Продовження. Початок – Документ Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii
II. Середньовічні торгові шляхи
Европа торгувала. Золото, хутра, намиста, скло, бурштин, метали, сіль везли крамарі у різні напрямки. Головні трансевропейські шляхи існували ще в епоху міді й бронзи (3-2 тисячоліття до н. е.) – цей період був часом зародження міжрегіональної торгівлі, коли з’явилися перші великі торгові шляхи: соляні, бурштинові, мідні, олов'яні, шовкові тощо. Вже у часи Тацита та Птолемея у серединній Европі жваво діяли постійні комунікації, що зв'язували окремі племена та народності: шляхи від Прибалтики до верхів'їв Дністра і далі на південь; шлях уздовж Дніпра, що зв'язував верхньодніпровських карвонів через саварів із середньодніпровськими борусками, і далі на південь до моря; шлях з Дакії через узбережжя Чорного моря і амадоків з наварами до Середньої Волги та Ками й інший шлях – через степи північного Причорномор'я на схід, в Середню Азію, вздовж якого складався потім широкий військовий союз «аланських» племен; від Північного моря через Райн до Дунаю і далі на південь до Риму чи Візантії. Уздовж цих шляхів були найбільші поселення місцевих племен («міста» Птолемея), що сприяли разом зі старовинними античними містами торговим і культурним відносинам на великих просторах серединної Европи, яку за історичною традицією називали Европейською Сарматією. Більшість із трансевропейських шляхів були й транскарпатськими й об'єднувалися в одну транскарпатську систему, оскільки в Карпатському регіоні були одні з найбільших у Европі родовищ міді, срібла та солі, а з Одри йшло в Карпати олово, потрібне для виготовлення бронзи. Одночасно ці шляхи визначали й напрямки міґрацій [10], [11].
Це все стосується двох тисячоліть тому, а що ж було в Середньовіччі?
Реконструкція староґардскої фортеці за I.Gabriel, 2002 [3]
На погляд Й.Геррмана та пізніших дослідників, реконструювати знаходження племен із списку «Опису» можна за основними торговими шляхами в Европі, якими рухалися крамарі та мандрівники між Франкською імперією та хозарами. Німецький дослідник виділив кілька таких шляхів в означеному регіоні [1], [10], [12]:
• Магдебург – Ребус – Познань – Київ;
• гирло Дунаю – Дністер – Вісла – Балтика;
• Саркел – Київ – Візантія;
• Краків – Бауцен – Ерфурт – Прага – Краків.
Деякі з них викликали заперечення чи уточнення в дослідженнях пізніших авторів (сумнів породжує навіть побіжний погляд на мапи торгових шляхів Середньовіччя), тому варто розглянути, що саме відомо про середньовічне сполучення між різноманітними територіями, які були торгові шляхи.
Вкоріненість Східної Европи у систему торгівлі континенту можна проілюструвати на прикладі найбільшої держави регіону в ті часи – Русі. Масуді (896-956) писав про частину русів: «ходять у торгових справах в країну Андалус, в Рум, в Кустантінію і до хазарів». «Повість минулих літ» на початку 12 століття доволі непогано передає географічні знання тодішніх мандрівників та торговців Русі: «Із цього [Ільмень] ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового».
Знахідки імпорту з Русі (глазурована кераміка, овруцький шифер, «київські» писанки, монети Володимира Святославовича, а також численні східні та візантійські речі та прикраси) добре ілюструють загальну картину торгових шляхів в Серединній Европі. Археологічні знахідки свідчать про те, що розвиток торгівлі в Східній Европі в широтному напрямку йшов великою мірою зі сходу на захід, а не тільки навпаки [3], [4], [6].
Знахідки «київських писанок», за I.Gabriel, 1992 [6]
Знахідки карнеолових намистин, по I.Gabriel, 1992 [6]
Знахідки овруцького шиферу, по I.Gabriel, 1992 [6]
Ареал франкських і візантійських монет до 850 року та головні лінії комунікацій та торгових шляхів (Й.Геррман); а, б, в, г, д, е – знахідки різних грошей; ж – сухопутні торгові шляхи; з – водні торгові шляхи [12].
