Лопушанський «Святовид»

Чи багато пам`яток дохристиянської культури збереглося в Галичині? Зовсім мало. Час, війни та забобони безжально знищили все, що створили наші пращури, чому вони поклонялися, що було для них уособленням надсили – всемогутньої, всевладної, всепереможної.

Рідкісним винятком є «Лопушанський Святовид», унікальна знахідка галицьких науковців. Але, що така пам’ятка дохристиянського культу є у Львові, знають лише одиниці зі львів’ян, хоч вона 50 років простояла перед нашими очима на подвір’ї Національного музею (вул. Драгоманова, 42).

***

Ще в середині ХІХ століття європейська наукова громадськість звернулася до вивчення прадавньої культури. У ті часи львівські археологи продуктивно співпрацювали з європейськими колегами, особливо інтенсивно – з краківськими. На виставках і з`їздах науковці демонстрували й обговорювали останні знахідки, ділилися спостереженнями, дискутували та листувалися. До прикладу, в середині ХІХ століття завдяки тісній співпраці між львівськими та краківськими археологами до Краківського наукового товариства потрапив опис «Збручанського ідола» («Святовида»), нині відомої в науковому світі дохристиянської пам`ятки.

Збручанський Світовид – дохристиянська кам'яна скульптура; кам'яний стовп, знайдений 1848 року у ріці Збруч.

Антін Петрушевич (1821-1913), священик УГКЦ, який займався слов'янською філологією, етнографією, дослідженням археологічних пам'ятників і архівних раритетів, був одним із тих, хто звернув увагу на цю унікальну знахідку. Він опублікував дані про Святовида у віденській газеті "Вѣстникъ для русиновъ Австрийской державы” (1850-ті рр.), після чого скульптуру відразу було перевезено до Кракова.

Особисті контакти львівських і краківських науковців найінтенсивніше відбувалися у листуванні. Богдан Януш (1889-1930), український археолог, етнограф, мистецтвознавець, консерватор пам`яток старовини у Львівському воєводстві, який мав доволі тісні наукові зв’язки з краківським археологічним осередком, у листі до Володимира Деметрикевича (1859-1937), професора Ягеллонського університету, засновника польської археології, одразу після публікації світлини Лопушанського Святовида написав про знахідку та подав рисунок, акцентувавши на тому, що фотографію зробив Вадим Щербаківський 1911 року, що констатує факт введення Святовида в науковий обіг.

«Др. Демитрикєвич в своїй статї про камінні баби дав реєстрик досі звісних у многоголосих каміних фігур на словянській території. В сім реєстрику співробітник д. Вадим Щербаківський, відфотоґрафувавши підчас своєї останньої екскурсії сю фігуру, звертає на неї увагу дослідників. На місці йому оповіджено, що літ 50-60 тому піп з Липицї велів розбити виловлену в ріці Липицї статую Святовида, котра мала чотири лиця і 4 ноги; але розбивши голови і тулуб велів на ногах поставити хрест, в знак побіди христової віри над поганством. Сї ноги і тепер стоять в селі і на них хрест кам’яний» ¹.

"Лопушанський Святовид" (світлина В.Щербаківського, 1910)

Світлина Лопушанського Святовида, опублікована в збірнику НТШ 1911 року, була першою фотофіксацією цієї пам`ятки.

1908 року Вадим Михайлович Щербаківський (1876-1957), переїхавши з Наддніпрянської України до Галичини, працював у Національному музеї у Львові. Погодинна оплата праці дозволяла йому «не почувати себе зв’язаним» і мати можливість займатися улюбленою справою – археологією та дослідженням давньої української культури. «Роки моєї праці в Музею о. митрополита вважаю за одні з найщасливіших у моїм житті, бо там була праця в радости і радість у праці», –  писав у споминах Щербаківський. За рекомендацією музею, одним із перших відряджень науковця була експедиція у Рогатинський повіт, де він «багато фотографував», а «усі фотографічні кліші зберігаються в музеї Наукового Товариства» ².

Найімовірніше, що саме під час цієї експедиції вчений зафіксував давню пам`ятку та дав коротку інформацію у збірнику Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, назвавши дивну кам`яну скульптуру «Лопушанським Святовидом».

Отже, «Лопушанський Святовид» був знайдений в середині ХІХ століття – адже Щербаківський близько 1910 року побував у Рогатинському повіті, а світлину опублікував у збірнику НТШ 1911 року, пояснивши, «що літ 50-60 тому піп з Липицї велів розбити виловлену в ріці Липицї статую Святовида».

