Тимофій Гаврилів. Де твій дім, Одіссею? – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015. – 216 с.
Був один, хто теж назвав свій роман поемою, та (окрім того, що століттями доводить цією вказівкою школярів до гріха) так і не змирився, коли його твір регулярно порівнювали то з гомеровим епосом, то з дантовою подорожжю. Сучасні письменники здаються загартованішими.
Роман, протокольований як поема, мусить уже у назві містити пряму вказівку на епічного Гомера – так автор правила гри повідомив, через те свою працю зробив і тепер це наші проблеми, інтерпретаційні. Ще, як годиться порядній епічній поемі, складається такий текст із трьох частин, не менше: академічні форми мусять підкреслити тут авангардні змісти… А коли-от так щиро слідують літері філологічного закону, хоч-не-хоч чекай на сюрпризи, адже говорю я про поему Тимофія Гавриліва «Де твій дім, Одіссею?», перший роман авторської «бездомної» трилогії.
«Де твій дім, Одіссею?» – колаж; і не лише за технікою, але й за змістом. Але спочатку про техніку.
Роман Гавриліва складений як казковий, ба епічний квест. Так, beinahe fabelhaft, «майже як у казці», – відповідає Одисей-Павленко на питання: «Ну, як вам ведеться?». Герой живе у мирі і злагоді з собою, герой порушує табу, його позбавляють привілеїв спокійного життя, і він мусить здійснити подорож, під час якої – через численні випробування – відновити своє нормальне буття. У Гавриліва випробування мають виключно етичний характер, а порушення табу збігається з моментом, коли починається мандрівка.
Нинішній Одисей їде зі своєї країни, перебування в якій мало б забезпечити йому цілісність ідентичності, – і тут спостерігає/усвідомлює, як сегмент за сегментом його життя від нього відшаровується. Була поруч кохана жінка, яка раптом зникає (на її місті з’явиться показова квестова антигероїня – бомжиха, від якої треба звільнитися). Був дім, якого не стало (тепер тут готелі, резиденції, вокзали, буцегарні, смітники). Була своя мова, яку замінив набір чужих слів (до перекладу не надаються, але й під рідну мову мімікрують – зверніть увагу на авторські посилання, де транслітеровані кирилицею німецькі, англійські, латинські тощо репліки часто недостовірно переспівані). Були друзі, котрі стали випадковими співрозмовниками (найщиріші бесіди тут завжди «під протокол» – із прикордонниками, поліцією, газетниками).
Порушене табу стосується натомість міста, що «лежало на півдні Півночі й на півночі Півдня» – у його Замку можна розгледіти Високий Замок. Чим далі віддаляється від нього герой, тим інтенсивніше «поцейбічне» місто з упізнаваною говіркою і топографією заступають «потойбічні» топоси – від Вавилону до Граду Небесного; від Арарату, до якого пришвартувався непотоплений ковчег, до черева кита, що в ньому вмостився Іона.
Одисей Гомера, як відомо, повернувся до Ітаки, щоб ридати від відчаю на рідних берегах. Одисею Гавриліва, зрештою, повертатися немає куди. Його мандри докорінно змінили світ, створивши такий собі ефект метелика. І тепер Ітака підозріло скидається на кафковський Замок, а Пенелопа улепетнула ще до того, як налагодили ткацький верстат. Та що й казати, як відмінили потяг «Стрий – Марсель»!
У цьому романі-колажі, здається, цілком свідомо оголюється важка і сумлінна робота на рівні метафори – метафорики міграції, метафор транзитного стану… Світ розпадається (повільно помирає модерністська мрія про цілісність) – оповідь стає все більш і більш «необов’язковою», символи і образи поєднуються у на позір випадковому порядку, чи не кожна сцена, а інакше і не назвеш, вимагає нового коду для розшифровки (наочно родиться постмодерністське фрагментоване письмо). Красиво зроблено.
«Одіссея» Гавриліва 2007 року актуалізували – у злегка доопрацьованому вигляді – цьогорічним перевиданням і мудро вчинили. (До трилогії входять також «Чарівний світ» і «Вийди і візьми», останній 2013 року, ще свіжий у пам’яті). Є жарт про те, що кожна генерація вважає, що вона вигадала секс. Кожне нове покоління, тобто, впевнене, що саме воно володіє інструментом відтворення смислів. Перефразую, озираючись на «Де твій дім, Одіссею?»: кожне покоління впевнено, що воно вигадало дієву свободу. Ми перша генерація країни, яка здатна результативно вплинути на те, що відбувається у світі, – наголошують нинішні 25-30-літні. Це наразі для них перевидали книжку: гляньте, що буває, коли покоління повірить у свій патент на свободу.