У Середньовіччі частина стародавніх шляхів, відомих ще навіть з епох міді та бронзи занепадає, частина розвивається ще більше, з’являються нові, на шляхах формуються нові міста, що стають реґіональними чи державними столицями. Торгівля визначала політику не менше, ніж політика визначала торгівлю. З правіків Середньовіччя успадкувало трансевропейські континентальні «бурштиновий» і «олов’яний» шляхи, морські шляхи Балтійським, Середземним і Чорним морями, їх розгалуження [2], [3], [5], [6], [8], [10], [15], [16], [17], [18], [19].
Балтійський шлях
Протягом багатьох століть життя слов'ян, що мешкали на південно-західному узбережжі Балтійського моря, на території сучасних Німеччини та Польщі, було пов'язане зі Східною Европою і землями Північної Русі тісними торговими відносинами. Вже в 7-8 століттях на півдні Балтики виникла розгалужена мережа приморських торгово-ремісничих центрів – інфраструктура, необхідна для підтримки зупинок купецьких караванів в багатоденних плаваннях між Східною Европою та південною Ютландією. Так з'явився південнобалтійський торговий шлях. За археологічними даними, торгові контакти слов'янських торгових міст південної Балтики зі Східною Европою та північною Руссю простежуються, починаючи з кінця 8 століття і аж до пізнього Середньовіччя.
Торговий шлях з балтійсько-слов'янських князівств на Русь починався зі Стариґарда у Вагрії і йшов з численними зупинками в торгових містах по південному березі Балтики, через прусські землі і острів Ґотланд [3]. Першим торговим центром в районі Меларен була торгова факторія на острівці Хельґьо. Там були знайдені фігурка Будди з Північної Індії і ритуальна чашечка з Єгипту, датовані 6 століттям, також монети з Равенни, Риму, Візантії, арабські гроші. У той час жителі Скандинавського півострова не мали вітрильного флоту для морських експедицій такого масштабу, міжнародну торгівлю на Скандинавський півострів принесли купці з Південної Балтики та Східної Европи [5], [9].
Мапа випадання скарбів до 850 року, Й.Германн, 2006 [6]
Розквіт торгівлі південної Балтики зі Східною Европою припадає на IX століття. Функціювання південнобалтійського торгового шляху на зламі тисячоліть відображене в Адама Бременського і Гельмольда. З цього часу стає можливим підкреслити контакти балтійських слов'ян з східною Прибалтикою та північною Руссю за допомогою нумізматичного матеріалу вже власне південної Балтики – знахідкам ніжньоельбських агрипинів і монет ободритського князя Генріха, які чітко маркують відомий з 9 століття південнобалтійський маршрут. Простежені торгові зв'язки дають змогу говорити про існування прямого сполучення населеного слов'янами півдня Балтики з північноруськими землями протягом усього раннього Середньовіччя (проіснували аж до німецької колонізації цих земель в 12 столітті) [5]. За археологічними й історичними даними, основний маршрут шляху був такий: Стариґард – Любиця – Дирків – острів Рюґен – Вологощ – Юмна – Волин – Колобжеґ – устя Вісли – острів Ґотланд – Бирка – Ладога. Він з’єднував передусім міста південної та східної Балтики.
Шляхи Східної Европи
Довгий час Дніпровський шлях називали «шляхом із варягів у греки», припускаючи те, що з Новгорода можна було у зручний спосіб потрапити до судноплавної частини Дніпра. Імператор Константин Багрянородний, описуючи плавання русів по Дніпру до Чорного моря, зауважив, що руські судна видовбуються і спускаються на воду у верхів'ях Дніпра та по його притоках. Це були лише заготівки для суден, які складалися й оснащувалися в Києві, де, власне, і споряджався торговий караван в Константинополь: про жодних торговців з Балтики, які ходили Дніпром, у Візантії не відали (візантійський археологічний матеріал також не підтверджує існування Волховсько-Дніпровського шляху, найдавніші візантійські посудини в культурних шарах Новгорода належать до 10 століття, а подібні їм вироби не знайдені ні в Києві, ні в інших великих містах Русі; візантійські монети 9-10 століть на берегах Дніпра рідкість), ділянку шляху від Києва до гирла Дніпра Константин Багрянородний називає «болісною, страшною, нестерпною і тяжкою».