Скульптура, нижня частина якої збереглася практично неушкодженою, зверху «мала чотири лиця». У 1840-1860-х роках Святовид у первісному вигляді був багатоликим, а це значить – мав голову, тулуб і, можливо, верхні кінцівки. Пропонований опис дуже нагадує вже згаданого «Збручанського ідола».

Фігура «Збручанського ідола» – це чотиригранний кам'яний стовп заввишки 2,57 м, в розрізі майже квадратний (29х32 см). Поверхня його зі всіх боків заповнена рельєфними зображеннями. У верхній частині розміщено чотири людські постаті, по одній на кожній стороні – дві чоловічі та дві жіночі ³.

Маємо тверде переконання, що Лопушанський Святовид не був так ґрунтовно досліджений, як, наприклад, Збручанський ідол, лише з тієї причини, що повідомлення про нього з`явилося практично перед початком Першої світової війни. Крім того, важливим є той факт, що верхня частина скульптури втрачена, і можемо тільки здогадуватися, якою вона була. Але, незважаючи на це, наступні десятиліття повернули інтерес до лопушанської знахідки.

Праця українського історика, архівіста, етнографа, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця, присвячена історії розвитку та становлення української культури, під назвою «Начерки історії українського мистецтва» (Львів, 1922) торкнулася Лопушанського Святовида і знову нагадала про унікальність давньої кам`яної скульптури:

«У 1850 р. з ріки в с. Липиця біля Рогатина був здобутий кам’яний ідол з чотирма головами і стількома ж ногами. Місцевий парох звелів перекувати його на хрест, що й донині стоїть на чотирьох ногах в с. Лопушня біля Рогатина».

"Лопушанський Святовид" у с. Липиця (1922)

На жаль (а, може, на щастя), пропонована М.Голубцем світлина представляє зображення Святовида із хрестом (це єдина світлина, яка представляє Лопушанський Святовид із хрестом, яку вдалося віднайти) . Отже, у міжвоєнний час пам`ятка благополучно знаходилась у селі Липиця.

Під час однієї з експедицій, які доволі інтенсивно організовував у 1960-х роках Національний музей (тоді він називався Львівський державний музей українського мистецтва), Лопушанський Святовид був доправлений до Львова. «З Рогатинщини було привезено нижню частину ідола (ноги)», – пізніше згадував Борис Возницький, що разом із Петром Лінинським, відомим науковцем, колекціонером, реставратором, який знався на пам`ятках дохристиянської культури, привіз Святовида до музею по вул. Драгоманова, де його встановили на подвір`ї перед палацовим будинком.

Лопушанський Святовид у радянські часи був предметом наукових досліджень. Приміром, науковці, які вивчали святилище в Іванківцях, зверталися і до кам`яних скульптур, знайдених на Галичині. «Ідоли древніх слов'ян найчастіше були дерев'яними й тому не збереглися до наших днів. Зокрема, згідно з літописними даними, дерев'яні скульптури, що зображують богів, стояли в Києві до X ст. Не дуже давно єдиною кам'яною статуєю, що зображує божество, був знаменитий Збруцький ідол, або Святовит (названий так за асоціацією із чотириликим богом Святовитом, описаним Саксоном Грамматиком в Арконі. Правда, ще перед Першою світовою війною біля с. Лопушна (нині Івано-Франківська обл.) із Дністра був витягнутий ще один кам'яний ідол, що одержав назву «Лопушанського Святовита». Його доля виявилася сумною: переживши християнізацію Русі більш-менш благополучно на дні ріки, він був знищений на початку XX ст. за розпорядженням місцевого священика; первісний його вигляд так і залишився невідомим для науки; вціліла лише нижня частина, що зображувала ноги. Вивчення іванковецьких ідолів, таким чином, відкрило нову сторінку в пізнанні давньослов'янської язичеської ідеології. З'ясовуються, зокрема, її глибокі коріння: якщо Збруцький ідол не без підстави датується IX–X ст., то в той час генетична традиція його йде в глиб часів, принаймні на півтисячоліття. Напевне, багатолика фігура з Іванківців, Збруцький ідол і Лопушанський «Святовит» зображували те саме божество, що, треба думати, займало почесне місце в слов'янському язичеському пантеоні» ⁴.