Остання репліка в романі (вона ж є епіграфом): «Ми – попіл, з якого виросте квітка…» – це рядок із назавжди втраченого віршу, нам повідомляють. Вірш доста банальний, щоб бути втраченим, але його прозорість необхідна: перше/фінальне речення роману про перетворення і мусить бути відкритим міркуванням про переривання і тяглість традиції. Очевидність такого підходу вимагає певного рівня читацької довіри. Автору слід зробити так, щоб ці думки стосувалися реальних людей («Де твій дім, Одіссею?» ж бо оповідь біографічна). Власне, так і стається. Гаврилів резонно фіксує таку собі попередню нову генерацію – народжених у '70-х. Вони були перші в цій країні, котрих визначало споживання, певна притаманна йому естетика, і супротив їй. Наступні уже матимуть справу з міфом споживання.
Говоримо про споживання, отже, говоримо про річ, яка визначає людину. Роман сповнений речами – наприклад, тими, що складають інтер’єр квартири і вміст валізи; з самою квартирою і валізою включно. Детальні описи творять окремі розлогі частини поеми – кімнати, одна за одною, поверхи будинку, один за одним, смітники, секції, зали очікування, готельні номери. Простори множаться, подрібнюються у якихось протилежних до звичного з класичних романів «розгортанню простору» процесах. На цьому рівні різниці між швейною машинкою і парасолем, насправді, немає. Це як порівнювати авто і готичний собор: обидва епохальні творіння, які виробила і споживає людина; і сама можливість споживання робить ці предмети майже магічними. Реєстри вщент забитих речами (і людьми на правах речей) просторів супроводжують сатиричні, ба саркастичні описи процесу споживання цих речей. (Бідний Макдональдс, куди без нього, то ясно; але ширше: споживання – із дружбою і любов’ю включно).
Так назбирується певна колекція, яка має засвідчити: через те, що ми змінили наше ставлення до речей, приватний простір людини трансформований (гляньте на «дім» із назви), і, зрештою, трансформується сама інтимність. Все тут не на своєму місці: малюнок старого будинку у записнику туриста, за що його звинуватять у тероризмі; порожні полиці холодильника у домі, якому загрожує ізоляція через потоп; фотознімки, на яких модель не проявляється, а зникає – багато тут таких недоречностей, які утворюють «бурлескову какофонію». Річ же не на своєму місці – це, як відомо, сміття.
Втім, речі реабілітуються тут разом із насолодою, яка з’являється, коли вони стають уявними. Сміття перебирає на себе погордливе право бути уявою як такою. Штучні, позаяк, не значить нещирі. Уявне завжди цілеспрямоване і доцільне; у випадку Гавриліва ще й і стилістично точне – «reality show, пане Павленко».
Яким може бути благодатне поле уяви-як-насолоди для поета, що пише роман? – Мистецтво і кохання, що «потребують один одного, (…) взаємно надихаються і доповнюються, порушуючи делімітацію і демаркацію, від чого тільки навзаєм виграють» .
Вони зустрілися: якщо він «легітимний» турист, то вона суто химера – чужинка за мовою, за расою, за паспортом. Стали коханцями: а секс в «Одисеї» є не лише красивим картинками (таки красиві!), а й вищою інстанцією перевірки на універсальність людського досвіду: «Ліжко – це, зрештою, місце зустрічі, храм, в якому сходяться ейдос і ерос, свідоме і підсвідоме, его і суперего, людина і її лібідо» (оцінили, до речі, омаж мопассанівському «Ліжку»?). Вона йде від нього: «Зникала крізь ту саму золоту лінію на перетині проекцій світла і тіні, звідки з’явилася». Він шукає і знаходить не її: майже одружується з бомжихою, щоб бути королем безхатченків.
Зрештою, він і не має її знайти. (А тут зауважте алюзію до «Голубки» Зюскінда). Я казала про ефект метелика, який супроводжує митарства героя. Вона той самий метелик – щось, що не має своєї волі, а відтак відповідальності, але запускає процеси, за якими буде зважено і визначено надлегким героя. Це щодо любові.
Щодо мистецтва, Вальтер Беньямін гостро підмітив, що є бідні колекціонери (копірайтери, які переписують книжки), є багаті колекціонери (які разом із книжкою купують автора на правах супровідного товару) і є ідеальний синтетичний варіант – письменник: колекціонер, який збирає свої власні книжки… Підказати, до якої з цих трьох груп належить Одисей Гавриліва?
Інколи, коли міркують про ідентичність, говорять про «метафізику попкорну». Це такий спосіб описати людину, послідовно ізолюючи і описуючи кожну її складову – по зернятку і до вибуху. Ідентичність натомість постає як набір численних дрібних розрізнених елементів. Безхатченко, міфічний герой, львів’янин, мандрівник, письменник, коханець, розповідач, в’язень, терорист, меломан – демонструє свої зернята асистент Улісс Гавриліва, повільно підігріваючи, доводячи кожне до вибуху: «Чи вільна квітка обрати собі громадянство? Чи теплиця, без якої вона не ростиме деінде, замінить їй батьківщину?» (не інакше, як квітка з фінального речення роману).
У цьому колажі під наголосом опиняється між тим саме метафізика. І пов’язане з нею непевне Ми – такий собі архів трощених на друзки колекцій з привілейованим містом на смітнику. Переконлива історія втраченого (знову!) покоління… Аж раптом «комедія помилок може мати й інше завершення»?
28.04.2015