Про шлях «із варяг у греки» Дніпром мовчать скандинавські джерела. Не знають про нього арабські географи й історики (в арабських звістках є хіба неясні обриси шляху по Волзі). За «Повістю минулих літ», Володимир, готуючи в 1014 році похід на Новгород, аби впокорити свого сина Ярослава, який припинив платити данину Києву, наказав своїм людям: «Прорубуйте шлях і мостіть мости». Літописець відобразив дійсний стан справ: аби потрапити на початку 11 століття з Києва до Новгорода, були потрібні спеціальні інженерні заходи.
Взагалі, про жодні плавання з Новгорода до Києва та Чорного моря літопис не повідомляє – ніякого водного шляху з північної Балтики через витоки Дніпра до Чорного моря не було. Тим не менше, сполучення, хай і незначне, але існувало: торговці різними способами досягали Дніпра в районі Ґнєздова (де не пізніше межі 9-10 століть виникло велике поселення, розташоване між притоками Дніпра Свинець і Олина, в якому жили представники місцевих, верхньодніпровських і балтських племен, слов'яни та варяги) на захід від Смоленська, де переоснащували човни та проводили тут деякий час перед подальшим рухом. У Ґнєздові представлені також численні знахідки західнослов'янського походження (як кераміка, так і прикраси). Від Ґнєздова Дніпром (чи шляхами вздовж ріки) торговці та мандрівники досягали Києва, звідти вирушали до Чорного моря, а морем (чи узбережжям) – до Візантії. Безсумнівно, на всіх цих шляхах були опорні пункти, такі, як Київ, Чернігів, Ґнєздово та інші [9], [13].
Знахідки монет Ард-аль-Хазар [6]
За археологічними даними, в 9 столітті основним міжнародним торговим маршрутом Східної Европи був шлях до Чорного моря Доном і Волгою, а не Дніпром. В 9-11 століттях цим шляхом з країн Арабського халіфату в Східну Европу, Скандинавію та Прибалтику майже безперервним потоком рухалися тисячі срібних монет-дирхемів. Вони осідали в тих поселеннях, де велася торгівля і жили купці (скарби 9 століття відомі на ріці Ока, в верхів'ях Волги, по Волхову аж до Ладоги, але їх не знайдено на Дніпрі; в Прикам’ї археологи знайшли близько 300 візантійських монет, причому місце розташування стародавніх новгородських поселень не орієнтоване на зв'язок з Дніпром). За Старою Русою на південь (в напрямку Дніпра) немає великих поселень, проте в напрямку на південний схід (Балтійсько-Волзький торговий шлях) виросли Новий Торг і Волок Ламский [3].
Найбільшими на теренах Східної Европи були шляхи:
• Дніпром (починався в Києві чи, можливо, й вище – в Ґнєздово, йшов до гирла Дніпра та Богу, звідти до Царгороду), яким ходили руси до Візантії
• з Балтики Доном і Волгою (місто Ладога – Булгар – Саркел, йшов далі на південний схід на береги Каспію, звідки на Кавказ чи Середній Схід), ним відбувалася торгівля між мусульманськими країнами, фінськими племенами й етносами берегів Балтики.
Другий із них був традиційним, а також більш відомим та вживаним.
