопитуваннями, висловилися за збереження Донбасу в складі України, невідомо куди всі подівалися, то повістки вручають тим, кого вдасться застати вдома: сліпим, кривим, горбатим... Ну і підстаркуватим гуманітаріям без жодної придатної в армії спеціальності, які востаннє бачили автомат Калашникова тридцять років тому на шкільному уроці з початкової військової підготовки.
І як тут правильно вчинити? Як бути людині, що звикла в житті керуватися кантівським моральним імперативом і водночас хоче залишатися в рамках законності? І чи це взагалі можливо – не порушувати закон, якщо сам закон є антизаконним? Звісно, подібні колізії, коли конкретні правові акти починають суперечити загальному моральному імперативу, трапляються в історії різних країн досить часто. Власне тому Кант і намагався пов’язати «чисте право» з «чистим розумом» і створити таку філософсько-правову систему, в якій прийняття законів і юридичних рішень залежало б не від сьогоденних цілей того чи іншого монарха, президента і т.д., а санкціонувалося б «вічними» й «природними» принципами розуму і моралі.
Втім, задовго до Канта згадана колізія знайшла вираження в давньогрецькому міфі, а відтак – у трагедії Софокла «Антигона». Пам’ятаєте: Полінік та Етеокл – прокляті сини нещасного Едипа – не змогли домовитися між собою, кому з них належить місто Фіви. У результаті Етеокл виганяє брата з міста. Полінік збирає військо і рушає на Фіви. У двобої брати вбивають один одного. Новий цар Фів – Креонт – наказує урочисто поховати Етеокла як героїчного захисника міста, а Полініка – як зрадника і злочинця – залишити непохованим гнити на полі битви, щоб і могили його на цім світі не збереглося. Що прикметно: міф не дає однозначної відповіді на питання, хто з братів більше винен у трагічному розвиткові подій. В одних версіях страшнішим гріхом вважається розпочата Полініком війна, в інших – несправедливість з боку Етеокла, яка й спровокувала початок цієї війни. Споконвічно мудрий міф мовби натякає нам: сутність справи не в тому, хто більше і хто менше, а в тому, що обоє братів були одночасно жертвами й винуватцями – і обоє загинули.
Носієм цієї мудрості в міфі якраз і виступає сестра Полініка й Етеокла – Антигона. Її мало обходить, хто «першим почав». Вона лише хоче припинити ланцюгову реакцію проклять, злочинів і покарань. Відтак, знаючи, що влада й громада їй цього не вибачать, Антигона свідомо порушує розпорядження Креонта, бо впевнена, що неписаний, але вічний моральний закон є незрівнянно важливішим за будь-які тимчасові царські веління. Не думаю, що загроза покарання на термін від двох до п’яти років позбавлення волі змусила б цю «кантіанку» відмовитися від власного категоричного імперативу і виконати незаконний наказ військового комісара.
06.07.2015