Святовида досліджували і львівські науковці, висуваючи свої цікаві гіпотези щодо його зовнішнього вигляду та призначення: «У 1850 році з ріки Липиці в Рогатинському повіті витягнуто величезних розмірів кам'яне божище у вигляді двох людських постатей, припасованих одна до одної спинами: обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у протилежні боки. Одразу ж після віднайдення місцевий ксьондз наказав того ідола розбити «яко пам'ятник поганства». На вцілілих ногах божища поставили хрест заввишки 4,64 м. У такому вигляді залишки ідола в 60-х роках сфотографував львівський археолог і краєзнавець Антоній Шнайдер. Хрест на ногах поганського божища довгий час був шанований серед селян, щороку перед Великоднем жінки його старанно білили. На початку XX ст. «ноги» божища було перевезено до Львова і встановлено перед входом до Національного Музею, де вони зберігаються і сьогодні» ³.

Від 1960-х років Лопушанський Святовид кілька десятиліть простояв перед палацовим будинком на музейному подвір`ї: місце було вкрите травою, скульптура нікому не заважала. 2005 року в музейних корпусах на вул. Драгоманова, 42 почались будівельно-ремонтні роботи, які тривали до 2015-го. Протягом 10 років було зроблено практично повну реконструкцію музейного подвір`я: автор цих рядків бачила, як кілька разів перекопували землю перед палацовим будинком, як прокладали комунікації, як було змінено конфігурацію клумб.

"Лопушанський Святовид" на початку проведення ремонтних робіт.

До 150-ліття митрополита Андрея директор музею вирішив поставити погруддя Шептицького (копія роботи скульптора С.Литвиненка 1941 року) перед палацовим будинком, за кілька метрів від місця, де протягом майже 50 років стояв Лопушанський Святовид. Про те, як відбувалося перенесення статуї, за якими «дозволами» та якими методами проходили всі роботи, навперейми писала львівська преса («Ратуша», 15.11.2012, «Львівська газета», 17.11.2012, «Комсомольская правда в Украине», 13.11.2012, Радіо «Свобода» та ін.). Особливе обурення громадськості викликали методи, які застосовував директор щодо перенесення дохристиянської пам`ятки у інше місце. Але справу було зроблено, коментарі для преси та науковців були дані, все вирішилось «позитивно» і для «Лопушанського Святовида», якому приробили відбиті під час перенесення ноги, відповідними розчинами з`єднали частини, розділені при допомозі сучасних приладів, а погруддя Митрополита (проти встановлення якого проголосувала Вчена Рада 17 листопада 2012 року) зайняло місце, одноосібно виділене директором.

Початок демонтажу "Святовида" на старому місці 

На Драгоманова, 42 зовсім нещодавно пафосно й урочисто відкрили експозиції сучасного мистецтва у виставкових приміщеннях, будованих за Митрополита у 1930-х роках, приведено до оглядового вигляду подвір`я – насаджено травичку, кущі, квіти. Зроблено багато поверхневої роботи, хоча…

Святовид на новому місці

Якось не зовсім презентабельно при цьому виглядає палацовий будинок – величний, але німий свідок історії становлення та розвитку Національного музею у Львові, який тісно та невід`ємно пов`язаний із життям та діяльністю великого Митрополита.

Андрій САЛЮК, президент благодійного фонду «Збереження історико-архітектурної спадщини Львова»:

Я навіть не знав про існування цього ідола. Це, мабуть, до мого сорому. Мені добре відомо про збруцького Світовида у Кракові, але навіть не здогадувався про цю скульптуру. На жаль, ми не знаємо багато з того, що є в наших музеях. На моє переконання, такі експонати потрібно зберігати в приміщенні. Збруцький ідол стоїть в археологічному музеї Кракова. Там зроблено добре освітлення, і його можна детально роздивитися зусібіч. Ця скульптура є одним із центральних експонатів музею. Ідолу, який є у нас, треба забезпечити схожі умови. Адже вуличні не сприяють його збереженню. Не хотів би, щоби на мене ображалися працівники Національного музею, але, можливо, ідола треба було би передати в депозит Історичному. Скульптура має бути відкритою для огляду.

ПРИМІТКИ

¹ Записки НТШ, 1911.

² Із спогадів В.Щербаківського (1930).

³ М.Бандрівський. Молитви до кам'яних богів. // Літопис Червоної Калини, №3, 1991.

⁴ Брайчевский М.Ю., Довженок В.И. Поселение и святилище в селе Иванковцы в среднем Поднестровье. / История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры. – Москва, 1967.