«Бурштинові» шляхи
Давні середньоевропейські «бурштинові» шляхи зв'язували всю Европу в систему трьох морів: Балтійського, Адріатичного та Чорного. Це була складна система торгових комунікацій, якими бурштин доставляли з місць походження (Балтика та береги Північного моря) до Середземномор'я (особливо для Італії, Греції та Єгипту, які в стародавні часи були основними центрами споживання необробленого бурштину) [8], [10].
У римські часи основний маршрут бурштину проходив від узбережжя, з теренів Пруссії (її називали Бурштиновим краєм, оскільки на цій території розташовано понад 90% розвіданих світових запасів цього мінералу), перетинав терени Бойї (на нижній Віслі та у Вроцлаві були перевалочні торговища) і досягав північної Адріатики – Аквілеї, яка була центром торгівлі бурштином. У Середньовіччі із Балтійського моря «бурштиновий» шлях ішов з Вісли до Дунаю (через ріки Варту, Одру та Мораву). З Дунаю виходив у Чорне море або Адріатичне (через ріки Рабу, Драву та Саву), або навіть Егейське (через ріки Морава (балканська) та Маріца) [8], [10].
«Бурштиновий» шлях проходив і через Галицьку землю: одна гілка йшла ріками Вісла, Сян і Дністер, друга – ріками Німан, Буг і Дністер (перехід між Бугом та Дністром у районі тодішніх міст Пліснеська та Стільська). Так через Дністер йшов прямий шлях до Чорного моря, з’єднуючи його із Балтійським [2], [10].
Існував ще шлях від середнього Дністра до Дунаю з виходом до Чорного моря – через Прут і Серет (карпатський) [10].
Приблизна реконструкція «бурштинового» шляху в давнину (М.Ґімбутас) [13]
Основний маршрут «бурштинового» шляху з’єднував середньовічні Пруссію й Італію. Один із маршрутів пролягав через Галичину – Бугом і Дністром доходив до Чорного моря. Інший ішов Дунаєм до Греції. Це був один із найдавніших і найбільших шляхів стародавньої Европи.
Дунайський шлях
В часи Римської імперії великий торговий шлях, що зв'язував европейські Схід і Захід, Північ і Південь, пролягав вздовж Дунаю. Торгові каравани рухалися суходолом вздовж дунайського «лімесу» (прикордонна лінія фортець на правобережжі Дунаю, з'єднаних між собою чудовими брукованими дорогами). Масові вторгнення народів і племен на Балкани в часи Великого переселення народів зробили цей шлях небезпечним, а осідання на дунайських берегах слов'ян і тюрків-булгар зовсім перекрило на два століття всяке сполучення між Константинополем і Римом [14].
Ситуація почала змінюватися лише в середині 9 століття завдяки хрещенню Болгарського царства та Великоморавського князівства. Християнізована частина Европи з захопленням сприйняла відновлення давньої маґістралі, що з’єднувала обидві частини колишньої імперії [14]. Шлях через Дунай, хоч і був важливим, але на час написання «Опису» не відігравав такого значення, як кількома століттями раніше чи вже століттям пізніше.
Із варяг у греки
Й.Геррман згадує шлях від Балтики до Адріатичного моря по межі Франкської імперії – так, як рухалися купці з балтійських берегів до Візантії нефранкською територією. Це і був своєрідний шлях «із варяг у греки». Він починався у землях вагрів (варегів, варягів) і пролягав долинами Лаби й Одри з виходом до Дунаю, звідки мандрівник мав на вибір два напрямки: до Верхньої Адріатики з подальшим плаванням навколо Греції – або вниз Дунаєм. Це один із шляхів, яким від 16 століття до н. е. в полудневу Европу потрапляв балтійський бурштин. Знахідки вказують на використання жителями північної Европи (скандинави, прибалтійські слов’яни) водних шляхів уздовж Вісли й Одри. Через останню потрапляли на середній і нижній Дунай, тоді на Балкани і на територію Візантії [9], [12], [13].
На цьому шляху між Балтійським морем і Дунаєм проживала перша чверть етносів (13-14 перших позицій «Опису»), згаданих Баварським Географом.
«Олов'яний» шлях
Великий торговий маршрут зв'язував Рим, Галлію, Германію, Паннонію, франків, скандинавів і балтів. Шлях проходив від Середземномор'я до Британських островів. Оскільки Европа має дуже мало джерел олова, протягом найдавніших часів його імпортували на великі відстані з відомих районів видобутку: Рудних гір (сучасного чесько-німецького кордону), Піренейського півострова, Бретані (Франція), Девону та Корнуоллу (південно-західна Англія). «Олов’яний» шлях частково накладався на «бурштиновий». З Одри олово йшло також у Карпати – ймовірно, через Краків, Перемишль в Подністров’я [8], [10].
Причорноморські шляхи
Й.Геррман виділив шлях Саркел–Київ–Візантія. На погляд Л.Войтовича, якщо інформаторам Баварського Географа був відомий шлях до Хозарії, то, звичайно, через Київ до Саркела. Альтернативний йому шлях із Булґара на середній Волзі сформувався вже у 10 столітті, коли після прийняття ісламу волзькими булґарами через цей реґіон пішла мусульманська торгівля в обхід гирла Волґи, яке залишилося під контролем хозарів. А у 9 столітті зв’язок із Хозарією проходив через Дон, у верхів’ях якого перебували цілі слов’янські масиви [1], [12]. Тим більше, що на середину 9 століття землі Русі (невелика територія навколо Києва) щойно визволилися з-під влади хозарів.
Частина «бурштинового» шляху доходила до Причорномор’я, де приєднувалася до північної гілки «шовкового» шляху з Азії. Торгівля бурштином процвітала вздовж водних шляхів, які пов'язували Балтійське та Чорне моря (Вісла – Дністер, Дніпро – Кавказ) [10].
У часи пізнього Середньовіччя, коли степи зайняли кочовики, торгові шляхи у Причорномор’ї занепали [10].
Мапа основних торгових шляхів в Европі (реконструкція – Борис Явір Іскра)
Зустріч на Бузі та Дністрі
Численні дослідження вказують, що територія верхнього Бугу та середнього Дністра могла бути місцем перетинання кількох шляхів: Бугом ішов маршрут з Вісли через Дністер до Чорного моря, а через міста південної Волині пролягав шлях на Київ (яким також ходили руські дружинники на захід — на Червенські городи та на хорватів). Археологічні дослідження давніх білоруських міст дозволяють зробити висновок, що потоки візантійського імпорту в Гродненське князівство та Полоцьку землю йшли здебільшого через Волинь, тобто гілкою «бурштинового» шляху. Також є підтвердження, що існувало навіть корабельне сполучення між річковими системами Дніпра, Вісли й Одера за допомогою волоків: 1041 року київський великий князь Ярослав зробив похід на човнах із Києва (ймовірно, Прип’яттю та Бугом) проти мазовшан на нижню Віслу [2], [9].
Л.Войтович маршрут через Волинь пов’язує з запропонованим Й.Геррманом торговельним шляхом Маґдебурґ – Ребус – Познань – Київ, але відзначає, що існування такого шляху (чи його частини) сумнівне. Розглядаючи версії Й.Геррмана й Б.Томенчука, Л.Войтович зробив незначну корекцію: від Маґдебурґа міг існувати шлях до середньої Одри, звідки по річках Варта та Нотець можна було дістатися Вісли та головної артерії «бурштинового» шляху, який закінчувався на Чорному морі, але міг не заходити до Києва. Частина того шляху – ділянка річкою Нотець до Вісли виглядає цілком самостійною щодо «бурштинового» шляху, адже не було сенсу через ріки Одра та Нотець із Балтики добиратися до Вісли (Віслою йшов прямий шлях від Пруссії). Є також підтвердження, що Одру, Варту, Нотець і Віслу пов'язувала між собою система волоків [1], [9].
Водночас на теренах середнього Подністров’я проходили такі основні торгові шляхи:
• відгалуження «бурштинового» шляху: Балтійське море – Вісла – Буг – Стільське – Галич – Дністер – Чорне море;
• продовження «олов’яного» шляху: річка Одра – Краків – Перемишль – Звенигород – Пліснеськ – Київ та Перемишль – Галич і далі по Дністру.
Існували також дрібніші шляхи:
• з Перемишля через гори на Угри;
• з Галича через гори на Угри;
• з Галича через Теребовль і Медобори та верхнє Побожжя до Києва або вздовж річки Бог до Чорного моря;
• зі середнього Дністра по ріці Серет до Дунаю.
Перехрещення торгових шляхів у межиріччі Дністра та Бугу (з Чорного моря через Дністер та верхів’я Бугу, далі йшов Віслою до Балтики; з серединної Европи через Краків і Віслу в бік Білорусі та Балтики; від Києва через південноволинські міста на Буг; з Одри через Нотець на Віслу та Буг) зумовив розбудову та розвиток на цьому терені великої кількості ранньосередньовічних міст: Перемишль, Галич, Зудеч, Звенигород, Стільськ, Бужеськ, Пліснеськ, Зимно, Волин, Берестя, недалеко від них Люблин, Холм та інші.
Мапа основних торгових шляхів на теренах Галичини. На мапу нанесено для орієнтування частину стародавніх міст (реконструкція – Борис Явір Іскра)
Археологічні й історичні джерела та їх сучасний аналіз дозволяють упевнитися, що на теренах серединної та східної Европи вирувало жваве торгове життя (через Карпати зі заходу на схід йшов «олов’яний» шлях, а з Балтики по Віслі та її притоках в напрямках Адріатичного та Чорного морів пролягав «бурштиновий» шлях, тощо), а в межах Бузько-Дністровського межиріччя кілька великих шляхів серединної Европи перетиналися, що зумовило появу та зростання десятків (чи навіть сотень) ранньосередньовічних міст. Їх існування відображено в «Описі градів і земель на північ від Дунаю» та підтверджене археологічними відкриттями останніх десятиліть. Залишається лише відкрити завісу таємничості та встановити, де проживали згадані в документі народності та племена, на яких шляхах, за теоріями сучасних дослідників, вони «сиділи».
Продовження – Розташування етносів за даними Баварського географа.
ДЖЕРЕЛА:
¹ Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалізації населення Центрально-Східної Європи IX ст. // Український історичний журнал. – К.: «Дієз продукт», 2009. – Вип. 5, (№488). – 241 с.
² Войтович Л. Галицька земля і Візантія у XI-XIV ст. / Дрогобицький краєзнавчий збірник Збірник наукових праць. – 2011, Вип. XIV–XV.
³ Лидия Грот. Куда и откуда шли торговые пути средневековья.
⁴ Літопис Руський...
⁵ Андрей Пауль. Из варяг на Русь: балтийский торговый путь.
⁶ Андрей Пауль. Из варяг на Русь: балтийский торговый путь (продолжение).
⁷ И.В.Пименов. Анализ «Баварского Географа».
⁸ П'янкова О.В. Основні етапи становлення та розвитку брендінгу у світі / Збірник наукових праць Черкаського державного технологічного університету. Серія: Економічні науки. — 2009, №24.
¹⁰ Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та ґради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал. — 2009, №1.
¹¹ А.Д.Удальцов. Племена Европейской Сарматии II в. н. э. //Вопросы Этногенеза, - No 1, 1946, стр. 41-50.
¹³ Сергей Цветков. «Из варяг в греки» — путь из ниоткуда в никуда.
¹⁴ Сергей Цветков. Хождение апостола Андрея «из грек в варяги». Дунайский след.
Мапа торгових шляхів:
¹⁵ Europe Medieaval Commerce. Historical Atlas by William R. Shepherd, 1926.
¹⁶ Medieval Europe to age of exploration.
¹⁸ Stephanie Shroyer. Medieval Trade Routes and Regional Products.
¹⁹ Trade routes in Medieval Europe.
10.04.2015